19 хв читання
Упродовж багатьох років Венесуела посідає помітне місце в міжнародному порядку денному: економічні санкції, дипломатичні засудження, невдалі посередницькі зусилля й режим, який, попри все, залишається при владі. На перший погляд, цей випадок видається ще одним прикладом затяжної кризи за авторитарного режиму, стійкого до зовнішнього тиску. Проте його тривалість відображає щось більше, ніж динаміку внутрішнього інституційного послаблення.
З часом Венесуела стала середовищем, у якому випробовується реальна спроможність міжнародного порядку врегульовувати глибокі політичні кризи. Інструменти, що десятиліттями слугували механізмами тиску — такі як санкції, ізоляція та вибіркове визнання, — дали обмежені результати, тоді як зовнішні актори коригують свої стратегії й переосмислюють пріоритети. Питання полягає вже не лише в ефективності цих інструментів, а й у тому, що їхнє послаблення виявляє про дедалі фрагментованіший і менш передбачуваний глобальний контекст.
Венесуела — далеко не винятковий випадок, а призма, крізь яку можна зрозуміти ширші трансформації: вибірковість залучення США, вразливість Європи до послаблення зовнішньої підтримки, політичні та дипломатичні коливання в Латинській Америці, а також те, як навчаються актори, що вважають тривалий опір життєздатною стратегією. У цьому сенсі венесуельський випадок перестає бути лише латиноамериканською кризою і стає видимим симптомом меж сучасного порядку.
Ця динаміка особливо виразно проявилася в нещодавній події. Захоплення президента Ніколаса Мадуро силами США на початку 2026 року стало поворотним моментом венесуельської кризи. Цей епізод істотно змінив ситуацію, яка до того визначалася чергуванням санкцій і невдалих діалогів без дієвих змін або політичного переходу. У цьому сенсі це ключова подія для аналізу, оскільки вона дає змогу розглянути, як затяжний конфлікт привів до виняткового розв’язання поза традиційними механізмами тиску, та оцінити їхню ефективність і еволюцію нормативного порядку, на якому вони ґрунтуються.
Перш ніж розглядати її наслідки, варто, однак, відтворити переплетіння рішень і напружень, що зробили цей результат можливим.
Чавізм виник у Венесуелі як цивільно-військовий рух із соціалістичною та боліваріанською орієнтацією, зміцнивши свою владу після приходу Уго Чавеса до президентства в 1999 році. Після його смерті у 2013 році Ніколас Мадуро очолив країну, продовживши перебування руху при владі понад 25 років. Цей період позначився поступовою централізацією влади та інституційним занепадом, що спричинило численні міжнародні засудження, зокрема звинувачення ООН у злочинах проти людяності, повідомлення про свавільні затримання й тортури, а також зростання дипломатичної ізоляції через відсутність демократичних гарантій.
На тлі накопиченої напруженості виборчий календар 2024 року започаткував найновішу й найбурхливішу фазу кризи. Ключовою датою стало 28 липня 2024 року, коли президентські вибори відбулися, а Національна виборча рада офіційно оголосила Ніколаса Мадуро переможцем на третій термін. Опозиційні сили на чолі з Марією Коріною Мачадо та Едмундо Гонсалесом Уррутією заявили про фальсифікації та непрозорість оприлюднення результатів, стверджуючи, що кандидат Гонсалес Уррутія здобув значну більшість за їхніми підрахунками доступних протоколів. Відмова CNE опублікувати дані посилила звинувачення у виборчих маніпуляціях і спричинила протести в багатьох штатах країни.
Реакція міжнародної спільноти була негайною та неоднорідною. Рада Європейського Союзу 10 січня 2025 року вирішила продовжити й розширити свої обмежувальні заходи, поновивши санкції проти посадовців венесуельського режиму та запровадивши санкції щодо ще 15 осіб, пов’язаних із Національною виборчою радою, судовою владою та силами безпеки, за їхню роль у післявиборчих репресіях і погіршенні стану демократії. Зі свого боку, Сполучені Штати також розширили чинні заходи. Того ж дня OFAC запровадив санкції проти восьми венесуельських посадовців, які очолюють ключові для режиму економічні органи й органи безпеки, а також проти високопосадовців армії та поліції, що керують установами, причетними до репресій і порушень прав людини. Державний департамент також збільшив винагороду до $25 мільйонів за інформацію, що допоможе захопити Ніколаса Мадуро та Діосдадо Кабельйо, і запропонував нову винагороду до $15 мільйонів за інформацію про їхнього міністра оборони Владіміра Падріно. Канада та Велика Британія одночасно запровадили подібні заходи.
