16 хв читання
Під час війни внутрішня згуртованість є стратегічним ресурсом. Давні намагання Росії зобразити Україну одвічно розділеною спираються на старіші наративи про «дві України», однак нинішні найбільш дестабілізаційні суперечності мають радше інституційний, ніж регіональний характер. У цій статті проаналізовано, як штучно створювали ці поділи, і висловлено думку, що шлях уперед полягає в усуненні суперечностей, пов’язаних із урядуванням, а не в орієнтації на застарілі культурні мапи.
Україну й далі часто неточно описують за допомогою спрощеної формули «поділу на Захід і Схід». Цю концепцію широко пов’язують із підходом Миколи Рябчука щодо двох співіснуючих орієнтацій ідентичності. Те, що починалося як наукова спроба осмислити складність пострадянської ідентичності, неодноразово перетворювали на політичний інструмент: спершу у внутрішній електоральній боротьбі, а згодом — у межах довгострокової стратегії Росії, спрямованої на те, щоб зобразити Україну структурно некерованою, а отже, «непридатною» до суверенітету.
Щоб усунути цю вразливість, необхідно вийти за межі спрощеного поділу українського суспільства на «націоналістичний» і «проросійський» табори та відповідні їм погляди. Варто переглянути цю політичну рамку, точніше осмисливши зміни ідентичності, і показати, що «поділ» зумовлений не зіткненням цивілізацій, а двома різними й взаємодоповнювальними способами розбудови нації.
На практиці ці конкуруючі підходи часто накладають на спрощену географічну схему «Захід — Схід». Один полюс спектра (Захід) наголошує на етнокультурному розумінні національної належності, у якому особливу вагу мають мова, історична пам’ять і символічне дистанціювання від Росії. Інший полюс (Схід) приділяє більше уваги громадянському розумінню належності, що спирається на державу й у якому лояльність до інституцій та функціонування держави мають перевагу над культурними маркерами.
Важливо, що це ідеальні типи, а не усталені регіональні ідентичності. Досвід російської агресії засвідчив, що громадянська прив’язаність до Української держави поширена по всій країні. Це допомагає пояснити, чому здійснені Російською Федерацією вторгнення 2014 та 2022 років не спричинили краху, на який очікувала Москва: багато громад на Півдні та Сході мобілізувалися на захист Української держави як гаранта своєї свободи та способу життя.
Усвідомлення цієї відмінності — того, що Схід є не «антиукраїнським», а радше «центристським», — є ключем до подальшого аналізу, адже показує: стратегія Росії полягає в тому, щоб переконати ці два табори в їхній непримиренності, хоча їхні пріоритети можна розглядати як взаємодоповнювальні опори єдиної політичної нації.
Спираючись на це розуміння, у статті стверджується , що найістотніші лінії розлому сьогодні мають не «цивілізаційний» характер, а пов’язані з урядуванням і можуть посилюватися зовнішніми силами. Ми розглянемо три конкретні лінії розлому, які можуть зберегтися й у повоєнний період:
Аналіз завершується варіантами політики, покликаними не допустити, щоб ці суспільні невдоволення закріпилися у вигляді стійких політичних розколів.
Перетворення регіонального різноманіття України на критичну вразливість національної безпеки є однією з найвитонченіших операцій впливу в сучасній гібридній війні. Спершу це була соціологічна евристика для пояснення співіснування громадянської та неорадянської ідентичностей, але згодом її перетворили на зброю. Внутрішні еліти використовували її для мобілізації підтримки на виборах, тоді як російські стратеги перетворили її на механізм «війни ідентичностей», покликаний усунути центристську середину й загнати складне суспільство в бінарний конфлікт.
Цей процес штучної поляризації набув промислового масштабу під час президентських виборів 2004 року. Протистояння широко сприймали як стратегічний вибір між різними траєкторіями урядування та зовнішньої політики. Віктор Ющенко обстоював проєвропейський курс, тоді як Віктора Януковича, якого підтримували мережі чинної влади, здебільшого пов’язували з проросійською, євразійською орієнтацією. Така рамка посилила стимули до маніпуляцій і зробила мобілізацію на основі ідентичності політично ефективною.
