22 хв читання
Усі війни свідомо чи несвідомо породжують офіційну оповідь про самих себе. Пара одружується за кілька днів до того, як обоє вирушають на фронт. Бабусі плетуть маскувальні сітки. Саме з цією оповіддю Захід почав ототожнювати війну. Вона правдива й обґрунтована; риторика мужності та спротиву стала наріжним каменем самопрезентації України зовнішньому світові після початку повномасштабного вторгнення. А з огляду на дедалі більшу втому від війни вона особливо ефективно підтримує стратегічну комунікацію та національний моральний дух.
Утім, у чому ж тоді проблема героїчної оповіді, якщо вона не є ані неправдивою, ані перебільшеною? Головна проблема полягає в тому, що її недостатньо представляти як єдину можливу пояснювальну рамку успіху українського спротиву. Героїчна оповідь відповідає на запитання «Чи є українське громадянське суспільство сміливим і стійким?», але не на запитання «Чому і як українська держава здатна необмежено довго чинити опір в асиметричній війні?» Якщо аналізувати лише особисту мужність, поза увагою залишається пояснення того, як виникла великомасштабна виробнича система або як координується військова мережа на передовій.
Головне пояснення криється в інституціях, які започаткували прискорену трансформацію та втілили окремі прояви мужності громадянського суспільства в інституційні інфраструктури. Щоб краще зрозуміти, чому Київ вирішив провести ці стрімкі перетворення, що стало поворотним моментом і чому були реалізовані саме ці, а не інші зміни, слід повернутися до 2014 року та найповнішого втілення цих трансформацій — Brave1. Аналіз створення цієї екосистеми означає дослідження найвищих форм інституційного вираження, завдяки яким Україна під тиском зовнішньої агресії побудувала багатовимірну технологічну архітектуру, здатну майже одночасно й горизонтально поєднати стартапи, інвесторів, розробників і державні структури. За вертикальної централізованої ієрархії ці учасники діяли б повільно й бюрократично.
Йдеться не про те, щоб забрати заслуги в однієї сторони й приписати їх іншій, а про те, щоб виявити проблему в тому, як це висвітлюють західні медіа. Зосереджуючись лише на образі хороброго солдата, ця оповідь здебільшого оминає інституційну основу — значною мірою створену знизу як низовий рух, — яка змогла розвинути інституційну спроможність на ґрунті цієї мужності.
Крім того, ідеалізація індивідуального спротиву є політично небезпечною. Вона знімає відповідальність із зовнішнього агресора й певною мірою нормалізує страждання цілого суспільства, опосередковано подаючи їх майже як культурну рису чи особливість національного характеру. Їх не показують як прямий наслідок вторгнення, що не залишило атакованому суспільству вибору. За словами журналіста Пітера Своупа, медійна ідеалізація самопожертви в бою зрештою відвертає увагу від справжньої жорстокості війни. Усвідомлення цього не применшує цінності того, що робить українське громадянське суспільство; навпаки, воно повертає зображенню цих дій людяність і реалістичність, показуючи, що страждання не є частиною природи українців.
Крім того, навіть комунікація про війну під керівництвом президента України уникала побудови оповіді, зосередженої на окремій особі. Згідно з проведеним у NVivo аналізом, у перші шість місяців війни Зеленський 1.726 разів сказав «Україна» і 1.236 разів — «люди». Займенник «я» в особистому значенні майже не фіксувався. Перелічуючи здобутки у своїх промовах, він вибудовує не культ особи, а колективну ідентичність, уживаючи «ми» щодо українського народу та «ви» щодо захисників країни. Навіть найвищий представник українського спротиву на Заході побудував свою комунікацію протилежним чином: довкола колективної, а не власної особистої суб’єктності. Отже, зосереджене на окремій особі тлумачення — це спрощений погляд ззовні, а не відображення того, як Україна пояснює сама себе.
Важливо зазначити, що 2022 рік знаменує початок повномасштабного вторгнення, а не російської агресії. Саме 2014 року, після анексії Криму та російського вторгнення на схід України, Київ усвідомив, що жодні зовнішні гарантії — дипломатичні, правові чи військові — не замінять власної спроможності до самооборони. Тому принципово важливо розуміти: територіальна ескалація війни 2022 року не стала «шоком» передусім тому, що до цього Україна вісім років інвестувала у власну інституційну інфраструктуру, яка зрештою стала вирішальною для її спротиву.