Водночас актори, союзні режиму висловили підтримку венесуельському уряду, визнавши виборчу перемогу Мадуро та поставивши під сумнів легітимність західних санкцій. Кубинський лідер Мігель Діас-Канель висловився першим, назвавши це «історичною перемогою». Згодом із заявами виступили, серед інших, Росія, Іран, Нікарагуа та Китай. Росія й Китай наголосили на принципі невтручання у внутрішні справи, водночас підтвердивши свою політичну та дипломатичну підтримку уряду, що допомогло пом’якшити наслідки міжнародної ізоляції, яку просував Захід. Тим часом 13 латиноамериканських країн, зокрема Аргентина, Чилі, Сальвадор і Перу, приєдналися до спільної заяви з іншими країнами, висловивши занепокоєння прозорістю виборчого процесу та закликавши оприлюднити виборчі протоколи й провести неупереджену незалежну перевірку результатів.
Попри ці наслідки 10 січня 2025 року Мадуро офіційно склав присягу на новий шестирічний президентський термін на тлі широкого суспільного невдоволення та масштабних суспільних мобілізацій під гаслом «Слава хороброму народу». Їх жорстоко придушили; у звинуваченнях і повідомленнях було задокументовано масові порушення прав людини, зокрема вбивства демонстрантів і випадкових перехожих, насильницькі зникнення, свавільні затримання та кримінальні переслідування, а також тортури й жорстоке поводження із затриманими. У цьому контексті Мачадо та Гонсалес Уррутія закликали до посилення міжнародного тиску, публічно дякуючи партнерам за підтримку й схвалюючи очолювані США стратегії тиску, як-от нові санкції та воєнні дії, які вони вважають необхідними для примусу до політичних змін.
Після інавгурації Ніколаса Мадуро в січні 2025 року дедалі більше аналітиків погоджувалися зі спільною оцінкою: режим санкцій, який тривалий час вважали головним інструментом тиску, не зміг спричинити суттєвих політичних змін. Прихід нової адміністрації США зумовив зміщення до більшої опори на інструменти прямого примусу. Упродовж 2025 року політика США дедалі більше включала агресивні методи, зокрема таємні операції та обмежені воєнні дії. Водночас венесуельську кризу перестали тлумачити насамперед як проблему демократії й дедалі більше розглядали як проблему регіональної безпеки , пов’язану з міграційними потоками, наркоторгівлею та організованою злочинністю. Унаслідок цього дипломатія поступово втратила свою центральну роль як головний механізм розв’язання конфлікту.
Ситуація зазнала глибокої трансформації на початку 2026 року, коли воєнна операція під проводом США призвела до захоплення президента Ніколаса Мадуро та його дружини Сілії Флорес. Втручання стало розривом у венесуельській політиці й викликало дебати щодо державного суверенітету, міжнародного права та меж зовнішнього втручання в Латинській Америці. Реакції були неоднозначними як серед державних акторів, так і в громадянському суспільстві: масштабні святкування венесуельської діаспори в різних країнах співіснували з аналізом і критикою, зосередженими на нормативних та геополітичних аспектах ситуації.
Однак захоплення Мадуро не означало падіння режиму. Вашингтон чітко дав зрозуміти, що опозиція не перебере контроль над урядом негайно, а перехідним процесом керуватимуть під його прямим наглядом, а варіант переходу під проводом Марії Коріни Мачадо було виключено у короткостроковій перспективі. На практиці це означало прийняття інституційної спадкоємності на чолі з Делсі Родрігес, яка склала присягу як виконувачка обов’язків президента й веде переговори з урядом США.