Кампанія швидко стала однією з найбільш суперечливих і «брудних» в історії України після здобуття незалежності. Щоб забезпечити перемогу Януковича, його прихильники залучали «технічних кандидатів» для розпорошення голосів, монополізували засоби масової інформації задля демонізації Ющенка та вдавалися до прямого саботажу: зокрема, спланували отруєння Ющенка діоксином у вересні 2004 року й організували злам серверів Центральної виборчої комісії (ЦВК), щоб маніпулювати остаточними результатами.
У межах ширшої стратегії політтехнологів , які працювали в команді Януковича (серед них були пов’язані з Кремлем консультанти), провладна кампанія застосувала методологію «dramaturgiya» (штучно зрежисованої драми), покликаної замінити змістовну дискусію щодо політики контрольованим, напруженим метанаративом , у якому політичну опозицію зображували як «націоналістичну» екзистенційну загрозу для ідентичності промислового Південного Сходу. Отже, у цій кампанії регіональне розмаїття було перетворено на політичний інструмент.
Одним із найвідоміших артефактів цього підходу став плакат «Три сорти українців». Його часто характеризують як інструмент чорного піару, покликаний дискредитувати Ющенка через приписування «помаранчевому» табору ієрархії, у якій Півдню та Сходу відводився б статус другого чи третього сорту. Головною функцією плаката було активувати загрозу втрати статусу й захисну консолідацію. Це дало короткостроковий приріст явки, але водночас поглибило регіональну недовіру й залишило готовий сценарій, який можна було знову використовувати в подальших політичних протистояннях і який могли експлуатувати зовнішні гравці.
Ця штучно створена поляризація закріпила «квотний принцип» у державних інституціях, за якого міністерства й силові відомства розподіляли між конкуруючими політичними кланами, а не укомплектовували професіоналами, що підривало суспільну довіру та створювало інституційну крихкість, якою Росія згодом скористалася.
Важливо, що його вплив не обмежився одним виборчим циклом: він сприяв довгостроковій нормалізації уявлення про ідентичність як гру з нульовою сумою в українській політиці, визначаючи подальші суперечки навколо мовної політики, історичної пам’яті та легітимності держави.
Після Помаранчевої революції та перемоги прозахідного Ющенка російська стратегія вийшла на міжнародний рівень. Для Кремля збереження України у сфері свого впливу було життєво важливим інтересом. Щоб підірвати європейські прагнення України, Москва розгорнула кампанію міжнародної дискредитації. «Газові війни» були організовані так, щоб представити Україну ненадійним партнером Європи у транзиті енергоносіїв і фактично посіяти сумніви в західних столицях. Водночас Росія залучила розгалужену мережу лобістів, щоб заблокувати шлях України до НАТО, і успішно перешкодила країні отримати План дій щодо членства (ПДЧ) на Бухарестському саміті 2008 року.
Коли безпосередню загрозу інтеграції України до НАТО вдалося стримати ззовні, Росія знову зосередилася на підриві України зсередини, підтримавши політичне повернення Віктора Януковича. Його подальше президентство ознаменувало перехід від тимчасової виборчої тактики до постійних законодавчих інструментів розколу.
Поза політикою ця доба була зосереджена на «конструюванні світогляду» — відновленні парадів на 9 травня в радянському стилі та інших міфів про «Велику Вітчизняну війну», щоб закріпити Україну в спільному культурному просторі «русского міра» (Russkiy Mir). Ці символічні дії мали зберегти актуальність «розколу ідентичності» та перешкодити формуванню єдиної української громадянської ідентичності.