Коли Україна намагалася повернути контроль над уже анексованим Росією Кримом, тодішній президент Петро Порошенко поїхав до США, щоб просити Конгрес про збільшення летальної військової допомоги, зокрема про ракети Javelin. Однак адміністрація Обами обмежила постачання допомоги винятково гуманітарною та нелетальною підтримкою (бронежилетами, приладами нічного бачення, транспортними засобами), відхиляючи прохання надати летальну військову допомогу. Майже цілковита відсутність іноземної підтримки України в перші роки після 2014-го була зумовлена переважно військовою теорією «домінування в ескалації». Цю теорію, розроблену Германом Каном, ілюструє драбина із сорока чотирма щаблями: внизу — криза низької інтенсивності, а вгорі — тотальна ядерна війна. Домінування в такій ескалації залежить від спроможності та переконливості суб’єкта. Він може домінувати в ескалації над противником, якщо одночасно виконуються три умови: наявність реальної спроможності до ескалації, переконливість того, що така можливість існує, і визнання противником можливості виникнення обох ситуацій. Якщо застосувати цю теорію до війни на Донбасі, то із західної перспективи Росія продемонструвала таке домінування в Іловайську та Дебальцевому, де, незалежно від просування України, Росія залучала додаткові сили й брала гору. На будь-яку ескалацію з боку України Росія відповідала б іще більшою. Тому Вашингтон дійшов висновку, що будь-яка допомога буде контрпродуктивною і для США, і, насамперед, для України.
Таке тлумачення подій із погляду домінування в ескалації не є ані поодиноким, ані ретроспективним. Аналітичні центри у сфері безпеки суттєво критикують те, що оборонне застосування цієї доктрини спричинило саме той результат, якого вона мала не допустити. За оцінкою Atlantic Council, реакція на окупацію Криму була «геополітичною помилкою історичного масштабу, яка додала Володимиру Путіну сміливості та створила передумови для найбільшого вторгнення в Європі від часів Другої світової війни». Відсутність ескалації сприймали як успішне стримування. Насправді ж це була ознака слабкості. Словесні застереження без реальної ціни — або те, що Джеймс Фірон називає пустими словами— не змінили розрахунків противника, адже не передбачали жодних зобов’язань. Єдиними сигналами, які справді передбачають ціну, були б явна військова мобілізація або публічне зобов’язання, від якого складно відмовитися. У 2014–2018 роках Білий дім надсилав Кремлю сигнали, що нічого не коштували, так і не перетворивши їх на переконливі сигнали з реальною ціною. Лише у 2018 році США надали свою першу нелетальну допомогу, поставивши протитанкові ракети Javelin; услід за ними так само вчинили інші країни, зокрема Чехія.
Неодноразові заяви НАТО, ЄС, США та Німеччини про те, що вони не втручатимуться безпосередньо в разі російського вторгнення, істотно вплинули на оцінку Росією можливих витрат. Через брак летального озброєння та неучасть західних союзників російські військові розраховували, що українська армія не зможе чинити опір необмежено довго; отже, вони оцінили витрати на війну проти України як прийнятні й обмежені, без істотних наслідків для країни чи її економіки.
У багатьох міжнародних аналітичних матеріалах зазначалося, що слабка реакція на анексію Криму «заохотила» Росію. Такий погляд Кремля підтверджує, що браку рішучості Заходу у 2014 році було достатньо, аби агресор дійшов висновку: війна принесе більше вигод, ніж витрат. Отже, йдеться не про хибне сприйняття Україною своїх західних союзників. Те, що два суб’єкти з цілковито протилежними інтересами погоджуються з тим, що підтримка України у 2014–2021 роках була недостатньою для створення реального стримування, свідчить: цей факт підтверджують обидві сторони.
