15 хв читання
У сучасних геополітичних реаліях Сполучені Штати стикаються з ключовим викликом у сфері безпеки — стратегічним зближенням Китайської Народної Республіки та Російської Федерації. Партнерство цих двох країн охоплює величезні території Євразії. Вони володіють колосальними ресурсами й військовими спроможностями, зокрема стратегічною ядерною зброєю, що становить пряму загрозу національним інтересам Сполучених Штатів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Тому деякі американські експерти розглядають можливість повторити успіх подібного прецеденту — радянсько-китайського розколу 1970-х років. Це мало б запобігти надмірному зближенню двох країн шляхом застосування стратегії, відомої як «зворотний Кіссінджер», що передбачає зближення Сполучених Штатів із Росією як противагу серйознішій загрозі, яку створює стрімке посилення Китаю.
У контексті протистояння США та Китаю повторення успіху Кіссінджера й Ніксона шляхом роз’єднання двох євразійських континентальних держав видається доволі привабливим і навіть необхідним з огляду на послаблення ролі Заходу у світовій політиці. Однак у сучасних реаліях адаптація підходів Генрі Кіссінджера до російсько-китайських відносин є неефективною та ризикованою. На відміну від 1970-х років, сьогодні Росія й Китай мають найтісніші зв’язки за всю історію, про що свідчать їхня тісна економічна, військова й технологічна співпраця, а також спільна антиамериканська дипломатія. США не здатні запропонувати Москві переваги, які замінили б підтримку з боку Китаю, а поступки Кремлю загрожували б зруйнувати союзницьку систему безпеки.
Насамперед варто зрозуміти сутність трикутника США—СРСР—Китай на початку 1970-х років.
Ще в 1960-х роках відносини між СРСР і КНР зазнали глибокої кризи через конфлікт між Мао Цзедуном і Микитою Хрущовим, наслідком якого стала прикордонна сутичка на острові Даманський (1969). На тлі Культурної революції та погіршення відносин із СРСР сам Китай почав виявляти зацікавленість у зближенні зі США.
У 1972 році адміністрація Ніксона, прагнучи запобігти формуванню євразійського комуністичного блоку, започаткувала зближення з КНР, що дало США додаткові важелі впливу у відносинах із СРСР, а після 1979 року привело до американо-китайської оборонної співпраці проти радянської загрози. Кіссінджер вважав , що Сполученим Штатам завжди краще «бути ближчими до Москви або Пекіна[1] , ніж будь-яка з них — до іншої».
У 1980-х роках відкриття китайської економіки надало іноземним компаніям доступ до ринку, що налічував близько 900 мільйонів споживачів, і великої кількості дешевої робочої сили. Завдяки створенню спеціальних економічних зон із податковими пільгами, митними преференціями та спрощеними процедурами КНР залучила масштабні інвестиції й перенесення виробництв, що принесло значні прибутки міжнародному бізнесу.
Кіссінджер, ефективно скориставшись наявним радянсько-китайським розколом, здійснив на той час успішний геополітичний маневр. Його трикутна дипломатія відкрила Китай для американського та міжнародного бізнесу й створила для Сполучених Штатів важливого партнера у протидії радянському впливу. Сьогодні російсько-китайські відносини демонструють синхронізацію стратегічних цілей, тож внутрішнього розколу, яким міг би скористатися Вашингтон, немає.
Після анексії Криму у 2014 році та запровадження західних санкцій Росія здійснила так званий «поворот на Схід». Контури цієї політики було окреслено у 2019 році у збірнику доповідей під назвою «До Великого океану» (К Великому Океану), підготовленому Валдайським клубом — провідним російським аналітичним центром, тісно пов’язаним із владною елітою, який формує та артикулює ключові зовнішньополітичні наративи Кремля. З огляду на зростання ролі Азії у світовій економіці та політиці автори наголосили на необхідності активної інтеграції Росії з азійськими ринками, диверсифікації її зовнішньої торгівлі й участі в регіональних ініціативах. Вони також підкреслили ключову роль Китаю як головної рушійної сили російського «повороту на Схід» та його значення для підтримки російської економіки в умовах західних санкцій. Загалом ця концепція позиціонує Росію як євроатлантично-тихоокеанську державу, здатну зберегти статус великої держави у XXI столітті завдяки збалансованій моделі глобальної присутності Росії та активній участі у формуванні нового політичного й економічного порядку в Азії.
