10 хв читання
Сьогодні гуманітарне розмінування набуло нового виміру: це вже не просто технічне завдання, а конкретний прояв активної дипломатії. У воєнному та післявоєнному контекстах, як-от в Україні, розмінування стає мостом між безпекою людини та міжнародною політикою.
Повномасштабне вторгнення в Україну спричинило одну з найсерйозніших гуманітарних криз XXI століття, із руйнівними наслідками не лише для людей і матеріальних ресурсів, а й для довгострокової безпеки територій. За останніми оцінками, понад третина території України забруднена мінами та нерозірваними боєприпасами, що робить країну найбільш замінованою у світі.
Від початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Україна знешкодила понад 533 000 вибухонебезпечних предметів і очистила понад 35 000 км², однак процес розмінування може тривати десятиліттями (Kyiv Independent, 2024; Infobae, 2023; Euronews, 2024). Країна постала перед довгостроковим викликом, що потребує скоординованої міжнародної відповіді.
У відповідь багатосторонні організації, зокрема UNOPS, Європейський Союз і партнери НАТО, започаткували програми технічної співпраці. Проте масштаб виклику вимагає ширшої міжнародної мережі співпраці, заснованої на досвіді, довірі та принципах.
Чилі, яка завершила власний процес розмінування у 2020 році і розвинула у цій сфері технічний, регуляторний і дипломатичний потенціал, нині має можливість перетворити цей досвід на платформу для міжнародної діяльності. Така співпраця була б далеко не символічним жестом, а стратегією, що відповідає принципам багатосторонності, співпраці Південь — Південь та посилення м’якої сили Чилі.
Ця пропозиція не лише спрямована на подолання гуманітарної надзвичайної ситуації, а й відкриває для Чилі конкретний шлях до утвердження своєї зовнішньої політики на засадах лідерства, легітимності та стратегічного бачення.
Зовнішня політика Чилі історично формувала образ держави, відданої багатосторонності, правам людини та міжнародній співпраці. У цих рамках гуманітарне розмінування було не лише політикою національної безпеки, а й стратегічним дипломатичним інструментом, завдяки якому Чилі формувала свій образ відповідального, етичного й технічно спроможного гуманітарного актора.
Чилі є однією з країн, що найсуворіше дотримувалися Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін, до якої вона приєдналася у 1997 році. У 2020 році вона успішно завершила процес розмінування, повністю виконавши свої міжнародні зобов’язання (MINREL, 2020). Цей досвід передбачав не лише очищення її території, а й розвиток передових технічних спроможностей та створення міцної спеціалізованої інституційної основи. Зокрема, Національна комісія з розмінування (CNAD) та Центр підготовки та знищення вибухонебезпечних предметів (CEDDEX) були ключовими установами у розробленні, реалізації та нагляді за національним процесом розмінування, зміцнюючи цю інституційну відданість, регулюючи остаточне завершення процесу розмінування та встановлюючи положення щодо підтримання й оновлення технічних і логістичних спроможностей країни (BCN, 2020).
Чилі не лише успішно розв’язала проблему мінного забруднення на своїй території, а й активно долучалася до гуманітарних і миротворчих місій, зокрема до Місії ООН зі стабілізації на Гаїті (MINUSTAH). У цьому випадку Чилі не лише надала військовослужбовців, а й відіграла ключову роль у сприянні стабільності, повазі до прав людини та інституційному зміцненню цієї карибської країни. Ця участь зміцнила образ Чилі як етичного актора, відданого багатосторонності та міжнародній співпраці, і створила прецедент для її участі в майбутніх гуманітарних операціях.
Увесь цей досвід свідчить, що Чилі послідовно вибудовувала образ держави, відданої гуманітарним принципам, технічно спроможної та надійної, чиї дії на міжнародній арені визначає логіка наступності, а не поодинокі ініціативи. У цьому сенсі потенційну участь у гуманітарному розмінуванні України не можна розуміти як випадковий або суто символічний акт альтруїзму, а як послідовне продовження зовнішньої політики, зосередженої на сприянні миру, міжнародному гуманітарному праву та співпраці з країнами, що стикаються зі складними викликами.
Отже, накопичений досвід і розвинена інституційна основа роблять Чилі надійним і підготовленим актором, здатним пропонувати реальні рішення для подолання мінної кризи в Україні, спираючись на технічну легітимність, етичну відданість і стратегічну відповідність цінностям міжнародного порядку, заснованого на правилах. Це також узгоджується з державною політикою Чилі на підтримку України від початку війни у 2014 році.
Різні країни використовують або використовували гуманітарне розмінування як дипломатичний інструмент. Підходи й стратегії країн, що надають такий вид допомоги, також різняться.
Одним із прикладів є Сполучені Штати, які через Програму гуманітарного розмінування США (USHDP) прагнули полегшити людські страждання, водночас просуваючи власні інтереси. Програма охоплювала заходи з розмінування в низці держав і досягла помітного успіху в Південно-Східній Азії — зокрема в Камбоджі, Таїланді, Лаосі та В’єтнамі. Послуги, які надавали США, відрізнялися залежно від обставин у кожній країні та охоплювали такі різні програми, як в’єтнамська Програма інформування про мінну небезпеку й тайська Програма з використання собак; ними керував дипломатичний корпус США в країнах, які зверталися по допомогу до програми (Morehead, 2001).