Отже, йдеться не про безпідставну недовіру до союзників, а про реалістичну оцінку ситуації, засновану на емпіричних доказах. На цій підставі Україна почала відмовлятися від виняткової залежності від угод, зовнішніх суб’єктів, меморандумів чи навіть міжнародних організацій у гарантуванні власної безпеки й територіальної цілісності. Мінський процес, який у 2014–2015 роках очолювали Франція та Німеччина, зміцнив цей висновок Києва.
Якщо небажання союзників озброювати Україну було військовим сигналом про неготовність Заходу нести реальні витрати заради безпеки України, то Мінські процеси засвідчили те саме, але на дипломатичному фронті.
Це були мирні плани, запропоновані тодішнім президентом України, що охоплювали низку різнопланових сфер: безпеку, гуманітарні питання, економічні справи та політичні аспекти. Першу угоду підписали у вересні 2014 року після «Іловайської трагедії», а Мінськ II — у лютому 2015 року. Хоча обидві угоди закликали до припинення вогню, відведення важкого озброєння від кордону та надання особливого статусу сепаратистським районам Донбасу під наглядом ОБСЄ, про порушення режиму припинення вогню повідомили вже за кілька хвилин після набуття ними чинності. Операційний провал угод уже широко задокументований, однак майже не аналізувалося, чому їх побудували так, що навіть під час реалізації планів багато аналітиків вважали їхню невдачу неминучою. На Росію не покладали жодних прямих зобов’язань у конфлікті, оскільки Москва подавала себе як посередника, а не воюючу сторону, ставлячи себе в один ряд із Францією, Німеччиною та ОБСЄ, хоча й надавала військову підтримку сепаратистським силам на місцях. Невизнання Росії стороною конфлікту на папері, попри те що вона очевидно керувала конфліктом на практиці, дало Кремлю повну свободу посилювати або послаблювати інтенсивність вторгнення на власний розсуд у будь-який момент: посилювати бойові дії, коли це допомагало тиснути на Київ, або згортати їх, щоб послабити міжнародний тиск на Росію. Усе це не мало реальної політичної ціни, яка виникла б, якби Росію було визнано державою-агресором і стороною конфлікту.
Ця фундаментальна вада конструкції означала, що Мінські угоди призвели до того самого результату, який уже було проаналізовано у військовій площині: зобов’язання без реальної ціни залишало простір для невиконання. Так само як словесні застереження не підкріплювалися летальною зброєю, було створено рамки для компромісу, але їх не підкріпили обов’язковими механізмами примусу до виконання.
Результати військового й дипломатичного аналізу ведуть до того самого висновку двома незалежними шляхами міркування: ані військова допомога — обмежена доктриною домінування в ескалації, — ані дипломатична рамка — обмежена погано укладеними угодами — не створили механізмів примусу до виконання. Це подвійне підтвердження пояснює, чому Київ дійшов висновку, що жодна зовнішня гарантія не замінить власної спроможності до самооборони.
Саме тому інституційні трансформації України — нерівномірні, недосконалі, але поступальні й реальні — почалися у 2014-му, а не у 2022 році. Повномасштабне вторгнення не привело Україну до цих висновків, а лише підтвердило їх. Тож спротив і стійкість України від 2022 року — не спонтанна реакція, а результат того, що держава вісім років розбудовувала інституційну інфраструктуру, яку шок 2022 року зрештою змусив задіяти.
З огляду на відсутність міжнародної реакції на події в Україні і Київ, і українське громадянське суспільство відповіли глибокими внутрішніми трансформаціями в оборонному секторі, частину яких довелося створювати з нуля. Ці три трансформації не можна розглядати ізольовано, адже саме одночасна наявність усіх трьох змін пояснює, чому й коли Україна вирішила, починаючи з 2022 року, об’єднати ці три елементи, які майже десятиліття розвивалися окремо. Це привело до створення Brave1, але спершу слід пояснити три складники, що лежать в основі її виникнення.
Першою трансформацією став перехід від доктрини централізованого командування до командування через постановку завдання — усталеної доктрини, яку широко застосовують сучасні збройні сили. Ця модель наголошує на важливості командирів, які довіряють підлеглим, даючи їм свободу ухвалювати критично важливі рішення в реальному часі та пристосовуватися до обставин без потреби в жорстких і постійних настанов. У 2014 році українська армія не мала жодної з ознак цієї моделі; різним батальйонам української армії бракувало ініціативи, і вони не мали практичної оперативної сумісності. Коли надходив дозвіл на атаку, тактичну можливість уже було втрачено.