Від 2022 року співпраця між Москвою й Пекіном помітно активізувалася. 4 лютого 2022 року, за 20 днів до вторгнення, Путін відвідав китайського лідера в Пекіні, де було оприлюднено спільну заяву «Про міжнародні відносини, що вступають у нову епоху, і глобальний сталий розвиток». У цій заяві Росія й Китай представили себе як провідні світові держави. Сторони також засудили розширення очолюваних Заходом багатосторонніх інституцій, як-от НАТО та AUKUS. Водночас країни наголосили на важливості розширення інституцій, у яких вони мають значний вплив, зокрема Шанхайської організації співробітництва (ШОС) і БРІКС. Росія й Китай використовують останню для просування нових міжнародних платіжних систем і розрахункових валют, прагнучи послабити домінування долара. Країни оголосили про створення «партнерства без кордонів» та об’єднання зусиль для протидії американському ліберальному порядку.
В ООН ці країни часто діють як союзники, адже жодна з них не накладала вето на резолюцію, ініційовану іншою. У більшості випадківКитай або підтримує Росію, або утримується від голосування щодо питань, на які Росія накладає вето. За останні 20 років позиції Пекіна й Москви під час голосувань розійшлися лише один раз — у листопаді 2024 року, коли Росія заблокувала резолюцію щодо припинення вогню в Судані, яку Китай, навпаки, підтримав.
21 березня 2023 року, під час візиту Сі Цзіньпіна до Москви, лідери двох країн підписали спільну заяву «Про поглиблення відносин всеосяжного партнерства і стратегічної взаємодії, що вступають у нову епоху», яка визначила рівень російсько-китайських відносин як «найвищий в історії». Дипломатичну підтримку Росії з боку Китаю засвідчив візит китайського лідера на парад у Москві, присвячений річниці завершення Другої світової війни, 8–9 травня 2025 року. Під час параду лідери обох країн пообіцяли протидіяти впливу Сполучених Штатів. Наступну зустріч заплановано на вересень 2025 року в Китаї під час параду з нагоди завершення Другої світової війни, на який Пекін оголосив про плани запросити президента США Дональда Трампа.
З огляду на такий високий рівень політичної взаємодії, закріплений численними стратегічними угодами, узгодженими позиціями на міжнародній арені та особистою довірою між Сі й Путіним, імовірність значного політичного розколу між Москвою й Пекіном видається вкрай низькою.
Торгівля між країнами зросла приблизно на третину у 2022–2023 роках, сягнувши рекордного рівня — понад $235 мільярдів, і залишалася на історично високому рівні навіть попри уповільнення зростання у 2024 році через західні погрози запровадити вторинні санкції за співпрацю з Росією.
В експорті Росії домінує енергетичний сектор, особливо в торгівлі з Китаєм. Китай став найбільшим імпортером російської нафти, замінивши Європу як головного покупця цього товару. На сиру нафту припадала майже половина вартості російського експорту до Китаю щороку з 2021 до 2023 року. Загальна вартість експорту мінерального палива з Росії до Китаю істотно зросла у 2021–2023 роках і становила більшу частину сукупного російського експорту до Китаю, що свідчить про дедалі більшу залежність російського енергетичного експорту від китайського ринку.
Водночас на Росію припадало лише 19% китайського імпорту сирої нафти, оскільки Китай прагне диверсифікувати постачальників (саме тому Пекін відкладає схвалення запропонованого Росією газопроводу Power of Siberia 2). Однак завдяки значно нижчим цінам на російські енергоресурси Російська Федерація залишається найбільшим експортером нафти до Китаю, що підтримує її економіку в умовах виснажливої війни проти України. Попри вимоги Вашингтона та погрози запровадити 100% мита на китайські товари, Китай відмовляється припинити імпорт енергоносіїв із Росії, демонструючи стратегічну солідарність із Москвою.
