15 хв читання
Цю статтю вперше опубліковано в щоквартальному виданні польської ініціативи Młodzi o polityce «Święte sprawy» [Святі справи].
Після 2019 року, ймовірно, кожен житель України почув фразу, яку запровадив колишній президент Петро Порошенко: Армія. Мова. Віра, що відсилає до знаменитого гасла Французької революції — Liberté, Égalité, Fraternité («Свобода, Рівність, Братерство»). Воно поєднує три елементи, що представляють різні виміри національної стійкості: безпеку, культурну ідентичність і духовність. Порошенко активно використовував цю фразу, зокрема під час президентської кампанії 2019 року та парламентських виборів, коли його партія «Європейська солідарність» змагалася з партією «Слуга народу», яка нині має більшість в українському парламенті й позиціонує себе як представниця «популістського центру». Тоді гібридна війна Росії проти України вже тривала, а частина української території перебувала під окупацією — тому певні суспільні групи сприймали це гасло як популістське та таке, що створює непотрібний поділ. Так сталося тому, що релігійне й мовне питання, які теоретично мали об’єднати українську націю, дали протилежний ефект. Не без участі Росії ці теми спричиняли непорозуміння та взаємні звинувачення.
У контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році гасло набуло нового звучання, відповідаючи на реальні потреби українського суспільства. Якщо армія символізує захист держави у фізичному вимірі, а мова — її культурний суверенітет, то віра стосується глибшого рівня — консолідації навколо цінностей і суспільної моралі. У цьому сенсі Церква постає не лише як релігійна спільнота, а й як соціальна інституція, що формує ідентичність, солідарність і суспільну легітимність.
Українське суспільство традиційно залишається глибоко релігійним, із переважанням християнства. За даними Snake Island Institute, 63% громадян вважають себе віруючими [1]. Водночас релігійність має виразний регіональний вимір і складну конфесійну структуру. У західних областях України релігія сильніше впливає на суспільний світогляд (що пов’язано зі слабшим впливом радянської атеїстичної спадщини), там особливо поширений греко-католицизм, тоді як на сході та півдні переважає православ’я. 53.8% українців ототожнюють себе з Українською православною церквою (з урахуванням усіх патріархатів), 5.8% — з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), а менш ніж 1% — із Римо-католицькою церквою [2]. Отже, більшість суспільства зберігає релігійну самоідентифікацію, але конфесійна структура залишається плюралістичною.
Хоча для багатьох українців релігія є джерелом моральних орієнтирів, ставлення до її ролі в політиці залишається неоднозначним. Значна частина громадян вважає, що релігія є продовженням української культури й впливає на політичні процеси. Водночас існує суспільний запит на обмеження політичного впливу духовенства. Значною мірою це зумовлено впливом — і своєрідним лобіюванням — цінностей «російського світу» (русский мир) Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП), пов’язаною з державою-агресором.
Отже, Церква в Україні діє на перетині кількох площин: духовної, соціокультурної та політичної. У воєнний час вона водночас є простором моральної підтримки — активно допомагає українському війську та збирає кошти, — маркером ідентичності й об’єктом державної політики безпеки. У цій статті ми розглядаємо зміни ролі та впливу Церкви від початку повномасштабної російсько-української війни й оцінюємо її значення для майбутнього держави та перспективи подальшого розвитку в новому соціально-політичному ландшафті.
До 2014 року для значної частини українців Церква насамперед виконувала ритуальну й нормативну роль, що зводилася до активної участі в богослужіннях, святкування релігійних свят і збереження культурних традицій. Релігійні практики часто залишалися відокремленими від публічної сфери та мали переважно обрядовий характер. Проте з початком російської агресії залученість Церкви істотно розширилася. Вона почала виконувати функції соціального посередника та кризової інституції, відповідаючи на виклики війни не лише проповіддю, а й конкретними практичними діями [3].
Як інституція, в умовах як гібридної війни, що триває з 2014 року, так і нинішнього повномасштабного російського вторгнення, Церква фактично вийшла за межі свого основного призначення. Окрім духовної допомоги, вона втілила в життя вчення Ісуса Христа: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» [4]. У цьому сенсі можна спостерігати перетворення Церкви із символічного носія духовних цінностей на реального актора публічної сфери, який бере участь у підтриманні життєздатності суспільства.
