14 хв читання
Сучасний політичний ландшафт Молдови — динамічний і часто нестабільний простір, сформований історичною спадщиною, геополітичним тиском та внутрішньою боротьбою між реформами й корупцією. Від здобуття незалежності від Радянського Союзу 1991 року країна коливається між проєвропейськими й проросійськими політичними силами; цей поділ і далі визначає її врядування, зовнішню політику та національну ідентичність. Хоча «революція у Twitter» 2009 року спрямувала Молдову на шлях європейської інтеграції, системна корупція й олігархічний вплив неодноразово підривали поступ. У центрі політичного протистояння — проєвропейська Партія дії та солідарності (PAS) на чолі з президенткою Маєю Санду та проросійська Партія соціалістів Республіки Молдова (PSRM), представлена колишнім президентом Ігорем Додоном. Медіасередовище додатково ускладнює політичний курс країни: медіа поділені за ідеологічними лініями, а підтримувана Росією дезінформація формує громадську думку. Водночас неврегульовані територіальні суперечки, передусім навколо сепаратистського Придністров’я та автономної Гагаузії, є критичними осередками напруженості, які Москва продовжує використовувати. На цьому тлі президентські вибори 2024 року та референдум щодо членства в ЄС поглибили суспільні розколи: мінімальна перевага відобразила електорат, розірваний між європейськими прагненнями та історичними зв’язками з Росією. Напередодні ключових парламентських виборів 2025 року ставки залишаються високими. Їхній результат не лише визначить шлях країни до європейської інтеграції, а й випробує її стійкість перед внутрішніми та зовнішніми викликами.
Сучасний політичний ландшафт Молдови характеризується складною взаємодією політичних партій, впливових політиків, олігархічних структур і різноманітного медіасередовища. Він відображає постійну боротьбу країни за самоідентифікацію та врядування в пострадянському контексті, особливо з огляду на її геополітичне розташування між Європейським Союзом і Росією.
Тут домінують кілька ключових політичних партій, що дотримуються або проєвропейської, або проросійської ідеології. Партія дії та солідарності (PAS) на чолі з Маєю Санду стала вагомою силою після парламентських виборів 2021 року, обстоюючи європейську інтеграцію та антикорупційні заходи. Перемога PAS означала зміну політичного ландшафту, оскільки партія скористалася суспільним невдоволенням корупцією та проблемами врядування, пов’язаними з попередніми адміністраціями.
Натомість Партія соціалістів Республіки Молдова (PSRM), яка історично виступала за тісніші зв’язки з Росією, залишається помітним гравцем. PSRM використовує популістську риторику, звертаючись до виборців, ностальгійних за радянською добою, і часто формулює свою програму навколо соціального добробуту та національної ідентичності. Представляючи проросійський табір, PSRM традиційно має потужну підтримку в таких регіонах, як Гагаузія та Придністров’я. Вона зосереджується на збереженні нейтралітету Молдови й тісних зв’язків із Росією. Найпомітнішим представником партії нині є Ігор Додон — колишній президент Молдови та лідер партії, який обстоює нейтралітет Молдови й тісні зв’язки з Росією.
Заснована бізнесменом і суперечливим політиком Іланом Шором, партія «Шор» поєднує популізм з обіцянками регіонального розвитку. Шора пов’язують із «банківським скандалом на мільярд доларів», але його партія й далі здобуває прихильність в економічно депресивних районах.
Іон Марандич вводить поняття олігархічного захоплення держави у дослідженні Молдови, щоб описати тимчасове домінування заможних еліт над усіма гілками влади, яке перешкоджає демократії та увічнює корупцію. Олігархи, як переможці пострадянського економічного переходу, використовували державні інституції для особистого збагачення. Саме тому вони відіграють вирішальну роль у політичному ландшафті Молдови, часто маючи значний вплив на політичні партії та виборчий процес. Переплетення бізнесу й політики призвело до системи, де олігархічні інтереси можуть переважати над демократичними процесами, спричиняючи поширену корупцію та суспільне розчарування.
