15 хв читання
Франція, одна з ключових опор європейської стратегічної автономії та підтримки України під час війни, вступає в період політичної невизначеності. З наближенням президентських виборів 2027 року досі незрозуміло, чи збереже Париж нинішній зовнішньополітичний курс, чи перейде до нового бачення ролі Франції в Європі та світі. Коли Емманюель Макрон залишає Єлисейський палац, а провідні ліберальні сили втрачають позиції на користь як Rassemblement National (RN), так і лівого Nouveau Front Populaire, зовнішню політику Франції невдовзі можуть визначати сили поза традиційним владним істеблішментом.
Ця стаття присвячена Жордану Барделлі, лідеру RN та одній із найвпливовіших постатей сучасної французької політики. Колись його здебільшого вважали корисним інструментом у ширшій стратегії Марін Ле Пен, але тепер Барделла — вже не просто кандидат протестного електорату чи відданий протеже. Удосконалюючи публічний образ партії після десятиліть домінування родини Ле Пен, він допоміг перетворити RN з маргінальної сили на партію, що готується до влади. Останні опитування підтверджують цей зсув: згідно з опитуванням Ifop, Барделла може здобути близько 37% голосів у першому турі президентських виборів 2027 року, випередивши як ультралівих, так і центристських суперників та маючи вищий рейтинг, ніж сама Марін Ле Пен.
Тому розуміння того, як Барделла коригує зовнішньополітичний курс, має вирішальне значення для оцінювання майбутньої ролі Франції в європейській безпеці та відносин України з Парижем.
Політичне значення Жордана Барделли полягає не так в ідеологічній оригінальності, як у політичному позиціонуванні. Народившись у передмісті Парижа та вступивши у 16 років до Національного фронту, згодом перейменованого на Rassemblement National, Барделла швидко просувався партійною ієрархією. Уже на початку третього десятка років він став одним із найпомітніших молодих діячів RN, і його широко сприймали як дисциплінованого протеже Марін Ле Пен.
Його ранній політичний курс відображав традиційний світогляд RN. Він відкрито критикував політику президента Емманюеля Макрона щодо європейської інтеграції, яку мали замінити євроскептицизм, антиглобалізм, жорстка антиімміграційна політика та давня недовіра до атлантизму. Його перші зовнішньополітичні кроки також відображали історичні симпатії партії до Росії. Він використовував саркастичну риторику, захищаючи показники внутрішнього рейтингу Володимира Путіна, а у 2019 році організував конференцію в Римі для молодіжних ультраправих рухів Європи, на якій були присутні представники, пов’язані з «Єдиною Росією» та іншими російськими правими колами. Однак, на відміну від деяких старших діячів RN, Барделлі загалом вдалося уникнути того, щоб його особисто визначали через проросійські зв’язки, хоча його політичне становлення відбувалося в партії, яку тривалий час формували дружні до Москви мережі.
Переломний момент настав у 2019 році, коли Марін Ле Пен призначила Барделлу очолити список RN на виборах до Європейського парламенту. Партія посіла перше місце у Франції, завдяки чому 23-річний Барделла став одним із наймолодших членів Європейського парламенту та здобув загальнонаціональну впізнаваність. Його роботу в Брюсселі критикував за прогули не один політичний опонент (зокрема, ліва депутатка Європарламенту Манон Обрі свого часу назвала його «депутатом-привидом» через рідкісні появи на парламентських засіданнях), однак мандат виконав своє головне політичне завдання: Барделла став молодим, дисциплінованим і зручним для медіа обличчям партії, яка прагнула позбутися своєї колишньої репутації.
Упродовж пандемії COVID-19 Барделла тактично використовував суспільне невдоволення. Він суворо дотримувався партійної дисципліни й різко критикував урядові заходи. Він рішуче виступав проти обов’язкових локдаунів і вакцинації, вважаючи їх порушенням громадянських свобод, та стверджував, що відмова від російської вакцини була зумовлена геополітичною ворожістю, а не науковою оцінкою. У сукупності керівництво Барделли успішною кампанією RN на виборах до Європейського парламенту 2019 року та його резонансна опозиція урядовій політиці щодо COVID-19 стали двома головними чинниками його перетворення з відомої всередині партії постаті на одного з найпомітніших загальнонаціональних політиків Франції.