Після 24 лютого 2022 року більшість інституцій, передусім Українська греко-католицька церква, Православна церква України та Римо-католицька церква в Україні, публічно заявили, що відкриють сакральні будівлі як укриття й тимчасовий прихисток для внутрішньо переміщених осіб. При парафіях організовували склади гуманітарної допомоги; проводили централізовані збори для потреб Збройних сил України (ЗСУ); на фронт регулярно надсилали їжу, ліки та одяг. Важливо, що значну частину цієї допомоги надавали незалежно від конфесійної належності: тією чи іншою мірою до волонтерства долучилися майже всі великі релігійні спільноти [5]. Це дає змогу говорити про становлення Церкви як надконфесійного гуманітарного актора, для якого догматичні відмінності перестали бути пріоритетом, а першорядною стала відповідь на екзистенційну кризу українського суспільства.
Перед обличчям масової напруги, невизначеності та втрат Церква також стає простором для скорботи й отримання підтримки — через поховальні обряди, меморіальні практики та спільну молитву за полеглими. Ця діяльність виконує соціально-терапевтичну функцію, допомагаючи родинам пережити травматичний досвід. У цьому разі обряди стають не лише релігійною практикою, а й механізмом колективного опрацювання втрати.
У воєнний час Церква перетворилася на центр волонтерської мобілізації, морального арбітра й терапевтичний простір. Вона стала елементом національної консолідації, забезпечуючи не лише духовний вимір солідарності, а й матеріальну підтримку тим, хто безпосередньо постраждав від наслідків війни. Представники Церкви присутні на фронті, у лікарнях, прифронтових громадах і серед внутрішньо переміщених осіб. Саме ця практична залученість формує новий тип легітимації Церкви як інституції у воєнному суспільстві України.
Війна змінила не лише армію, а й саме розуміння того, що означає супроводжувати людину в екстремальних ситуаціях. Саме тут «армія» і «віра» — два елементи гасла Порошенка — перестали функціонувати як окремі поняття та злилися в єдину інституцію військового капеланства.
Капеланство в Україні — не нове явище: перші священнослужителі вирушили на фронт ще у 2014 році, з початком гібридної агресії Росії на сході країни. Тоді вони служили на волонтерських засадах — без офіційного статусу, форми чи правової основи [6]. Проте повномасштабне вторгнення 2022 року застало іншу інституційну реальність: 30 листопада 2021 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про службу військового капеланства», що набув чинності 1 липня 2022 року. Цей закон інституціоналізував капеланство як офіційний компонент збройних сил — з офіцерськими званнями, контрактами та чіткою ієрархією підпорядкування [7]. Нині у Збройних силах України (ЗСУ) служать понад 738 капеланів, із яких 78 є штатними військовослужбовцями офіцерського складу [8].
Варто зазначити, що військове капеланство в Україні має міжконфесійний характер. Більшість капеланів представляють Православну церкву України, але поруч із ними служать священнослужителі Української греко-католицької церкви, протестантські пастори, імами й рабини. В умовах тотальної війни українська армія свідомо вибудовує простір, у якому релігія не розділяє, а об’єднує. Капелан не запитує про конфесійну належність — він просто поруч [9].
Ця присутність — суть усього феномену. Капелан — не лише священнослужитель, який править богослужіння перед боєм. Він супроводжує військових під час евакуації поранених, обговорює родинні труднощі й вислуховує страхи, які неможливо зафіксувати у звіті. Мухаммад Алі, імам-капелан, який служить у ЗСУ, напрочуд точно сформулював це так: Армія — це велика металева машина, яка може бути жорстокою. Капелан — це частинка душі в цьому механізмі, елемент людяності й зв’язок із Богом, якого у війську відчутно бракує [10]. Ці слова описують реальність людини, яка щодня обирає залишатися з тими, хто воює. Це підтверджує головне гасло служби капеланства: «Бути поруч».
Варто також підкреслити, що українське військове капеланство активно адаптується до стандартів НАТО. Капелани проходять навчання в країнах-партнерах і засвоюють доктрини, які формувалися в західних арміях десятиліттями [11]. Водночас українська сторона привносить те, чого не знайти в жодному посібнику, — десять років реального бойового досвіду духовного супроводу. Цей обмін є взаємним і рівноправним.
Отже, військове капеланство стало інституційним вираженням ідеї, яку важко раціонально сформулювати, але легко відчути: армія — це не лише зброя й логістика, а й душа, що потребує підтримки. В Україні ця підтримка сьогодні має конкретну назву, військове звання й форму.