Ще одним показовим прикладом є Бразилія, яка, видається, очолює процеси гуманітарного розмінування переважно з прагматичних міркувань співпраці Південь — Південь, співпрацюючи головно в Латинській Америці та Карибському басейні, Африці й Азії. Попри це, бразильська зовнішня політика, схоже, знайшла в гуманітарному розмінуванні та «розумній силі» спосіб здобути ширший доступ до найважливіших світових кіл ухвалення рішень (Borlina, 2015).
В обох випадках очевидно, що гуманітарне розмінування є дієвим інструментом для просування національних інтересів. Чи то через геополітичні амбіції США, чи через підхід Бразилії Південь — Південь, ці країни чітко продемонстрували, що міжнародна співпраця могла б дозволити такій країні, як Чилі, утвердитися як вагомий актор не лише в гуманітарній сфері, адже це стало б лише початком розвитку ґрунтовної зовнішньої політики, спрямованої на те, щоб представити Чилі світові як ще надійнішу країну, віддану подоланню глобальних викликів.
Отже, Україна стала б відправною точкою плану допомоги Чилі, який за підходом, подібним до описаних вище підходів США та Бразилії, дав би Чилі змогу претендувати на входження до кіл ухвалення рішень у важливіших питаннях. Він також надав би нашій країні можливість працювати пліч-о-пліч із провідними західними державами, що візьмуть участь у відбудові України. Це відбувалося б у межах зміцнення зв’язків Чилі з такими країнами, як Німеччина, завдяки чому Чилі буде полегшено доступ до каталогу обладнання та матеріалів НАТО (InfoDefensa, 2025), що виразно демонструє переваги для нашої країни від партнерства й тісної співпраці з важливими державами.
Чилі має значний досвід гуманітарного розмінування, а також спеціальні інституційні структури для спрямування міжнародної співпраці у цій сфері. Існує кілька варіантів, за якими країна може ефективно сприяти розмінуванню в Україні; їх можна розвивати взаємодоповнювально.
Одним із варіантів є двостороння технічна співпраця з Україною. Чилі могла б започаткувати програму прямої співпраці з українським урядом, зосереджену на передачі знань і технічних спроможностей. Цією програмою можна було б управляти на міжміністерському рівні через Міністерство закордонних справ і Чилійське агентство міжнародного співробітництва задля розвитку (AGCID), яке спрямовувало б офіційну співпрацю, тоді як Міністерство оборони через Національну комісію з розмінування (CNAD) та Підсекретаріат збройних сил (SUBSEFFAA) координувало б технічний внесок. Такий підхід дав би змогу надавати консультації щодо планування та управління операціями з розмінування, методологій управління мінним ризиком, а також допомогу в розробленні нормативних актів і стандартних операційних процедур.
Ще одним варіантом є активна участь у багатосторонніх програмах, наприклад координованих UNOPS та фінансованих Європейським Союзом і країнами НАТО. Чилі могла б офіційно долучитися до цих зусиль, ефективно спрямовуючи свій технічний досвід, підвищуючи дипломатичну видимість і зміцнюючи свій образ країни, відданої безпеці людини. Така участь могла б включати відправлення інструкторів до України або регіональних центрів, залучення експертів до технічних місій та співпрацю в процесах стандартизації й валідації методів розмінування. CNAD разом із Міністерством закордонних справ була б відповідальною технічною установою.
Також розглядається підготовка українського персоналу в Чилі. Цей варіант спирався б на досвід країни у програмах навчання з гуманітарного розмінування та її мережу міжнародної співпраці. CNAD і SUBSEFFAA могли б координувати роботу з навчальними центрами Збройних сил, щоб пропонувати курси з методів розмінування, підготовку з управління операціями та командного лідерства, а також найкращі практики управління інформацією й операційної безпеки, як це вже реалізовано в навчальних курсах, які проводить Центр підготовки та знищення вибухонебезпечних предметів (CEDDEX), що є частиною армії.
Крім того, Чилі могла б направити експертів із розмінування, щоб надавати безпосередні консультації на місцях, долучаючись до міжнародних зусиль. Такий підхід зробив би її відданість безпеці людини видимою через конкретний внесок. Персонал міг би складатися зі спеціалістів, підготовлених CNAD, досвідчених команд чилійської армії або технічних фахівців SUBSEFFAA, які пройшли підготовку з міжнародного співробітництва. Розгортання слід координувати з MINREL і MINDEF, щоб забезпечити відповідність зовнішній політиці та оперативним спроможностям.
Ці альтернативи, які можна розвивати взаємодоповнювально, є частиною державної політики, що узгоджується з послідовною підтримкою України з боку Чилі від 2014 року. Комплексна стратегія, яку Чилі може реалізувати у сфері гуманітарного розмінування, ґрунтується на трьох стовпах: багатостороння участь, посилення технічної підготовки та спеціалізована дипломатія.
