10 хв читання
Останніми роками конкуренція за енергетичні ресурси набула нової форми: енергію дедалі частіше розглядають не лише як товар, а й як інструмент політичного впливу. Повномасштабна війна Росії проти України стала ключовим каталізатором цих змін у Європі. Вона виявила, наскільки вразливим може бути ЄС, коли один постачальник домінує в його енергетичному балансі, і прискорила європейські зусилля з диверсифікації маршрутів постачання газу й нафти.
Руйнування системи газопроводів «Північний потік» ще більше посилило цей зсув, змусивши європейських політиків переосмислити не лише джерела постачання, а й стійкість енергетичної інфраструктури.
У цьому контексті Європейський Союз розпочав політику поступової відмови від імпорту російських енергоносіїв у межах REPowerEU програми. Однак головна зміна полягає не просто в заміні одного постачальника іншим. Вагомішим є перетворення самої залежності: зі скороченням російських обсягів зростає стратегічна вага транзитних вузлів, інфраструктурних вузьких місць і правил доступу до ринку.
Саме тут Південний газовий коридор набуває політичного значення, а Туреччина прагне перетворити своє географічне положення та інфраструктуру на довгострокові важелі впливу. Динаміка, пов’язана з ресурсами поза межами Європи, зокрема конкуренція за нафту та критично важливі мінерали, підсилює ту саму ширшу тезу: контроль над доступом і транспортними маршрутами дедалі більше формує вибір зовнішньої політики.
У цій статті стверджується, що зростання ролі Туреччини в газовій архітектурі Європи не означає автоматичної прямої заміни одних залежностей іншими, проте створює нову матрицю взаємозалежності, яка впливає на переговорну позицію ЄС, можливості Росії та стратегічні розрахунки регіональних постачальників. Управління цими ризиками потребуватиме від європейських політиків тверезіших політичних рішень.
Після 2022 року газова стратегія ЄС змістилася від розгляду диверсифікації як довгострокової мети до сприйняття її як невідкладного завдання безпеки. Це не означало, що Європа могла за одну ніч «замінити» російський газ. Натомість ЄС мав робити кілька речей одночасно: скорочувати споживання, нарощувати потужності LNG, зміцнювати інтерконектори та збільшувати імпорт газу трубопроводами від альтернативних партнерів.
Цей зсув помітний у цифрах. Частка Росії в імпорті ЄС трубопровідного газу знизилася з понад 40% у 2021 році до приблизно 11% у 2024-му. У 2024 році найбільшими постачальниками газу до ЄС були Норвегія (91,1 мільярда кубометрів, млрд куб. м) та США (45,1 млрд куб. м), за ними Алжир (39,2 млрд куб. м), тоді як Азербайджан поставив 11,7 млрд куб. м (менша частка, але все ж суттєва з погляду диверсифікації). Стрімке зростання імпорту LNG, особливо зі США, тому стало однією з центральних опор європейської стратегії диверсифікації після 2022 року. Політично ЄС закріпив цей курс у межах REPowerEU, яка передбачає поступову відмову від імпорту російських енергоносіїв.
У цьому контексті Південний газовий коридор (SGC) найкраще розглядати не як єдиний «маршрут заміщення», а як один зі складників ширшого комплексу засобів диверсифікації. Це ланцюг газопроводів, що транспортує каспійський газ на захід через Південний Кавказ і Туреччину на ринки ЄС через Грецію та Адріатичний маршрут до Італії. Простими словами, він складається з трьох основних ланок:
Довгострокова актуальність коридору також залежить від зростання видобутку в Азербайджані, який залишається основним постачальником на етапі видобутку через родовище Шах-Деніз, яке розробляють SOCAR та міжнародні партнери.
Ця інфраструктура має стратегічне значення, навіть якщо її обсяги лишаються обмеженими порівняно з тим, що Росія колись постачала до ЄС. Цінність коридору полягає не лише в «кількості газу, яку він постачає», а й у тому, яку можливість він створює. А створює він діючий південний маршрут входу, який може зменшити вплив будь-якого одного домінуючого постачальника, особливо для частин Південної та Південно-Східної Європи, де альтернативні маршрути більш обмежені.
Водночас важливо не перебільшувати можливості SGC. Його вплив залежить від наявності ресурсів на етапі видобутку, рішень щодо розширення (особливо TANAP/TAP) та довгострокової траєкторії попиту Європи на газ у межах політики декарбонізації. Тому коридор доцільніше розглядати як стабілізувальний складник диверсифікації , а не як самостійний замінник російського імпорту.
В енергетичних дискусіях Туреччину часто називають «транзитною країною», однак заявлені амбіції Анкари ширші: стати газовим хабом. Ця відмінність важлива. Транзитна держава переважно отримує плату за транспортування газу своєю територією на відносно фіксованих умовах. Водночас через Туреччину вже проходить один із російських експортних маршрутів до Європи, що збереглися, — газопровід «Турецький потік», яким і далі постачають газ на ринки Південно-Східної Європи. Натомість хаб має стати місцем, де газом можна торгувати, його можна зберігати й перенаправляти, а ціни на нього — встановлювати гнучкіше; при цьому структура ринку може визначати регіональні потоки.
