14 хв читання
Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну започаткував особливий спосіб обговорення конфлікту. На Заході російське вторгнення до сусідньої України зображують як зіткнення демократії з автократією. Адміністрація Джо Байдена у США вважала вкрай важливим заручитися як міжнародною, так і внутрішньою підтримкою позиції Вашингтона щодо допомоги Україні. США описують війну за допомогою добре зрозумілих на Заході й широко підтримуваних по обидва боки Атлантики та поза її межами понять, а саме свободи, демократії, прав людини й рівності. Однак за умов гострої поляризації світової спільноти через вторгнення Росії в Україну та інших нагальних глобальних проблем ефективність обраного наративу залишає бажати кращого. Якщо вийти за межі самих лише понять, глибокі наслідки вторгнення — від цін на енергоносії та союзів до продовольчої безпеки — вимагають перегляду комунікаційних стратегій. Щоб здобути широку підтримку України, нагально потрібно перейти від бінарної опозиції демократії й автократії до наративу, що охоплює спільні глобальні проблеми та звертається до країн у всьому світі, які часто почуваються знехтуваними, але мають вплив у міжнародній політиці.
Це переосмислення має вирішальне значення для управління перебігом нинішнього конфлікту й ураховує ширші наслідки для майбутнього міжнародного порядку. Тому вдосконалення комунікаційних підходів стає стратегічною необхідністю, адже воно визнає взаємопов’язаність глобальних викликів і прагне сформувати наратив, що виходить за межі західних поглядів. Значні глобальні наслідки російського вторгнення в Україну, як-от зростання цін на енергоносії, зміна союзів і нестабільність продовольчого забезпечення, підкреслюють критичну потребу залучити ширше коло держав до обговорення протидії триваючому російському вторгненню та досягнення справедливого миру для України. Отже, змінити спосіб комунікації про війну Росії проти України вкрай важливо, якщо Захід справді прагне розширити підтримку України та її позиції. Мова, добір слів і наратив мають глибокий вплив на міжнародну політику та відіграють життєво важливу роль у сигналізуванні про наміри.
Використання наративу про демократію проти автократії не знаходить відгуку в незахідних спільнотах і аудиторіях. Керуючись власними інтересами й потенційними вигодами від такої співпраці, а не ідеологічними міркуваннями, незахідні держави продовжують співпрацювати з Росією. Вони вважають, що співпраця дає їм більше переваг, ніж повний розрив зв’язків, за який вони нічого не отримають натомість. Саме тому санкції, запроваджені США, ЄС, Великою Британією, Канадою та іншими державами, не мали вирішального впливу, оскільки Росії вдається використовувати лазівки в державах, які не запровадили обмежувальних заходів. Крім того, у сфері військової співпраці російський режим досі отримує обмежену підтримку від таких країн, як Іран, що постачає безпілотники, і Північна Корея, що надає боєприпаси. Росія й надалі бере участь у військових навчаннях — із Білоруссю, Китаєм або членами Шанхайської організації співробітництва (ШОС).
Передбачувано, що під зовнішнім тиском, санкціями та за наявності ордера Міжнародного кримінального суду (МКС) на арешт Владіміра Путіна Росія зверне увагу на регіони за межами Заходу, як-от Азія, Латинська Америка, Близький Схід і Африка. Попри зусилля колективного Заходу ізолювати Москву, завдяки тісним відносинам із Пекіном та іншими столицями країн, що розвиваються, їй вдається не стати глобальним ізгоєм. Росія вклала значні ресурси у відносини з цими країнами, зокрема в торгівлю та участь у регіональних конфліктах на Близькому Сході, в Африці й на Кавказі, зміцнюючи в такий спосіб свій регіональний вплив. Щоб зберегти міжнародні зв’язки й компенсувати втрату відносин із Заходом, Москва змушена зважати на країни так званого «Глобального Півдня».
