11 хв читання
Переорієнтація стратегічних пріоритетів США на Індо-Тихоокеанський регіон змінила підхід Вашингтона до Європи. У міру того як конкуренція з Китаєм загострюється, поступове коригування американської військової присутності та зобов’язань на Європейському континенті стає дедалі ймовірнішим. Цей зсув порушує питання не лише про майбутнє архітектури стримування НАТО, а й про здатність Європи взяти на себе більшу відповідальність за власну оборону. У цих мінливих умовах перед європейськими союзниками стоїть подвійне завдання: адаптуватися до потенційного перерозподілу ресурсів США та створити промислові, оперативні й політичні механізми, необхідні для підтримання стратегічної стабільності на континенті.
На цьому тлі в публікації розглянуто наслідки потенційного часткового виходу США з Європи, оцінено його політичні, військові й економічні наслідки, а також перспективи поглиблення європейської оборонної співпраці та автономії.
Часткове виведення сил США слід розглядати не лише як наслідок перерозподілу ресурсів, а й як засіб тиску, покликаний спонукати європейські держави зміцнювати власні оборонні спроможності та підвищувати здатність забезпечувати регіональну безпеку.
Наразі на Європейському континенті дислоковано від 75,000 до 105,000 американських військовослужбовців, більшість із яких служить у військово-повітряних і військово-морських силах. Крім того, США мають понад 40 військових об’єктів різного рівня, значну кількість бронетехніки, літаків, реактивних систем залпового вогню та близько 100 тактичних ядерних боєголовок, розміщених у Європі. За оцінками IISS, прямі оборонні витрати США в Європі становлять приблизно 5–6 відсотків національного оборонного бюджету США, і якщо застосувати це співвідношення до загального обсягу національного оборонного бюджету на FY2025, що становить близько 900 мільярдів доларів, то щорічні витрати США, пов’язані з європейською безпекою, становлять приблизно 45–54 мільярди доларів, включно з фінансуванням персоналу, інфраструктури, навчань і спільних програм.
«Часткове виведення» означає скорочення чисельності військ, інфраструктури, техніки та озброєння. Однак на цьому етапі неможливо передбачити масштаб і конкретні параметри такого скорочення. За нинішньої адміністрації США на рішення щодо чисельності американських військ у Європі часом можуть більше впливати особистий підхід президента й поради його найближчих радників, ніж рекомендації таких інституцій, як Рада національної безпеки чи Пентагон, про що свідчить рішення від червня 2025 року завдати ударів по ядерних об’єктах Ірану без попереднього схвалення Конгресу.
Повне виведення сил різко послабило б вплив США на європейські країни та позбавило б Вашингтон важливих військових і логістичних баз та інфраструктури, як-от авіабаза Рамштайн у Німеччині й військово-морська база Рота в Іспанії, які відіграють ключову роль не лише для європейської, а й для глобальної військової присутності США.
Крім того, повне виведення військ неминуче підірвало б довіру союзників і спричинило глибоку кризу в НАТО, створивши стратегічний вакуум, яким Росія могла б скористатися для розширення свого впливу. Отже, попри політичну риторику та прагнення адміністрації Трампа скоротити видатки, Сполучені Штати не можуть дозволити собі повністю відмовитися від військової присутності в Європі.
Водночас не можна виключати й другого шляху. Конгрес міг би сформувати структуровану стратегію в межах щорічного процесу затвердження оборонної політики та асигнувань, доручивши Міністерству оборони переорієнтувати розміщення сил на Індо-Тихоокеанський регіон, водночас установивши граничну чисельність постійної присутності в Європі, замінивши частину ротацій завчасно розміщеними запасами та поставивши скорочення сил у залежність від посилення спроможностей союзників і досягнення показників готовності. Такий план, імовірно, передбачав би поетапні зміни впродовж кількох бюджетних циклів, вимагав би детальної звітності Пентагону та NSC, захищав би ключові засоби забезпечення, як-от авіаперевезення, дозаправлення в повітрі, ISR і протиракетна оборона, а також розширював би розподіл витрат і спільні закупівлі з європейськими союзниками.
На практиці президент усе ще міг би з політичних міркувань розпорядитися про символічне скорочення приблизно на 10 відсотків або про значніше — до 50 відсотків. Натомість Конгрес міг би законодавчо закріпити зміни у розміщенні сил, розподілити будь-яке скорочення на кілька бюджетних циклів, пов’язати його з досягненням союзниками визначених показників спроможностей, гарантувати дотримання статті 5 НАТО та спрямувати сили й фінансування на пріоритетніші театри.