«Статус хабу» для Туреччини — не просто технократична мета енергетичної політики. Він глибоко вкорінений у стратегічному та політичному самосприйнятті країни. В офіційній риториці енергію подають як частину ролі Туреччини як центральної або ключової держави між регіонами та як інструмент зміцнення стратегічної автономії. Таке бачення послідовно простежується в урядових наративах про диверсифікацію маршрутів і ресурсів, внесок у регіональну енергетичну безпеку та позиціонування Туреччини як центру торгівлі енергоносіями.
Це важливо, оскільки означає, що прагнення Туреччини стати хабом пов’язане із зовнішньополітичною позицією, а не лише з інфраструктурою. Контроль над енергетичними маршрутами розглядають як спосіб посилити значущість Туреччини у відносинах із ЄС, Росією та партнерами на Близькому Сході, а також як канал для розширення дипломатичного простору, навіть коли відносини на інших політичних напрямах напружені.
Потенційний вплив Туреччини навряд чи матиме вигляд прямого енергетичного примусу. Для Анкари це було б економічно витратно й політично ризиковано з огляду на її залежність від європейської торгівлі та інвестицій. Натомість у разі просування бачення хабу вплив імовірніше виникатиме через виважені структурні механізми, зокрема:
Водночас статус хабу не досягається лише завдяки географії. Він потребує надійних правил ринку, достатньої ліквідності й сховищ, а також передбачуваності для компаній, які покладалися б на Туреччину як на комерційну платформу. Без цих елементів Туреччина ризикує лишитися важливим коридором, але не стати справжнім маркет-мейкером.
Для ЄС це не бінарний вибір між «Росією» та «Туреччиною». Проте це висвітлює стратегічне питання: коли Європа зменшує залежність від домінуючого постачальника, ризики можуть зміщуватися до транзитних вузлів і хабів. Це інший тип ризику. Ним можна керувати, але для цього потрібна продумана політика диверсифікації, включно з підтриманням кількох маршрутів (LNG і газопроводів), інвестуванням у транскордонну стійкість і уникненням надмірної концентрації на будь-якому одному коридорі.
Росію навряд чи вдасться за одну ніч «витіснити» з ширшого газового рівняння Європи, проте сильніший Південний газовий коридор і ринок із більшою часткою LNG можуть поступово звузити простір Москви для маневру. У міру диверсифікації портфеля імпорту ЄС здатність Росії використовувати концентрацію постачання для політичного впливу або впливу на ціни слабшає, особливо в Південно-Східній Європі, де альтернативні маршрути набувають значення. Водночас Росія може прагнути зберегти позиції через конкурентні ціни, контрактну гнучкість і зосередження на ринках, де альтернативи структурно обмежені. Або радикальніше — підкупом певних ключових посадовців, як ми бачимо в деяких країнах Східної Європи. Отже, найімовірнішим наслідком стане радше обмеження одностороннього впливу Росії, ніж швидке усунення її значущості.
Центральною опорою прагнення Туреччини стати хабом є гнучкість, а на газових ринках вона дедалі більше пов’язується з LNG. Порівняно з газопроводами LNG можна швидше перенаправити, отримати від ширшого кола експортерів і використовувати для реагування на короткострокові цінові потрясіння та перебої постачання. Це одна з причин, чому Анкара здійснила значні інвестиції у розширення потужностей регазифікації та формування портфеля , що поєднує надходження газопроводами з можливостями LNG.
З погляду Туреччини LNG виконує три взаємопов’язані функції.
По-перше, це спосіб убезпечити постачання. Розширюючи доступ до LNG, Туреччина зменшує залежність від невеликої кількості постачальників трубопровідного газу та жорстких довгострокових контрактних структур. У політичному вимірі ця диверсифікація підтримує ширшу стратегію Анкари щодо максимізації простору для маневру — мотив, що проходить крізь офіційні заяви про енергетичну безпеку, диверсифікацію маршрутів і мету Туреччини стати регіональним центром торгівлі енергоносіями.
По-друге, LNG є інструментом, що уможливлює роботу хабу. Хаб — це не лише географія, а й здатність балансувати потоки та керувати невизначеністю. Інфраструктура LNG допомагає Туреччині позиціонувати себе не просто як коридор для фіксованих обсягів, а як платформу, яка може, принаймні в обмежених обсягах, поєднувати різні джерела та пристосовуватися до змін попиту, сезонних умов чи перебоїв в інших місцях.
По-третє, LNG може посилити значущість Туреччини для Південно-Східної Європи, де альтернативи можуть бути обмеженішими, ніж у Північно-Західній Європі, і де додаткові обсяги можуть мати значення в кризових ситуаціях. На практиці перевага Туреччини тут полягає не в тому, що вона здатна «замінити» постачання до ЄС, а в тому, що вона потенційно може сприяти регіональному балансуванню, коли ринки стають напруженими.