За підтримки США та деяких європейських країн — членів НАТО Україна вперше створила професійний корпус сержантського та старшинського складу (NCO), якого до того майже не існувало. Це стало першим кроком до запровадження децентралізованого ухвалення рішень і побудови механізму взаємної довіри між військовими різних звань. Ці підрозділи набули ключових компетенцій, щоб удосконалювати командування через постановку завдання: спільне розуміння, задум командира, бойові накази, дисципліновану ініціативу та прийняття ризику, що дало їм істотну перевагу над Росією.
Другий комплекс реформ ґрунтується на зміні пріоритетів закупівель і припиненні монополії на виробництво озброєнь. До 2014 року Укроборонпром — конгломерат підприємств військово-промислового комплексу країни — визначав, яке озброєння розробляти, спрямовуючи виробництво на підтримання систем озброєння радянської доби у власних інтересах, а не на розвиток нових спроможностей. Для такої компанії було дешевше й простіше виробляти ті самі танки та боєприпаси, не змінюючи виробничої лінії, ніж інвестувати в нові технології й дослідників, ризикувати та витрачати більше часу. Тому, хоча певні зміни й відбувалися, вони були мінімальними: 20% науково-дослідних і дослідно-конструкторських проєктів у 2020 році тривали двадцять і більше років без будь-яких відчутних результатів, слугуючи механізмами розкрадання державних коштів. Укроборонпром характеризували гучні корупційні скандали, надмірна засекреченість інформації та надто централізований процес ухвалення рішень: у 2014–2020 роках було виконано лише 13% запитів щодо нового або модернізованого обладнання від Генерального штабу.
У міру викриття різних корупційних справ в Укроборонпромі зростав зовнішній тиск із боку антикорупційних організацій українського громадянського суспільства, зокрема NAKO, Незалежної антикорупційної комісії, яка відстежує корупцію, обстоює прозорість і підтримує підзвітність задля національної безпеки та суверенітету України. Її заснували 2016 року як спільну ініціативу Transparency International Ukraine і Transparency International Defense & Security. Завдяки тиску NAKO та західних партнерів у 2017 році вона зобов’язала Укроборонпром пройти міжнародний аудит. А 2018 року конгломерат пообіцяв, що аудит відповідатиме міжнародним стандартам і міститиме оцінку корпоративного управління за стандартами ОЕСР. NAKO безпосередньо долучилася до підготовки законопроєкту про реформування конгломерату, подавши конкретні поправки до Верховної Ради України перед його ухваленням. Зокрема, вони стосувалися визначення Кабінету Міністрів єдиним суб’єктом управління трансформованими підприємствами оборонної промисловості, що, серед іншого, мало мінімізувати конфлікти інтересів.
Результатом став підписаний Володимиром Зеленським у 2021 році закон, який передбачав перетворення Укроборонпрому на акціонерне товариство за стандартами корпоративного управління ОЕСР. Закон установив корпоративну реструктуризацію 118 розрізнених підприємств із єдиним акціонером — державою в особі Кабінету Міністрів — і чіткою метою запровадити сучасні стандарти корпоративного управління , щоб захистити їх від корупційних ризиків, конфліктів інтересів і прямого політичного впливу, а також уможливити створення спільних підприємств із вітчизняними та іноземними партнерами, передання технологій і залучення прямих інвестицій, зокрема іноземних, для виробництва сучасного озброєння.
Останнім складником Brave1 є розвиток культури дронів. До 2014 року Збройні сили України не мали сучасного дрона. Найближчим аналогом був Tupolev Tu-143— безпілотний літальний апарат (UAV) тактичної розвідки малої дальності, розроблений Радянським Союзом під час холодної війни. Тож для сучасних військових операцій він уже був майже непридатним. Відповідь на цю прогалину надійшла не від Міністерства оборони, а від громадянського суспільства й волонтерів. Під час російського вторгнення на схід України Володимир Кочетков-Сукач разом із колегами заснував Аеророзвідку— громадську організацію, яка активно підтримує українських військових і займається створенням чи переобладнанням комерційних дронів, які можна придбати у звичайних роздрібних магазинах, щоб підготувати їх до використання у військових умовах. Водночас було засновано «Повернись живим»— одну з найбільших громадських організацій України — для збору коштів на придбання безпілотних апаратів і розвідувального обладнання, а також для навчання військових.
