10 хв читання
Від початку XXI століття Арктика знову стала стратегічним регіоном через зміну клімату, зростання доступності та конкуренцію за ресурси. Колись регіон описували норвезьким висловом «Крайня Північ, низька напруженість», а нині він перебуває в центрі глобальних стратегічних розрахунків за участю США, Росії, Китаю та ЄС.
Гренландія знову стала ключовим вузлом арктичної геополітики завдяки унікальному поєднанню стратегічного розташування, природних ресурсів і зростаючої політичної суб’єктності. Оскільки зміна клімату пришвидшує трансформацію регіону, острів знову привертає увагу великих держав, особливо в контексті трансатлантичної оборони, світової торгівлі та переходу до зеленої енергетики.
Гренландія посідає центральне місце в мінливому морському ландшафті Арктики. Розташований поблизу рубежу Гренландія—Ісландія—Велика Британія (GIUK), острів відіграє критично важливу роль у північній оборонній стратегії НАТО, зокрема в моніторингу активності російських підводних човнів і захисті морських комунікацій в Атлантиці. Його близькість до майбутніх трансарктичних маршрутів — Північно-Західного проходу та Трансполярного морського шляху — додатково посилює стратегічне значення острова. Очікується, що з подальшим відступом льоду рух суден цими маршрутами зростатиме, і Гренландія може стати осередком арктичного морського врядування та логістики.
Острів має значні запаси критично важливої сировини, зокрема рідкісноземельних елементів (REEs), урану та стратегічних металів — цинку й нікелю. Вони необхідні для технологій відновлюваної енергетики, електромобілів і сучасних оборонних систем. За оцінками шведських медіа, ресурсний потенціал надр Гренландії може перевищувати $2.5 трлн. Однак з 2021 року місцева влада припинила видачу нових ліцензій на розвідку нафти й газу через екологічні міркування та перехід до сталого економічного розвитку.
Окрім корисних копалин, довгострокова економічна цінність Гренландії полягає в її ролі стабільного, демократично керованого джерела сировини. Оскільки ЄС та інші західні гравці прагнуть зменшити залежність від імпорту з країн з авторитарними режимами, ресурсний суверенітет Гренландії опинився в центрі стратегічної уваги.
Гренландія є самоврядною територією у складі Королівства Данія. Після ухвалення Закону про самоврядування 2009 року вона отримала повноваження у більшості внутрішніх справ і право проголосити незалежність. У 2024 році Гренландія оприлюднила першу національну Стратегію зовнішньої політики, оборони та безпеки «Гренландія у світі — нічого про нас без нас». Документ підтверджує прагнення Нуука активніше діяти у міжнародних справах і право визначати зовнішню взаємодію відповідно до національних інтересів.
Поступове розширення автономії Гренландії, особливо у зовнішній політиці та політиці безпеки, зміцнило її позицію не просто пасивної території, а нового суб’єкта арктичної дипломатії. Ця зміна привернула увагу світових держав, які прагнуть налагодити стратегічні партнерства або посилити свій вплив у регіоні.
Китай послідовно розробляв довгострокову стратегію посилення своєї присутності та впливу в Арктиці, зумовлену як економічними інтересами, так і геополітичними міркуваннями. Не маючи територіальних претензій у регіоні, Пекін прагнув легітимізувати свою роль через наукові дослідження, інфраструктурні інвестиції та дипломатичну взаємодію, особливо у Гренландії та Ісландії.
Взаємодія Китаю з Арктикою почалася у 1980-х роках із наукових експедицій і дослідницької співпраці. Упродовж наступних десятиліть цей м’який вихід у регіон переріс у більш структурований підхід. У 2018 році Пекін оприлюднив першу офіційну білу книгу щодо арктичної політики, оголосивши себе «приарктичною державою» — суперечливий термін, не визнаний міжнародним правом. Стратегія окреслює прагнення Китаю розвивати «Полярний шовковий шлях» у межах ширшої Ініціативи «Пояс і шлях» (BRI), щоб забезпечити економічні коридори й судноплавні маршрути (для зменшення залежності від Малаккської протоки та Суецького каналу), а також доступ до природних ресурсів Арктики.
Китай визначив Гренландію як ключовий плацдарм в Арктиці завдяки її мінеральним багатствам і зростаючій автономії. У певний час китайські інвестиції становили близько 12% ВВП Гренландії. Підтримувані державою компанії, зокрема Shenghe Resources, придбали частки у гірничих проєктах із рідкісноземельними елементами та ураном. У 2016 році китайська компанія намагалася купити покинуту військово-морську базу на півдні Гренландії, але данська влада заблокувала це з міркувань національної безпеки.
До 2021 року Гренландія скасувала всі права доступу Китаю до свого гірничодобувного сектору, що ще залишалися, посилаючись на екологічні занепокоєння та стратегічні міркування. Станом на 2020 рік жодна з 39 чинних гірничодобувних ліцензій у Гренландії не належала китайським структурам. Закон про уран і посилення контролю за іноземним впливом ще більше обмежили присутність Пекіна на острові.