Це важливо, оскільки газові ринки залишаються чутливими до раптових потрясінь. Несподівані ескалації у сфері безпеки, як-от військові операції, що посилюють невизначеність на ширшому Близькому Сході, можуть загострювати побоювання щодо надійності постачання й спричиняти волатильність цін, навіть коли фізичні перебої обмежені. У такі періоди ринок схильний вище оцінювати гнучкість і можливість вибору. Ця динаміка не дає автоматичної переваги якомусь одному учасникові, але робить країни з диверсифікованими точками входу, потужностями регазифікації та варіантами зберігання стратегічно значущішими , ніж вони видаються у спокійні періоди.
Навіть із вигідним географічним положенням та інфраструктурою перехід Туреччини від «коридору» до «хабу» не гарантований. Модель хабу потребує сталих інвестицій, передбачуваного управління та достатньої комерційної довіри для залучення торговельної активності. Тому кілька обмежень можуть уповільнити або змінити плани Анкари.
Створення хабу потребує значних капіталовкладень. Розширення сховищ, модернізація мереж, поліпшення інтерконекторів і підтримання потужностей LNG — усе це потребує стабільного фінансування. Загальні економічні труднощі Туреччини можуть ускладнити це двома способами:
Це не означає, що Туреччина не може просувати плани зі створення хабу. Але темп і масштаб реалізації цих планів можуть залежати від того, чи зможе Анкара мобілізувати інвестиції, не створюючи додаткового макроекономічного напруження.
Наратив Туреччини про «гнучкість» зазвичай стає привабливішим під час криз, але кризи також підвищують операційні та політичні ризики. Раптові ескалації на ширшому Близькому Сході, як-от військові дії США проти Ірану або подібні події, що посилюють невизначеність, можуть спричинити дефіцит на ринках і посилити цінову волатильність. У такі моменти ринок часто заздалегідь закладає в ціни ризик дефіциту, ще до того, як виникнуть фізичні перебої.
Для Європи це може мати двоякі наслідки:
Для Туреччини повторювані потрясіння можуть підсилювати аргумент на користь важливості хабу, але вони також можуть викликати в європейських покупців занепокоєння щодо передбачуваності та премій за ризик.
Якщо Туреччина хоче, щоб її сприймали як хаб для європейських споживачів, а не лише як транзитний маршрут, ЄС неявно (а іноді й прямо) очікуватиме передбачуваності, прозорості та доступу на основі правил.
Інакше кажучи, обмежувальним чинником є не лише фізична потужність. Важливо також, чи може Туреччина запропонувати таке середовище управління, яке європейські компанії та регулятори вважатимуть надійним. Якщо зацікавлені сторони в ЄС сприйматимуть ринок як непрозорий або надто політизований, вони можуть розглядати систему Туреччини як корисний коридор у надзвичайних ситуаціях, але не поспішатимуть вважати її довгостроковою комерційною платформою.
З погляду ЄС диверсифікація для зменшення залежності від Росії не має створювати нової єдиної точки залежності деінде. Підхід Європи дедалі більше нагадує портфельну стратегію: LNG, кілька постачальників трубопровідного газу, скорочення попиту та інтерконектори. Такий підхід природно обмежує можливість домінування будь-якого одного коридору, зокрема південного маршруту через Туреччину.
Це одна з причин, чому роль Туреччини як хабу імовірніше розширюватиметься як регіональний варіант балансування (особливо для Південно-Східної Європи), а не як центральна опора заміщення для ЄС загалом.
Прагнення Туреччини стати газовим хабом слід розуміти як політико-економічну стратегію, а не лише як інфраструктурний проєкт. У міру того як ЄС зменшує залежність від російського газу, стратегічний центр тяжіння поступово зміщується до складнішої системи, у якій маршрути, гнучкість та управління мають значення поряд з обсягами постачання.
Важливо, що Туреччина не починає з нуля. Останніми роками Анкара досягла відчутного прогресу у розбудові можливостей, суміжних із хабом. Ці зміни не перетворюються автоматично на вирішальний політичний важіль впливу на ЄС, але вони підвищують значущість Туреччини в європейських розрахунках енергетичної безпеки, особливо в періоди ринкового напруження, коли гнучкість і можливість вибору цінніші, ніж за нормальних умов.
Для Європи це важливо у двох аспектах. По-перше, зростання спроможності Туреччини балансувати надходження трубопроводами та можливості LNG може підтримати диверсифікацію і підвищити стійкість, особливо для Південно-Східної Європи, де альтернативи маршрутів часто обмеженіші. По-друге, це підсилює ширшу реальність енергетичного ландшафту після 2022 року: Європа може зменшити залежність від одного домінуючого постачальника, водночас стикаючись із ширшим набором викликів, пов’язаних із транзитними вузлами, інфраструктурними вузькими місцями та системами управління поза ЄС. Імовірним результатом буде не проста «заміна» однієї залежності іншою, а нова матриця взаємозалежності, що потребує свідомого управління ризиками.
Отже, ключовим викликом для європейських політиків буде створення такої енергетичної архітектури, яка зберігатиме стійкість не лише до тиску з боку постачальників, а й до потенційного впливу, що виникає через транзитні хаби та інфраструктурні вузькі місця.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