Стратегічна логіка цього внутрішнього підриву досягла кульмінації в ухваленні мовного закону «Ківалова — Колесніченка» 2012 року. Це була не щира спроба захистити права меншин, а цинічний політичний жест, покликаний інституціоналізувати мовну сегрегацію. Знизивши поріг для надання статусу «регіональної мови» до 10%, закон дозволив місцевим елітам Півдня та Сходу, переважно російськомовним, повністю обходитися без державної мови, фактично усунувши стимул до загальнонаціональної інтеграції.
Це було хрестоматійним застосуванням стратегії рефлексивного управління, розрахованої на те, щоб спровокувати захисну реакцію патріотичного центру. Протести «Мовного майдану» на захист прав української мови російські медіа транслювали як доказ «західної нетерпимості» та «націоналістичного радикалізму».
Спадщина цього закону залишається одним із найскладніших викликів для України. Навіть сьогодні питання прав мовних меншин використовують як зброю на міжнародній арені — передусім це робить Угорщина в межах ЄС, аби загальмувати європейську інтеграцію України. Це свідчить, що пастки ідентичності, закладені десятиліття тому, і далі слугують інструментами зовнішнього геополітичного тиску.
Згодом Росія перетворила неминучу реакцію українського суспільства на цю політику — зокрема спробу скасувати мовний закон після Революції гідності 2014 року — на головне виправдання військового втручання. Подаючи захист національної ідентичності як «культурний геноцид», Кремль успішно зобразив зовнішню агресію як внутрішню «громадянську війну», експлуатуючи саме ті розколи, які ретельно культивував упродовж десятиліття.
Через війну в Україні давня внутрішня напруженість, пов’язана з «поділом на Захід і Схід», переросла у складнішу боротьбу навколо національної належності, інституційної легітимності та сприйняття справедливості. Хоча після початку повномасштабного вторгнення країна спершу пережила потужну хвилю єдності, нинішні соціологічні дані свідчать, що кілька внутрішніх проблем випробовують цю згуртованість. У сукупності вони загрожують національній стабільності, оскільки підривають соціальну згуртованість та інституційну цілісність, необхідні для ефективного функціонування держави.
Найменше на поглиблення нинішнього розколу впливає мовна політика. Хоча колись вона була одним із головних інструментів політичних маніпуляцій, нині сформувався широкий консенсус: станом на середину 2024 року приблизно 78% громадян називають українську рідною мовою, а понад 70% переважно використовують її вдома.
Однак цьому передувала значна суспільна напруженість, що виникла після вторгнення в Україну у 2022 році. Вторгнення спричинило масштабну внутрішню міграцію, змусивши сотні тисяч громадян із переважно російськомовних регіонів оселитися у здебільшого україномовних громадах Заходу. Через це регіональні відмінності країни увійшли в безпосередній щоденний контакт, що нерідко призводило до локальних конфліктів, у яких російську мову стигматизували як «мову окупанта» або «мову агресора».
Для багатьох переміщених осіб, які вже переживали травму втрати домівок унаслідок російської агресії, твердження, що їхня рідна мова є ознакою політичної нелояльності, породжувало глибоке відчуття відчуження, фактично змушуючи їх почуватися «чужими» у власній країні. Ця мовна напруженість була не просто наслідком природних соціальних непорозумінь — її загострювала «війна слів» у медіа, яка посилювала негативні стереотипи й перешкоджала соціальній інтеграції новоприбулих.
Мова стала одним із найвиразніших маркерів ширшої дискусії про націєтворення: чи має українська ідентичність визначатися передусім у громадянських категоріях (лояльність і громадянство), чи в етнокультурних (мова, спадщина й традиція). Хоча більшість (71%) підтримує інклюзивне визначення українського громадянина, менша, але помітна група й надалі скептично ставиться до російськомовних. Це створює «загрозу статусу», за якої деякі патріоти відчувають, що їхній внесок недооцінюють через мовне середовище, з якого вони походять.
