15 хв читання
Питання розбудови європейської оборони таке ж давнє, як і сам процес європейської інтеграції . Те, що починалося як проєкт, орієнтований на мир після Другої світової війни для гарантування стабільності на континенті, — Європейські співтовариства, а згодом Європейський Союз (ЄС), — було задумано для інституціоналізації миру. Спочатку європейський проєкт був зосереджений на взаємопереплетенні та інтеграції національних економік і ключових галузей, зокрема вугільної та сталеливарної, важливих для військового виробництва, щоб зробити початок нової війни менш імовірним. Безпеку, включно з ядерною парасолькою, переважно забезпечували Сполучені Штати (США).
Під час холодної війни ЄС міг зосередитися на розвитку спільних політик, не пов’язаних з обороною, фактично дотримуючись стриманої безпекової позиції та спираючись натомість на свою економічну й нормативну силу, водночас значною мірою доручаючи США та НАТО забезпечення своєї оборони й безпеки.
Попри неодноразові пропозиції створити Європейський оборонний союз (EDU), тобто зменшити залежність Європи від гарантій безпеки США, такі ініціативи незмінно викликали спротив як усередині Європи, так і, парадоксально, у самому Вашингтоні. Американські політики часто посилалися на ризик дублювання функцій НАТО. Це давнє непорозуміння між США та Європою, поєднане з браком далекоглядного стратегічного планування й довіри, призвело до неухильного зменшення уваги до європейської оборони. Після холодної війни, за відсутності усвідомленої безпосередньої воєнної загрози з боку Росії, європейські оборонні бюджети скоротилися, збройні сили перебували в стані стагнації, а стратегічна увага до традиційної безпеки неухильно слабшала.
Однак сьогодні необхідність розбудови європейської оборони — чи то через EDU, ширшу стратегічну автономію ЄС, чи посилення європейського крила в НАТО — стала нагальнішою, ніж будь-коли. Повномасштабна війна Росії проти України знову створила для Європи пряму воєнну загрозу. Варто також згадати, що Генеральний секретар НАТО Марк Рютте нещодавно заявив , що Росія може напасти на державу-члена НАТО протягом наступних п’яти років через нарощування внутрішнього виробництва військових спроможностей; таку можливість також підтверджують кілька європейських розвідувальних служб, зокрема німецька. Водночас зміна глобального балансу сил спонукала США перебалансувати свої безпекові зобов’язання. Вашингтон нині стикається з перенапруженням ресурсів через напруженість на Близькому Сході та завдання стримування свого головного стратегічного конкурента — Китаю.
This analysis outlines the key developments shaping the reconstruction of Europe’s security architecture in the context of potential US disengagement from European defence and its reorientation toward Asia. Some analysts already describe this moment as pivotal, one in which the EU must prepare for a so-called post-American European security order.
З огляду на триваючу агресію Росії проти України та небажання Кремля змістовно долучатися до дипломатичного процесу навіть на тлі спроб президента США Дональда Трампа домогтися переговорів, ця стаття розглядає, як Європа разом з Україною може долати тривалі виклики війни та послаблення залучення США, щоб досягти більшої автономії й надалі забезпечувати сталу підтримку Києву, водночас наголошуючи на необхідності й надалі залучати американців до процесу.
Як уже зазначалося, давня напруженість і непорозуміння між Європою та США щодо потреби Європи робити більше для забезпечення власної оборони істотно вплинули на стан справ у цій сфері. Фактично ця динаміка сповільнила здатність ЄС повноцінно просувати оборонну інтеграцію. З одного боку, США давно заохочують Європу послабити навантаження на американські ресурси, нарощуючи власні оборонні спроможності й досягаючи встановленого НАТО цільового показника оборонних видатків у 2% ВВП. З іншого боку, Вашингтон часто критикував європейські уряди за зазіхання на сферу компетенції НАТО щоразу, коли пропонували конкретні ініціативи. Ця амбівалентність сприяла значним скороченням бюджетів європейських армій, сповільнила внутрішнє виробництво, послабила оборонну інфраструктуру та зробила значну її частину застарілою і непридатною для швидкого розгортання. Як наслідок, між 1992 роком і початком 2000-х ЄС втратив імпульс у розвитку сильнішої оборонної та безпекової позиції. Іншою проблемою є стійкий скептицизм серед європейської громадськості та політиків щодо збільшення оборонних видатків, навіть коли велика війна точиться біля кордонів ЄС.