Після вторгнення експорт Китаю до Росії також зріс, але він є більш диверсифікованим. У 2021 році Китай експортував до Росії товарів на суму $72.7 мільярда, близько половини з яких становили електроніка та обладнання. У 2023 році ця сума зросла до $110 мільярдів, переважно завдяки автомобільній промисловості: за три роки продажі легкових і вантажних автомобілів та інших видів транспорту з Китаю до Росії зросли більш ніж учетверо. Переважна більшість цього імпорту — звичайні споживчі товари або промислове обладнання й компоненти. Водночас Росія активно використовує у військових цілях в Україні продукцію подвійного призначення, яку постачає Китай, зокрема електроніку, обладнання та цивільні транспортні засоби.
Отже, можна стверджувати, що економічна співпраця з Китаєм, попри її асиметричність, забезпечує населення Росії споживчими товарами, підтримує економіку критично важливими фінансовими ресурсами та надає війську необхідні технології для ведення війни проти України.
Однак економічна співпраця все ще далека від «безмежного партнерства». Міжнародні санкції ускладнили економічну підтримку Росії з боку Китаю. Три з чотирьох найбільших державних банків Китаю та 98% місцевих китайських банків почали відмовлятися від фінансових операцій у юанях із російськими установами, що перебувають під санкціями, після того як у грудні 2023 року США оголосили про запровадження вторинних санкцій проти фінансових установ, які сприяють торгівлі з Росією. Із січня 2025 року китайські державні нафтові компанії скоротили імпорт російської нафти через побоювання щодо вторинних санкцій США проти російського енергетичного сектору.
Хоча західні санкції справили значний стримувальний вплив на діяльність китайських компаній і фінансових установ, Москва й Пекін і далі знаходять способи їх обходити. Росія використовує так званий «тіньовий флот» — практику перевантаження російської нафти з підсанкційних танкерів на танкери, що не перебувають під санкціями й доставляють вантаж до китайських портів. Деякі російські нафтові компанії використовують криптовалюти для спрощення конвертації китайських юанів у російські рублі, а також золото, уникаючи використання долара. Великі російські банки створили неттингову платіжну систему для операцій із Китаєм під назвою «China Track», щоб зменшити ризики вторинних санкцій. За даними джерел Reuters, Росія та Китай, імовірно, почали використовувати бартерну торгівлю, що дасть їм змогу обходити проблеми з платежами, зменшити видимість двосторонніх операцій для західних регуляторів і обмежити валютний ризик.
Отже, можна стверджувати, що російсько-китайська економічна співпраця надзвичайно вигідна обом сторонам і держави прагнуть зберегти її навіть попри західні санкції. За таких умов США не мають інструментів, щоб замінити для Москви китайський ринок і технологічну підтримку, не руйнуючи власних санкційних режимів і не погоджуючись із геополітичними амбіціями Москви та Пекіна.
Китай став ключовим партнером Росії у військово-технічній сфері, особливо після 2014 року та повномасштабного вторгнення в Україну. За словами спеціального посланника ЄС Девіда О’Саллівана, близько 80% компонентів для російської оборонної промисловості надходить із Китаю або Гонконгу. За даними розвідки США, у 2023 році 90% мікроелектроніки та майже 70% верстатів, які використовувала Росія, були китайського походження.
У січні 2025 року журналістське розслідування проєкту «Схеми» («Радіо Свобода») показало, що Китай став найбільшим, а в деяких випадках єдиним постачальником критично важливих мінералів, необхідних для виробництва безпілотників і ракет, зокрема галію, германію та сурми, які перебувають під санкціями Заходу. Значна частина постачальників пов’язана з державними структурами та КПК. Розслідування встановило, що серед основних китайських постачальників критично важливих хімічних речовин до Росії є Yunnan Lincang Xinyuan Germanium Industry, головний акціонер і голова правління якої Бао Веньдун є членом КПК. 15 січня 2025 року Державний департамент США запровадив санкції проти Wafangdian Bearing Company — китайського державного підприємства, яке нібито постачає підшипники російській транспортній компанії Tascom. Співпраця з Китаєм набуває критичного значення для Кремля на тлі високої потреби в ресурсах для війни проти України та виснаження потенціалу російської оборонної промисловості.