Відтоді Барделла вибудовує свою привабливість довкола відшліфованого й доступного публічного образу. Присутність у соціальних мережах, особливо серед молодших виборців, та ретельно контрольований публічний імідж дали йому змогу представити RN як молодшу, професійнішу й респектабельнішу силу. Французькі медіа іноді називали його «Кеном французької політики» — це означення відображає і його зовнішню привабливість, і критику через те, що його політична оболонка часто видається відшліфованішою за ідеологічний зміст. Якщо деяким політикам часом потрібні сотні сторінок, щоб викласти свої переконання, то Барделла натомість тримається загального русла французької політики, говорячи саме те, що його аудиторія хоче від нього почути.
Ця неоднозначність є центральною для його політичної функції. Барделла рідко формулював власну зовнішньополітичну доктрину, незалежну від ширших стратегічних потреб RN. Його сила полягає не у створенні нових ідей, а в пристосуванні партійного послання до політичного моменту. У цьому сенсі він не є революційною постаттю в RN. Він найефективніше уособлює її наступний етап: старий ультраправий бренд набуває вигляду електорально життєздатної сили без повного перегляду свого націоналістичного ядра.
Щоб зрозуміти значення злету Барделли, потрібно усвідомити, яку спадщину він отримав. Rassemblement National бере початок від Національного фронту, заснованого 1972 року Жан-Марі Ле Пеном. Упродовж десятиліть партія залишалася на маргінесі французької політики через свій націоналізм, антиімміграційну програму та неодноразові скандали довкола її засновника. Значний прорив стався 2002 року, коли Жан-Марі Ле Пен несподівано вийшов у другий тур президентських виборів, довівши, що ультраправих більше не можна вважати політично незначущими.
Згодом Марін Ле Пен започаткувала стратегію дедемонізації, покликану зробити партію прийнятною для ширшого електорату. Вона передбачала виключення її батька з партії, зміну назви, пом’якшення риторики та поступову відмову від деяких найрадикальніших пропозицій. Проте навіть за Марін Ле Пен RN зберігала стійку репутацію євроскептичної сили, що виступає проти атлантизму й тяжіє до Росії. Упродовж 2010-х років партія критикувала НАТО, виступала проти поглиблення європейської інтеграції та розвивала політичні й фінансові зв’язки з Москвою, найпомітнішим із яких стала позика на €9 мільйонів від пов’язаного з Москвою банку у 2014 році.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зробило цю спадщину політично обтяжливою. Те, що колись було прийнятним для частини французького електорату в період євроскептицизму та відносної симпатії до Росії, після 2022 року стало проблемою. Більшість громадян Франції засудила російське вторгнення, а підтримка України стала частиною основного політичного консенсусу. Тож Барделла очолив RN у момент, коли партії довелося дистанціюватися від колишнього проросійського образу, не відштовхнувши свій традиційний електорат.
Його відповідь була еволюційною, а не революційною. Під керівництвом Барделли RN скоригувала свою публічну позицію щодо Росії, відмовилася від відвертої риторики в стилі Frexit, почала налагоджувати відносини з діловими та інвесторськими колами й стала привабливішою для виборців за межами традиційного ультраправого середовища. Утім, це не слід сприймати як повну ідеологічну трансформацію. RN і далі дотримується націоналістичної платформи, зосередженої на суверенітеті, контролі імміграції, протекціонізмі та скепсисі щодо наднаціональних інституцій. Отже, проєкт Барделли полягає не в тому, щоб перебудувати партію з нуля, а в усуненні чинників, які заважають їй керувати.
У цьому полягає суть моделі Барделли: нормалізація без повної поміркованості.
Україна — це сфера, де коригування зовнішньої політики Барделли має найбільше значення для Києва. Історичні зв’язки RN з Росією після 2022 року створили серйозну проблему довіри. Барделла мав одночасно реагувати на два чинники: зростання проукраїнських настроїв у французькому суспільстві та незмінну обережність, скепсис або антиінтервенціонізм частини електорату RN.
Відповіддю Барделли стала ретельно вибудувана проміжна позиція. Він засудив повномасштабне вторгнення Росії, визнав суверенітет України та назвав Росію загрозою для безпеки Франції та Європи. Водночас він установив суворі межі того, що Франція має робити для України. Отже, його позиція полягає не у відкритій ворожості до Києва, а в умовній і стриманій підтримці.