За межами Гренландії Китай істотно розширив свою економічну присутність в Арктиці. У 2012–2017 роках він інвестував понад $90 млрд в арктичні країни, зокрема в інфраструктуру, судноплавство та видобування ресурсів. Це розширення викликало тривогу серед західних урядів. У 2019 році державний секретар США Майк Помпео попередив, що китайські інвестиції можуть стати передумовою майбутньої військової присутності в регіоні, зокрема розгортання підводних човнів.
Військова співпраця Китаю з Росією, зокрема спільні навчання на кшталт Vostok-2018, ще більше посилила занепокоєння щодо його довгострокових намірів. Хоча Китай і надалі представляє свою діяльність в Арктиці як мирну й комерційну, західні аналітики дедалі частіше розглядають його дії крізь призму стратегічного суперництва та спроможностей подвійного призначення.
ЄС і ключові арктичні держави, зокрема Данія, Канада та Фінляндія, вжили заходів для блокування або обмеження китайських інвестицій у критичну інфраструктуру. У 2012 році Європейська комісія дипломатично переконувала Гренландію не надавати Китаю ексклюзивного доступу до рідкісноземельних елементів. Подальші угоди ЄС—Гренландія наголошували на прозорості, сталості та місцевому партнерстві у розробці ресурсів.
Арктичні амбіції Китаю залишаються частиною ширшої глобальної стратегії забезпечення довгострокового доступу до ресурсів, диверсифікації ланцюгів постачання та зміни норм міжнародного врядування. Хоча його вплив у Гренландії було згорнуто, Пекін навряд чи відмовиться від арктичних інтересів.
За керівництва Дональда Трампа арктична політика США помітно змінилася: від багатосторонньої екологічної співпраці за адміністрації Обами до підходу, що ставить безпеку на перше місце й визначається стратегічним суперництвом із Китаєм та Росією. Нині, після його повернення на політичну арену, риторика та дії Трампа й далі відображають транзакційне бачення Арктики, засноване на жорсткій силі, особливо щодо Гренландії.
Сполучені Штати давно вважають Гренландію життєво важливим елементом своєї арктичної оборонної архітектури. На острові розміщені ключові об’єкти Командування повітряно-космічної оборони Північної Америки (NORAD), зокрема авіабаза Туле, що забезпечує раннє попередження про загрози балістичних ракет і підтримує спостереження США та НАТО в Арктиці.
Арктика також знову набула стратегічного значення під час першого терміну Трампа завдяки кільком ключовим крокам.
Унаслідок цієї переорієнтації Арктику почали розглядати не стільки як зону наукової співпраці, скільки як арену геополітичного суперництва.
У серпні 2019 року президент Трамп публічно висунув ідею купівлі Гренландії. Її рішуче відкинули влади Гренландії та Данії. Прем’єр-міністерка Метте Фредеріксен назвала ідею «абсурдною», після чого Трамп скасував запланований державний візит до Данії. Попри негативну реакцію, пропозиція ґрунтувалася на ширших стратегічних розрахунках: доступі до ресурсів Гренландії, обмеженні китайського й російського впливу та посиленні контролю США над арктичною логістикою і спостереженням.
Невдовзі після цього США й Гренландія підписали Меморандум про взаєморозуміння, намагаючись поглибити двосторонню взаємодію, хоча пропозицію щодо придбання острова було відкладено.
Повторні заяви Трампа на початку 2025 року про те, що контроль США над Гренландією є «абсолютною необхідністю», знаменують повернення до цього бачення. Хоча ці заяви суперечливі, вони узгоджуються з його ширшим зовнішньополітичним підходом, що ґрунтується на логіці гри з нульовою сумою та транзакційній дипломатії.
Риторика Трампа під час другого президентського терміну стала більш конфронтаційною. За повідомленнями, вона включала пропозиції застосувати «будь-які засоби» для тиску на Данію і навіть згадки про можливість військових дій. Ці заяви наразилися на рішучий спротив у Європі та викликали серйозне занепокоєння щодо трансатлантичної стабільності.
Стратегічне обґрунтування інтересу США до Гренландії залишається незмінним за різних адміністрацій. Однак односторонній тон заяв Трампа, особливо щодо союзника, ризикує підірвати солідарність НАТО, дестабілізувати арктичну співпрацю та послабити відносини США—ЄС у час зростання геополітичної невизначеності.
Попри твердження Трампа, що гренландці «хочуть бути з нами», опитування свідчать про рішучий спротив жителів острова. Опитування 2025 року показало, що 85% населення Гренландії виступає проти приєднання до США, а майже половина розглядає дедалі більший інтерес Вашингтона як загрозу своєму суверенітету. Уряд Гренландії продовжує наголошувати на сталому розвитку, місцевому контролі та міжнародній співпраці на рівних умовах. Крім того, правоцентристська партія Demokraatit, яка здобула найбільше голосів на парламентських виборах 12 березня 2025 року, відкидає заяви Трампа про контроль США над островом.