У нинішній трансатлантичній реальності Вашингтон взяв курс на скорочення своєї участі в європейській безпеці та має намір суттєво обмежити свою військову підтримку України, найімовірніше, щоб зберегти власні оборонні запаси й спроможності для переорієнтації на Азію. Американське бачення ґрунтується на прагненні краще підготуватися до можливого спалаху конфлікту в Індо-Тихоокеанському регіоні, зокрема навколо Тайваню. За таких обставин орієнтир НАТО щодо оборонних видатків у 2% ВВП вже не видається достатнім для гарантування безпеки Європи. Терміново потрібна всеосяжніша, послідовніша, добре спланована та належно комунікована стратегія, яка дасть європейським урядам змогу досягти успіху у сфері оборони й безпеки.
Це необхідно з кількох причин. По-перше, ЄС має знайти способи гарантувати власну безпеку в умовах зменшення зобов’язань США перед Європою. По-друге, ЄС має бути готовий повністю або значною мірою забезпечувати військову підтримку України, особливо з огляду на те, що дипломатичних рішень досі не знайдено. По-третє, один із ключових уроків війни Росії проти України — небезпека надмірної залежності від зовнішніх постачальників і навіть від найнадійніших партнерів. У воєнний час ці ланцюги постачання можуть бути вразливими або обмеженими. Тому ЄС має нарощувати внутрішнє виробництво, відновлювати оборонно-промислову базу та забезпечити повноцінне функціонування механізмів спільних закупівель, виробництва й сумісності.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році ЄС зазнав низки важливих перетворень. Тон і акценти, задані керівниками інституцій ЄС, зокрема бачення Урсули фон дер Ляєн щодо геополітичної Комісії, підкреслювали необхідність для ЄС діяти як глобальний безпековий актор, захисник миру, свободи й демократії та довгостроковий безпековий партнер України.
Паралельно широкі дискусії між державами-членами ЄС, інституціями та громадськістю привели до ухвалення кількох ключових рамок і стратегій , покликаних спрямувати перехід Союзу до потужнішої оборонної позиції. Водночас зусилля ЄС зі створення спільної європейської оборони все ще стикаються з серйозними правовими, політичними й технічними викликами. Серед них насамперед напруженість між національною прерогативою у питаннях оборони (закріпленою у статті 4.2 Договору про Європейський Союз) та міжурядовим характером оборонної політики ЄС, що вимагає консенсусу всіх 27 держав-членів. Цей процес часто є надто повільним і політично обмеженим, особливо коли йдеться про ухвалення рішень у часи кризи.
Серед найважливіших стратегічних документів, ухвалених із лютого 2022 року, є Стратегічний компас безпеки й оборони. Він став першим важливим кроком до утвердження ЄС як надійного глобального постачальника безпеки. У ньому викладено спільну стратегічну оцінку загроз, спільну стратегічну культуру та кроки, необхідні для зміцнення оборонних і безпекових спроможностей ЄС до 2030 року.
Для підтримки оборонно-промислових спроможностей вирішальним стало ухвалення Європейської оборонно-промислової стратегії (EDIS) та Європейської програми оборонної промисловості (EDIP) . Ці ініціативи визначають довгострокові цілі щодо спільних оборонних закупівель, розвитку внутрішньої торгівлі оборонною продукцією в ЄС і підтримки ширшого бачення «виробляти й купувати європейське».
Одним із найновіших і найвпливовіших документів є Біла книга з питань європейської оборони — Готовність 2030, представлена новим керівництвом Європейської Комісії: Високою представницею із закордонних справ і політики безпеки Каєю Каллас та Комісаром з питань оборони й космосу Андрюсом Кубілюсом. Ця Біла книга стимулює розвиток спроможностей у відповідь як на коротко-, так і на довгострокові загрози. Вона також відображає реальність триваючої агресії Росії та потенційний ризик її воєнного успіху в умовах послаблення залученості США. Документ закликає до тіснішої співпраці між державами-членами ЄС, ширших спільних закупівель і поглиблення співпраці з європейською оборонною промисловістю через агрегований попит і довгострокові контракти.