Перший помітний зсув у публічній риториці Барделли стався 2023 року. Він заявив, що європейські лідери були наївними щодо амбіцій Володимира Путіна і стверджував, що «не можна бути європейським патріотом і залишатися байдужим до порушення суверенітету європейської держави». Він також припустив, що війна не може завершитися без виведення російських військ і відновлення суверенітету України. Ці заяви засвідчили виразний відхід від колишньої риторики RN, яка часто розглядала Росію як природного партнера або принаймні як противагу впливу США та ЄС.
Однак підтримка Барделли від самого початку була обмеженою. Хоча він прямо не відкидав військової допомоги Україні, він подавав її передусім як оборонну. Коли його запитували про такі необхідні Україні для амбітніших операцій на полі бою озброєння, як танки, літаки чи ракетні системи великої дальності, він уникав зобов’язань щодо їх постачання. Така нерішучість водночас відповідала і традиційним антиінтервенціоністським інстинктам RN, і уподобанням її електорату. На той час значна частка виборців RN уважно стежила за війною й підтримувала певний рівень допомоги Україні, але з великою осторогою ставилася до ескалації або прямого втручання Франції.
Виборчий цикл 2024 року зробив ці обмеження виразнішими. Напередодні як виборів до Європейського парламенту, так і парламентських виборів у Франції кампанія RN залишалася зосередженою переважно на внутрішніх питаннях: імміграції, купівельній спроможності, інституційній реформі та критиці макронізму. У партійній програмі майже не знайшлося місця для безпеки України, крім загальних згадок про суверенітет Франції та необхідність зберегти національний контроль над ядерним стримуванням. Сама ця відсутність показова: Барделла був готовий засуджувати Росію, коли це було необхідно, але не прагнув включити проактивну політику щодо України до урядової програми RN.
Водночас війна залишалася політично актуальною у Франції, особливо після того, як президент Макрон припустив можливість розгортання західних військ в Україні. Барделла відповів, окресливши одну зі своїх найчіткіших «червоних ліній»: жодних французьких військ на українській землі. Він стверджував, що пряме військове втручання Франції створило б ризик ескалації з ядерною державою, і відкидав будь-який сценарій, за якого Франція стала б безпосередньою стороною війни. Якби Барделла погодився з необхідністю прямого застосування французької військової сили, це відповідало б очікуванням лише 15% електорату RN. Отже, така позиція дала йому змогу представляти себе відповідальним захисником інтересів Франції, водночас не створюючи враження симпатії до Москви.
Друга червона лінія стосувалася далекобійної зброї. Барделла виступав проти або уникав підтримки постачання далекобійних ракет Україні, знову подаючи це питання крізь призму ризику ескалації. З погляду Києва, це одне з найважливіших обмежень. Для України далекобійні спроможності мають ключове значення для послаблення російської військової логістики, ударів по окупаційній інфраструктурі та зменшення здатності Росії вести війну. Отже, нерішучість Барделли свідчить, що за його керівництва французька підтримка може залишатися політично помітною, але бути обмеженою у військовому вимірі.
Барделла також виступив проти прискореного вступу України до Європейського Союзу. Він стверджував, що прискорення членства України може безпосередніше втягнути ЄС у війну та посилити внутрішнє навантаження на Союз. Ця позиція відповідає ширшій європейській політиці RN: партія більше не агітує за Frexit, але й надалі виступає проти розширення, подальшої федералізації та передання додаткових повноважень інституціям ЄС. Для України це означає, що Франція під керівництвом Барделли може стати значною перешкодою не лише у військовій політиці, а й на шляху до вступу в ЄС.
Його діяльність у Європейському парламенті додатково підкреслює цю неоднозначність. Барделла підтримав деякі резолюції, пов’язані з Україною, але переважно ті, що стосувалися гуманітарних питань або відповідальності, а не стратегічніших військових зобов’язань. Серед них — ініціативи щодо повернення українських дітей, депортованих Росією, захисту жінок і цивільних, які постраждали від війни, та відповідальності за російські атаки на цивільне населення України. Такі голосування свідчать, що Барделла в принципі не проти підтримувати Україну, особливо в морально однозначних і політично беззаперечних питаннях. Водночас вони також окреслюють межі його підтримки: RN легше прийняти гуманітарну солідарність, ніж стратегічну військову ескалацію чи розширення ЄС.