Помітні діячі, як-от Влад Плахотнюк, який раніше очолював Демократичну партію, уособлюють виклики олігархічного контролю, адже їх звинувачували в маніпулюванні політичними результатами для утримання влади. Окрім Ілана Шора, центральним актором був і Влад Філат, який використовував політичні партії та державні ресурси для приватної вигоди. Ці олігархи застосовували контроль над медіа й судовою системою, фінансування партій, безпосередню участь у політиці та експлуатацію державних ресурсів через схеми на кшталт банківського шахрайства 2014 року, також відомого як «крадіжка століття». У межах цієї схеми з економіки вивели $1 млрд, що дорівнювало 12% ВВП Молдови. Суперництво між олігархами спричинило реформи й арешти, але також посилило експлуатацію державних ресурсів. Суспільний спротив і міжнародний тиск підкреслили потребу в системних реформах.
Зовнішню політику Молдови формує її історичне коливання між проєвропейською та проросійською орієнтаціями, і вона віддзеркалює внутрішній політичний поділ країни. Нині вона включає три головні тенденції — інтеграцію до ЄС і НАТО, особливі відносини з Румунією та федералізацію. Прагнення до ЄС відображають схильність до кооперативного інтернаціоналізму, обмежену економічним невдоволенням і російським впливом, тоді як членство в НАТО має найменшу підтримку через конституційний нейтралітет і жорстку протидію Росії. Федералізацію часто розглядають як проросійську політику через її потенціал посилити вплив Придністров’я. Бідність як багатовимірний показник істотно корелює з опозицією до відкритості зовнішньої політики в Молдові: суб’єктивна бідність пов’язана з опором членству в ЄС та об’єднанню з Румунією. Довіра до російських медіа також сильно корелює з опозицією до членства в ЄС і НАТО, підкреслюючи здатність Москви формувати наративи в Молдові. Вища освіта та молодші демографічні групи підтримують кооперативний інтернаціоналізм, виступаючи проти ізоляціоністських і федералістських заходів.
Наприкінці 2024 року Молдова залишається політично поляризованою. Останні вибори показали розділений електорат зі значною підтримкою як проєвропейських, так і проросійських сил. Парламентські вибори 2025 року матимуть вирішальне значення для визначення майбутнього напряму Молдови на тлі постійного тиску Росії та прагнень до членства в ЄС. Ця поляризація між проєвропейськими та проросійськими партіями створила динамічне політичне середовище, де партійна лояльність може змінюватися залежно від суспільних настроїв і зовнішніх впливів.
Медіаландшафт Молдови у 2020–2025 роках відображає ширшу соціально-політичну та культурну динаміку, визначену напругою між проєвропейськими прагненнями та російським впливом. Сектор позначений політичною афілійованістю, олігархічною власністю та труднощами у розвитку незалежної журналістики. Важливу роль відіграють зовнішні чинники, зокрема шлях Молдови до інтеграції з ЄС, і внутрішні проблеми, як-от медіаграмотність. Попри те, що інтернет став головним джерелом інформації в країні, телебачення все ще є основним джерелом новин, особливо з огляду на те, що кожен помітний молдовський телеканал має власний вебпортал. За даними Media Ownership Monitor Moldova, у першій половині 2024 року найпопулярнішим телеканалом був Cinema1, за ним ішли PRO TV та Jurnal TV. Це доводить, що попри спроби його блокувати, російський вплив через медіа все ще досить поширений у Молдові.
Cinema 1 — телеканал-агрегатор, який транслював російський контент, вироблений іноземними російськими мовниками, після того як влада Кишинева призупинила або відкликала ліцензії кількох телеканалів, що ретранслювали програми, вироблені в Росії. TRM, державний мовник, позиціонується як нейтральна структура, однак його критикували за ймовірну упередженість на користь чинної влади. Розпочато модернізацію інфраструктури й програмування TRM з метою відповідати європейським стандартам мовлення. Відомий проєвропейською позицією та журналістськими розслідуваннями, Jurnal TV здобув репутацію викривача корупції. Це популярне джерело серед міської аудиторії, критичної до олігархічного впливу. TV8, що позиціонується як нейтральний і незалежний ресурс, зосереджується на розслідуваннях і політичному аналізі та отримує фінансування від міжнародних організацій для збереження редакційної незалежності. Частина румунської мережі ProTV, ProTV Chisinau висвітлює розваги, культуру й новини; його контент приваблює молодшу аудиторію та просуває проєвропейський наратив. Publika TV, раніше пов’язаний з олігархом Володимиром Плахотнюком, схиляється до проросійських наративів і сенсаційного контенту. Його достовірність ставлять під сумнів через політичні зв’язки. Ліцензію каналу призупинили у 2023 році, і нині він мовить лише в інтернеті.