Країни також поглиблюють співпрацю в розробленні озброєнь. За даними Bloomberg, російські та китайські компанії розробляють ударний безпілотник, подібний до іранського Shahed. У вересні 2024 року Reuters із посиланням на джерела в європейській розвідці повідомило, що Росія будує в Китаї завод із виробництва ударних безпілотників великої дальності. За даними джерел, IEMZ Kupol, дочірнє підприємство російської державної збройової компанії Almaz-Antey, за допомогою місцевих фахівців розробило та провело в Китаї льотні випробування нової моделі Harpy-3 (G3), яку Росія використовувала для атак на військову й цивільну інфраструктуру України.
КНР також активно надає Російській Федерації розвідувальну інформацію. За даними розвідки США, Китай надає Росії дані геопросторової розвідки, які використовують як у війні проти України, так і для моніторингу розміщення військ НАТО в Європі. Міністерство оборони Росії співпрацює з китайськими компаніями HEAD Aerospace та Spacety.
Китай і Росія також поглиблюють співпрацю в космічній галузі. У 2022 році російське космічне агентство Роскосмос і Комісія з китайської системи супутникової навігації підписали угоду «про забезпечення взаємодоповнюваності» та синхронізацію супутників російської системи GLONASS і китайської системи BeiDou. Підвищення точності та розширення зони покриття GLONASS і BeiDou може зменшити глобальну залежність від GPS, послабивши економічний і політичний вплив США. Супутники обох систем також мають критичне значення для розвідки та навігації військових платформ — від авіаносців до балістичних ракет. За їхньою допомогою Китай зможе ефективніше визначати місцезнаходження американських авіаносців і точніше наводитися на них у разі потенційного конфлікту, що становить значну загрозу глобальній військовій безпеці США.
Крім того, у вересні 2022 року Росія та Китай підписали контракти на розміщення російських станцій GLONASS у Китаї та китайських станцій BeiDou в Росії, що свідчить про глибоку стратегічну довіру між ними. Китай отримує користь від обміну технологіями з Росією у своєму прагненні випередити США в космічній галузі, що посилить військові спроможності обох країн у протистоянні із Заходом. Москва також зацікавлена у співпраці з Китаєм у дослідженні космосу, особливо з огляду на її невдачі, про що додатково свідчить угода про спільну роботу з дослідження Місяця та створення місячної бази.
Окрім надання ресурсів, обладнання й технологій, сторони регулярно проводять спільні військові навчання. Співпраця ґрунтується на підписаній у листопаді 2021 року «Дорожній карті військового співробітництва на 2021–2025 роки». Вона передбачає активізацію стратегічних навчань, спільного патрулювання та контактів між міністерствами оборони обох країн і засвідчує міцність партнерства між Москвою та Пекіном. Від часу її підписання країни провели щонайменше 31 спільне навчання, зокрема багатосторонні маневри з Іраном під назвою «Пояс морської безпеки». У травні 2022 року країни провели 13-годинне спільне патрулювання за участю бомбардувальників над Японським і Східнокитайським морями під час візиту тодішнього президента США Джозефа Байдена до Токіо на зустріч коаліції Quad. Цей крок можна розглядати як відповідь російсько-китайського блоку на зміцнення регіонального партнерства США з країнами Індо-Тихоокеанського регіону.
Росія та Китай також брали участь у спільних військово-морських і повітряних навчаннях «Північ/Взаємодія» (2023, 2024) та «Спільне море» (2022, 2024, 2025) у Японському та Східнокитайському морях. У липні 2024 року країни провели перше відоме спільне патрулювання стратегічних бомбардувальників поблизу Аляски за участю двох Tu-95 і двох H-6 у липні 2024 року, ненадовго увійшовши до ідентифікаційної зони протиповітряної оборони Аляски (ADIZ).
Аналіз цих фактів свідчить, що військово-технічне та розвідувальне співробітництво між Китайською Народною Республікою і Російською Федерацією має стратегічний характер і виходить за межі ситуативної взаємодії. Його системний, комплексний характер та охоплення критично важливих сфер — від постачання компонентів для оборонної промисловості й спільної розробки озброєнь до інтеграції систем космічної навігації, обміну розвідувальними даними та регулярних масштабних навчань — свідчать про формування сталої інфраструктури безпекового партнерства. Ця модель співпраці спрямована не лише на зміцнення взаємних оборонних спроможностей, а й на створення довгострокової противаги Сполученим Штатам та їхнім союзникам.
