14 хв читання
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну зміцнення безпеки стало одним із найнагальніших і найгостріших питань для Європейського Союзу. Упродовж багатьох років відповідальність за це питання значною мірою покладалася на НАТО і, зокрема, на США. Ця інституційна рівновага почала руйнуватися після зміни адміністрації США, а також після того, як президент Трамп закликав європейців узяти на себе основну відповідальність за власну оборону та оголосив про намір скоротити американську військову присутність у Європі. Ці події засвідчили державам — членам ЄС, що вони мають бути готові взяти на себе тягар забезпечення регіональної безпеки, хоч би яким складним це було за нинішніх умов.
Цей зсув спричинив гостру дискусію по всій Європі щодо необхідності взяти на себе більшу відповідальність за оборону континенту. Останніми роками окреслилася чітка тенденція: військові видатки зростають у більшості країн ЄС, і навіть Німеччина, тривалий час обмежена вимогами фіскальної ортодоксії, послабила свої усталені бюджетні обмеження, щоб підтримати як національну, так і європейську оборонну промисловість.
Водночас Сполучене Королівство та Франція очолили формування «коаліції охочих», покликаної запобігти подальшій агресії проти України в разі мирного врегулювання. Підтримка України без виснаження національних ресурсів стала стратегічною необхідністю для багатьох держав — членів ЄС. Хоча Сполучене Королівство більше не входить до ЄС, воно й надалі поділяє з європейськими державами колективну відповідальність за підтримання регіональної безпеки.
З огляду на поступове скорочення військової присутності США в Європі та дедалі активнішу дискусію щодо необхідності забезпечення безпекової автономії Європейський Союз зіткнувся з проблемою обмежених спроможностей оборонної промисловості. Попри збільшення оборонних видатків, європейська оборонна промисловість досі не здатна своєчасно задовольняти потреби сучасної війни, що створює структурний дефіцит, який раніше компенсувався американськими постачаннями.
In this context, cooperation with partners outside the EU capable of providing technological flexibility and production dynamism has become increasingly significant. Turkey, one of the non-EU countries with a robust military-industrial complex, stands out in this regard. Its defense products are not only competitive in quality but have also repeatedly demonstrated their effectiveness in real combat situations, such as in Syria, Libya, the Nagorno-Karabakh conflict, and the Russo–Ukrainian war. As a result, Turkey’s defense technologies have undergone continuous modernization, adapting to the evolving dynamics and technological trends of contemporary warfare.
Отже, у цій статті буде розглянуто еволюцію оборонної промисловості Туреччини, оцінено, чи може Європа покладатися на Туреччину як на постачальника оборонної продукції, а також проаналізовано потенційні наслідки такого партнерства для геополітичного балансу сил.
Two main factors can be identified as driving forces behind this process.
First and foremost is the persistent existential threat facing the country and its desire to pursue its national interests, even through the potential use of force when necessary. This primarily concerns the threat emanating from Syria, where a civil war raged until recently, giving rise to numerous radical groups such as the Islamic State, Hayat Tahrir al-Sham, Ahrar al-Sham, Jund al-Aqsa, and the Free Syrian Army. These groups not only sought to destabilize Syria itself but also posed direct threats to neighboring states.
Унаслідок цього Туреччина усвідомила необхідність створення модернізованої національної армії, оснащеної технологіями, адаптованими до асиметричної війни, і здатної ефективно діяти в умовах сучасних конфліктів.
Другим важливим чинником було те, що Туреччина тривалий час залежала від імпорту озброєнь із західних країн, які нерідко використовували цю залежність як інструмент впливу й тиску на турецький уряд та президента. Така динаміка має глибоке історичне коріння. Одним із перших прикладів стало ембарго на постачання зброї, запроваджене проти Туреччини після її військового втручання на Кіпрі 1974 року та окупації північної частини острова. Іншим прикладом було рішення США заблокувати постачання F-35 Joint Strike Fighter — літаків, призначених для Туреччини, — у 2018 році після розширення її військової співпраці з Росією.
У 2017 році Туреччина підписала з Москвою угоду про закупівлю російських систем протиповітряної оборони S-400, що викликало гостру реакцію партнерів по НАТО. Попри суперечки, реалізація угоди розпочалася через два роки після її підписання.