Водночас мовна політика залишається лінією розколу з найменшим ризиком ескалації, оскільки курс держави є відносно чітким та інституціоналізованим. В Україні утвердилася модель, за якої українська зміцнюється як єдина державна мова та основна мова публічної сфери, тоді як приватне спілкування не є об’єктом прямого державного контролю. Створення інституції Уповноваженого із захисту державної мови додатково систематизує правозастосування через адміністративні механізми, а не ситуативні політичні кампанії. Це означає, що питання й надалі виникатиме в публічних дискусіях — особливо з огляду на те, що проблеми з дотриманням вимог зберігаються по всій країні, а найчастіше про них повідомляють у великих багатомовних містах, як-от Київ, Одеса, Харків і Дніпро.
Утім, загальна траєкторія стабілізується: захист української мови широко сприймають як оборонний захід, зумовлений тривалою історією обмежень української мови та її витіснення із суспільного й професійного життя за радянських часів. У цьому контексті найімовірнішим середньостроковим результатом стане поступове утвердження української як мови інституцій, еліт і професійного спілкування, що звужуватиме можливості використовувати мовне питання як вкрай вибухонебезпечний політичний інструмент — навіть якщо локальні конфлікти й символічні суперечки зберігатимуться.
Вагомішим джерелом напруження є релігійне протистояння, зокрема навколо ролі Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом (УПЦ МП). У цій сфері напруга виникає між тими, хто вважає цю церкву безпосереднім інструментом впливу й пропаганди Москви, і тими, хто переконаний, що релігія має залишатися поза політикою.
У зв’язку з війною в Україні цей розкол спричинив масштабні зміни в релігійному ландшафті країни, внаслідок яких чисельність прихильників пов’язаної з Москвою інституції різко скоротилася. До початку повномасштабного вторгнення, у 2021 році, приблизно 13% українців зараховували себе до вірян УПЦ МП, тоді як 24% належали до незалежної Православної церкви України (ПЦУ). Наприкінці 2024 року картина повністю змінилася: частка прихильників УПЦ МП стрімко скоротилася до всього 5.5%, тоді як частка прихильників ПЦУ зросла до 35% населення (за даними опитування Центру Разумкова).
Позицію тих, хто вважає церкву інструментом агресора, підкріплюють понад 180 кримінальних проваджень , відкритих Службою безпеки України (СБУ/SSU) проти духовенства УПЦ МП із 2022 року, зокрема справи проти 23 єпископів. У цих провадженнях ідеться про конкретні обвинувачення у шпигунстві та державній зраді, що виходять за межі ідеологічної дискусії. Наприклад, у квітні 2025 року контррозвідка СБУ затримала протоієрея Покровського вікаріатства в Донецькій області , якого викрили на збиранні для російської ФСБ розвідувальних даних про розташування запасних командних пунктів і логістичних центрів в обмін на евакуацію його родини до Росії. Подібні випадки задокументовано в Харкові, де настоятель шпигував за переміщенням українських військ поблизу блокпостів, а також в Сумах, де протоієрея засудили до 15 років ув’язнення за передання координат для ракетних ударів. Чи не найчутливішою є справа запорізького священника, затриманого в серпні 2025 року: його звинувачують у тому, що він використовував таємницю сповіді, щоб виявляти й вербувати проросійськи налаштованих мешканців для розвідувальної мережі під керівництвом ГРУ. Через це частина українців — близько 74% населення — підтримує повну заборону Російської православної церкви, вважаючи її вплив загрозою національній безпеці. На іншому боці — група вірян, які стверджують, що їхнє духовне життя не має нічого спільного з війною. Ця група ще більше утвердилася у своїх переконаннях: близько 44% вірян УПЦ МП повідомляють, що під нинішнім тиском їхня віра лише зміцнилася; це вищий показник «духовного загартування», ніж в інших конфесіях. Так виникає ситуація, за якої частина населення починає почуватися пригнобленою меншиною, що потенційно віддаляє її від решти національної спільноти.