Термін «Глобальний Південь» дещо неоднозначний і може мати різні тлумачення: він може позначати країни Руху неприєднання часів холодної війни, Групу 77 при ООН, до якої переважно входять країни, що розвиваються, або країни, які Світовий банк відносить до держав із низьким чи середнім рівнем доходу. Географічно до нього належать країни Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки та Карибського басейну.
Важливо, що ці країни переживають економічне зростання, а їхні голоси мають вагу в міжнародних організаціях, як-от ООН, та на інших багатосторонніх форумах. Російське вторгнення в Україну підкреслило зміни у глобальному ландшафті, де країни Глобального Півдня мають значний вплив. Хоча Глобальний Південь різноманітний за зовнішньою політикою, переконаннями, релігіями та іншими ознаками, ці країни загалом прагнуть не бути втягнутими в суперництво великих держав і позиціонують себе як незалежних гравців на геополітичній шахівниці.
Хоча залучення підтримки України ґрунтується на спільних цінностях, використання наративу про демократію проти автократії створює труднощі. Він послаблює спроможність Заходу здобути підтримку своєї позиції щодо України з боку Глобального Півдня. Постійно вдаючись до цього наративу, США й Захід наражаються на контраргументи з боку Глобального Півдня, який сприймає вторгнення Росії в Україну як частину геополітичної боротьби Вашингтона за владу. Це породжує уявлення про те, що США ведуть проксі-війну проти Росії або навіть Китаю; таке уявлення набуває поширення серед населення цих країн. Унаслідок цього здається, ніби Україна позбавлена суб’єктності у конфлікті на власній суверенній території.
Щонайменше від Революції гідності 2014 року російська пропагандистська машина зображає Україну маріонеткою Заходу: тоді Кремль вважав, що Захід організовує демократичні зміни в Україні, аби створити утворення «анти-Росія». Поширюючи цей наратив, Росія досягла певного успіху на Глобальному Півдні, особливо там, де через минулий досвід американського або західного втручання Захід вважають агресивним, лицемірним чи колоніальним. Агресивна російська пропаганда прагне переконати аудиторію, що Україна — неспроможна держава, яка виживає лише завдяки США та ЄС і головне призначення якої — протистояти Росії. Вкрай важливо протидіяти цьому російському наративу про Україну як маріонетку Заходу й обрати інше обрамлення, ніж протиставлення демократії та автократії.
Характеристика конфлікту між Росією та Україною як глобального змагання між демократіями й автократіями викликає на Глобальному Півдні питання щодо визначення та стандартів демократії. Крім того, це наражає США й Захід на звинувачення в лицемірстві, призводить до непорозумінь і підриває довіру у відносинах із Глобальним Півднем.
Важливо, що глобальна демократія перебуває під загрозою: за даними Freedom House, у 2022 році різниця між країнами, де політичні права й громадянські свободи поліпшувалися, і країнами, де вони погіршувалися, сягнула найнижчого рівня за 17 років глобального занепаду. Популістські лідери, ультраправі партії та націоналістичні рухи ставлять під загрозу демократичні норми й традиції у своїх країнах.
Ця проблема зачіпає і ЄС, як видно на прикладі Угорщини, де її неліберальний лідер Віктор Орбан послаблює демократичні інституції та підриває свободу медіа. Судові реформи Польщі погіршили її відносини з Брюсселем. Окрім ЄС, занепокоєння щодо прав людини викликає Туреччина — член НАТО та складний союзник Заходу. Варто зазначити, що навіть демократія США зазнала нападу, коли прихильники Дональда Трампа штурмували Конгрес США після його поразки на президентських виборах 2020 року.
Цей перелік можна було б продовжити, але суть у тому, що Захід співпрацює з менш демократичними партнерами. Якщо за західними стандартами більшість світу є недемократичною, то чому США й Захід прагнуть відносин із цими країнами? Раціональна оцінка полягає в тому, що така співпраця вигідна з різних політичних, безпекових, економічних і торговельних причин. Було б нерозумно створювати бар’єри й обмежувати потенційно плідні та взаємовигідні партнерства. Тому Глобальний Південь навряд чи сприйматиме наратив про демократію проти автократії як змістовний. Ба більше, таке обрамлення війни Росії проти України радше породжує численні питання про стандарти демократії та про те, хто їх оцінює, ніж доносить до Глобального Півдня чітке повідомлення.