По-перше, формалізація участі Чилі в міжнародних програмах не лише дала б змогу ефективно спрямувати її внесок, а й позиціонувати країну в питаннях, важливих для глобального порядку денного. Міністерство закордонних справ разом із CNAD і SUBSEFFAA має координувати цю участь.
По-друге, необхідно розширити національні можливості підготовки за допомогою програм, розроблених спеціально для українського персоналу. Спираючись на свій досвід, Чилі могла б запровадити постійний план підготовки спільно з центрами військового навчання та агентствами співпраці, передбачивши щорічні навчальні місця, адаптовану до українського контексту програму та створення мережі іноземних випускників, яких чилійські установи могли б залучати до роботи в інших країнах, де Чилі потенційно надаватиме допомогу з гуманітарного розмінування.
По-третє, ця політика має охоплювати вимір технічної дипломатії. Участь Чилі зміцнила б її зв’язки зі стратегічними партнерами та закріпила б її образ етичної й технічно спроможної країни у гуманітарних справах, демонструючи лідерство в гуманітарних питаннях і, як у випадку Бразилії, відкриваючи доступ до вагомих у глобальному масштабі сфер влади та поліпшуючи міжнародне становище Чилі.
Очевидно, що головні обмеження полягають у наражанні чилійського персоналу на ризик через направлення до районів активних бойових дій, де існує реальна загроза їхній фізичній безпеці. Це передусім зумовлює дві альтернативи: 1) посилити підготовку українського персоналу в Чилі, щоб він міг самостійно проводити розмінування завдяки навчанню й технічним консультаціям; або 2) направити чилійський персонал до районів, де вже не ведуться активні бойові дії, але які все ще значно забруднені вибухонебезпечними предметами.
Першу альтернативу вже представлено вище, тож залишається лише повторити, що для підготовки українського персоналу, який самостійно проводитиме розмінування, вже існує достатня інституційна основа.
Щодо другої альтернативи, такі регіони, як Київщина та Чернігівщина, на певних етапах війни були окуповані Росією, що залишило значні ділянки землі забрудненими мінами. Такі регіони були б ідеальним місцем для початку процесу розмінування, оскільки Україна вже відновила контроль над цими територіями, тобто прихований ризик там нижчий, а російська загроза не була б таким обмеженням, як у прифронтових районах.
Внутрішньополітична ситуація в Чилі також може розглядатися як обмеження потенційної ролі Чилі в процесі розмінування України. Однак більшість політичного класу Чилі продемонструвала рішучу готовність співпрацювати з Україною. Зокрема, президент Борич неодноразово ставав на бік України та демонстрував зацікавленість Чилі в участі в процесі розмінування після завершення війни (El Líbero, 2024)
Крім того, якщо потенційну гуманітарну допомогу Чилі Україні представити як спосіб зміцнити становище країни на міжнародній арені, це могло б викликати більший інтерес серед політичного класу, який, просуваючи національний інтерес способом, подібним до Бразилії чи Сполучених Штатів, міг би прискорити надання допомоги Україні.
Гуманітарне розмінування в Україні є не лише нагальною потребою для пом’якшення наслідків війни, а й стратегічною можливістю для Чилі просувати свою зовнішню політику в етичному, технічному та дипломатичному вимірах. Маючи зразковий досвід у цій сфері та вже добре розвинений інституційний апарат, Чилі має всі передумови для внеску у розв’язання цього глобального виклику, долучаючись до міжнародної тенденції, у межах якої такі країни, як Бразилія та США, використовували гуманітарне розмінування як інструмент позиціонування та співпраці.
Додана цінність чилійської пропозиції полягає в її здатності поєднувати технічний досвід із міжнародною легітимністю. Можливість навчати український персонал на території Чилі, брати участь у багатосторонніх місіях або безпосередньо консультувати в деокупованих районах пропонує низку варіантів, які можна адаптувати до контексту конфлікту та потреби гарантувати безпеку чилійського персоналу.
Так само внутрішньополітична підтримка, висловлена президентом Боричем і відображена в дипломатичному досвіді підтримки України від 2014 року, посилює можливість перетворити цю пропозицію на державну політику. Така політика не лише сприяла б відбудові України, а й позиціонувала б Чилі як глобального актора з власним голосом у гуманітарних питаннях і питаннях міжнародної безпеки.
Скористатися цим моментом означає розуміти розмінування не лише як технічну дію, а й як інструмент сучасної дипломатії. У час, коли міжнародний порядок переосмислюється, Чилі має можливість продемонструвати, що відданість миру також може бути легітимним засобом зміцнення її глобального становища та міжнародного лідерства з гуманітарною спрямованістю.
Застереження: погляди, думки та переконання, викладені в документах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Центру трансатлантичного діалогу, його комітетів або афілійованих організацій. Документи покликані заохочувати діалог і дискусію та не відображають офіційної позиції Центру трансатлантичного діалогу або будь-якої іншої організації, з якою можуть бути пов’язані автори.