Слід розуміти, що релігійна ідентичність у воєнний час — це не лише питання конфесійної належності. Вона безпосередньо відображає світоглядну систему: як людина розуміє своє місце в реальності, до якої спільноти належить і яким цінностям залишається вірною під тиском [12]. Зміна релігійного ландшафту України показує, що вибір Церкви перестав бути суто духовним рішенням і водночас став актом самоідентифікації та питанням національної безпеки.
Щоб повною мірою зрозуміти масштаб нинішніх трансформацій, слід звернутися до історії. Християнство прийшло на українські землі у 988 році, і протягом століть Київська митрополія орієнтувалася на Константинополь. Підпорядкування Москві відбулося лише у 1686 році. Відтоді Московський патріархат послідовно використовував церковні структури для політичного впливу [13].
У радянський період ця традиція набула нової форми: духовенство широко співпрацювало з КДБ, а конфесія фактично стала джерелом інформації для держави. Найрезонанснішим задокументованим випадком є сам патріарх Кирил, нинішній очільник Російської православної церкви, діяльність якого під псевдонімом «Михайлов» як представника Московського патріархату в Женеві у 1970-х роках зафіксовано у швейцарських федеральних архівах [14].
Після розпаду СРСР Москва надала Українській православній церкві формальну автономію, але лише в межах, що давали змогу утримувати її у своїй сфері впливу. Неодноразові спроби здобути автокефалію [15] — наприклад, у 1991–1992 роках за митрополита Філарета — систематично блокувалися. Лише у 2019 році Вселенський патріархат Константинополя надав Томос [16] про автокефалію новоствореній Православній церкві України (ПЦУ), інституційно незалежній від Москви [17].
Повномасштабне вторгнення 2022 року перетворило цей повільний процес на лавину. Якщо до початку великої війни, у 2021 році, близько 13% українців ототожнювали себе з УПЦ МП (Московським патріархатом), а 24% — із незалежною ПЦУ, то до кінця 2024 року ці показники кардинально змінилися. Підтримка УПЦ МП знизилася до 5.5%, тоді як частка прихильників ПЦУ зросла до 35% населення [18]. Лише за три роки вплив Московської церкви в українському суспільстві скоротився більш ніж удвічі.
Цей процес відбувається і на інституційному рівні. Станом на травень 2025 року після надання Томосу понад 1,900 громад перейшли під юрисдикцію ПЦУ [19]. Водночас на підконтрольній Україні території продовжують діяти близько восьми тисяч парафій УПЦ МП, що збільшує масштаб і складність проблеми.
A symbolic and practical element of this transformation has become language: the OCU conducts liturgy in Ukrainian, while the UOC-MP traditionally uses Church Slavonic, which, in the context of war, a significant part of society perceives as a marker of an alien cultural orbit. The language of liturgy thus ceased to be a purely theological matter and acquired a clear identity dimension.
Поряд із масовими переходами вірян розвивався безпековий вимір кризи. Від 2022 року Служба безпеки України (СБУ) відкрила понад 208 кримінальних проваджень проти представників УПЦ МП, зокрема справи щодо 27 високопоставлених ієрархів — митрополитів і архієпископів [20]. Їх звинувачують у шпигунстві, державній зраді та пособництві агресору. Наприклад, у квітні 2025 року ієрарха з Донецької області затримали за передачу ФСБ Росії інформації про розташування командних пунктів в обмін на евакуацію його родини до Росії [21]. У Харкові та Сумах були випадки, коли священнослужителів засуджували за надання координат для ракетних ударів по українських позиціях [22].
Ці факти істотно вплинули на суспільні настрої: близько 74% українців підтримують повну заборону діяльності структур Російської православної церкви [23]. Відповіддю держави стало ухвалення відповідного закону в серпні 2024 року. Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський так пояснив логіку цього рішення: Верховна Рада пішла на цей крок лише тому, що російська церква стала учасницею війни та поставила собі за мету знищення української державності, культури й ідентичності [24].
Однак виконання закону виявилося значно складнішим за його ухвалення. УПЦ МП не існує як єдина юридична особа — натомість діють тисячі окремих суб’єктів: Київська митрополія, єпархії та окремі парафії. Загалом таких структур близько десяти тисяч, і кожна потребує окремої судової процедури. Передбачений законом механізм є навмисно поступовим: спочатку державний орган установлює факт зв’язків із РПЦ, видає припис усунути порушення і лише в разі його ігнорування (як це сталося з Київською митрополією на чолі з митрополитом Онуфрієм) звертається до суду. Такі провадження можуть тривати роками. Цей повільний, але юридично бездоганний шлях обрано свідомо: він мінімізує підстави для звинувачень у порушенні свободи релігії з боку західних партнерів, відповідаючи європейській традиції, за якою забороняти діяльність релігійних організацій може лише суд [25].
