11 хв читання
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змусило багато країн світу обрати одну зі сторін і переосмислити свої стратегічні пріоритети у зовнішній політиці. Водночас чимало держав намагаються дотримуватися нейтральної позиції, не підтримуючи відкрито жодну зі сторін. Ізраїль офіційно підтримує територіальну цілісність України. Однак водночас він активно співпрацює з Росією та не постачає військове обладнання, про яке просять українські посадовці. Така політика створює напруження між Україною, Ізраїлем і їхніми спільними західними партнерами та призводить до поступового погіршення відносин між державами.
У цій статті ми аналізуємо, яку позицію займає Ізраїль щодо війни проти України та чому відносини з Росією мають для нього таке стратегічне значення.
Від часу проголошення Україною незалежності відносини між державами будувалися переважно навколо торговельної та культурної сфер.
У 1990-х роках, під час пострадянської алії, велика кількість євреїв переїхала з України до Ізраїлю. Нині їхня кількість становить близько 500 тисяч, зокрема 35 тисяч етнічних українців.
Українське місто Умань є місцем поховання відомого юдейського релігійного діяча Нахмана з Брацлава. Щороку тисячі брацлавських хасидів, послідовників учення Нахмана, приїжджають до Умані на його могилу в Рош га-Шана (єврейський Новий рік).
Хоча головна тенденція в українсько-ізраїльських відносинах завжди була позитивною, були й кілька періодів погіршення. Основний із них стосувався української політики вшанування учасників українських антирадянських націоналістичних рухів, таких як Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Ця політика розпочалася за президентства Віктора Ющенка (2005-2010). Ізраїльський уряд протестував проти неї, посилаючись на антисемітські погляди деяких членів українських націоналістичних організацій та їхню можливу участь у злочинах проти євреїв під час Другої світової війни. Хоча ОУН і УПА не були засуджені на Нюрнберзькому процесі як нацистські колаборанти, це питання й досі залишається суперечливим у сучасних відносинах між державами.
Водночас розвивалися міцні ізраїльсько-російські відносини. Цьому сприяли кілька чинників, зокрема велика кількість репатріантів і традиційне сприйняття Росії як культурної спадкоємиці СРСР. Багаті природні ресурси Росії зміцнили ці відносини: станом на 2022 рік мінеральне паливо, залізо та сталь були основними товарами російського імпорту до Ізраїлю. Крім того, російський вплив на Близькому Сході, особливо її співпраця з арабськими державами, які колись були партнерами СРСР, зробили Росію цінним партнером.
Отже, з 1991 року Ізраїль успішно розвивав відносини як з Україною, так і з Росією. Однак через більший геополітичний вплив Росії зв’язки між Ізраїлем і Росією значно зміцнилися, затьмаривши відносини з Україною. Ба більше, через російський вплив на Близькому Сході підтримання добрих відносин із Федерацією стало стратегічним пріоритетом Ізраїлю.
12 років прем’єрства Нетаньягу — з 2009 до 2021 року — стали періодом найсерйознішого зближення Ізраїлю та Росії в історії відносин між цими державами. Ізраїльський прем’єр-міністр неодноразово заявляв про «особливі відносини» між ним і Путіним.
Він відвідав Росію рекордні 17 разів. У цей період більше візитів він здійснив лише до США. У 2018 році ізраїльський прем’єр-міністр навіть узяв участь у святкуванні Дня перемоги на Красній площі. Нетаньягу пройшов у ході «Безсмертного полку» поруч із президентом Росії Путіним і президентом Сербії Вучичем.
Такі кроки Ізраїлю пояснюються посиленням присутності Російської Федерації на Близькому Сході. Особливо після початку громадянської війни в Сирії у 2011 році та російського втручання у 2015 році, яке дало останній можливість закріпитися в регіоні й безпосередньо впливати на сторони конфлікту. Оскільки в Сирії були розміщені російська авіація та сили ППО, Ізраїлю було вкрай важливо досягти згоди з Путіним щодо доступу до власних ворогів, таких як підтримувана Іраном «Хезболла». Відповідно, головними темами зустрічей Нетаньягу та Путіна зазвичай були або війна в Сирії, або іранська ядерна програма.
Ще одним чинником швидкого ізраїльсько-російського зближення було прагнення Нетаньягу залучити на свій бік більше репатріантів із пострадянських країн. Близько 15% населення Ізраїлю — російськомовні громадяни. Вони, особливо старше покоління, на виборах надають перевагу правим партіям, зокрема партії «Лікуд» Нетаньягу.
Втім, дослідження свідчать, що російськомовні ізраїльтяни схильні відчувати брак представництва в уряді. Тому вони зазвичай голосують за партії, спрямовані на представництво саме російськомовного населення Ізраїлю. Наприклад, на виборах 2019 року 40,2% репатріантів із пострадянського простору віддали голоси за партію «Ісраель Бейтейну». Її очолює уродженець Кишинева Авігдор Ліберман. Партія «Лікуд» Нетаньягу на тих виборах отримала 26,7% голосів тієї самої соціальної групи.