Частковий вихід США з Європи неминуче призведе до зміни стратегічного балансу сил на Євразійському континенті. Такий крок матиме неоднозначні наслідки: одні країни втратять частину своїх стратегічних спроможностей, тоді як інші отримають можливість зміцнити власні позиції та розширити свій вплив.
У політичній площині одним із найвагоміших потенційних наслідків є фрагментація НАТО. Послаблення зобов’язань США може виявити приховані лінії розколу всередині Альянсу, спричинивши розбіжності між східно- та західноєвропейськими членами у сприйнятті загроз. Країни Східної Європи, яким безпосередньо загрожує російська агресія, можуть вимагати швидких і рішучих дій. Натомість держави Західної Європи можуть схилятися до дипломатичних рішень, підриваючи згуртованість НАТО та ускладнюючи колективне реагування. Крім того, вакуум сили, що виникне, може послабити регіональне стримування й спонукати Росію до ескалації конвенційних і гібридних загроз, зокрема кібератак, дезінформаційних кампаній і таємних операцій із дестабілізації вразливих держав.
З військового погляду досі незрозуміло, чи зможе Європа ефективно заповнити прогалини, що виникнуть унаслідок часткового виведення військ США, попри такі нещодавні ініціативи, як план Європейської комісії ReArm Europe Plan/Readiness 2030, покликаний зміцнити співпрацю у сфері оборонних закупівель і посилити європейську стратегічну автономію. Європейські збройні сили й надалі мають суттєві прогалини у спроможностях у ключових сферах, як-от стратегічні авіаперевезення, дозаправлення в повітрі, розвідка, спостереження та рекогностування (ISR), а також інтегровані системи протиповітряної і протиракетної оборони — усі ці сфери традиційно спиралися на спроможності США.
Потенціал європейської оборонної промисловості щодо заміщення сил і спроможностей США є перспективним, але обмеженим. Європа має передову оборонно-промислову базу з такими великими компаніями, як Rheinmetall, Airbus Defense, BAE Systems, Leonardo і Dassault, здатними виробляти складні системи озброєння. Однак значні перешкоди зберігаються: фрагментований ринок, що стримує транскордонні закупівлі, дублювання національних програм та обмежені можливості швидкого нарощування виробництва за тривалих строків виготовлення боєприпасів і компонентів протиповітряної оборони. Прискорення спільних оборонних закупівель і консолідації промисловості, необхідне для задоволення безпекових потреб Європи після виведення військ США, залишається складним завданням, хоча обидва напрями дедалі частіше визнають стратегічно необхідними.
В економічному вимірі оборонна промисловість США спочатку може виграти від збільшення короткострокових закупівель у Європі, спрямованих на усунення дефіциту військових спроможностей, але, ймовірно, втрачатиме частку ринку у міру того, як Європа розвиватиме власні альтернативи. У політичному вимірі зменшення залученості до європейських справ може підірвати дипломатичний вплив США у світі, послабити альянси та негативно позначитися на торговельних інтересах у стратегічно важливому регіоні.
У разі часткового виходу Сполучених Штатів із Європи закономірно постає таке питання: хто й якою мірою здатен заповнити нішу, що виникне, якщо такий сценарій справді реалізується?
Як зазначалося раніше, у разі скорочення присутності США не всі країни зазнають стратегічних втрат. Німеччина, Франція, Сполучене Королівство та Італія видаються найімовірнішими кандидатами на ключову роль у частковому компенсуванні послаблення впливу США, скориставшись ситуацією для посилення власного впливу та розширення своїх стратегічних спроможностей. Німеччина має необхідні фінансові ресурси, людський потенціал, технологічні можливості та, що найважливіше, політичну волю й тривалий горизонт планування для реалізації багаторічних програм. Берлін працює в межах обов’язкових середньострокових фінансових рамок, використовує цільові фонди та багаторічні контракти на закупівлі, а також узгоджує роботу міністерств і промисловості відповідно до дорожніх карт розвитку спроможностей, які сягають початку 2030-х років.
Такий підхід дає Німеччині змогу вже зараз братися за масштабні поетапні проєкти, як-от багаторівнева протиповітряна та протиракетна оборона, стале нарощування виробництва боєприпасів, інтеграція нових бойових літаків, оновлення важких сухопутних силта інфраструктура для передового базування.