Такий підхід не усуває міжнародної напруженості. Human Rights Watch і Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловили занепокоєння можливими порушеннями свободи релігії, посилаючись на Європейську конвенцію з прав людини [26, 27]. Угорщина, яка систематично блокує інтеграційний курс України, також додає це питання до переліку своїх заперечень [28].
Ситуацію ускладнює внутрішній чинник: близько 44% прихильників УПЦ МП, що залишилися, заявляють, що тиск зміцнив їхню віру. Це вищий показник «духовного загартування», ніж в інших конфесіях, що сигналізує про ризик формування в країні синдрому «переслідуваної меншини» [29].
Україна перебуває у складній ситуації: будь-яка спроба одним правовим актом вирішити питання, що водночас стосується безпеки, ідентичності та міжнародної репутації, неминуче породжує нові проблеми. Вибір Церкви в Україні сьогодні є геополітичним рішенням, однак держава змушена розглядати його не лише як питання суверенітету, а й як виклик, що потребує делікатності, послідовності та поваги до міжнародних стандартів.
Один із найцікавіших парадоксів сучасної української політики полягає в тому, що чинний президент Володимир Зеленський — людина, яка 2019 року прийшла до влади як своєрідна антитеза «патріотичній тріаді» Порошенка, — фактично став головним втілювачем гасла «Армія. Мова. Віра». Центристський популізм, що звертається до «звичайної людини» поза будь-якими ідеологічними маркерами, і скепсис щодо мовних та релігійних питань як «чинників, що розділяють суспільство» — усе це поступилося місцем послідовній державній стратегії. У її межах зміцнення армії, утвердження української мови та розрив із московськими церковними структурами перестали бути елементами риторики й стали державною політикою на практиці. Цей парадокс, мабуть, найкраще доводить, що тріада «Армія. Мова. Віра» є невід’ємною частиною українського державотворення в умовах екзистенційної загрози.
Цей алгоритм має глибший вимір, який можна описати як «деколонізацію духу». Вихід зі структур Московського патріархату, перехід на українську мову в богослужінні та формування власної незалежної церковної традиції України — не просто релігійні чи культурні явища, що відбуваються ізольовано від ширшого контексту війни. Це акт геополітичного самовизначення, що відбувається на найглибшому аксіологічному рівні суспільної свідомості. Важливо, що цей процес стимулює не лише державна політика, а передусім суспільний запит знизу. Люди, які у воєнний час втратили близьких або пережили евакуацію чи окупацію, свідомо обирають Церкву як простір без зв’язків із країною, що їх знищує. Саме тому цей вибір є незворотним, незалежно від юридичної долі УПЦ МП.
Важливо й те, що консолідація не відбувається через релігійну гомогенізацію. Греко-католики, католики, протестанти, євреї та мусульмани — усі вони є активними учасниками українського громадянського суспільства й підтримують Україну в її боротьбі. Для цих спільнот захист держави — не лише патріотичний обов’язок, а й захист самої ідеї багатоетнічного та багатоконфесійного суспільства від авторитарної уніфікації [30]. У цьому сенсі міжрелігійна солідарність — не випадкове явище воєнного часу, а структурна риса нового релігійного ландшафту країни.
Попри очевидне посилення ролі Церкви, Україна не рухається до релігійної держави. Натомість формується «мозаїчна модель»: суспільство, у якому консервативні цінності та ліберальні свободи не виключають, а врівноважують одне одного. Як зазначає український дисидент і філософ Мирослав Маринович, повоєнний консерватизм не має бути «закостенілим і заборонним» — його місія полягає в поверненні до центру суспільної уваги поваги до права, власності та моральної відповідальності [31]. У цьому контексті цінності, які плекає Церква, слід сприймати не як догму, а як маяк; не як заборону, а як ціннісний фундамент [32].
У цій моделі Церква перестає бути лише місцем молитви й стає частиною того, що дослідники громадянського суспільства називають «громадянською релігією» — простором формування спільних смислів, реабілітації ветеранів і людей із воєнною травмою та плекання колективної пам’яті. Водночас Україні доведеться виробити баланс між зростанням значення Церкви в публічній сфері та стандартами секуляризму, яких вимагає курс країни на європейську інтеграцію.