Отже, здійснюючи культурне зближення з Росією, Нетаньягу намагався використати почуття подвійної національної самоідентифікації ізраїльтян із пострадянських держав. З одного боку, він прагнув здобути більшу підтримку російськомовних виборців, а з іншого — створити платформу для взаємодії з політичними силами, орієнтованими на російськомовних виборців.
Одним із найяскравіших прикладів культурної співпраці з Російською Федерацією стала передача Російського подвір’я у власність Уряду Російської Федерації у 2019 році. Російське подвір’я — важлива православна святиня, збудована 1890 року Імператорським православним палестинським товариством. Нині право власності на цю святиню оскаржується між російським урядом та Імператорським православним палестинським товариством, яке перебуває у вигнанні з часів революції 1917 року й протягом усіх цих років контролювало цей культурний об’єкт. У 2019 році ізраїльський уряд вирішив передати право власності російському уряду. Спочатку про цей крок публічно не оголошували, і лише згодом його висвітлили в медіа. Однак юридичні проблеми досі не дозволили російському уряду набути право власності, а суперечка триває.
Від початку російської агресії проти України Ізраїль займав нейтральну позицію. Представник Ізраїлю був відсутній під час голосування Генеральної Асамблеї ООН за резолюцію на підтримку територіальної цілісності України 27 березня 2014 року. Це був перший міжнародний документ, що засудив порушення Росією територіальної цілісності України.
Стримана позиція зберігалася й під час війни на сході України, що розгорнулася після анексії Росією Кримського півострова. Ізраїль обмежувався заявами про необхідність переговорів і дипломатичного врегулювання конфлікту. Крім того, країна не приєдналася до санкцій проти Росії. Вона стала безпечним притулком для російських олігархів, які намагалися вберегтися від західних обмежень. У 2018 році міністр оборони Авігдор Ліберман навіть обґрунтовував потребу Москви зайняти більш проізраїльську позицію щодо Сирії та Ірану, нагадуючи, що Ізраїль не приєднався до антиросійських санкцій.
Згодом Ізраїль кілька разів голосував за резолюції, що засуджували Росію, а окремі ізраїльські посадовці висловлювалися на підтримку України.
Проте вищий ешелон ізраїльського політикуму, насамперед прем’єр-міністр, ніколи не засуджував російське вторгнення та окупацію. Ізраїль зберігав максимально можливий нейтралітет: невизнання зміни кордонів суверенної держави разом із невтручанням у конфлікт були найвищими ознаками засудження в його заявах.
Після початку повномасштабної війни в Україні ізраїльський уряд і далі намагається зберігати свою давню політику нейтралітету в російсько-українському конфлікті. Однак із часом робити це дедалі складніше.
У день початку вторгнення, 24 лютого, міністр закордонних справ Яїр Лапід засудив дії Росії. Прем’єр-міністр Нафталі Беннет лише пообіцяв надати Україні гуманітарну допомогу та сказав: «Наші серця з цивільними жителями східної України, які опинилися в цій ситуації». Коли в липні 2022 року Яїр Лапід став прем’єр-міністром на шість місяців, він змінив свою риторику щодо РФ на поміркованішу. Практика нейтралітету прем’єр-міністра повторилася: ізраїльські політики можуть засуджувати дії Росії, тоді як глава уряду публічно залишається нейтральним.
Ізраїль знову не приєднався до економічних санкцій проти Росії, посилаючись на місцеве законодавство, яке не дозволяє запроваджувати односторонні санкції проти будь-якої держави. Крім того, Ізраїль став безпечним притулком для «російських біженців» — впливових росіян, які не хочуть асоціюватися з режимом Путіна, навіть якщо до війни активно з ним співпрацювали або продовжують це робити.
Водночас від початку повномасштабного вторгнення Ізраїль продовжував постачати Україні значні обсяги гуманітарної допомоги: ліки, медичне обладнання й техніку, польовий госпіталь, військове захисне спорядження, генератори, продовольство та питну воду.
Від початку повномасштабного вторгнення український уряд неодноразово просив Ізраїль постачати зброю, насамперед системи ППО Iron Dome.
Спочатку ізраїльський уряд намагався обмежитися гуманітарною допомогою. Однак 17 листопада 2022 року (на 9-му місяці війни), під тиском США, посиленим масованими російськими атаками на українську енергетичну інфраструктуру, Ізраїль скасував обмеження на постачання третіми державами зброї з ізраїльськими компонентами. У травні 2023 року також з’явилася інформація про постачання Україні 16 ізраїльських радарів для виявлення повітряних цілей. Кошти на їх закупівлю зібрали в Литві.
Проте офіційних доказів постачання Ізраїлем летальної зброї Україні немає. У вересні 2022 року президент Зеленський сказав: «Я шокований і не розумію [цього]. Ізраїль не дав нам нічого, нічого, нуль…»
Кілька разів медіа поширювали чутки, що ізраїльський уряд розглядає можливість відправити зброю Україні, особливо через треті країни. Однак жодну з цих відомостей офіційно не підтвердили.