Позицію Барделли не слід сприймати як просте продовження старої проросійської лінії RN. Від 2022 року він неодноразово критикував Росію, визнавав загрозу, яку вона становить, і намагався дистанціювати партію від її колишнього дружнього до Москви образу. Він також публічно розходився з частиною старої гвардії RN, зокрема в символічних питаннях на кшталт того, чи варто вважати Володимира Путіна прийнятним дипломатичним гостем, поки Україна протистоїть російському вторгненню. Ці жести важливі, адже вони показують, що RN за Барделли розуміє політичну ціну відкритої проросійськості.
Але цей зсув має чіткі межі. Політика Барделли щодо України є не так стратегічним зобов’язанням сприяти українській перемозі, як спробою визначити мінімальний рівень підтримки , сумісний із французькою громадською думкою та електоральною політикою RN. Він може засуджувати Москву, підтримувати суверенітет України та схвалювати гуманітарні ініціативи. Але він залишається нерішучим у питаннях, які потребують більшого політичного ризику: далекобійної зброї, прямого військового стримування, прискореного вступу до ЄС та будь-якого представлення оборони України як обов’язкового стратегічного зобов’язання Франції. Його позицію можна узагальнити як підтримку в політично безпечних межах.
Отже, найреалістичніший ризик для Києва полягає не в тому, що Франція під керівництвом Барделли раптово зблизиться з Росією. Більша загроза — звуження французької підтримки, посилення її умовності та зосередження на політично безпечних сферах. Франція може й надалі підтримувати Україну на рівні риторики та дипломатії, уникаючи найвагоміших форм допомоги. На практиці це може означати більший акцент на гуманітарній допомозі, захисті цивільних, відбудові та відповідальності за російські злочини, але меншу готовність брати на себе провідну роль у питаннях передових озброєнь, гарантій безпеки чи інтеграції України до ЄС.
Це створює складні, але не безнадійні умови для української дипломатії. Чутливість Барделли до громадської думки означає, що позиції України у Франції залежатимуть не лише від контактів на рівні еліт, а й від ширших французьких суспільних дебатів. Якщо французькі виборці пов’язуватимуть Україну насамперед з ескалацією, витратами чи втомою від розширення ЄС, у Барделли майже не буде стимулів виходити за межі обмеженої підтримки. Однак якщо Україну представлятимуть як ключову для європейської безпеки, суверенітету Франції та опору російському імперському тиску, політичний простір для співпраці може бути ширшим.
Гуманітарні питання можуть стати найдоступнішою точкою входу. RN складно відкрито виступати проти повернення депортованих українських дітей, захисту цивільних, відповідальності за воєнні злочини та підтримки відбудови, і ці питання можна подавати крізь призму справедливості, суверенітету й захисту цивільного населення Європи. Однак Україна не повинна допускати, щоб відносини зводилися лише до гуманітарного консенсусу. Ширше послання має залишатися незмінним: оборона України є частиною оборони Європи, а обмеження здатності Росії вести війну — це не послуга Києву, а стратегічний інтерес Франції.
У цьому сенсі Барделла становить складніший виклик, ніж французькі ультраправі старого зразка. Він не просто повторює наративи Москви, але й не пропонує Україні надійного стратегічного партнерства. Його позицію найкраще розуміти як контрольовану підтримку: достатню, щоб уникнути тавра проросійськості, але достатньо обмежену, щоб залишатися прийнятною для націоналістичного електорату, який виступає проти ескалації.
Європейська політика Барделли відображає ту саму модель адаптації. RN більше не агітує за вихід Франції з Європейського Союзу чи єврозони. Натомість Барделла просуває менш інтегровану «Європу націй», засновану на суверенітеті, національному праві вето, контролі кордонів та обмеженні повноважень інституцій ЄС.
Це знаменує істотну зміну підходу, хоча й не обов’язково світогляду. Раніше RN часто подавала європейську інтеграцію як те, від чого Франція має звільнитися. Барделла подає її як те, що Франція має переформатувати. Він відкинув Frexit і натомість стверджував, що ЄС у нинішньому вигляді «застарів» і потребує нової архітектури, яка відновить національний суверенітет у питаннях міграції, регулювання, енергетики та економічної політики. Він також закликав скоротити фінансовий внесок Франції до бюджету ЄС та обмежити повноваження Європейської комісії.