Отже, стало очевидно, що повторення цього наративу не дає конкретних результатів у здобутті глобальної підтримки України поза Заходом і його традиційними партнерами, зокрема Японією, Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією. Наратив про світ у перехідному стані та необхідність «дати відсіч авторитаризму», який президент Джо Байден використовував у різних зовнішньополітичних промовах, схоже, вичерпав себе. Він уже забезпечив підтримку України з боку ЄС і НАТО, а країни Азії та інших регіонів, яким загрожують авторитарні сусіди, стали більш згуртованими. Однак для формування глобального порозуміння між Заходом і рештою світу вкрай необхідно змінити спосіб комунікації про війну Росії.
Передусім головне повідомлення для Глобального Півдня має зосереджуватися на тяжких порушеннях міжнародного права, вчинених Росією, які завдали величезних страждань народові України. Жодна держава не може почуватися в безпеці, якщо вторгнення Росії матиме успіх, а Україну змусять до переговорів, що винагородять російську агресію українською територією. Безпека будь-якої держави опиниться під загрозою, якщо російське вторгнення переможе й змусить Україну до переговорів, які фактично винагородять агресію Росії українською територією. У сучасну добу цілковито неприйнятною є думка, що сама лише військова сила та примус можуть визначати, що є справедливим і правильним. У світі, який прагне дотримуватися принципів справедливості й чесності, поступливість перед актами агресії, що підривають міжнародні норми, ставить під сумнів самі основи глобальної безпеки та співпраці. Будь-яке обрамлення вторгнення Росії в Україну має однозначно визначати його як агресивну війну й наголошувати на необхідності відновити віру в міжнародне право та Статут ООН. Право України на самооборону завжди слід підкреслювати. Як зазначав Президент України Володимир Зеленський, від 2014 року Росія порушила понад 400 двосторонніх і багатосторонніх договорів і конвенцій, зокрема такі основоположні документи:
Крім того, Росія підірвала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, погрожуючи Україні та іншим державам ядерною зброєю й розмістивши тактичну ядерну зброю в Білорусі. Хоча це не вичерпний перелік міжнародних угод, які Росія порушила або підірвала, він має донести до країн Глобального Півдня важливість послідовного застосування міжнародного права до всіх держав незалежно від їхнього статусу. У цьому контексті також украй важливо говорити про дії Росії, які можна кваліфікувати як геноцид, екоцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Першочергову увагу слід приділяти безпрецедентному за масштабами злочину викрадення дітей: Москва викрала понад 200 000 українських дітей.
Вкрай важливо зосередити увагу на імперіалістичному минулому Росії та її нинішніх неоімперіалістичних діях. Примітно, що не лише незахідні держави схильні не помічати історії Росії: сам Захід тривалий час нехтував природою російської зовнішньої політики, особливо в сусідніх із нею регіонах. Тому звернення до різних періодів російської історії — від Російського царства й Московського царства у XVI столітті до Російської імперії у XVIII столітті, Радянського Союзу у XX столітті та сучасної Росії — може пролити світло на сутність зовнішньої політики Росії: історію завоювань і безжальної експлуатації народів. Особливо доречно розглядати сучасну зовнішню політику Росії як неоімперську, вкорінену в глибокій тузі за втраченою минулою славою та статусом великої держави, який визнавали за нею в добу Радянського Союзу.
Росія проводить різноманітні інформаційні кампанії, прагнучи спотворити історичні події, щоб легітимізувати свою нинішню політику. Мета цієї політики — заперечити існування української державності, стверджувати, що незалежної української держави ніколи не було, а українці насправді є росіянами; цей наратив часто звучить у промовах президента Путіна. Такими зусиллями Кремль прагне підірвати ініціативи українського уряду із захисту суверенітету, формування єдиної української політичної ідентичності, дистанціювання від войовничої імперської Росії та інтеграції до європейської і євроатлантичної спільнот.