Зрештою, релігійна криза, ймовірно, загострюватиметься в міру дедалі тіснішого зближення України з європейським правовим і політичним простором. Повна заборона Російської православної церкви де-юре становить значний дипломатичний ризик, оскільки європейські партнери та міжнародні органи із захисту прав людини нерідко розглядають такі широкі обмеження як потенційне порушення статті 10 Хартії основних прав Європейського Союзу та принципу недискримінації за релігійною ознакою. Ця інституційна вразливість створює зручний наратив для скептично налаштованих держав, насамперед Угорщини, які можуть перешкоджати вступу України до ЄС, подаючи зумовлене міркуваннями безпеки правозастосування як санкціоноване державою переслідування вірян. Отже, попри численні докази систематичного вербування та шпигунства в церковних структурах, українська влада не може легко усунути духовний та організаційний вплив Москви одним законодавчим рішенням , не спричинивши масштабної негативної реакції міжнародної спільноти та звинувачень у колективному покаранні. Це ставить владу перед глибокою дилемою і змушує її відмовлятися від категоричних заборон на користь стратегії «делікатної протидії». Такий підхід зосереджується виключно на індивідуальній кримінальній відповідальності й водночас ретельно дотримується стандартів релігійного плюралізму, необхідних для збереження підтримки західних союзників.
Третє джерело напруження стосується уявлень про справедливість і рівномірний розподіл тягаря. Більшість громадян (53%) вважає, що влада не спроможна забезпечити соціальну справедливість. Під тиском війни це сприйняття породжує відчуття, що правила застосовують вибірково, тягар розподіляють нерівномірно, а відповідальність має епізодичний, а не системний характер.
Ця тривала боротьба з недосконалістю законодавства та соціальною несправедливістю — не нове явище, а криза з глибоким історичним корінням, яку війна лише загострила. На початкових етапах бойових дій у суспільстві були поширені очікування, що спільна національна травма стане кнопкою «перезавантаження», змусить посадовців усвідомити хиткість свого становища й нарешті усунути структурні вади, які давно стримували державу. Багато громадян вірили, що нагальна потреба вижити прищепить нове відчуття відповідальності та здатність до самоаналізу. Проте ці очікування не справдилися.
Темпи реформ загальмувалися через тиск воєнних викликів і необхідність постійно на них відволікатися. Народні депутати, здебільшого обрані у 2019 році на противагу старій владі та на підтримку нового президента, виявилися неготовими взяти на себе відповідальність за виживання держави. Унаслідок цього вони стали виконавцями директив згори, а не творцями рішень. Це посилило відчуття застою й загрузання в системних проблемах, які всі визнають, але ніхто не розв’язує. Таке розчарування підірвало надію на справедливіший лад і проклало шлях до розколу у відносинах між державою та її громадянами.
Найгострішим випробуванням суспільного договору воєнного часу є система мобілізації. Хоча вона необхідна для оборони України, вона стає чинником поляризації, коли громадяни вважають цей процес непрозорим, принизливим або таким, що допускає неоднакове ставлення. Явище, відоме в розмовній мові як «бусифікація», — це не просто сукупність окремих зловживань; воно стало показником того, чи здатна держава забезпечувати виконання надзвичайних обов’язків, водночас дотримуючись передбачуваних правил і єдиних стандартів.
У 2024 році понад 51,000 військовослужбовців дезертирували зі своїх частин. Ці показники слід розуміти не як свідчення браку особистого патріотизму, а як пряму системну реакцію на інституціоналізовану несправедливість. Коли правила, що визначають, хто має йти на жертви, сприймаються як вибіркові, моральний обов’язок перед державою дедалі частіше поступається прагненню вижити шляхом виходу з порушеного суспільного договору. Крім того, переконання, що статки й зв’язки дають змогу придбати звільнення від служби, тоді як до інших застосовують примус, безпосередньо підриває принцип рівності перед законом. Як зазначено у звіті SCEEUS, мобілізація посилює внутрішню поляризацію, якщо її не здійснюють прозоро та справедливо.