Європейська реакція на оновлені амбіції США щодо Гренландії підкреслила відданість захисту територіального суверенітету та утвердженню стратегічної автономії. Хоча Гренландія не є членом ЄС, вона входить до Королівства Данія і тому тісно пов’язана з Союзом правовими, економічними та геополітичними рамками.
У відповідь на заяви Трампа 2025 року, що допускали можливість примусу або навіть застосування сили для встановлення контролю над Гренландією, європейські лідери продемонстрували незвичну єдність і твердість. Прем’єр-міністр Гренландії Муте Б. Егеде категорично відкинув ці слова, підтвердивши: «Гренландія належить гренландському народу». Прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен підтримала цю позицію, наголосивши на принципі суверенітету.
Данія оголосила про збільшення оборонних витрат на €1.95 млрд, спеціально призначених для Арктики та Північної Атлантики. Німеччина й Франція рішуче підтримали Данію, назвавши цілісність Гренландії питанням європейської безпеки. Колишній канцлер Німеччини Олаф Шольц прямо пов’язав риторику Трампа з ширшими загрозами міжнародному порядку, проводячи паралелі з порушенням Росією кордонів України.
Статус Гренландії у складі Королівства Данія поширює на неї статтю 5 НАТО та положення ЄС про взаємну оборону (стаття 42.7 Договору про Європейський Союз). Будь-який ворожий крок члена НАТО проти Гренландії спричинив би безпрецедентну правову й політичну кризу для Альянсу. Вторгнення США до Гренландії стало б порушенням зобов’язань і ЄС, і НАТО.
Точилися навіть неформальні дискусії про можливе розгортання військ ЄС у Гренландії не для протидії США, а задля символічної демонстрації солідарності та стримування.
Окрім демонстрації оборонної готовності, ЄС останніми роками поглибив інституційні зв’язки з Гренландією. У листопаді 2023 року Брюссель і Нуук підписали Меморандум про взаєморозуміння, що започаткував стратегічне партнерство у сфері сталої сировини. У березні 2024 року ЄС відкрив постійне представництво в Нууку. Крім того, було підписано дві угоди про співпрацю на загальну суму €94 млн для підтримки освіти та розвитку зеленої економіки на острові.
Ці дії відображають дедалі глибше усвідомлення ЄС важливості Гренландії для його стратегії критично важливої сировини та зменшення залежності від постачальників із третіх країн, особливо Китаю. Станом на 2021 рік 98% імпорту рідкісноземельних елементів ЄС надходило з Китаю. Закон про критично важливу сировину 2023 року вимагає, щоб щонайменше 35% критично важливих мінералів постачалися або перероблялися в ЄС чи країнах-партнерах.
Керівництво Гренландії висловилося чітко: воно вітає іноземні інвестиції, зокрема з ЄС і США, але вони мають відповідати її екологічним стандартам і цілям місцевого розвитку. Міністерка мінеральних ресурсів Гренландії Наая Натаньєльсен зазначила, що відкриття копальні на острові зазвичай триває понад 15 років через брак інфраструктури та суворі процедури погодження. Прагнучи економічного розвитку, жителі Гренландії водночас обережно ставляться до іноземного впливу, що нехтує місцевими потребами та екологічними обмеженнями.
Суперництво за Гренландію унаочнює ширші зрушення в глобальній боротьбі за вплив, де стратегічна географія, ресурсна безпека та згуртованість альянсів переплітаються дедалі складнішими способами. Те, що почалося як провокаційна пропозиція президента США Дональда Трампа, перетворилося на випробування стійкості трансатлантичного партнерства та авторитету міжнародних норм.
Нині Гренландія перебуває на перетині трьох головних течій: посилення багатополярного суперництва, перебудови трансатлантичних пріоритетів в Арктиці та глобального повороту до ресурсної безпеки й зеленої промислової політики. Спроби зовнішніх акторів утвердити односторонній вплив — економічний чи військовий — загрожують не лише дестабілізувати саму Гренландію, а й підірвати ширші регіональні та інституційні механізми, зокрема НАТО і ЄС.
Стратегічне значення Гренландії лише зростатиме в наступні десятиліття. Чи стане вона осередком конфронтації, чи моделлю спільного відповідального управління, залежатиме від рішень, які сьогодні ухвалюють її партнери, насамперед Сполучені Штати та Європейський Союз.
Подальший шлях полягає у збереженні співпраці та деескалації напруженості завдяки дієвій дипломатичній взаємодії та прозорій стратегічній комунікації. Політику в найближчі роки мають визначати чотири принципи:
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations with which the authors may be associated.
This publication was compiled with the support of the International Renaissance Foundation. It’s content is the exclusive responsibility of the authors and does not necessarily reflect the views of the International Renaissance Foundation.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