Чому Москва не обере Вашингтон
За цих умов Москва не зацікавлена у зближенні, адже потенційні вигоди від потепління відносин зі США не переважають витрат від дистанціювання від Китаю. Нині Росія демонструє дедалі більшу залежність від китайських технологій, ринків і військової співпраці, а Вашингтон не може запропонувати цього в обмін на розрив зв’язків із Пекіном. Сполучені Штати не замінять китайські контракти на російські енергоносії, оскільки країна експортує більше нафти, ніж імпортує. Західні санкції, попри можливість їх послаблення американцями, не будуть повністю скасовані через позицію європейців, а військова співпраця між США та Росією видається неможливою через ворожість Росії до США та відсутність у Вашингтона інтересу до російських військових технологій.
Сполучені Штати не здатні запропонувати Росії альтернативу, рівноцінну китайській підтримці, що робить ідею російсько-американського зближення стратегічно непривабливою для обох сторін. За нинішніх умов Росія отримує від Китаю те, чого США не можуть надати без істотного перегляду власних принципів: стабільну економічну співпрацю попри санкції, технологічну та військову взаємодію, дипломатичне прикриття на міжнародній арені й, найголовніше, прийняття російських амбіцій на пострадянському просторі разом із допомогою в підриві глобальної ролі самих Сполучених Штатів. Москва навряд чи стане на бік США у стримуванні Китаю, адже має надто багато причин для тісної співпраці з ним.
США не можуть надати Росії таких переваг, не зруйнувавши власну систему союзів у Європі та Азії, а це зробило б будь-яке стратегічне зближення надзвичайно витратним і політично токсичним. Навіть якби Вашингтон розглянув такий сценарій, рівень довіри між сторонами після десятиліть протистояння, численних конфліктів і вторгнення Росії в Україну не дає змоги вибудувати стабільне партнерство. Отже, з огляду на обмежені ресурси, суперечливі інтереси та глибоку взаємну недовіру жодна зі сторін не має прагматичного стимулу до стратегічного зближення.
Крім того, Сполучені Штати — демократична країна, де президента обирають кожні чотири роки, а третину сенаторів — кожні два роки. За такої структури влади зовнішня політика США може кардинально змінитися з приходом нового президента, який здатен повернутися до конфронтаційного курсу щодо Москви. Натомість комуністичний Китай і путінська Росія мають жорстку вертикаль влади, що сприяє довірі між двома лідерами. Крім того, курс КПК набагато стабільніший. Із початком безпрецедентного третього терміну Сі Цзіньпіна на посаді глави держави підтверджується сприйняття Путіним Китаю як надійнішого партнера (зокрема у протидії американському впливу), оскільки його лідер також тяжіє до централізації та узурпації влади в країні.
Можливе зближення з Росією вимагатиме від Сполучених Штатів значних поступок: часткового скасування санкцій, обмеження військової допомоги Україні, а також кроків від визнання «російського статусу» Криму до відновлення кордонів НАТО станом на 1997 рік (чого росіяни вимагали ще до повномасштабного вторгнення як гарантій безпеки), коли до Альянсу ще не входили держави Центральної Європи. Це означало б фактичне визнання російської сфери впливу у Східній Європі. Однак таких поступок недостатньо, щоб задовольнити вимоги Росії та «відірвати її» від Китаю.
Насамперед такі поступки не враховують глибинної природи китайсько-російського стратегічного партнерства, що ґрунтується на прагненні переформатувати міжнародний світовий порядок, у формуванні якого Сполучені Штати відігравали ключову роль. Розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну, Росія рішуче продемонструвала прагнення змінити баланс сил на міжнародній арені, у чому Китайська Народна Республіка активно її підтримує, додаючи Росії впевненості у продовженні свого курсу. Китайсько-російська співпраця цілком відповідає інтересам обох країн у їхньому прагненні послабити те, що вони вважають надмірним впливом Сполучених Штатів. Крім того, китайський енергетичний ринок є ключовим для Росії, а рівень військової співпраці та обсяги постачання товарів подвійного призначення змушують її зберігати тісні зв’язки з Пекіном.