Комунікація про війну Росії має наголошувати на її прагненні відновити гегемонію шляхом експлуатації сусідів, адже це повідомлення може знайти відгук в аудиторії Глобального Півдня. Однак донести його складно через історичну спадщину західного імперіалізму. Крім того, успіх цього наративу може ускладнити історичне прагнення Росії «допомагати поневоленим народам у незахідних регіонах», а також її участь у різних конфліктах і постачанні зброї незахідним державам. Цікаво, що й нині Росія намагається купити лояльність Глобального Півдня: наприклад, під час нещодавнього саміту Росія—Африка Владімір Путін заявив, що Москва може безкоштовно постачати зерно африканським державам. Президент Зімбабве, приміром, відмовився від «подарунка», запропонованого президентом Росії. Мотивом надання безкоштовного зерна може бути прагнення Росії посилити свій вплив на Глобальний Південь. Цей маневр є тактикою відвернення уваги від головної проблеми — завойовницької війни Росії проти України, що створює труднощі для Глобального Півдня. Крім того, вихід Кремля із Зернової угоди становить істотну загрозу глобальному миру, безпеці та стабільності ланцюгів постачання продовольства й іще більше наражає країни Глобального Півдня на загрозу голоду.
Саме тому, щоб змінити сприйняття Росії на Глобальному Півдні, цей наратив слід поєднати з іншими запропонованими підходами, аби вони взаємно посилювали один одного. Оскільки країни Глобального Півдня, зокрема Китай, самі зазнавали імперіалізму, нагадування про російський імперіалізм може бути вкрай важливим. Зображення України як жертви минулої імперіалістичної політики Росії та її нинішньої реваншистської політики може стати близьким для країн Глобального Півдня повідомленням. Це один зі способів змінити образ Росії як рятівниці незахідного світу, а далі — висвітлити глобальні наслідки російського вторгнення в Україну.
Коли йдеться про вторгнення Росії в Україну в глобальному масштабі, слід чітко донести таке повідомлення: Росія порушила порядок після холодної війни. Або, як іще драматичніше висловився державний секретар США Ентоні Блінкен: «Те, що ми переживаємо зараз, — це більше, ніж випробування порядку після холодної війни. Це його кінець». Цей заснований на правилах порядок будувався на принципах державного суверенітету, територіальної цілісності та мирного співіснування. Однак через неоднозначні погляди на Глобальному Півдні це повідомлення може бути проблематичним. Багато хто на Глобальному Півдні запитує: «Ким установлені ці правила?» Історична пам’ять і минулий досвід колоніалізму відіграють значну роль у формуванні їхніх позицій. Глобальний Південь наголошує, що його не було за столом переговорів, коли Захід, особливо США, визначав напрям міжнародного порядку. Коли Глобальний Південь змушують підтримати Україну й обрати сторону, це навряд чи дасть результат.
Незахідні країни обирають партнерів з огляду на пропоновані ними вигоди та власні національні інтереси, а не на їхні політичні системи. Глобальний Південь чітко заявляє про бажання уникнути нової холодної війни. Однак балансування між великими державами не означає, що його позицію щодо Росії неможливо змінити. Важливо визнати, що світ і Глобальний Південь змінилися. Колишні неприєднані держави здобули більше сили та мають власні інтереси. Логічно, що вони прагнуть активнішої ролі у глобальному врядуванні й рівного представництва. У цій сфері вже зроблено позитивні кроки. Багатосторонні зустрічі в Данії, Саудівській Аравії та на Мальті між Україною і західною коаліцією та представниками Глобального Півдня активно сприяли обговоренню Формули миру Президента Володимира Зеленського. Тепер із кожним наступним самітом кількість країн-учасниць зростає, що допомагає більшій кількості держав сформувати спільне розуміння миру та стійкого міжнародного порядку після завершення конфлікту.