Наразі США відновили свою дипломатичну місію в Каракасі, що свідчить про спробу відкрити канали формального діалогу в час, коли двосторонні відносини переосмислюються. Вони також тиснули на уряд Родрігес, унаслідок чого було оголошено про амністійний закон для політичних в’язнів, покликаний звільнити людей, затриманих із політичних причин із 1999 року. Водночас новий закон про вуглеводні було ухвалено, що відкрило нафтовий сектор для збільшення приватних інвестицій — це істотна зміна в країні, де націоналізація галузі десятиліттями була центральною опорою політичного проєкту.
Вичерпання нормативного тиску та здатність венесуельського режиму вистояти порушують неминуче питання: що відбувається, коли механізми, які структурували міжнародну реакцію, втрачають ефективність, а актор, який історично їх гарантував, переосмислює свою участь? У цьому сенсі венесуельський випадок неможливо аналізувати без розгляду ролі США, позиція яких була центральною як для формування, так і для послаблення цього нормативного каркаса.
У цьому контексті друга адміністрація Дональда Трампа вирізняється концепцією зовнішньої політики, менш прив’язаною до просування багатосторонніх правил і більше орієнтованою на досягнення негайних стратегічних результатів, що видно з її Стратегії національної безпеки (NSS). Її визначальними рисами є пріоритетність інтересів національної безпеки, використання міжнародного тиску й співпраці для досягнення внутрішніх цілей, а також більша готовність застосовувати інструменти прямого примусу на шкоду традиційним дипломатичним механізмам. Цей підхід не обов’язково передбачає явну відмову від міжнародного лідерства, радше переосмислення його засад: акцент зміщується від збереження глобального нормативного порядку до логіки, що надає пріоритет жорсткій силі та прагматичному управлінню сприйманими загрозами.
Упродовж десятиліть спроможність США застосовувати дипломатичний тиск, економічні санкції та політичне визнання ґрунтувалася не лише на їхній матеріальній перевазі, а й на ролі центрального гаранта ліберального міжнародного порядку. У цих межах сприяння демократичним переходам — навіть коли воно слугувало стратегічним інтересам — було частиною ширшої архітектури спільних правил, стабільних союзів і тривалих зобов’язань. Однак венесуельський випадок виявляє дедалі більші труднощі, з якими США стикаються у підтриманні таких тривалих стратегій в умовах внутрішньої поляризації, інституційної ерозії та перевантаженості глобальними зобов’язаннями (Saunders, 2026; Hyde & Saunders, 2025). У цьому контексті, навіть зберігаючи значний матеріальний потенціал, США схильні застосовувати свою силу більш вибірково, реактивно та транзакційно, послаблюючи свою роль постачальника глобальних суспільних благ і опори міжнародної передбачуваності.
Політика США щодо Венесуели дедалі більше відображала зміну підходу. Замість того щоб зосереджуватися переважно на відновленні демократії за допомогою санкцій, дипломатичної ізоляції та підтримки опозиції, Вашингтон перейшов до прагматичнішої стратегії, зосередженої на стабільності, безпеці та здійсненні прямого впливу на ключових акторів у межах режиму. У цих рамках Венесуелу дедалі менше розглядали як випадок нормативного врегулювання й дедалі більше — як конфлікт, яким слід управляти за допомогою найефективніших інструментів. Цей зсув також увиразнив межі тривалої залежності опозиції від міжнародного визнання. Хоча лідери опозиції зберігали значну зовнішню легітимність, самої цієї підтримки виявилося недостатньо, щоб змінити внутрішній баланс сил, поки режим контролював основні примусові, економічні та інституційні ресурси держави. У ширшому сенсі венесуельський випадок ілюструє ширшу трансформацію міжнародної політики: демократична легітимність зберігає символічне значення, але вже не є сама собою достатньою для визначення політичних результатів, якщо не підкріплена дієвим контролем на місцях.
Отже, цей випадок є показником нинішнього стану лідерства США. Політика Вашингтона щодо Венесуели відображає тонку, проте структурну трансформацію того, як Сполучені Штати здійснюють владу на міжнародній арені. Це лідерство дедалі більше обмежене внутрішніми чинниками, стратегічними витратами та нагальними пріоритетами, що зумовлює перехід від прагнення підтримувати глобальний нормативний порядок до логіки прагматичного управління ризиками й збереження життєво важливих інтересів.