Цю інституціоналізовану несправедливість поглиблює психологічний тягар служби без визначеного строку та з незрозумілими перспективами демобілізації й ротації. Для військовослужбовців, які несуть службу з 2022 року, відсутність передбачуваних механізмів завершення служби та прозорих правил ротації породжує хронічну невизначеність і відчуття пастки — досвід, що підриває бойовий дух і довіру до виконання державою взаємних зобов’язань перед тими, хто служить.
Повоєнний вимір цієї проблеми, ймовірно, буде ще чутливішим. Коли безпосередній екзистенційний тиск послабне, відмінності між ролями під час війни можуть закріпитися у вигляді моральних ієрархій: «ті, хто ніс тягар» проти «тих, хто його уникав». Це особливо актуально для ветеранів і чоловіків призовного віку, які жили за кордоном або яких вважають ухилянтами від призову. Навіть коли люди мають законні підстави — стан здоров’я, сімейні обов’язки чи правовий статус, — суспільне тавро може зберігатися. Якщо не дати ради таким наративам, вони можуть підживлювати суспільну ворожнечу, ускладнювати реінтеграцію та створювати сприятливий ґрунт для того, щоб політичні маніпулятори й ворожі інформаційні операції використовували питання: «Де ти був під час війни?»
Крім того, після війни ветерани не становитимуть єдиної однорідної електоральної групи. Відмінності у форматах проходження служби та стимулах (між мобілізованими й кадровими військовослужбовцями, між бойовими й тиловими посадами, а також між групами, що служать за різними видами контрактів) можуть формувати очікування щодо визнання, пільг і підтримки після завершення служби. Така нерівномірність може поглиблювати відчуття несправедливості, зокрема в групах зі спільним досвідом перебування на фронті. Якщо інституційні заходи будуть фрагментарними або сприйматимуться як зневажливі, це може призвести до політичного відчуження, а в найгірших випадках — до більшої сприйнятливості до радикальних наративів, які нормалізують примус або «позаправові» дії як заміну правосуддю. Масштаб демобілізації ветеранів після 2022 року, який, за оцінками, становитиме 5–8 мільйонів осіб разом із членами їхніх сімей, робить цей виклик якісно відмінним від попередніх циклів, навіть попри певний позитивний досвід України з інтеграції озброєних добровольців у державні структури після 2014 року.
Згуртованість також ускладнюють масові переміщення населення, неоднаковий досвід війни громадян за кордоном і в Україні, а також дедалі важчий тягар проблем із психічним здоров’ям. Ці чинники призводять до накопичення втоми й дратівливості, які знижують поріг виникнення суспільних конфліктів.
Щоб знизити ризик повоєнної суспільної ескалації, Україна має розглядати згуртованість як результат урядування, що ґрунтується на легітимності, справедливості та спроможності втілювати рішення.
На практиці це означає перехід від ситуативного управління кризами до узгодженого підходу, який (a) забезпечує легітимність державних рішень в очах громадян, (b) унаочнює справедливість і єдині стандарти в повсякденному правозастосуванні та (c) масштабує підтримку реінтеграції й психічного здоров’я через інституції та партнерства, які справді здатні її надавати.
Наведені нижче варіанти політики відповідають такій послідовності: по-перше, стабілізувати наративне середовище й умови легітимності; по-друге, урегулювати найсуперечливіші зобов’язання воєнного часу; по-третє, створити довгострокову інфраструктуру реінтеграції, яка не дасть невдоволенню перерости в політичний конфлікт.
Україна має замінити моделі «мовчання й уникнення» системним правдивим інформуванням і комунікацією, що спирається на факти. Публічне визнання помилок в урядуванні під час війни, чітке пояснення обмежень і регулярне звітування про поступ зменшують зумовлене чутками обурення та позбавляють російську індустрію дезінформації невизначеності, яку вона може використати.