In response, the United States imposed a series of sanctions under the Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act (CAATSA) and officially removed Turkey from the F-35 program. According to the U.S. Department of State (2020) and Reuters reports, these measures targeted Turkey’s Presidency of Defense Industries (SSB) and restricted export licenses and financing for its defense sector.
Виключення Туреччини також негативно позначилося на програмі F-35, оскільки елементи її ланцюга постачання були тісно інтегровані з турецькими виробниками оборонної продукції, які відповідали за виробництво сотень компонентів для літака.
Нині Туреччина стала одним із провідних гравців світового оборонного ринку, де працюють відомі компанії, як-от Aselsan, Baykar, TUSAŞ (Turkish Aerospace Industries), Roketsan, ASFAT та MKE. Експорт турецької оборонної продукції зріс на 103% у період із 2015 до 2024 року, завдяки чому країна посіла 11-те місце серед найбільших експортерів озброєнь у світі. Експортний портфель Туреччини охоплює ракети, військову авіаційну техніку, військово-морські судна та наземні військові системи.
Турецькі оборонні компанії виробляють та експортують електронні системи й системи зв’язку, обладнання радіоелектронної боротьби (EW), підсистеми протиповітряної оборони та ракетних комплексів, тактичні й оперативні БПЛА (Bayraktar TB2, Akıncı), літаки (Hurjet, Hurkus і винищувач п’ятого покоління TF Kaan), військово-морські судна (корвети та патрульні катери), тактичні й оперативні ракети, керовані та некеровані артилерійські ракети (серії TR), протикорабельні й тактичні керовані ракети (Atmaca, Cirit, UMTAS/OMTAS), а також тактичні балістичні ракетні комплекси (Bora, J-600T Yıldırım).
Дедалі помітніший вплив турецької оборонної промисловості в Європі проявляється в розширенні військової співпраці та зростанні портфеля контрактів на постачання озброєнь. Це відкриває шлях до поглиблених стратегічно орієнтованих партнерств, здатних змінити регіональну оборонну динаміку.
Туреччина вийшла на європейський оборонний ринок цілеспрямовано й поступово, укладаючи галузеві угоди й водночас позиціонуючи себе як партнера, здатного масштабувати співпрацю з окремими державами — членами ЄС. Серед успішних прикладів можна назвати спільне з Польщею виробництво боєприпасів, постачання транспортних засобів до Румунії та військово-морську співпрацю з Португалією. Крім двосторонніх контрактів, Туреччина також посилила свою роль у забезпеченні морської безпеки в Чорному та Середземному морях — регіонах, що мають стратегічне значення як для НАТО, так і для ЄС. Цей морський вимір відіграє роль мультиплікатора, підвищуючи цінність Анкари як партнера у сфері колективного стримування та потенційно спонукаючи держави — члени ЄС до ширшої співпраці.
Після вторгнення Росії в Україну Чорноморський регіон став зоною викликів і загроз для держав — членів НАТО. Дотримуючись Конвенції Монтре 1936 року, яка обмежує прохід військових кораблів до Чорного моря в разі війни між двома прибережними державами, Туреччина не допустила перетворення моря на підконтрольну Росії акваторію, або так зване «російське озеро». Така політика допомогла зберегти більший баланс сил на театрі воєнних дій, давши Збройним силам України змогу протистояти Військово-морському флоту Росії та його морській блокаді.
Згодом завдяки застосуванню сучасних протикорабельних ракет, зокрема ударам по російських кораблях, а також упровадженню інноваційних стратегій, як-от використання морських дронів, Україна істотно послабила російські сили. Це, своєю чергою, дало змогу створити новий гуманітарний морський коридор для експорту українських товарів.
У цьому контексті Туреччина постала не лише як регіональний гравець, а й як ключовий гарант балансу сил у басейні Чорного моря. Її послідовна політика та дипломатична гнучкість допомогли стримати російське домінування, що разом з успіхами Збройних сил України сприяло частковому відновленню стабільності та дало змогу продовжити морську торгівлю.