Документ також наголошує на важливості міжнародних партнерств і, зокрема, тісної координації зі США, Великою Британією, Норвегією, Канадою, Туреччиною та іншими країнами-сусідами ЄС, що поділяють спільні погляди, включно з Україною. Він також охоплює стратегічних партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні: Японію, Південну Корею, Австралію та Нову Зеландію. Крім того, він підкреслює критичну роль координації НАТО–ЄС у зміцненні європейської безпеки й чітко вказує, що зусилля на рівні ЄС можуть допомогти європейським членам НАТО досягти оборонних цілей, поставлених Альянсом.
Вирішальне значення має те, що Біла книга визначає сім пріоритетних напрямів подальшого розвитку спроможностей:
Чимало цих пріоритетів ґрунтуються на уроках, винесених із воєнних потреб України, та усвідомленні ЄС, що він має зменшити залежність від спроможностей, які надають США. Хоча ця амбіція заслуговує на схвалення і продиктована добрими намірами, повна заміна спроможностей США в коротко- та середньостроковій перспективі не є ані реалістичною, ані здійсненною.
Згідно зі звітом Міжнародного інституту стратегічних досліджень «Оборона Європи без Сполучених Штатів: витрати та наслідки», ЄС мав би витратити щонайменше $1 трлн, щоб замінити ключові активи, які нині надають США через НАТО. Така трансформація стикається з величезними перешкодами, насамперед із браком доступного фінансування, недостатньою політичною волею та розбіжностями у сприйнятті безпеки серед держав-членів ЄС. Ці умови пояснюють, чому з огляду на правові обмеження та суперечність між національним суверенітетом і безпекою ЄС, можливо, доведеться покладатися на «коаліції охочих», щоб розпочати часткову заміну спроможностей, наданих США.
Серед семи напрямів спроможностей, окреслених у Білій книзі, певні стратегічні спроможності можна було б визначити пріоритетними для поетапної заміни. Фінансування цього кроку можуть підтримати нові інструменти ЄС, запроваджені в межах плану ReArm Europe, інноваційні фінансові інструменти та кредитні механізми, як-от нещодавно ухвалений Безпекові заходи для Європи (SAFE). Ці зусилля також підтримує створення Цільової групи ЄС–Україна зі співпраці в оборонній промисловості.
Загалом еволюція оборонної та безпекової архітектури ЄС створює міцну основу для зменшення залежності від зобов’язань США та перебалансування розподілу тягаря в трансатлантичному просторі. Однак хороші стратегії не завжди втілюються на практиці. Багато окреслених вище проблем залишаються невирішеними. Тому є нагальна потреба розробити спільну й об’єднавчу Всеосяжну дорожню карту, схвалену ЄС, НАТО, США та їхніми партнерами. Цей документ має визначити, як усі ці важливі актори можуть спільно орієнтуватися в мінливій динаміці сил між США та Китаєм, водночас зберігаючи тиск на Росію й підтримуючи Україну. Така дорожня карта також має враховувати погляди та внесок ключових партнерів, зокрема України, Великої Британії, Норвегії та Туреччини.
Еволюція оборонної архітектури ЄС пропонує шлях не до заміни Сполучених Штатів, а до переналаштування трансатлантичного партнерства навколо стійкішої та спроможнішої Європи. Ця зміна дала б Вашингтону змогу відповідально переорієнтуватися на інші регіони, не ставлячи під загрозу східний фланг НАТО. Якщо США визнають і підтримають нинішній курс Європи в оборонній сфері, вони можуть допомогти стабілізувати трансатлантичні відносини й уникнути хаосу в європейській безпеці, особливо у разі раптового, некоординованого виходу США з континенту. Крім того, глибша інтеграція ЄС–Україна у виробництві оборонної продукції та оперативному плануванні могла б відкрити можливості й для промисловості США та посилити союзницьке стримування на європейському, близькосхідному й індо-тихоокеанському театрах та деінде. Для американських політиків підтримка цієї еволюції — не поступка, а стратегічна інвестиція в майбутнє міцнішого, стійкішого трансатлантичного партнерства.