Проаналізовані досі трансформації не обмежуються венесуельським випадком або двосторонніми відносинами зі США. Навпаки, вони змінюють простір для маневру цілих регіонів, які історично з різних позицій були вбудовані в ліберальний міжнародний порядок. Латинська Америка та Європа є двома особливо показовими середовищами для спостереження цих наслідків: перша — як регіон, безпосередньо уражений венесуельською кризою та еволюцією політики США; друга — як актор, що значну частину свого міжнародного впливу побудував на чинності правил, трансатлантичній координації та стратегічній передбачуваності.
Хоча їхні спроможності та зв’язки зі США істотно відрізняються, обидва регіони нині стикаються зі спільною напруженістю. Переосмислення лідерства США разом з ерозією традиційних нормативних механізмів змінює умови, за яких вони можуть реагувати, проєктувати вплив чи гарантувати стабільність. З цього погляду регіональний аналіз дає змогу побачити, як один і той самий структурний зсув спричиняє різні наслідки: у Латинській Америці — через зміну політичних орієнтацій і реакцій на кризу; у Європі — через виявлення стратегічних вразливостей та дедалі більших обмежень її спроможності до зовнішніх дій.
У Латинській Америці наслідки венесуельської кризи та переосмислення залучення США проявляються безпосередньо, але нерівномірно. Воєнне втручання США та захоплення Ніколаса Мадуро в січні 2026 року стали каталізатором, увиразнивши як наявні політичні розбіжності, так і складність для регіону сформулювати колективні відповіді на важливі рішення, ухвалені зовнішніми акторами.
Офіційні реакції на втручання виявили фрагментований регіональний ландшафт. Кілька урядів, зокрема Бразилії, Мексики, Колумбії, Чилі та Уругваю, відкинули односторонні воєнні дії, посилаючись на принципи суверенітету, невтручання та поваги до міжнародного права. У заявах і публічних деклараціях, оприлюднених у дні після операції, ці позиції підкреслювали занепокоєння прецедентом, який таке втручання могло б створити для регіону. Водночас інші держави зайняли позиції, що прямо підтримували втручання США, вбачаючи в ньому можливість демонтувати авторитарний режим, який вони вважали неспроможним до реформ. Уряди Аргентини, Парагваю, Перу та Сальвадору висловили підтримку діям Вашингтона, наголосивши на потребі завершити венесуельську кризу навіть винятковими заходами.
Підтримка певними урядами Латинської Америки втручання США не випливає з єдиного мотиву. У таких країнах, як Аргентина, Парагвайта Сальвадор, переважає логіка політичної та ідеологічної близькості до адміністрації Трампа, що характеризується зовнішньою політикою, узгодженою з Вашингтоном, консервативною орієнтацією, дистанціюванням від лівих урядів регіону та прийняттям порядку денного, зосередженого на безпеці, контролі міграції та боротьбі з організованою злочинністю. У таких випадках, як Перу, Еквадор, Панамата Чилі (з урахуванням обраного президента), вплив венесуельської кризи на власні суспільства був вагомішим чинником у визначенні їхньої підтримки втручання. Причиною є міграційний тиск, його вплив на державні послуги та часте пов’язування імміграції з внутрішніми проблемами безпеки — занепокоєння, яке різні посадовці висловлювали протягом багатьох років. У цих контекстах втручання розглядали менше як нормативне питання й більше як спосіб зменшити зовнішнє джерело внутрішньої нестабільності. Це не виключає співіснування ідеологічної близькості, як у випадку Чилі після президентських виборів 2025 року.
Між цими двома полюсами кілька країн обрали обережніші позиції. Такі держави, як Панама та Домініканська Республіка уникали категоричних заяв, обмежуючись загальними закликами до стабільності, діалогу та відновлення демократії — стратегія, що відображає прагнення зберегти дипломатичний простір для маневру в умовах високої невизначеності. Це різноманіття реакцій відображає не лише ідеологічні відмінності, а й різні оцінки витрат і вигод від зближення — чи незближення — з державою, яка продемонструвала вибіркову й мінливу готовність втручатися в регіоні.