У своїй промові 2024 року «Розбудова Європи XXI століття» Барделла представив вибори до Європейського парламенту як референдум щодо лідерства Макрона та окреслив бачення RN такої Європи, яка «захищає, виробляє та поважає національний суверенітет». Воно передбачало суворіший імміграційний контроль, відмову від Міграційного пакту ЄС, економічний протекціонізм, енергетичний суверенітет, пріоритет французької атомної енергетики, опір подальшому розширенню та збереження права вето Франції.
Передвиборче гасло RN 2024 року — «Так Франції, так Європі» — влучно відобразило це перепозиціонування. Партія більше не прагне здаватися антиєвропейською в сенсі заперечення самого існування Європи. Натомість вона позиціонує себе як захисниця іншої Європи: більш національної, протекціоністської, менш федеративної та налаштованої вороже до наднаціональних обмежень.
Для Європи стратегія Барделли важлива, оскільки ілюструє ширший урок для ультраправих після Brexit і вторгнення Росії в Україну. Відкритий вихід із ЄС став менш привабливим. Електорально життєздатніша стратегія — залишатися в інституційних рамках, намагаючись змінити їхній напрям зсередини. Барделла не намагається зруйнувати ЄС ззовні. Він прагне зсередини переосмислити, яким має бути ЄС.
Для України це має безпосереднє значення. Франція, керована таким баченням, імовірно, скептичніше ставилася б до розширення ЄС, наполегливіше захищала б національне право вето та з меншим ентузіазмом сприймала б вступ України як геополітичний пріоритет. Навіть якби Франція залишалася в межах європейського консенсусу щодо України, на шляху до ЄС вона могла б стати обережнішим актором, схильним чинити перешкоди.
Підхід Барделли до Сполучених Штатів так само є радше реактивним і заснованим на інтересах, ніж доктринальним. Програми RN не містять докладної стратегії щодо Вашингтона. Натомість партія спирається на знайомі теми французького суверенітету, європейської стратегічної автономії та опору зовнішньому тиску.
Спочатку Барделла привітав повернення Дональда Трампа на президентську посаду як вибір американського електорату та схвально відгукнувся про деякі елементи економічного патріотизму Трампа. Водночас він дистанціювався від автоматичного наслідування курсу Вашингтона. У відповідь на тарифні погрози Трампа Барделла закликав Європу до твердої відповіді і стверджував, що відносини зі Сполученими Штатами мають визначатися стратегічними інтересами, а не ідеологічною близькістю. Також повідомлялося, що RN відмовилася від відкритої політичної підтримки з боку пов’язаних із Трампом кіл, прагнучи уникнути враження іноземного втручання у французьку політику.
Це дистанціювання посилилося, коли зв’язок із частиною американських правих став політично обтяжливим. Барделла відмовився від участі в консервативному мітингу у Вашингтоні після того, як Стів Беннон зробив жест, який багато хто засудив як схожий на нацистський. Барделла також критикував окремі політичні рішення США як імперські або непослідовні, особливо коли така критика відповідала скептичному ставленню французького суспільства до американської могутності.
Водночас Барделла пом’якшив деякі аспекти традиційної позиції RN щодо НАТО. Він заявив, що партія не підтримуватиме вихід з інтегрованого командування НАТО , поки триває війна в Україні. Це не перетворює RN на атлантистську партію. Радше це знову показує, що Барделла готовий призупиняти чи коригувати давні партійні позиції, коли вони стають стратегічно незручними.
Отже, його політика щодо США підтверджує ширшу модель його зовнішньої політики: вибіркове зближення, сильний акцент на суверенітеті й ретельне пристосування до внутрішньої громадської думки. Він може захоплюватися економічним націоналізмом у стилі Трампа, не стаючи французьким трампістом. Він може говорити мовою стратегічної автономії, не обов’язково беручи на себе зобов’язання щодо амбітнішої ролі Європи в безпеці України.
Для Києва ця неоднозначність має значення. Стратегічна автономія за Барделли може означати посилення спроможності Європи діяти незалежно. Але вона також може стати виправданням для більш прагматичної Франції, менш готової ризикувати заради України та більше зосередженої на обмеженні зовнішніх зобов’язань.