Наступний розділ цього аналізу розглядає еволюцію ролі України в європейській обороні, переваги тіснішої оборонної співпраці ЄС–Україна та способи, у які спільне виробництво й інтеграція можуть допомогти ЄС досягти реального поступу до стратегічної автономії, водночас зберігаючи центральну роль США в європейській безпеці.
Інтеграція України в різні формати оборонної співпраці разом з іншими державами, що не є членами ЄС, є важливою віхою та стратегічною необхідністю в зусиллях зі створення спільної європейської оборони, виробничої бази та екосистеми спільних закупівель. У цьому контексті Україна є не просто бенефіціаром, а активним учасником безпечнішого й захищенішого європейського та трансатлантичного простору. Значною мірою це стало можливим завдяки динамічному, стійкому та дедалі інноваційнішому оборонному сектору, який вона розбудувала протягом повномасштабного вторгнення Росії.
Попри наявні виклики, оборонний сектор України демонструє стабільне зростання і відчутний потенціал для подальшого нарощування спроможностей. Наприклад, оборонне виробництво зросло у 35 разів між 2022 і 2025 роками. Це масштабування зумовлене двома ключовими чинниками: сталими потребами високоінтенсивної війни та невизначеністю, спричиненою обмеженою спроможністю оборонної промисловості Європи задовольняти воєнні потреби України, а також досвідом затримки військової допомоги в Конгресі США у 2024 році.
Війна Росії проти України чітко показала, що кількість не завжди означає якість, але все одно має вирішальний вплив на полі бою. У цьому аспекті Україна досягла вагомих результатів у 2023–2024 роках у внутрішньому виробництві мінометних та артилерійських боєприпасів калібрів від 60 до 155 мм. Річний випуск зріс з 1 млн до 2,5 млн боєприпасів, тобто на 150% до 2024 року.
Виробництво безпілотників також стабільно зростало. Станом на жовтень 2024 року президент Володимир Зеленський заявив, що оборонний сектор України виробив понад 2 млн дронів за рік, а новою ціллю визначено 4 млн дронів. Це вагоме досягнення, особливо з огляду на те, що українські дрони постійно вдосконалюють для кращого захисту від засобів радіоелектронної боротьби, збільшення дальності та загальної ефективності на полі бою. Ці вдосконалення дають дронам змогу доповнювати, а подекуди й замінювати далекобійні ракетні спроможності, залишаючись дешевшими й адаптивнішими.
Важливо, що поступ не обмежується повітряними дронами. Україна також істотно просунулася в розробленні та застосуванні морських безпілотників, які неодноразово довели ефективність в асиметричній війні. Ці спроможності актуальні не лише для України, а й для Європи та США з огляду на їхні ширші військові зобов’язання й стратегії стримування, особливо в сценаріях на кшталт можливого конфлікту навколо Тайваню.
Щодо артилерійських платформ Україна наближається до моменту, коли зможе задовольняти власні потреби фронту, завдяки 2S22 Bohdana — першій українській самохідній гаубиці калібру НАТО (155 мм). Місячне виробництво зросло приблизно з шести одиниць у 2023 році до понад двадцяти одиниць на місяць у 2025 році.
Подальший успіх нарощування оборонно-промислового потенціалу України залежить від додаткового фінансування — саме тут можуть активізуватися ЄС (і потенційно США). Рамкові механізми оборонної співпраці Союзу, що розвиваються, можуть не лише підтримати внутрішнє виробництво України, а й наблизити її до ЄС в оборонній сфері, водночас сприяючи повоєнному відновленню та довгостроковому економічному зростанню України.
Поглиблення співпраці ЄС–Україна дозволило б обом сторонам зменшити залежність від постачання зі США. Ця мета відповідає оборонним пріоритетам ЄС, викладеним у Білій книзі з питань європейської оборони — Готовність 2030, і спирається на дедалі більшу зацікавленість європейських оборонних компаній у створенні спільних підприємств з українськими підприємствами.