Однак важливе не лише збереження фрагментації — характерної риси регіону, — а й контекст, у якому ця фрагментація тепер діє. Цей контекст визначається відновленою напруженістю між міжнародними нормами, одностороннім характером стратегічних рішень потужних акторів і неспроможністю наявних регіональних механізмів спрямувати чи пом’якшити цю напруженість. У цьому сенсі аналіз Франсиско Маркеса де ла Рубії (2026) є показовим, оскільки зазначає, що нещодавня політика США спрямована на утвердження їхнього регіонального домінування та стримування впливу позапівкульних акторів. Цей підхід і нещодавні дії помітно вплинули на регіон: піддали випробуванню принцип невтручання, поглибили фрагментацію й послабили і без того крихкі механізми регіональної координації, сприяючи переходу зовнішньої політики до асиметричного двостороннього формату.
З погляду ліберального інституціоналізму втручання США у Венесуелі висвітлює ерозію механізмів, які історично структурували міжнародну співпрацю та врегулювання криз. Як застерігає Роберт Кеогейн (1984), міжнародні інституції залежать від того, чи бачать держави чіткі та передбачувані вигоди від співпраці. Проте коли великі держави обирають односторонні дії, а середовище сповнене невизначеності, ці стимули послаблюються, а норми втрачають ефективність як регуляторні механізми.
У цьому випадку стратегія Вашингтона поєднує пряме застосування примусових спроможностей із розширенням сфери дії його правових та економічних інструментів, розмиваючи межі між воєнними діями, правовим тиском і політичним контролем над стратегічними просторами. Цей зсув ще не означає зникнення ліберального порядку, проте означає дедалі вибірковіший спосіб дії, зумовлений пріоритетами сили. З погляду структурного реалізму ця динаміка узгоджується з анархічною міжнародною системою, у якій за відсутності дієвих обмежень держави з більшою матеріальною спроможністю надають захисту стратегічних інтересів пріоритет над нормативними зобов’язаннями. З аргументів Кеннета Волца (1979) випливає, що коли правила перестають надавати надійні гарантії, сила знову утверджується як головний гарант порядку, переозначуючи межі того, чого можна очікувати від міжнародної співпраці.
У латиноамериканському випадку ця системна динаміка проявляється у більшій вразливості до односторонніх рішень сильніших акторів, що ще більше звужує можливості для колективних дій і зміцнює переважно реактивну міжнародну інтеграцію, за якої латиноамериканські держави коригують свої позиції відповідно до зовнішньої динаміки, а не власних довгострокових стратегій. Зокрема, регіональний вплив цих подій може виражатися не стільки у формальному перекомпонуванні альянсів, скільки у прагматичних короткострокових коригуваннях. Замість формування стабільних блоків, імовірно, переважатимуть гнучкі союзи та диференційовані реакції залежно від специфіки кожної ситуації, зазвичай спрямовані на збереження функціональних зв’язків зі США у сферах, які вважаються стратегічними, навіть за наявності ідеологічних відмінностей.
Отже, венесуельський випадок не започатковує цілком нової моделі; радше він відроджує попередні тенденції до слабко регіоналізованого врядування, хоча тут — у міжнародному контексті, позначеному вищим рівнем фрагментації. Це не обов’язково означає зникнення регіональних інституційних рамок, але свідчить про відносну втрату ними центрального значення. Ця модель відповідає раніше передбаченому вакууму врядування на глобальному рівні та зростанню значущості таких концепцій, як «мінілатералізм» як альтернативи багатосторонності для розв’язання глобальних проблем.
Упродовж десятиліть європейська зовнішня політика ґрунтувалася на очікуванні, що колективні дії, міжнародне право й трансатлантична координація становлять достатні інструменти для врегулювання політичних криз навіть поза її безпосереднім сусідством. Ця концепція відображалася як у дипломатичній практиці Міжнародної контактної групи щодо Венесуели (ICG) , так і в діяльності Європейського Союзу, відображеній у численних заявах із закликами поважати права людини, надавати гуманітарну допомогу та забезпечувати прозорі виборчі процеси в Каракасі. Однак еволюція венесуельського випадку свідчить, що ці рамки втратили операційну спроможність. Нездатність перетворити дипломатичні засудження, політичне посередництво та координацію з лідерством США на конкретні результати поставила Європу в ситуацію, що виходить за межі механізмів дій, на яких вона будувала свій міжнародний вплив.