З часом обидві організації розвинулися й почали відігравати ключову роль у цих трансформаціях. «Аеророзвідка» стала піонером у створенні багатороторних безпілотних літальних апаратів, як-от октокоптер R18, здатний переносити корисне навантаження або здійснювати точне скидання боєприпасів, із вертикальним зльотом, тривалістю польоту 40 хвилин і вантажопідйомністю 5 кг. «Повернись живим» стала однією з перших організацій, що отримали ліцензію на міжнародні закупівлі товарів військового та подвійного призначення, зокрема летальної зброї.
Однак те, що ця ініціатива виникла в громадянському суспільстві, а не в державній структурі, створювало реальні обмеження й засвідчувало потребу в Brave1. Інтеграція озброєнь, розроблених стартапами громадянського суспільства, відбувалася повільно й нерівномірно. Наприклад, розвідувальний UAV Furia, створений 2014 року київською компанією Athlon Avia, офіційно не був ухвалила до 2019 року. Інновації існували, але побудова мосту між ними та інституціями, які мали формалізувати ці розробки, потребувала часу.
Отже, в основі створення Brave1 лежать три головні засади:
Отже, проблема полягала не у браку волі чи законодавства, а у відсутності екосистеми, здатної об’єднати ці три трансформації в систему, що могла б працювати зі швидкістю, якої вимагає великомасштабна війна.
Ця інституційна екосистема також є однією з головних причин такої ефективності військової та фінансової допомоги союзників. У певних аспектах ця допомога незамінна, адже Україна досі значною мірою залежить від поставлених США систем протиповітряної оборони, насамперед Patriot, для захисту критичної інфраструктури. Однак якщо вважати цю допомогу єдиним чинником, що пояснює стійкість країни, поза увагою залишаються власна суб’єктність України та ця екосистема, що розвивається. Допомога стала незамінним примножувачем спроможностей, однак може діяти лише на вже наявній у країні основі. Якби інституційної інфраструктури не існувало і вона не могла ефективно інтегрувати, використовувати й розгортати цю допомогу, її ефект був би значно меншим, ніж тепер.
Платформу офіційно запустили у 2023 році як спільну ініціативу Міністерства цифрової трансформації України, Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних сил України, Ради національної безпеки і оборони України, Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України та Міністерства економіки України.
Нині це єдина технологічна платформа, яка слугує мостом для співпраці між компаніями у сфері оборонних технологій, державою та збройними силами, а також інвесторами, волонтерськими організаціями, медіа й усіма, хто за допомогою технологій наближає перемогу України. Її головна мета — створити вільний від бюрократії, що гальмує ухвалення рішень, прискорений шлях для розвитку оборонних технологій, охоплюючи всі етапи їх створення — від початкової ідеї до офіційної військової сертифікації.
Brave1 застосовує підхід із кількома ключовими цілями: інвестувати в задоволення потреб сил безпеки й оборони та надавати цим потребам пріоритет; створити платформу, що об’єднує всіх учасників галузі; забезпечити взаємодію із силами оборони та збирати відгуки про використання технології; а також надавати всебічну підтримку проєктам, які нині є пріоритетними.
Однак спершу варто докладно пояснити, як Brave1 працює в усіх напрямах, щоб зрозуміти її вплив і розвиток. Процес подання заявки розпочинають самі розробники, реєструючись на порталі Українського фонду стартапів (USF); це відносно проста процедура з мінімумом бюрократії. Під час перевірки відсіюють компанії, пов’язані з Росією або з сумнівною історією дотримання податкових вимог чи законності. До появи Brave1 не існувало єдиної точки входу для розробників оборонних технологій, що перешкоджало багатьом виробникам на ранніх етапах розробки. Після схвалення проєкт передають комітету з близько 80 експертів із науковим, технічним і військовим досвідом. Кожен проєкт закріплюють за трьома з них, які оцінюють його за різними критеріями — масштабованістю, значенням для національної безпеки, придатністю до застосування на передовій тощо — та виставляють бал; мінімальний прохідний бал становить 6. Проєкти з нижніх 50 відсотків рейтингу не приймають. Верхні 50 відсотків стають офіційними учасниками Brave1 зі статусом «BRV1». І лише найкращі 20–25 відсотків із цієї групи отримують право на гранти розміром від $50,000 до $200,000 на продукт, а не на компанію, тобто одна компанія з кількома розробками може одночасно подати заявки на кілька грантів.