Водночас справедливість має бути видимою, а не вважатися самоочевидною: громадяни мають бачити послідовні правила, рівне правозастосування та реальні наслідки за зловживання. Саме на цьому рівні держава й громадянське суспільство можуть запобігти повоєнній спіралі стигматизації («Де ти був під час війни?»), відмовляючись від морального таврування тих, хто повернувся, чоловіків за кордоном і тих, кого вважають ухилянтами від призову. Це не моральний релятивізм, а захід із підтримання суспільної згуртованості та безпеки, що звужує простір для політичних маніпуляторів і ворожих інформаційних операцій.
Однак управління наративами викликає довіру лише тоді, коли його підкріплюють процедури, які громадяни сприймають як законні й рівні для всіх, особливо в найчутливішій сфері воєнного часу — мобілізації. Без процедурної легітимності навіть точна комунікація здаватиметься спробою відвернути увагу, а невдоволення й надалі накопичуватиметься.
Мобілізація є стратегічною необхідністю, але вона політично руйнівна, коли процедури видаються непрозорими, принизливими або застосовуються вибірково.
Щоб стабілізувати чисельність особового складу на передовій, Україні варто розглянути стратегічний перехід до контрактної моделі з потужними стимулами. Вона передбачає значне підвищення базового грошового забезпечення та виплат за укладення контракту, щоб перетворити службу з примусового обов’язку на професійний вибір. З огляду на внутрішні бюджетні обмеження цей «фонд професіоналізації» можна було б оформити як цільову програму міжнародної допомоги (цю ідею нещодавно висунуло керівництво України), у межах якої європейські партнери безпосередньо фінансували б грошове забезпечення тих, хто захищає безпеку континенту. Такий підхід не лише збільшив би темпи набору, а й зменшив би суспільне напруження, спричинене примусовою «бусифікацією».
Крім того, базовий «пакет забезпечення легітимності мобілізації» має поєднувати стандартизовані процедури в усіх регіонах, документований нагляд, доступні канали подання скарг і публічне звітування про результати дисциплінарних проваджень. Також було б дуже ефективно, якби уряд запровадив передбачувані строки служби та принципи ротації. Навіть коли повна демобілізація неможлива, прозора логіка ротацій, циклів відпочинку, а також порядку отримання медичної та психологічної допомоги зменшує невизначеність і підтримує бойовий дух.
Проте навіть процедурно легітимна система мобілізації сама собою не запобігатиме повоєнній фрагментації. Масштаби повернення ветеранів, переміщення населення й накопиченого психологічного напруження потребують моделі надання послуг, здатної задовольнити попит і перетворити його на робочі місця, послуги та соціальну залученість. Це проблема спроможності, а не лише цінностей.
Повоєнна стабільність потребує моделі надання послуг, що відповідає масштабу потреб. Україна має інституціоналізувати механізми залучення всього суспільства, які довели свою ефективність під час війни: спільне проєктування та реалізацію заходів із муніципалітетами, ветеранськими організаціями й надійними мережами громадянського суспільства за підтримки централізованої координації та фінансування. Там, де це можливо, державно-приватні партнерства можуть нарощувати масштаби роботи швидше, ніж суто централізовані програми, особливо у створенні каналів працевлаштування, перепідготовці, запровадженні стандартів підтримки ветеранів на робочому місці та дружніх до реінтеграції HR-практик. Підтримку психічного здоров’я слід розглядати як політику згуртованості, а не лише складову охорони здоров’я: розширення доступу через послуги на рівні громад, підтримку за принципом «рівний — рівному» та інтеграцію в первинну медичну допомогу знижує ризики домашнього насильства, зловживання психоактивними речовинами й сприйнятливість до радикальних наративів.
Отже, повоєнна стабільність України залежатиме не так від риторики, як від того, чи сприйматимуть громадяни державу як справедливу, передбачувану та здатну забезпечити масштабну реінтеграцію. Якщо легітимність буде відновлено завдяки видимій справедливості й залученню всього суспільства до реалізації заходів, найбільш дестабілізаційні чинники воєнного часу вдасться стримати, а не перетворити на зброю.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