Ця ситуація виявила структурну залежність від лідерства США у питаннях примусу та врегулювання криз. Венесуельський випадок свідчить, що США вирішили дозувати свою залученість, надаючи пріоритет міркуванням стабільності та управління конфліктом, а не активному нав’язуванню порядку, заснованого на правилах. Ця динаміка звужує простір Європи для маневру, послаблюючи стратегічну підтримку, на якій Європейський Союз традиційно засновував свою зовнішню діяльність.
З цієї перспективи випадок спонукає до ширшого осмислення позиції Європи в умовах зростання стратегічної невизначеності. У середовищі, де зовнішні гарантії стали вибірковішими й менш передбачуваними, певні території та простори набувають центрального значення.
Територія Гренландії , формально частина європейської держави, проте дедалі більше наражається на суперництво великих держав, показує, як ключові ділянки європейської архітектури безпеки можуть стати джерелами вразливості. Війна в Україні підсилює це тлумачення: хоча США продемонстрували спроможність втручатися, коли визначають пріоритетні інтереси, ця підтримка видається радше умовною та мінливою, ніж структурною і сталою.
У цьому сенсі в Європі набули ваги дебати про необхідність відійти від традиційного самосприйняття як суто нормативної сили, що історично залежить від військового захисту США. Отже, концепція стратегічної автономії утвердилася як поняття, визначене не лише як спроможність ухвалювати незалежні рішення без зовнішнього примусу, а й як прагнення збалансувати політичний реалізм із засадничими цінностями блоку. Як стверджує Kotzur (2025), в умовах міжнародної системи, де заснованій на правилах багатосторонності кидають виклик неліберальні актори та транзакційний поворот у зовнішній політиці США, ЄС змушений діяти як спроможний геополітичний та економічний актор, що має інвестувати у власну оборону й диверсифікувати свої союзи, аби зменшити надмірну залежність від стратегічного партнера.
Водночас деякі автори застерігають, що прагнення досягти стратегічної автономії у сфері безпеки й оборони стикається зі значними перешкодами, зокрема розбіжностями між державами-членами, браком консенсусу щодо колективних військових спроможностей, а також технологічними та промисловими обмеженнями, які завадили б швидко замінити традиційну підтримку Вашингтона. У цьому сенсі Союз зіткнувся б із викликами, що потребують довгострокового зміцнення та глибшої, стійкішої координації. Як зазначає Steinbach (2023), упровадження стратегічної автономії потребує перекалібрування балансу між незалежністю та взаємозалежністю, оскільки постійне «стратегічне різноманіття» між державами-членами та відсутність однорідних уподобань зберігають Союз «квазіпридатком» сили Вашингтона, тоді як інституційні обмеження — передусім вимоги одностайності — уповільнюють формування цілісного й міцного політичного бачення безпеки.
У цьому сенсі ситуація у Венесуелі не лише кидає виклик європейській політиці щодо Латинської Америки; вона також слугує незручним нагадуванням про вразливість Європи в мінливому міжнародному середовищі, де на зовнішню стратегічну підтримку більше не можна покладатися як на даність. Вона порушує питання, яке слід розглянути якомога швидше: як Європа може зміцнити свою спроможність до прогнозування, стримування, оборони та врегулювання криз у мінливому контексті, не відмовляючись від своїх нормативних принципів?
Венесуельський випадок висвітлює явище, що виходить далеко за межі її кордонів: втрату ефективності нормативних механізмів, які десятиліттями структурували міжнародну реакцію на глибокі політичні кризи. Такі інструменти, як економічні санкції, дипломатична ізоляція та політика вибіркового визнання, були центральними складовими порядку, заснованого на очікуванні, що зовнішній тиск може давати відчутні результати. Виключення з міжнародної системи тягло за собою економічні й дипломатичні втрати та втрату легітимності зі значними внутрішніми наслідками, посилюючи здатність цих механізмів зумовлювати поведінку держав. Венесуела показує, якою мірою ця передумова почала руйнуватися.