У Середземному морі Військово-морські сили Туреччини сприяли стримуванню нелегальної міграції з країн Північної Африки — виклику, з яким стикаються багато держав Південної Європи, зокрема Франція, Італія та Іспанія. Для ефективного розв’язання цієї проблеми їм потрібні надійний союзник у цих водах і військово-морський флот, спроможний протидіяти таким загрозам. Тож Туреччина стала природним партнером і як держава, здатна контролювати морські шляхи, і як виробник сучасних військових та патрульних кораблів.
Значення Туреччини в цих регіонах зростає пропорційно розширенню її військово-морського флоту, адже країна й надалі посилює спроможності морського патрулювання. Від початку 2025 року Туреччина вже спустила на воду кілька нових кораблів, а ще 31 корабель будують на вітчизняних верфях — серед них перші підводні човни, есмінці та авіаносець власного виробництва. Варто зазначити, що рівень локалізації нещодавно спущеного на воду турецького військового корабля становить приблизно 70–80%. Очікується, що введення цих додаткових кораблів в експлуатацію збільшить загальну чисельність турецького флоту до 209 кораблів, зміцнивши статус країни як великої морської держави.
Крім того, суднобудівна промисловість Туреччини працює як для задоволення внутрішніх потреб, так і на експортні ринки. Нині серед іноземних замовників військово-морських платформ турецького виробництва — військово-морські сили Катару, Пакистану, України та Іраку. Минулого року нові суднобудівні угоди було укладено із Саудівською Аравією та Малайзією, а також уперше підписано контракт із Португалією. Ця подія знаменує вихід Туреччини на європейський ринок оборонної промисловості та суднобудування.
Отже, провідна роль Туреччини в Чорному та Середземному морях у поєднанні з її конкурентоспроможним і технологічно розвиненим суднобудівним сектором є вагомою перевагою, яку Європейський Союз, імовірно, братиме до уваги, розглядаючи тіснішу співпрацю з Анкарою в ширшому контексті зміцнення архітектури європейської безпеки.
На тлі зростання напруженості між Росією та Європейським Союзом держави — члени ЄС дедалі більше звертають увагу на Туреччину як на потенційного партнера, здатного стримувати наявні й потенційні ризики, а в разі подальшої ескалації — постачати сучасну військову техніку. Туреччина відіграє ключову геополітичну роль для країн ЄС, слугуючи головним буфером і вузлом між Європою та Азією, зокрема Близьким Сходом. Акцент на Близькому Сході не випадковий: відмовившись від російських енергоресурсів, країни ЄС звернулися до держав Перської затоки як до альтернативного джерела постачання.
Для Туреччини ця співпраця також має значну геополітичну цінність, оскільки надає країні додаткові ресурси та важелі для досягнення зовнішньополітичних цілей.
Крім того, країна відіграє виняткову роль на Кавказі, не даючи Росії змоги повністю переорієнтувати свої ресурси (економічні, політичні та дипломатичні) із цього регіону на ведення гібридного протистояння з ЄС. Подібна ситуація склалася в Центральній Азії, з якою Туреччина активно взаємодіє через Організацію тюркських держав — платформу, що об’єднує тюркомовні країни. Останніми роками діяльність організації активізувалася; зокрема, 12-й саміт відбувся 8 жовтня 2025 року в Баку, Азербайджані.
Ці події свідчать, що Туреччина є активним регіональним гравцем, здатним ефективно протидіяти Росії в різних сферах і регіонах, а отже — цінним стратегічним союзником для держав — членів ЄС у разі подальшої ескалації у відносинах із Москвою.
Будучи невіддільною частиною Європи, Туреччина вважає членство в Європейському Союзі стратегічним пріоритетом. Під час урочистого іфтару за участю всіх послів президент Реджеп Таїп Ердоган наголосив на важливості відносин між Туреччиною та ЄС, зазначивши, що «створення європейської безпеки без Туреччини немислиме». Він також висловив сподівання, що європейські партнери визнають цю реальність і сприятимуть просуванню Туреччини до повноправного членства в довгостроковій перспективі.
Водночас на шляху до зближення з Туреччиною існує низка перешкод. Серед них — політичні чинники, як-от посилення автократичних тенденцій усередині країни, напруженість у відносинах із Кіпром і Грецією, а також тривалий застій у переговорах про вступ до ЄС. Питання інтеграції фактично поставлено на «тривалу паузу»: процес розширення ЄС щодо Туреччини заморожено, нові переговорні розділи не відкривають, а Європейська комісія послідовно констатує відступ у сферах верховенства права та демократичних стандартів. Політичне рішення про продовження переговорів додатково ускладнює відсутність консенсусу серед держав — членів ЄС.