Злет Барделли не означає, що Україні слід очікувати відверто ворожої Франції. Але він означає, що Україні варто готуватися до можливої появи французького керівництва, чия підтримка буде умовнішою, символічнішою та більше залежатиме від внутрішньополітичних стимулів.
По-перше, українські комунікації мають пов’язувати підтримку Києва із суверенітетом Франції та Європи. Політична риторика Барделли побудована довкола суверенітету, національного інтересу та захисту від зовнішнього тиску. Тому Україні варто уникати подання підтримки як моральної вимоги чи нав’язаного Брюсселем обов’язку. Натомість слід наголошувати, що опір російській агресії посилює європейську безпеку, захищає стратегічну автономію Франції та не дає Москві силою перекроювати континент.
По-друге, Україна має працювати з громадською думкою Франції, а не лише з політичними елітами. Якщо зовнішня політика Барделли дуже чутлива до внутрішніх стимулів, то довгострокова сталість французької підтримки України залежатиме від того, чи вбачатимуть громадяни Франції зв’язок між українською безпекою та власною. Дедалі важливішими можуть ставати публічна дипломатія, культурна взаємодія, залучення експертів та комунікація з аудиторіями консервативного і правого спрямування у Франції.
По-третє, гуманітарні питання можуть слугувати точкою входу, але не повинні замінювати безпековий порядок денний. Повернення депортованих українських дітей, захист цивільних, відповідальність за російські воєнні злочини та відбудова — це сфери, у яких Барделлі та RN може бути легше підтримувати Україну, не відштовхуючи свій електорат. Однак Київ не повинен допускати, щоб співпраця зводилася лише до гуманітарних питань. Ширший аргумент має залишатися незмінним: оборона України є частиною оборони Європи. По-четверте, Україні слід готуватися до прагматичніших відносин. Франція під керівництвом Барделли, імовірно, оцінюватиме підтримку Києва крізь призму політичної вигоди для Франції, громадської думки та національного інтересу. Це не унеможливлює співпрацю. Але вона потребуватиме ретельнішого формулювання позицій, більшої уваги до внутрішніх дебатів у Франції та сильнішого наголосу на тому, чому допомога Україні сумісна з власною риторикою RN про суверенітет і стратегічну автономію.
Головний висновок цієї статті полягає в тому, що зовнішню політику Барделли слід тлумачити насамперед крізь призму внутрішньої політики. Його позиції щодо України, Європейського Союзу, Сполучених Штатів і НАТО еволюціонували не завдяки послідовній геополітичній доктрині, а через прагнення узгодити позиції RN із панівними тенденціями французької громадської думки, водночас зберігши націоналістичну ідентичність партії.
Барделла — ані проросійський радикал старого зразка, ані надійний проукраїнський партнер. Під його керівництвом RN зайняла найбільш сумісну з інтересами України позицію у своїй історії: вона засуджує вторгнення Росії, визнає суверенітет України та російську загрозу. Однак ця позиція залишається обмеженою й умовною. Барделла виступає проти прямого військового втручання Франції, відкидає або уникає підтримки далекобійної зброї, противиться прискореному вступу України до ЄС і формує зовнішню політику відповідно до уподобань свого електорату.
Його європейська політика дотримується тієї самої логіки. Барделла відмовився від риторики Frexit, але не від сувереністського світогляду RN. Він більше не прагне вийти з ЄС, а хоче перетворити його на менш інтегровану Європу націй. Його підхід до Сполучених Штатів так само вибірковий: він може запозичувати елементи економічного патріотизму Трампа й водночас дистанціюватися від Вашингтона, коли це стає політично незручним.
Для України ключовий ризик полягає не в раптовому повороті Франції до Москви. Імовірнішою загрозою є звуження французької підтримки: менше амбіцій, менше ризиків, жорсткіші червоні лінії та більша залежність від громадської думки. Водночас потреба Барделли мати вигляд відповідального патріота, стійкого до російського тиску, створює обмежений простір для взаємодії.
Отже, виклик для України полягає в підготовці до такого політичного середовища в Європі, де підтримка Києва дедалі частіше може ґрунтуватися не на сталих ідеологічних переконаннях, а на мінливих внутрішньополітичних розрахунках. У такому середовищі завдання України — зробити підтримку своєї оборони політично корисною, стратегічно логічною й такою, яку лідери з націоналістичними, обережними та електорально зумовленими поглядами зможуть обґрунтувати перед громадськістю.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