Нарешті, є вимір, який досі недооцінюють у публічному дискурсі: Церква як інструмент культурної дипломатії. ПЦУ та УГКЦ уже є активними гравцями на міжнародній арені — через зв’язки з Константинополем, Ватиканом і діаспорними спільнотами в Європі та Америці. У контексті, де Росія активно використовує Московський патріархат як інструмент «м’якої сили», незалежні українські Церкви є природною противагою цій стратегії. Їхній потенціал як каналів міжнародної солідарності та української культурної присутності у світі значною мірою залишається невикористаним — і це одне зі стратегічних завдань повоєнної відбудови.
«Віра» у 2026 році — це розповідь про те, яку країну будує Україна: відкриту, але вкорінену; світську, але сповнену цінностей; плюралістичну, але здатну до самозахисту. Церква в цій архітектурі — не влада над суспільством, а одна з підвалин, на яких воно тримається.
Цей текст створено у співпраці з «Альянсом української молоді „24 серпня“» — фундацією (Alliance 24/08), що слугує простором для діалогу між свідомою польською та українською молоддю.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
[1] Snake Island Institute, Values Index UA, с. 8–11, https://snakeisland-bucket.s3.eu-north-1.amazonaws.com/reports/SII+Values+Index+UA.pdf
[2] Snake Island Institute, Values Index UA…
[3] Kościół pomaga: wsparcie dla uchodźców, chorych, żołnierzy oraz osób potrzebujących [Церква допомагає: підтримка біженців, хворих, військових і тих, хто потребує допомоги], Media Centr. https://mediacentr.com.ua/tserkva-dopomagaye-pidtrimka-dlya-bizhentsiv-hvorih-vijskovih-ta-tih-hto-potrebuye/.
[4] Святе Письмо, New International Version, Луки 6:36.
[5] E. Opanasiuk, I. Panchuk, «Динаміка релігійної ідентичності в Україні за останнє десятиліття» [«Динаміка релігійної ідентичності в Україні за останнє десятиліття»]: «Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філософія»». Науковий журнал. «Острог». Видавництво НаУОА. 10.06.2024. https://journals.oa.edu.ua/Philosophy/article/view/4122/3769.
[6] ”У страшних умовах ми зберігаємо людяність і саме капелан у цьому допомагає” – начальник Служби військового капеланства ЗСУ [«У страшних умовах ми зберігаємо людяність, і саме капелан у цьому допомагає» — начальник Служби військового капеланства Збройних сил України]: Католицький Оглядач [Католицький оглядач]. https://catholicnews.org.ua/u-strashnih-umovah-mi-zberigaiemo-lyudyanist-i-same-kapelan-u-comu-dopomagaie-nachalnik-sluzhbi/ .
[7] “Капелан розповів, як поєднуються війна та віра» [Капелан розповів, як поєднуються війна та віра], Укрінформ. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3638476-kapelan-rozpoviv-ak-poednuetsa-vijna-ta-vira.html
[8] K. Vovk, ««Капелан — це частинка душі у великому механізмі армії». Цінність і роль капеланів на фронті» [«Капелан — це частинка душі у великому механізмі армії». Цінність і роль капеланів на фронті], Svidomi, https://svidomi.in.ua/page/kapelan-tse-chastynka-dushi-u-velykomu-mekhanizmi-armii-tsinnist-i-rol-kapelaniv-na-fronti.
[9] [“У страшних умовах ми зберігаємо…»] [Католицький оглядач].
[10] K. Vovk, Svidomi….
[11] [“У страшних умовах ми зберігаємо…»] [Католицький оглядач].
[12] E. Opanasiuk, I. Panchuk Динаміка релігійної ідентичності...
[13] O. Chuprynska, Поза вірою: що стоїть за забороною Української православної церкви (Московського патріархату), Transatlantic Dialogue Center, 26.09.2024 https://tdcenter.org/2024/09/26/beyond-faith-unpacking-ukraines-ban-on-the-ukrainian-orthodox-church-moscow-patriarchate/
[14] O. Chuprynska, Поза вірою…
[15] Повна автономія та незалежність помісної православної церкви від іноземної духовної влади (наприклад, патріарха) в адміністративних і організаційних питаннях.
[16] Церковний документ, яким у Православній церкві регулюються різні юрисдикційні чи богословські питання більшої ваги. Юрисдикційні томоси найчастіше видають для надання або визнання автокефального чи автономного статусу певної помісної Церкви.