Попри це, президент Реджеп Ердоган і далі заявляє про зацікавленість Туреччини в європейській інтеграції. Питання полягає в тому, наскільки ці заяви є лише риторикою. З одного боку, Анкара використовує європейський дискурс, щоб зберігати важелі впливу на переговорах і легітимізувати свою зовнішню політику. З іншого боку, Туреччина справді робить певні практичні кроки: модернізує інституції у сферах митного регулювання, міграційної політики та цифрової інфраструктури, бере участь в окремих європейських дослідницьких та інноваційних програмах і висловлює готовність поглиблювати галузеву інтеграцію. Проте ці кроки вибіркові й не змінюють загальної політичної динаміки.
Саме тому співпраця у сфері безпеки й оборони залишається найперспективнішим шляхом до зближення. У цій сфері Туреччина є важливим партнером як для ЄС, так і для НАТО, що створює реалістичний простір для розвитку відносин навіть за відсутності прогресу в політичній інтеграції. Спільні військово-технічні проєкти, участь у програмах ЄС із розвитку оборонних спроможностей, а також співпраця в протидії тероризму та управлінні кордонами можуть істотно посилити взаємозалежність.
Позиція ЄС у цьому контексті також прагматична. Попри критику внутрішньополітичних процесів у Туреччині, ЄС визнає її роль у забезпеченні регіональної стабільності, енергетичної безпеки, управлінні міграцією та реалізації оборонних ініціатив. Тож у короткостроковій перспективі сторони, найімовірніше, розвиватимуть співпрацю за логікою «Європи різних швидкостей». Це означає, що Туреччина може поступово інтегруватися у вимір безпеки й оборони (через участь у спільних програмах, військово-промислових проєктах і розробленні систем захисту), залишаючись поза політичною архітектурою ЄС. Такий підхід дає обом сторонам змогу отримувати максимальну взаємну вигоду, зберігаючи гнучкість і прагматизм у стратегічному партнерстві.
З огляду на членство Туреччини в НАТО поступове поглиблення співпраці у сфері безпеки та подальше політичне зближення можна розглядати як один із можливих сценаріїв майбутнього розвитку відносин між ЄС і Туреччиною.
Турецька роль у Європейській ініціативі «Небесний щит» (ESSI) має стратегічне значення, адже участь країни не лише розширює географічне охоплення захисту повітряного простору Європи, а й посилює ініціативу завдяки її власним технологічним і військовим спроможностям. Як ключова держава на південному фланзі НАТО, Туреччина забезпечує додаткову глибину моніторингу та раннього виявлення загроз, що особливо важливо з огляду на зростання ризиків, пов’язаних із ракетними ударами та застосуванням безпілотних систем. Розвинена оборонно-промислова база Туреччини, зокрема її національні системи протиповітряної оборони, дає змогу посилити загальні спроможності ESSI шляхом інтеграції вітчизняних технологічних рішень та участі у спільних проєктах.
Крім того, значний оперативний досвід Туреччини в складних умовах регіональної безпеки робить її цінним партнером у створенні стійкої багаторівневої європейської архітектури протиповітряної оборони. Поза технічним виміром приєднання Туреччини до ESSI також має вагоме політичне значення: воно засвідчує готовність Анкари долучатися до європейських безпекових ініціатив, зміцнює взаємну довіру та створює додаткові можливості для поступового політичного зближення з ЄС у сфері оборони.
Ще одним важливим кроком до поглиблення співпраці для Туреччини могла б стати потенційна участь в інструменті SAFE (Security Action for Europe), запровадженому ЄС у межах Re-Arm Europe / Readiness 2030 плану. SAFE покликаний надати до €150 мільярдів довгострокових кредитів під гарантії ЄС для підтримки швидких масштабних інвестицій у критично важливі оборонні спроможності, як-от протиракетна оборона, дрони та інші стратегічні засоби забезпечення. Інструмент заохочує спільні закупівлі між країнами-учасницями, щоб забезпечити економію на масштабі та оперативну сумісність. Важливо, що SAFE відкритий не лише для держав — членів ЄС, а й, за певних умов, для третіх країн. Україна та країни ЄЕЗ—ЄАВТ прямо визначені як такі, що мають право на участь; країни, які підписали партнерство з ЄС у сфері безпеки й оборони, потенційно включно з Туреччиною, також можуть долучатися до схем спільних закупівель.