Останнє погіршення відносин між Ізраїлем та Україною відбулося в червні 2023 року. Прем’єр-міністр Нетаньягу заявив в інтерв’ю, що Ізраїль не хоче передавати Україні свою зброю.
Першою причиною він назвав потребу співпраці з Росією щодо Сирії. Так званий російсько-ізраїльський консенсус передбачає, що Росія не перешкоджає ізраїльським ударам по збройних силах свого союзника Башара аль-Асада та іранських проксі-групах.
Другою він назвав побоювання, що ізраїльська зброя потрапить до рук росіян, а від них — до Ірану та Сирії. Нетаньягу стверджував, що ізраїльські військові вже стикаються на своїх кордонах із західною протитанковою зброєю, поставленою Україні. Доказів своїм словам він не навів.
У відповідь на твердження прем’єр-міністра Посольство України в Ізраїлі оприлюднило критичну заяву щодо обраного ізраїльським урядом курсу тісної співпраці з Росією та проросійської позиції.
Намагаючись балансувати між різними сторонами в російській війні проти України, уряд Нетаньягу (як і уряд Беннета-Лапіда) опинився у складній ситуації.
З одного боку, він прагне підтримувати дружні відносини з Москвою, щоб зберегти свободу дій проти партнерів Росії — Сирії та Ірану (включно з підтримуваними Іраном проксі-силами).
З іншого боку, тиск західних партнерів Ізраїлю посилюється. США, головний союзник і донор Ізраїлю, дедалі більше невдоволені його діями. Вашингтон стурбований приходом до влади уряду, який назвали найправішим в історії країни. До нього входять міністри, відомі своїми шовіністичними поглядами, яких раніше притягували до відповідальності за екстремізм. Це привертає ще більше уваги, оскільки Білий дім і Конгрес контролюють демократи, які традиційно критичніше ставляться до Ізраїлю.
Крім того, США тиснуть на Ізраїль, аби він зайняв активнішу позицію щодо війни в Україні. Імовірно, саме під таким тиском було скасовано ембарго на постачання Україні зброї з ізраїльськими компонентами. Вашингтон, що став головним постачальником військового обладнання Україні, прагне спонукати інші держави наростити поставки, аби зменшити власний тягар. Тривалі розбіжності між Ізраїлем і США загрожують скороченням американської військової допомоги державі. Заклики зменшити допомогу Ізраїлю лунають з обох флангів політики США: від прогресивного крила Демократичної партії та правих республіканців.
Втім, хиткому статус-кво Ізраїлю загрожує також зміцнення зв’язків Москви й Тегерана. Особливо непокоїть інформація про можливу співпрацю Російської Федерації та Ірану в ядерній енергетиці. Останні дані стверджують, що Іран досяг рівня збагачення урану понад 80%, що критично близько до 90%, необхідних для створення ядерної зброї. Якщо Іран наблизиться до цієї межі, Ізраїль може вдатися до так званої доктрини Бегіна: Ізраїль не може дозволити своїм ворогам отримати зброю масового ураження. Її двічі застосовували в 1981 і 2007 роках, коли ізраїльська авіація знищила ядерні реактори в Іраку та Сирії відповідно.
Ізраїльський уряд не бачить способу припинити російсько-іранську співпрацю, зайнявши більш проукраїнську позицію. Тому він планує й надалі дотримуватися статус-кво: партнерства з Москвою та військових операцій проти її партнерів. Змінити цю політику могли б лише США. Проте, попри всі суперечності, Ізраїль залишається головним союзником США на Близькому Сході, а в американській політиці діє потужне проізраїльське лобі, тож суттєві зміни найближчим часом малоймовірні.
Від початку російської агресії проти України у 2014 році Ізраїль дотримується відносно нейтральної позиції щодо конфлікту. З початком повномасштабної війни ізраїльський уряд її зберіг. Потреба підтримувати співробітництво з Росією обмежила можливість постачати Україні зброю, залишивши простір лише для гуманітарної допомоги та експорту радарних систем. З огляду на значну військову присутність Росії в Сирії та її тісний союз з Іраном вона залишається ключовим гравцем, якого Ізраїль мусить ретельно враховувати. Упродовж останнього десятиліття побудова міцних позитивних відносин з Росією була одним із найважливіших напрямів зовнішньої політики Нетаньягу.
З іншого боку, західні партнери Ізраїлю, передусім його головний стратегічний союзник США, незадоволені такими діями. Вони тиснуть на Ізраїль і заохочують його зайняти твердішу позицію. Ця політика дала певні результати, зокрема скасування ембарго на постачання зброї з ізраїльськими компонентами та постачання Україні повітряних радарів.
Однак інтереси Ізраїлю у збереженні нейтральної позиції залишаються вагомими, і малоймовірно, що його політика щодо війни проти України зміниться найближчим часом.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors, and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