Отже, давно назріла реформа ООН і Ради Безпеки з ширшим представництвом Азії, Африки, Латинської Америки та інших регіонів. Ваги вже набувають платформи, де звучить голос Глобального Півдня, зокрема BRICS, ШОС і G20.
Підтримка реформи ООН може допомогти подолати розрив між Заходом і Глобальним Півднем та продемонструвати щире прагнення взаємодіяти з Глобальним Півднем задля розв’язання нагальних світових проблем, зокрема російського вторгнення в Україну. Підтримка Глобального Півдня у питанні російського вторгнення — не суто політичне питання: вона охоплює поєднання політичних чинників, економічних інтересів, торговельних міркувань тощо. Схоже, Захід застосовує батіг щодо Глобального Півдня та його позиції стосовно України, не дослідивши докладно, як можна було б пом’якшити потенційні втрати внаслідок зміни позиції та реакції Росії.
Зміна способу комунікації про війну Росії не означає відмови від нашої відданості демократії та універсальним свободам. Вашингтон має взаємодіяти з Глобальним Півднем, щоб зберегти глобальне лідерство США. Якщо комунікаційна стратегія щодо війни не зміниться, Китай і Росія посилять вплив на світ, що розвивається. Держави, які почуваються змушеними обирати сторону й постійно чують про вади своїх демократій, менш схильні співпрацювати із Заходом. Це спонукатиме їх шукати партнерства з недемократичним Китаєм, вплив якого зростає, і зробить Росію привабливішою. Переосмислення комунікаційної стратегії та кроки до ширшого залучення і представництва країн у міжнародних інституціях та глобальному врядуванні можуть допомогти побудувати довіру з Глобальним Півднем — вирішальний чинник підтримки захисту України від Росії.
Позиція Глобального Півдня щодо російсько-української війни залишається надзвичайно важливою з кількох причин, зокрема через вплив санкцій, роль цих країн у міжнародних інституціях та їхній дедалі більший політичний і геополітичний вплив. Щоб здобути глобальну підтримку прагнення України зберегти свій суверенітет і територіальну цілісність, необхідно скоригувати мову та обрамлення російського вторгнення в Україну. Це не означає, що Захід має цілковито відмовитися від ідеалів і цінностей демократії, які мають велике значення для його народів. Однак зміна комунікаційної стратегії необхідна, щоб уникнути звинувачень у лицемірстві, які лише посилюють страхи й непорозуміння. Це також означає, що хоча внутрішня комунікація між США та їхніми партнерами ґрунтується переважно на спільних цінностях і баченні, та сама комунікаційна модель боротьби демократій з автократіями в міжнародній системі не знайде відгуку серед представників Глобального Півдня. Причинами є історичні чинники, небажання ставити під загрозу відносини з Росією без наявності життєздатних альтернатив і прагнення зберігати більшу самостійність у зовнішній політиці, не стаючи на чийсь бік.
Що можна зробити, щоб протидіяти наявним наративам і налагодити здорову співпрацю в цьому питанні? Заходу слід переосмислити свою комунікацію, спираючись на кілька ключових повідомлень:
Позицію Глобального Півдня щодо Росії не слід сприймати як належне чи вважати незмінною. Натомість Захід має наполегливо працювати над комунікацією з цими країнами, розбудовою довіри та формуванням взаємних уявлень, які дадуть вагомі глобальні результати. Слід розпочати серйозну дискусію про те, як удосконалити систему ООН і збільшити представництво Глобального Півдня. Це може засвідчити справжню зацікавленість США й Заходу у співпраці з Глобальним Півднем. Що довше Захід триматиметься за наратив про демократію проти автократії, не враховуючи прагнення Глобального Півдня до ширшого представництва у глобальному врядуванні, то більше Глобальний Південь відчужуватиметься від Заходу й схилятиметься на користь Росії та Китаю.
Застереження: погляди, думки й оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