Для Туреччини як значного експортера військової техніки участь у SAFE відкрила б конкретну можливість і розширити свій оборонно-промисловий бізнес у Європі, і тісніше узгодити діяльність із європейськими безпековими пріоритетами. Надаючи свої системи для спільних європейських програм закупівель, Туреччина могла б поглибити інтеграцію до Європейської оборонної технологічної та промислової бази (EDTIB), посилити свій вплив на регіональну архітектуру безпеки та скористатися вигідними умовами фінансування експорту оборонної продукції. Крім того, така взаємодія сприяла б політичному зближенню Туреччини з оборонними ініціативами ЄС, засвідчуючи її реальну відданість європейській колективній обороні та водночас даючи змогу використовувати власні промислові переваги.
За цього сценарію в межах співпраці з Європейським Союзом Туреччина могла б брати участь лише в окремих проєктах без можливості розширити взаємодію до ширшої оборонно-промислової співпраці з усіма державами — членами ЄС. Насамперед ішлося б про участь в окремих компонентах програм ЄС, як-от спільні технологічні розробки у сфері C4ISR, модернізація систем протиповітряної оборони, ініціативи з кібербезпеки або залучення до окремих проєктів PESCO у яких офіційно дозволена участь третіх держав. До них могли б належати, наприклад, проєкти, пов’язані з платформами військової мобільності, компонентами безпілотних систем або участю в консорціумах, що виробляють елементи, фінансовані через Європейський оборонний фонд (EDF). Однак така участь не переросла б у системну інтеграцію, оскільки більшість держав — членів ЄС, імовірно, і надалі обережно ставитимуться до надання Туреччині доступу до стратегічно чутливих промислових ланцюгів створення вартості.
У контексті потенційного перерозподілу відповідальності за безпеку, особливо в разі скорочення військової присутності США в Європі, держави — члени ЄС постали б перед стратегічною дилемою: гарантувати безпеку або шляхом імпорту іноземних систем озброєння, або шляхом розширення власної оборонно-промислової бази. Перший шлях посилив би залежність від зовнішніх технологій і призвів би до значного відтоку фінансових ресурсів за межі Союзу. Другий шлях створив би робочі місця, підтримав розвиток місцевих промислових кластерів і сприяв стратегічній автономії, хоча й ціною подальшої фрагментації та дублювання в європейській оборонній промисловості. З огляду на нинішні геополітичні тенденції, останній сценарій видається більш імовірним.
Ще один аспект пов’язаний із важелями впливу, які це могло б надати Туреччині. Анкара вже використовувала свою роль буфера для міграційних потоків як інструмент торгу у відносинах із ЄС. Поглиблення оборонної співпраці могло б надати Туреччині додаткові інструменти впливу, наприклад, через контроль над критично важливими компонентами або технологіями у складі європейських систем озброєння. Такий розвиток подій потенційно посилив би регіональні амбіції Туреччини та зміцнив її переговорні позиції в питаннях, пов’язаних зі Східним Середземномор’ям, Кіпром і модернізацією Митного союзу між ЄС і Туреччиною. Кілька європейських аналітичних центрів уже висловили занепокоєння, що надмірна залежність ЄС від промислових потужностей Туреччини може створити політичні ризики, подібні до тих, що вже спостерігаються у сфері міграції.
Таким чином, Туреччина, ймовірно, насамперед виступала б як тимчасовий постачальник технологій і радник із локалізації оборонного виробництва в межах ЄС, а не як довгостроковий постачальник. Водночас Анкара могла б залишатися конкурентоспроможним експортером у певних секторах, особливо у сферах, де вона вже має передові спроможності, як-от безпілотні літальні апарати (БПЛА), баражувальні боєприпаси та дедалі ширший спектр ракетних систем. Нинішні технологічні переваги Туреччини в цих сферах дали б їй змогу зберігати експортні позиції, доки держави — члени ЄС не розвинуть власні цілком автономні виробничі потужності для таких складних систем.