[17] Вселенський патріархат вручає томос про автокефалію української церкви – трансляція [Вселенський патріархат вручає томос про автокефалію Української церкви — трансляція], Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/news-tomos-vruchennia/29691838.html.
[18] Українське суспільство, держава і церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні-2024 (інформаційні матеріали) [Українське суспільство, держава, і церква під час війни: Церква та релігійна ситуація в Україні 2024 (інформаційні матеріали)], Центр Разумкова, https://razumkov.org.ua/images/2025/01/28/2024-Religiya-religion-FIN.pdf
[19] Перевірка УПЦ (МП): переслідування віруючих чи боротьба з російським впливом? [Перевірка УПЦ (Московського патріархату): переслідування віруючих чи боротьба з російським впливом?], Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/perevirka-upc-mp-tserkva/33420524.html.
[20] СБУ: з лютого 2022 року відкрили понад 200 проваджень щодо кліриків УПЦ (МП), 40 з них засуджені до ув’язнення [СБУ: від лютого 2022 року відкрито понад 200 проваджень щодо кліриків УПЦ (Московського патріархату), 40 із них засуджено до ув’язнення], Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/news-sbu-rozsliduvannya-svyashchennyky-upts-mp/33586113.html
[21] V. Romanenko, Протоієрея з церкви, пов’язаної з Москвою, Служба безпеки України затримала за шпигунство на користь Росії, Українська правда, https://www.pravda.com.ua/eng/news/2025/04/10/7506886/
[22] A. Strashkulych, Диявол у личині: українські православні священники, які співпрацюють із російськими спецслужбами та виправдовують війну, Українська правда, https://www.pravda.com.ua/eng/articles/2025/09/11/7530266/ [доступ: 05.03.2026].
[23] Майже 75% українців підтримують заборону діяльності РПЦ в Україні [Майже 75% українців підтримують заборону діяльності Російської православної церкви в Україні], Укрінформ, https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3953799-majze-75-ukrainciv-pidtrimuut-zaboronu-dialnosti-rpc-v-ukraini.html
[24] Заборона УПЦ МП — це безпрецедентний випадок за всю історію існування України — Держетнополітики [Заборона УПЦ (Московського патріархату) є безпрецедентним випадком за всю історію існування України — Держслужба з етнополітики], Media Centr Ukraina,https://mediacenter.org.ua/uk/zaborona-upts-mp-tse-bezpretsedentnij-vipadok-za-vsyu-istoriyu-isnuvannya-ukrayini-derzhetnopolitiki/
[25] Чому Верховна Рада не може заборонити УПЦ МП і як це мало працювати [Чому Верховна Рада не може заборонити УПЦ (Московського патріархату) і як це мало б працювати], BBC News, https://www.bbc.com/ukrainian/news-65477459.
[26] Human Rights Watch, Україна: новий закон викликає занепокоєння щодо свободи релігії, https://www.hrw.org/news/2024/10/30/ukraine-new-law-raises-religious-freedom-concerns.
[27] Human Rights Without Frontiers (HRWF), УКРАЇНА: правова доля УПЦ МП на тлі війни в Україні, https://hrwf.eu/ukraine-the-legal-fate-of-the-uoc-mp-against-the-backdrop-o-the-war-in-ukraine/
[28] L. Zemplényi, Комісія ЄС просуває вступ України до 2028 року попри заперечення Угорщини, Hungarian Conservative, https://www.hungarianconservative.com/articles/current/eu-commission-ukraine-accession-2028/.
[29] Центр Разумкова, [Українське суспільство, держава і Церква…].
[30] Віра та нація: роль релігії в українській ідентичності та опорі [Faith and Nation: The Role of Religion in Ukrainian Identity and Resistance,], Lviv Herald, https://tinyurl.com/y8ee63h8.
[31] «Україна потребує великого впливу консервативної ідеї, бо інакше вона може згубити свою ідентичність», — Мирослав Маринович [«Україні потрібен сильний вплив консервативних ідей, інакше вона може втратити свою ідентичність» — Мирослав Маринович], RISU, https://risu.ua/ukrayina-potrebuye-velikogo-vplivu-konservativnoyi-ideyi-bo-inakshe-vona-mozhe-zgubiti-svoyu-identichnist--miroslav-marinovich_n136539
[32] [«Україні потрібен сильний вплив консервативних ідей…»], RISU.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