Такі загравання з Росією інші гравці також можуть сприйняти як слабкість США та Заходу загалом, що підвищить ризик агресивних дій Пекіна проти Тайваню, заохотить Росію випробувати НАТО на міцність і спонукатиме інших регіональних гравців чинити опір американському впливу у своїх регіонах.
Крім того, така політика зруйнувала б довіру до Сполучених Штатів як надійного партнера у сфері безпеки — як у світі загалом, так і серед їхніх союзників. Члени НАТО, а також партнери в Індо-Тихоокеанському регіоні, як-от Японія, Південна Корея та Австралія, сприймуть поступки Росії як готовність США обміняти безпеку інших на примарні стратегічні здобутки. Це, своєю чергою, викличе в союзників США занепокоєння щодо готовності та спроможності Сполучених Штатів захищати їхню безпеку перед зовнішніми загрозами, підірве трансатлантичну єдність і може навіть призвести до обмеження співпраці (наприклад, припинення обміну розвідувальними даними або відмови надати збройним силам США доступ до іноземних військових баз).
Ба більше, досягнення істотних компромісів із Москвою може підштовхнути союзників США до думки, що Росія здатна досягати своїх агресивних цілей і готова витрачати на це значні ресурси. Такий сигнал послаблює впевненість у непохитності підтримки США та спонукає партнерів переглянути свої стратегічні орієнтири. У підсумку це може посилити тенденцію до гнучкішої політики щодо Москви й Пекіна, навіть якщо така політика суперечить інтересам США.
Заміна перевірених часом союзів спробою налагодити співпрацю з Росією, якій притаманні нестабільність і непередбачуваність, аж ніяк не є політикою реалізму в дусі Кіссінджера. Упродовж десятиліть система союзів США ґрунтувалася на довірі та зобов’язаннях, що витримали випробування часом: НАТО гарантувало безпеку Європи, а союзи з Японією, Південною Кореєю та Австралією забезпечували стабільність в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Натомість США ризикують підірвати довіру тих, хто десятиліттями підтримував міжнародну стабільність.
Думка про те, що Росія здатна стати заміною чи навіть альтернативним партнером у цій системі, суперечить наявним фактам. Російська Федерація неодноразово демонструвала свою нестабільність як міжнародний гравець: анексія Криму, війна проти України та ядерний шантаж — усе це засвідчило роль Росії як дестабілізатора міжнародної системи. Ба більше, навіть ті країни, які формально вважаються її «союзниками», не отримують від неї належної підтримки. Москва не надала істотної допомоги ані Ірану під час атаки США на іранські ядерні об’єкти, попри очікування іранської сторони, ані Вірменії, члену ОДКБ, під час нового витка конфлікту з Азербайджаном.
Отже, орієнтація на Росію як на потенційного стратегічного партнера видається необґрунтованою й недалекоглядною, адже вона підриває засадничі принципи перевірених союзницьких відносин, ігнорує деструктивну роль Москви в міжнародній системі та передбачає задоволення її геополітичних амбіцій коштом інтересів США. Така стратегія може завдати значного удару по міжнародному престижу Сполучених Штатів як впливового глобального гравця, спричинивши поступове зменшення їхньої ролі на світовій арені та істотно обмеживши їхню здатність впливати на поведінку інших держав задля реалізації власних національних інтересів.
У нинішніх умовах «зворотний Кіссінджер» — це ризикована стратегія з високою ціною та мінімальними шансами на успіх. Російську Федерацію та Китайську Народну Республіку об’єднують не тимчасові обставини, а спільне бачення світового порядку без домінування США. Сполучені Штати, своєю чергою, не здатні замінити Китай у наданні Росії підтримки такого рівня, що робить російсько-американське зближення невигідним як для Росії, так і для США. Отже, проміняти давніх союзників на нестабільного й ненадійного партнера — це не прояв прагматизму, а радше небезпечна ілюзія, що ігнорує реалії XXI століття.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
Цю публікацію підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди Міжнародного фонду «Відродження».
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