За даними офіційних даних, станом на квітень 2025 року Brave1 надала приблизно 500 грантів на загальну суму близько $30 мільйонів. Для іноземних розробників у 2025 році започаткували ініціативу «Test In Ukraine», що дає змогу випробувати їхні системи в реальних бойових умовах спільно з українськими підрозділами, які мають великий бойовий досвід. Наразі до ініціативи приєдналися 45 компаній. Нарешті, для валідації українським продуктам потрібен номенклатурний номер НАТО (NSN), щоб держава могла їх закуповувати. У країнах ЄС або США цей процес може тривати два-три роки.
Однак, щоб прискорити інновації, Brave1 супроводжує розробників упродовж усього процесу, скорочуючи строк до двох-трьох місяців. У перший рік Brave1 працювала переважно як грантова програма, надавши 186 грантів на $3 мільйони для фінансування розробки ідей і прототипів, а не готових продуктів. Одна з компаній , що скористалися цими грантами, назвала Brave1 державним «ангельським інвестором» за надання невеликих грантів новим проєктам, стартапам і науково-дослідним та дослідно-конструкторським роботам на ранніх етапах. Інша компанія похвалила платформу за допомогу в організації польових випробувань її продуктів спільно з підрозділами Сил оборони. Два роки по тому, у 2025 році, кількість винаходів зросла в рази; однак найважливішою зміною стало те, що це уможливило: появу реальних завершених проєктів, готових до розгортання. Через велику кількість таких проєктів Brave1 Market запустили у квітні 2025 року: це онлайн-платформа, де військові підрозділи можуть увійти до системи й переглянути доступний каталог із понад тисячі товарів — від дронів до інструментів на основі AI. Закупівлі відбуваються так само, як у звичайному інтернет-магазині: підрозділ оформлює замовлення безпосередньо за кошти свого бюджету, заощаджуючи час, якого традиційно потребує закупівельний процес.
З огляду на роботу Brave1 зрозуміло, що платформа ефективно інтегрувала описані реформи. У складі експертного комітету військових змінили цивільні фахівці, а кожен проєкт оцінюють окремо. До реформ 2014 року наказ мав пройти весь ланцюг командування, перш ніж його можна було виконати. У Brave1 ані цивільні, ані військові не чекають одне на одного; жорсткої ієрархії немає. Завдяки цьому проєкт може пройти шлях від реєстрації до отримання гранту за кілька тижнів, а не років — раніше за старої системи Генерального штабу це тривало значно довше. Крім того, найпотрібніші в умовах конфлікту технології набагато швидше потрапляють на поле бою, а тактична реакція не запізнюється через плин часу.
Як зазначалося вище, головними проблемами Укроборонпрому були повільність, секретність і те, що конгломерат вирішував, що виробляти, виходячи з власних інтересів, а не потреб війни. Brave1 долає ці проблеми кількома способами. Її платформа дає тисячам розробників і стартапів змогу конкурувати за той самий грант за єдиною для всіх системою оцінювання, відмовляючись від пріоритету однієї компанії над іншою через інтереси, не пов’язані з технологічним розвитком. Відтак її критерії спираються на те, що справді потрібно на передовій саме зараз, а не на те, що найпростіше виробляти. Офіційні критерії та оцінки визначають різні експерти з безпосереднім бойовим досвідом. Кожен проєкт аналізують і оцінюють відповідно до конкретних потреб моменту.
Однак досі ми пояснювали, як компанії й розробники взаємодіють із державою. Саме система бонусів «Армія дронів» пояснює, як індивідуальні дії кожного військового на передовій можуть спрямовувати й удосконалювати виробництво цілої країни, визначаючи, що саме в ній вироблятимуть.