Трансформації, що відбуваються в міжнародній системі, стають дедалі помітнішими. Як зазначає Г. Джон Айкенберрі (2018), післявоєнний ліберальний міжнародний порядок був тісно пов’язаний із гегемонічним лідерством США та зі спільнотою держав, відносно однорідною щодо спільних норм. Поступовий перерозподіл влади у світі, послаблення авторитету США та поява акторів, готових відкрито кинути виклик цим рамкам, підірвали засади, на яких ґрунтувалися традиційні нормативні інструменти. У цьому контексті фрагментації та переходу тиск, заснований на санкціях, ізоляції й міжнародній легітимності, дедалі важче перетворюється на результати, коли більше немає ані мінімального консенсусу щодо правил, ані актора, спроможного їх ефективно підтримувати.
Крім внутрішнього впливу, стійкість венесуельського режиму попри міжнародні санкції та засудження справила демонстраційний ефект у глобальному масштабі. Цей випадок послаблює очікування, що такі інструменти можуть діяти як вирішальні механізми примусу, і зміцнює сприйняття того, що їхнє застосування більше не гарантує чітких політичних результатів. У контексті, де існують альтернативна зовнішня підтримка та достатній простір для внутрішньої адаптації, нормативний тиск має тенденцію вбудовуватися в ситуації нестійкої стабільності: режими вчаться співіснувати з ним, управляти його витратами та коригувати свої стратегії, істотно не змінюючи засад своєї влади.
У цьому сенсі Венесуела відображає ширшу тенденцію, яка дедалі помітніше проявляється у світовій політиці: зсув до міжнародного порядку, в якому норми зберігають символічне й риторичне значення, але втрачають центральну роль як ефективні інструменти врядування. Зниження ефективності нормативного тиску не лише перекомпоновує доступні можливості для розв’язання затяжних політичних криз; воно також спонукає переосмислити, чого реально може досягти міжнародна дія у світі, що стає менш передбачуваним і дедалі більше структурованим відносинами сили, а не спільними нормами.
Виживання венесуельського режиму в умовах тривалої дії санкцій, дипломатичної ізоляції та політичного тиску неможливо пояснити лише неефективністю зовнішнього примусу. Радше цей випадок виявляє появу активних стратегій авторитарної адаптації, що поєднують внутрішні ресурси, зовнішню підтримку та накопичений досвід протидії несприятливому середовищу. У цьому сенсі Венесуела не лише чинить опір міжнародному тиску, а й розвиває спроможності діяти в його межах, перетворюючи його на структурний елемент політичного ландшафту.
Однією з опор цієї стійкості стало створення альтернативних механізмів економічної підтримки, спрямованих на зменшення залежності від формальних контурів, контрольованих Заходом. Реорганізація нафтового сектору через непрозорі торговельні мережі, використання посередників, нетрадиційних маршрутів і того, що зазвичай називають «тіньовим флотом», дала змогу підтримувати експортні потоки навіть за суворих обмежень. Ці практики не усувають витрат від санкцій, але роблять їх керованими, інтегруючи в операційну модель, що надає пріоритет збереженню режиму, а не економічній нормалізації.
Згідно з дослідженням Bull and Rosales (2020), санкції разом із контрстратегіями, застосованими венесуельською державою, спричинили численні трансформації в економіці, уже ураженій несприятливими економічними та політичними тенденціями. До них належать більша неформалізація та криміналізація економіки, що проявляються у «зростанні бартерної економіки, фактичній доларизації, розширенні неформальної діяльності, як-от видобуток корисних копалин і використання криптовалют, а також поширенні незаконних акторів і військовому втручанні в критичні сектори».
До цього додається підтримка незахідних держав, передусім Росії та Китаю, які надавали дипломатичну, фінансову та стратегічну підтримку, не вимагаючи поступок у політичних реформах чи демократичних стандартах. Ця підтримка передбачала створення паралельних мереж підтримки, які зменшують вразливість режиму до ізоляції. Справді, вони стали ключовими союзниками у формуванні так званої «каракської моделі» обходу санкцій.