З приходом нового керівництва на чолі з Фрідріхом Мерцом Німеччина суттєво змінила свій військово-політичний курс, заявивши про намір стати однією з опор НАТО на європейському континенті. У межах цієї стратегії Берлін планує збільшити свій військовий бюджет із нинішніх 2.4% ВВП (близько €95 мільярдів) до 3.5% ВВП (близько €162 мільярдів) до 2029 року, що стане найбільшим нарощуванням оборонних видатків в історії сучасної Німеччини.
Ще одним ключовим претендентом на регіональне лідерство поряд із Німеччиною є Франція, яка історично посідала міцні позиції в європейській архітектурі безпеки. Останніми роками Франція стабільно забезпечувала близько 10% загального бюджету НАТО, що робить її одним із головних фінансових і військових донорів Альянсу.
Унікальне становище Франції в Європі ґрунтується на її незалежних силах ядерного стримування. Маючи близько 290 боєголовок на підводних човнах і бойових літаках, Париж зберігає гарантовану спроможність завдати удару у відповідь і сигналізує про потенційну обмежену ядерну парасольку для європейських партнерів, водночас зберігаючи винятково національний контроль. Це слугує запобіжником на випадок послаблення гарантій США. Хоча цей арсенал менший, ніж у Росії та США, постійна модернізація зберігає його переконливість і посилює роль Франції в дискусіях щодо розподілу тягаря.
Сполучене Королівство, яке має найпотужніші військово-морські сили в Північноатлантичному альянсі після США, також вважають одним із провідних претендентів на роль потенційного лідера в європейській архітектурі безпеки. Лондон офіційно оголосив про намір збільшити оборонні видатки до 5% ВВП до 2035 року, як це зробила й Франція. Це має суттєво посилити військові спроможності Сполученого Королівства та розширити його присутність у ключових стратегічних регіонах, зокрема в Північній Атлантиці й на Крайній Півночі, у GIUK Gap, Балтійському та Північному морях, Середземномор’ї та Східному Середземномор’ї, Червоному морі й Перській затоці, а також у ширшому Індо-Тихоокеанському регіоні, особливо в Індійському океані та Південнокитайському морі. Не менш важливим чинником залишається статус Сполученого Королівства як ядерної держави: країна має приблизно 225 ядерних боєголовок.
Італія також продемонструвала амбіції, плануючи збільшити оборонні видатки з 1.49% ВВП (≈€35 мільярдів) до 2% (€46.8 мільярда) до 2025 року та надалі до 5% (€117 мільярдів) до 2035 року. Проте навіть за досягнення цих цільових показників військові спроможності, промисловий потенціал і політична вага Італії й надалі поступатимуться Німеччині, Франції та Сполученому Королівству, тож у найближчій перспективі вона є менш імовірним кандидатом на роль опори європейської архітектури безпеки.
Попри домовленість союзників збільшити оборонні видатки, нерівномірність прогресу стане структурним чинником, що ускладнюватиме збереження згуртованості Альянсу у сфері колективної безпеки. Прифронтові держави, які зазнають прямого тиску з боку Росії, можуть досягти цільового показника у 5% раніше, тоді як інші відставатимуть через відмінності у сприйнятті загроз та обмеженість ресурсів. Така розбіжність може загострити суперечки щодо розподілу тягаря, ускладнити планування сил і їх базування як завдання колективної дії, а також спричинити протистояння навколо закупівель і промислової політики — динаміку, що може перерости у внутрішньоальянсовий політичний конфлікт.
Жодна європейська країна не здатна самотужки повністю компенсувати можливе послаблення американської присутності. Найімовірнішим сценарієм може стати створення коаліції держав, найбільше зацікавлених у збереженні стабільності та оборонних спроможностей у регіоні. На практиці ядро такої коаліції, ймовірно, становитимуть Німеччина, Франція та Сполучене Королівство, доповнені країнами Східної Європи й Балтії, які безпосередньо наражаються на російські загрози.
Ці держави, як найбільш уразливі й мотивовані, першими виступатимуть із конкретними безпековими ініціативами, братимуть на себе провідну роль у розробленні нових механізмів співпраці та активно просуватимуть стратегічні інтереси Європи в межах НАТО і ЄС. Натомість західна частина континенту відіграватиме радше допоміжну роль, надаючи передусім фінансові ресурси й політичну підтримку, але без такої самої нагальності чи безпосередньої участі в оперативному плануванні. Такий розподіл ролей створить баланс, за якого «велика трійка» та прифронтові держави визначатимуть порядок денний, а решта підтримуватимуть їх із тилу, забезпечуючи збереження згуртованості Європи загалом в умовах скорочення американської присутності.