Система бонусів «Армія дронів» відповідає на запитання, хто вирішує, які товари на Brave1 Market слід виробляти у більшій кількості й коли саме. Лише ті, хто перебуває на передовій, знають, яка конкретна модель дрона найефективніша проти найновішої російської системи радіоелектронної боротьби, що постійно розвивається.
За цим механізмом, запущеним у 2025 році, кожен український підрозділ, який уражає російські військові цілі за допомогою дронів і надає відеодоказ, отримує певну кількість балів залежно від завданої шкоди. Ці «е-бали» можна використати на Brave1 для придбання нових українських дронів або обладнання, якого підрозділи найбільше потребують на той момент. Доставку здійснюють через DOT-Chain Defense; доставка зазвичай триває близько 10 днів або 6, якщо товар є в наявності. За даними найнадійніших джерел, за кожну атаку, що завдала пошкоджень, нараховують 20 балів, а за кожну атаку, що призвела до знищення, — 40, хоча кількість балів залежить від поточних військових пріоритетів. Нині, щоб пристосуватися до потреб передової, бали нараховують не лише за знищення сил противника та зрив мінування, а й за розвідувальні та логістичні місії. Кожен бал еквівалентний близько 10,000 гривень — $224 за поточним обмінним курсом. У 2025 році лише за 2.5 місяці на обладнання, замовлене підрозділами, залучили 4 мільярди UAH, а кількість уражених ворожих цілей сягнула 820,000.
Однак особливе значення має система балів: за вбивство ворожого солдата нараховують 12 балів, тоді як за його взяття в полон за допомогою дрона — 120. Аналітики дискутують про правомірність системи балів і про те, чи не дегуманізує вона конфлікт, однак така конструкція не випадкова. Женевські конвенції та міжнародне гуманітарне право зобов’язують захищати військовополонених, евакуйовувати поранених і мінімізувати страждання та втрати в бою. На практиці виконати ці вимоги складно, попри їхню юридичну обов’язковість, адже взяти солдата в полон часто складніше й дорожче, ніж убити. Система балів розв’язує цю дилему, роблячи дотримання міжнародних норм доцільним для військових, а також даючи Україні змогу використовувати полонених солдатів у переговорах із Росією про обмін військовополоненими.
Система має кілька стратегічних переваг, що демонструють стрімку трансформацію військових інституцій України. Кожне перевірене відео надає унікальні дані з поля бою, які поступово вдосконалюють навчання, остаточно залишаючи в минулому застарілу організацію радянського зразка попередніх років. Прямий доступ до обладнання через Brave1 усуває описану вище повільну бюрократичну систему, яка досі була найбільшою перешкодою. Можливість самостійно купувати обладнання дає військовому стратегічну перевагу, адже він із власного досвіду знає, що найбільше потрібно саме зараз. Відстеження та перевірка дають вимірювані результати й визначають, які типи дронів і в яких видах бою найефективніші, оскільки найбільші замовлення ґрунтуються на оперативних даних, а не економічних інтересах. Ця перевага породила те, чого не змогли створити такі компанії, як Укроборонпром: систему, що постійно адаптується й удосконалюється, бо безпосередньо пов’язана з тими, хто застосовує озброєння на передовій.
Кожен військовий діє самостійно: закуповує обладнання й вирішує, коли та як атакувати. Зміна полягає в тому, що ці розрізнені індивідуальні рішення були формалізовані в дані, які визначають, що виробляється в масштабах країни. Це не раптова зміна, а результат накопичення трансформацій, інституціоналізованих у розпал асиметричної війни.
Контраст із Заходом полягає не в тому, що він повільно адаптувався, а в тому, що, зрештою адаптувавшись, він відкрито визнає джерело цих знань. Це змінює звичну логіку потоків на протилежну й емпірично спростовує оповідь про Україну як пасивного одержувача допомоги: Україна створює інституційну модель, яку міжнародна система імпортує дедалі активніше.