Дослідницька служба Європейського парламенту (EPRS) дослідила та спрогнозувала можливі сценарії розвитку європейської архітектури безпеки до 2035 і 2050 років. Ці сценарії передбачають збереження центральної ролі НАТО як основної системи безпеки в Європі; створення окремого «європейського НАТО», до якого потенційно могла б увійти Туреччина, але не входили б неєвропейські держави; заснування незалежного Європейського оборонного союзу; політику «клаптикової ковдри», що передбачає появу окремих центрів усередині ЄС, кожен із яких об’єднуватиме інші держави-члени в межах єдиної структури; а також перехід до моделі співпраці, заснованої на мирному співіснуванні, яка може стати результатом попередніх чотирьох сценаріїв.
У межах цих сценаріїв роль Туреччини варіюється від позитивного гравця, який поділяє з країнами ЄС загрози та виклики у сфері безпеки, до потенційно ворожого суб’єкта, з огляду на її періодичні розбіжності з політикою ЄС та односторонні дії в спірних регіонах. Інший сценарій передбачає, що Туреччина діятиме як регіональний посередник, налагоджуючи зв’язки між фрагментованими частинами Європи та координуючи спільні зусилля шляхом індивідуальної співпраці з державами-членами. Важелі впливу Туреччини в цій ролі зумовлені її географічним положенням, контролем над міграційними потоками, усталеними двосторонніми відносинами та оборонно-промисловими спроможностями, здатними підтримувати локалізовані європейські ініціативи.
За нинішніх обставин, коли інтеграцію Туреччини до ЄС фактично призупинено, найімовірніший сценарій передбачає зосередження Анкари на регіональних ініціативах і двосторонніх проєктах за збереження обмеженої координації з ЄС. Такий підхід дає змогу пом’якшувати напруженість в окремих сферах без потреби в істотному поступі у формальній інтеграції, залишаючи Туреччині простір для маневру в просуванні власних національних інтересів. Це свідчить про те, що роль Туреччини не є ані однозначно позитивною, ані негативною, а натомість залишається гнучкою залежно від контексту та сфер взаємодії з ЄС.
Туреччина має значний потенціал для поглиблення співпраці з Європейським Союзом у сфері безпеки, однак реалізацію цього потенціалу й надалі обмежує низка політичних і стратегічних чинників. Попри свої переваги (розвинену оборонно-промислову базу, стратегічне географічне положення, потужні збройні сили та значний досвід участі в міжнародних місіях), взаємодія між Анкарою та Брюсселем здебільшого зберігає вибірковий і прагматичний характер.
Ключовою передумовою будь-якого суттєвого зближення є взаємна політична готовність. Для держав — членів ЄС дедалі більш автократичне внутрішнє врядування Туреччини залишається вагомим стримувальним чинником. Водночас турецьке керівництво демонструє обмежену готовність до компромісу, прагнучи зберегти стратегічну автономію як у внутрішній, так і в зовнішній політиці та не виявляючи бажання до глибокої інституційної інтеграції в безпекові структури ЄС.
За цих обставин повномасштабна інтеграція Туреччини до архітектури безпеки ЄС видається малоймовірною. Натомість реалістичнішим сценарієм є продовження вибіркової, предметної та двосторонньої співпраці з окремими державами — членами ЄС, що дає Анкарі змогу використовувати такі партнерства як інструменти просування власних зовнішньополітичних цілей.
Водночас поглиблення оборонної співпраці могло б принести взаємну вигоду. Туреччина могла б посилити оборонні спроможності ЄС завдяки участі у спільних проєктах, наданню доступу до своїх оборонних технологій, розвитку ініціатив спільного виробництва та внеску в стабільність у стратегічно важливих регіонах. Для Анкари потенційні переваги включають розширення доступу до європейських оборонних ринків, технологічних і фінансових інструментів ЄС, а також посилення її політичної суб’єктності в європейському контексті.
Таким чином, найімовірнішою траєкторією є модель вибіркової, прагматичної та взаємовигідної співпраці, яка не передбачає повної інтеграції Туреччини до безпекових структур ЄС, але водночас сприяє зміцненню регіональної безпеки та підвищенню спроможності обох сторін реагувати на сучасні виклики.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