Ця модель почала зміцнюватися з 2018 року, коли Венесуела переорієнтувала свою економічну й фінансову інтеграцію на незахідні контури. В енергетичній сфері значна частка експорту нафти спрямовувалася через двосторонні угоди з Росією та Китаєм, зокрема продажі в юанях і платіжні механізми поза фінансовою системою, домінованою доларом. Китай, який із 2007 року надав Венесуелі приблизно $100 мільярдів у кредитах під заставу нафти, продовжував отримувати значні обсяги сирої нафти, які різні джерела в останні роки оцінювали в 600 000–800 000 барелів на день. За даними Reuters, після погроз Дональда Трампа державна China National Petroleum Corp. (CNPC) офіційно призупинила імпорт венесуельської нафти. Проте сира нафта PDVSA продовжувала надходити до Китаю «за допомогою швейцарської дочірньої компанії російської державної компанії Rosneft і через непрямий спосіб постачання, який створював враження, що нафта походить із Малайзії». Росія, зі свого боку, поглибила свою участь у спільних підприємствах в енергетичному секторі, таких як Boquerón і Petroperijá, з угодами, продовженими до 2041 року, що поєднують інвестиції, технічну допомогу й постачання енергоносіїв.
У фінансовій і логістичній сферах режим просунувся у створенні альтернативних каналів для транзакцій і транспортування. Інтеграція в паралельні платіжні системи, такі як китайська CIPS і механізми Росії, пов’язані з MIR як платіжною системою, разом із дедалі ширшим використанням криптовалют і флотів-привидів дали змогу підтримувати експорт і надходження поза досяжністю західних санкцій. Зрештою, цю мережу доповнила оборонна та безпекова співпраця. Попередні постачання систем протиповітряної оборони, літаків і військове навчання, а також періодичні ознаки стратегічної підтримки, підвищили ціну прямого втручання й зміцнили враження, що режим має зовнішніх прихильників, готових його підтримувати.
З цієї перспективи Венесуела стала майданчиком для навчання ревізіоністських акторів і режимів, що перебувають під тривалим тиском, демонструючи, що інституційне виживання можна організувати в торговельних, фінансових і стратегічних контурах, альтернативних традиційному ліберальному порядку. Описані моделі сприяють нормалізації думки, що тривалий опір санкційному тиску не лише життєздатний, а й може бути інтегрований у довгострокову стратегію політичного виживання, засновану на спроможності зберігати контроль, доступ до ресурсів і простір для врядування навіть за тривалих умов примусу та ізоляції.
На основі попереднього аналізу венесуельський випадок дає змогу помістити конкретну політичну кризу в ширші трансформації сучасної міжнародної системи. Його траєкторію можна розглядати не як ізольовану аномалію, а як показник порядку в перехідному стані, у якому норми та багатосторонні форуми зберігають формальну значущість, але стикаються з дедалі більшими труднощами у досягненні тривалих результатів. Отже, міжнародне управління венесуельським конфліктом виявляє напруженість між принципами, інституціями та дієвими спроможностями до забезпечення виконання, у контексті, позначеному фрагментацією влади, пов’язаною з послабленням гегемонічного лідерства, присутністю ревізіоністських акторів, стратегічною конкуренцією та втратою мінімального нормативного консенсусу.
З цієї перспективи цей випадок допомагає проілюструвати діагноз, уже наявний у дослідженнях глобального врядування: зростаючий розрив між очікуваннями, покладеними на багатосторонність, і її реальною спроможністю розв’язувати кризи. Багатосторонні органи продовжують діяти як канали діалогу та обмеженої координації, проте їхня здатність формувати спільні зобов’язання й спричиняти суттєві політичні трансформації видається обмеженою дедалі асиметричнішими відносинами сили та присутністю акторів, які кидають виклик або переосмислюють наявні нормативні рамки.
Таким чином, випадок Венесуели є застереженням: у світі, де очікування порядку знову організовуються навколо сили, а не інституційних засад, міжнародна співпраця стикається з дедалі більшими викликами, а матеріальні спроможності акторів мають таке саме або більше значення, ніж їхні декларативні зобов’язання. Проте, як зазначають Walt і Rodrik (2022), ерозія універсальних нормативних рамок не обов’язково означає відсутність порядку; вона може породити альтернативні форми координації, переговорів і врядування, конфігурація яких залежатиме від рішень акторів та домовленостей, які вони зможуть вибудувати.
Погляди, міркування та думки, висловлені в документах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Центру трансатлантичного діалогу, його комітетів або афілійованих організацій. Документи покликані стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційних політичних позицій Центру трансатлантичного діалогу або будь-якої іншої організації, з якою можуть бути пов’язані автори.