Співпраця між цими державами, найімовірніше, ґрунтуватиметься на принципах балансу та взаємного контролю, не даючи жодній державі домінувати в питаннях безпеки. Водночас «велика трійка» (Німеччина, Франція та Сполучене Королівство) перебере на себе провідні стратегічні ролі з огляду на свої економічні, військові й технологічні спроможності.
Однак такий підхід пов’язаний із низкою потенційних проблем.
У цьому контексті Україна стане головним помічником «великої трійки», адже її унікальний досвід протистояння Росії дає практичні знання про сучасну війну, стійкість та адаптацію, без яких неможливо зміцнити ширшу європейську архітектуру безпеки. У цьому сенсі роль України не обмежується статусом символічного партнера: вона стає практичним наставником, чиї перевірені на полі бою знання безпосередньо посилюють колективну стійкість НАТО та стратегічну стабільність Європи загалом.
У довгостроковій перспективі здатність Європи адаптуватися до можливого скорочення присутності США залежатиме не лише від амбіцій окремих держав, а й від інституційної спроможності НАТО та Європейського Союзу узгоджувати пріоритети й ресурси. Замість того щоб покладатися на одну державу-лідера, Європа вибудовуватиме стратегічну стійкість на основі мережевої співпраці — шляхом спільних оборонних закупівель, забезпечення оперативної сумісності та колективних інвестицій у технологічні інновації.
З огляду на всі чинники часткове виведення військ США з Європи є ймовірним. Пріоритет зміщується до Індо-Тихоокеанського регіону через зростання могутності Китаю та ризик кризи навколо Тайваню. Ресурси обмежені бюджетом, нестачею особового складу й навантаженням на оборонну промисловість, яка потребує довгострокових контрактів і розширення виробничих потужностей. Водночас США досі потребують у Європі розширеного ядерного стримування, космічних і кібернетичних спроможностей, систем раннього попередження та безпеки морських комунікацій, тож ідеться радше про калібрування їхньої присутності, а не про відмову від союзницьких зобов’язань.
Найімовірніший сценарій — поетапне скорочення постійного контингенту зі збільшенням ротацій та опорою на попереднє розміщення запасів. Безпековий тягар зміститься на «велику трійку». Сполучене Королівство забезпечуватиме надводну й підводну складові, проєкцію сили авіаносними групами, кібернетичну та радіоелектронну боротьбу, а також підтримку в Чорному морі й Північній Атлантиці. Франція забезпечуватиме незалежне ядерне стримування, готовність до експедиційних операцій, спроможності завдавати повітряних ударів і протиповітряну оборону середньої дальності. Німеччина братиме на себе важкі сухопутні сили, логістику, ремонт і боєприпаси, а також розгортання багаторівневої протиповітряної та протиракетної оборони в Центральній Європі.
Решті союзників відводяться окремі ніші у протидії БпЛА, протиповітряній обороні ближньої дії, протимінній і протичовновій боротьбі. До критичних прогалин, які Європа має швидко заповнити, належать стратегічні повітряні перевезення й дозаправлення в повітрі, ISR, інтегрована протиповітряна та протиракетна оборона, запаси боєприпасів, достатні для тривалого забезпечення, і спроможності MRO. США збережуть архітектуру C4ISR, ядерну парасольку й готовність до швидкого підсилення.
Зрештою, питання про швидкість і масштаб скорочень досі залишається відкритим. Конкретні кроки передбачити складно: вибір між символічними скороченнями й відчутнішим зменшенням присутності залежатиме від розвитку подій в Індо-Тихоокеанському регіоні, поведінки Росії, готовності європейців збільшувати видатки та обмежень, установлених Конгресом, базовими угодами й планами НАТО. Нинішня логіка вказує радше на еволюцію, ніж на різкий розрив: США скорочуватимуть свою «важку присутність», але збережуть стратегічні функції, а Європа втілюватиме свої амбіції у вимірювану бойову готовність.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
This publication was compiled with the support of the International Renaissance Foundation. It’s content is the exclusive responsibility of the authors and does not necessarily reflect the views of the International Renaissance Foundation.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