Наприклад, Rheinmetall та Czechoslovak Group (CSG) співпрацюють з українськими компаніями для спільного виробництва в Україні 155-мм артилерійських снарядів. Так само німецька Krauss-Maffei Wegmann (KMW) та французька Nexter Systems працюють з українськими партнерами, щоб забезпечувати технічне обслуговування, запасні частини й місцеве виробництво таких систем, як гаубиці CAESAR і PzH 2000. Ці приклади показують, як європейська промисловість дедалі активніше зміцнює оборонні спроможності України — і як це, своєю чергою, посилює європейську оборону.
З огляду на взаємні інтереси у розвитку співпраці української та європейської оборонної промисловості й нові рамки ЄС, що дозволяють активнішу участь України в оборонних проєктах ЄС, Союз має скористатися цією можливістю.
Водночас залишаються помітні виклики, зокрема розрив між негайними воєнними потребами України та довгостроковими цілями переозброєння ЄС. Додаткові перешкоди охоплюють фінансові обмеження, правові бар’єри й технічні труднощі, що можуть затримувати спільне виробництво та закупівлі.
Саме тут США могли б відіграти ключову роль. Якщо Вашингтон активно братиме участь в обговореннях оборонної інтеграції ЄС–Україна й буде готовий робити фінансові внески, використовуючи свою бюджетну гнучкість порівняно з ЄС-27, він міг би стати вирішальним чинником забезпечення спільної європейської оборони. За такого сценарію ЄС та Україна мали б подбати про решту: координацію, правову гармонізацію, планування, логістику та безпеку ланцюгів постачання.
Важливо, що інституційні механізми такої співпраці вже існують. Представники української та європейської оборонної промисловості регулярно обмінюються інформацією й найкращими практиками, часто за сприяння НУО та адвокаційних груп. Ці суб’єкти громадянського суспільства відіграють важливу роль в організації візитів, формуванні взаєморозуміння та забезпеченні практичної співпраці.
At the institutional level, the European Defence Agency (EDA) plays a unique and increasingly strategic role. It serves as a key facilitator and matchmaker-bringing together EU defence industries and Ukraine’s defence sector to coordinate joint procurement, integrate Ukraine into EU defence R&D programs, and support innovation through the EU Defence Innovation Office (EUDIO) in Kyiv. The EDA also addresses potential administrative and regulatory issues related to Ukraine’s participation in European projects.
Одним із показових прикладів цієї ролі став Форум оборонних індустрій ЄС–Україна, співорганізований у травні 2024 року EDA, Європейською Комісією та Європейською службою зовнішніх справ (EEAS). Форум зібрав ключових зацікавлених сторін, зокрема HR/VP Жозепа Борреля та високопосадовців України, і забезпечив прямий діалог між представниками оборонної промисловості ЄС та України.
У цьому світлі співпраця ЄС–Україна в оборонній сфері є не просто механізмом підтримки України — вона стала наріжним каменем ширших зусиль із розбудови європейської оборони та військової готовності. Це партнерство зміцнює безпеку всього континенту й позиціонує Україну як стратегічний актив у формуванні безпекового порядку Європи, що змінюється.
США мають залишатися присутніми в архітектурі європейської безпеки й активно підтримувати інтеграцію оборонного сектору України в рамки ЄС. Попри зміну глобальних пріоритетів, Вашингтон має переконливі підстави зберігати свою роль у Європі принаймні в коротко- та середньостроковій перспективі, водночас продовжуючи стимулювати розвиток спільної європейської оборони. Це допоможе стримувати Китай та інших потенційних противників, а також гарантувати, що агресія Росії проти України не буде винагороджена і що трансатлантичний альянс залишатиметься стратегічно згуртованим перед нинішніми й майбутніми викликами.