У Німеччині кількість великих проєктів закупівлі озброєнь, схвалених Міністерством оборони, лише за один рік зросла з 55 до рекордних 97. Сам уряд Німеччини зазначає , що зростання інвестицій в оборону частково зумовлене уроками російсько-української війни, які спонукають швидше впроваджувати критично важливі оборонні заходи.
У США — країні, яку традиційно вважають експортером, а не імпортером військової доктрини, — Підрозділ оборонних інновацій (DIU) у червні 2025 року запустив Project G.I. Це ініціатива, покликана стрімко прискорити розробку, випробування й розгортання безпілотних авіаційних систем (UAS) і допоміжних технологій, із фондом у 20 мільйонів доларів. Це ініціативи , яка, на думку кількох експертів, натхненна стрімкими українськими інноваціями на полі бою. Мета полягає в тому, щоб компанії-розробники підтримували постійний зв’язок з операторами дронів, а не переважно з фахівцями із закупівель, оминаючи наявну ієрархію. Взаємозв’язок із DIU та Brave1 не випадковий: ще у 2023 році у Варшаві за участю директора DIU спільно організували форум про майбутнє безпілотних систем. Було навіть визнано , що головна мета — скоротити строки постачання, тобто розв’язати проблему, яку в Україні вже виявили й усунули.
Ці зміни, зумовлені уроками України, не обмежуються країнами, а поширюються й на організації. Раніше того самого року НАТО й Україна об’єднали зусилля для створення Спільного центру аналізу, підготовки та освіти —JATEC— у Польщі. Це перша спільна організація України та НАТО, де представники обох сторін у реальному часі виявляють і застосовують уроки війни та втілюють їх у нових стратегіях, політиках і операціях. Згодом, у 2025 році, UNITE–Brave було запущено як спільну програму, спрямовану на масштабування інноваційних технологій, що пройшли прототипування й випробування, з акцентом на зміцненні протиповітряної оборони та безпеки зв’язку на передовій. Очікується, що її фінансування на 2026 рік становитиме 50 мільйонів євро.
Важливим у трансформаціях, що відбуваються в інших країнах та організаціях поза межами України, є напрям навчального процесу: вони явно переймають інституційну конструкцію, яку Україна розвиває під тиском війни. Переймають не індивідуальну мужність українців, а конкретні процедури, пристосовані до унікальних умов кожної країни: коротші строки закупівель, більш горизонтальні комітети та пряміші канали між розробником і оператором.
Якби український спротив існував лише завдяки цьому індивідуальному «героїзму», не було б військової доктрини, яку можна експортувати або відтворити в інших країнах, щоб подолати їхню бюрократію. Україна не лише чинить опір; вона експортує інституції війни тим суб’єктам, у яких традиційно навчалася. Традиційний потік військових знань у трансатлантичних відносинах — від світових держав до менших країн, як-от Україна, — постійно змінює напрям на протилежний.
Головне дослідницьке питання звучало так: через які інституційні інфраструктури мужність, розосереджена в українському суспільстві, була формалізована у спроможність необмежено довго вести асиметричну війну? Відповідь бере початок у 2014 році, коли Києву стало зрозуміло, що жодні зовнішні гарантії не замінять самооборони, а отже, необхідно розпочати паралельні, проте збіжні трансформації. Уже під тиском повномасштабного вторгнення вони дали змогу розробити ефективні механізми для інституцій ведення війни.
Це також ставить під сумнів оповіді, у яких західну військову й фінансову підтримку подають як єдине пояснення українського спротиву. Хоча в багатьох випадках ця допомога справді незамінна, як уже зазначалося, вона стає можливою лише завдяки інституційній основі, яку Україна вибудовує самостійно. Без цієї екосистеми допомога була б менш ефективною.
Також було продемонстровано, що ці інновації — не аномалії, які працюють лише в умовах війни, а відтворювані й придатні до експорту моделі, що вже проходять випробування в інших країнах, де нині панує мир. Крім того, Brave1 як приклад для дослідження демонструє, що навіть на основі централізованого, неповороткого державного апарату, загрузлого в корупційних скандалах, можна побудувати горизонтальні системи оборонних інновацій, здатні пристосовуватися до поточних реалій.
Для Заходу:
Для ЄС:
Для України:
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
_03.jpeg){kind=link}