Висновки: до постамериканського європейського безпекового порядку
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну та триваюча переорієнтація США на Азію поставили Європу у складне становище. Історично погляди на зміцнення європейської оборони різнилися по обидва боки Атлантики, еволюціонуючи разом зі зміною геополітичних умов і балансів сил. Повернення високоінтенсивної війни знову внесло жорстку (військову) безпеку до порядку денного Європи, а перспектива часткового згортання участі США лише посилила нагальність розвитку спільної європейської оборони та спроможностей, потрібних Європі для самозахисту.
Те, що нині відбувається в трансатлантичній безпеці, цілком обґрунтовано можна описати як перехід до постамериканського європейського безпекового порядку. «Постамериканський» у цьому контексті не означає повного виходу США з Європи або розпуску НАТО. Натомість це сигналізує про прискорення стратегічного переорієнтування Вашингтона на Індо-Тихоокеанський регіон і перенесення оборонної відповідальності на європейських союзників.
Тривала напруженість і взаємна критика між Європою та США є контрпродуктивними. Це загрожує послабленням трансатлантичного зв’язку й наданням стратегічної переваги таким противникам, як Росія та Китай, які прагнуть сіяти розбрат серед демократичних держав-союзниць. Натомість потрібні глибша комунікація ЄС–США та скоординоване планування щодо конкретних етапів, результатів і строків відповідального перебалансування американської військової присутності. Ці розмови мають включати Україну, яка є не лише ключовою державою на передовій, а й дедалі важливішим партнером у європейському оборонному виробництві та стратегічному плануванні. Інтеграція України в ці зусилля підвищить військову готовність Європи, сприятиме більшій стратегічній автономії та посилить європейське крило НАТО — важливий елемент демократичної стійкості й безпеки континенту.
Підвалини для перетворення ЄС на актора з виразнішою геополітичною та безпековою орієнтацією вже закладено. Але перетворення стратегічних амбіцій на оперативні результати потребуватиме чіткого узгодження між США, ЄС і ключовими партнерами, такими як Україна. Для цього терміново потрібна Всеосяжна дорожня карта, що окреслить розподіл обов’язків у розбудові європейської оборони.
Майбутній саміт НАТО у Гаазі може стати переломним. Він дає можливість представити конкретні пропозиції для просування цього нового оборонного порядку денного і може стати перевіркою того, чи здатні Брюссель і Вашингтон звузити розбіжності та відновити стратегічний консенсус. Оновлена Спільна декларація про співпрацю ЄС–НАТО може стати інструментом для запуску цієї вкрай необхідної дорожньої карти.
Керівництво ЄС, схоже, налаштоване серйозно та готове діяти активніше. У своїй промові в Аахеніпрезидентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що Європа має сформувати нову модель Pax Europaea для 21-го століття — таку, яку творять і захищають самі європейці. Визнаючи історичну роль НАТО й трансатлантичного альянсу в забезпеченні безпеки Європи, вона також заявила, що ера мирних дивідендів завершилася. Виступаючи на Європейському саміті з питань оборони та безпеки 10 червня 2025 року, Комісар Андрюс Кубілюс підкреслив , що хоча ЄС не перебуває у стані війни, він діє в час війни. За його словами, ЄС має підвищувати оборонну готовність, відновлювати оборонну промисловість і допомагати будувати нову європейську безпекову архітектуру.
Якщо ЄС не досягне своїх цілей щодо оборонної готовності або виявиться неспроможним підтримувати Україну у відбитті російської агресії, наслідки можуть бути тяжкими. Нерозважливе, некоординоване й хаотичне згортання участі США у забезпеченні європейської безпеки зашкодило б обом берегам Атлантики. Тому ЄС, НАТО, Україна та інші партнери-однодумці мають відкласти другорядні розбіжності й співпрацювати над побудовою спільного бачення постамериканського європейського безпекового порядку. Якщо цього не станеться, цей порядок натомість формуватимуть Росія та її союзники, а Європа, якщо цей сценарій здійсниться, може зіткнутися з десятиліттями нестабільності, примусу й конфліктів.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations with which the authors may be associated.
This publication was compiled with the support of the International Renaissance Foundation. It’s content is the exclusive responsibility of the authors and does not necessarily reflect the views of the International Renaissance Foundation.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