Провідне молдовське видання журналістських розслідувань Ziarul de Gardă зосереджується на викритті корупції та проблем у сфері прав людини. Воно користується повагою міжнародної спільноти, але має фінансові труднощі. Незалежне багатомовне видання NewsMaker.md докладно висвітлює молдовську політику, економіку та соціальні питання і здобуло репутацію збалансованого медіа. Відоме своєю проєвропейською позицією видання Deschide.md публікує новини й аналітику про молдовську політику та міжнародні відносини й зарекомендувало себе як надійне джерело оперативної інформації.
TV6, пов’язаний з олігархом Іланом Шором, який перебуває у вигнанні, позбавили ліцензії на мовлення через звинувачення в поширенні російської пропаганди. Його контент також перейшов на онлайн-платформи. Інший канал, пов’язаний із медіаімперією Шора, Orizont TV, зосереджувався на місцевих і регіональних новинах, але був призупинений у 2023 році за поширення дезінформації.
Прокремлівський ресурс Sputnik Moldova, орієнтований на російськомовну аудиторію, критикують за просування пропаганди й дезінформації, узгоджених із геополітичними інтересами Росії. Молдовська версія російського таблоїда Komsomolskaya Pravda просуває кремлівські наративи й орієнтується на російськомовну аудиторію Молдови.
Медіаландшафт істотно різниться між міськими та сільськими районами. Міська аудиторія має доступ до різноманітних джерел, тоді як сільські регіони часто покладаються на проросійські медіа. Соціальні мережі стали домінантною силою, особливо серед молоді. Водночас вони є каналом дезінформаційних кампаній, зокрема щодо інтеграції до ЄС і прав меншин, наприклад через мережу російськомовних Telegram-каналів.
Ситуація з Придністров’ям більш-менш відома широкому загалу. Після активної фази збройного конфлікту 1990–1992 років у країні залишився російський військовий контингент, тому конфлікт і досі вважається «замороженим». Повномасштабне вторгнення Росії в Україну пожвавило дискусію про Придністров’я, оскільки розташована там російська армія становить загрозу безпеці як України, так і самої Молдови. Придністров’я та його міжнародно невизнана «влада» дещо протистоять курсу Молдови на європейську інтеграцію й поступово синхронізують законодавство з російським. Наприклад, від 2017 року російський прапор став другим офіційним прапором у Придністров’ї. Нещодавно придністровська «влада» попросила Росію допомогти розв’язати проблему «транспортно-економічної блокади Молдови», звернувшись до ОБСЄ щодо «нових методів врегулювання конфлікту».
За значної підтримки Російської Федерації Придністров’я функціонує як де-факто держава. Управління регіоном позначене гібридним режимом, що поєднує авторитаризм із певним ступенем плюралізму. Це особливо проявилося під час президентських виборів 2011 року: усунення багаторічного лідера Ігоря Смирнова засвідчило зміну політичної динаміки. Придністров’я, яке часто називають російським «анклавом», схоже на Росію й залежить від неї. Придністровські посадовці часто виступають за анексію Росією, хоча сама Росія офіційно його не визнає. Референдум 2006 року засвідчив сильну підтримку (98%) приєднання до Російської Федерації, попри численні способи, якими Росія спотворює поняття «референдуму». Власники російських паспортів у Придністров’ї можуть голосувати на російських виборах на місцевих дільницях, а в регіоні досі перебуває 1,500 російських військових як «миротворчий» персонал. Економічне існування Придністров’я як «успішної неспроможної держави» значною мірою залежить від російської підтримки через фінансову допомогу, субсидії та безкоштовний природний газ, хоча це повільно змінюється. У культурному сенсі понад 95% придністровців вважають свій регіон частиною «русского мира», тобто ідеологічної назви російської сфери впливу. Водночас Придністров’я просуває громадянську ідентичність, що долає етнічні поділи, вкорінені в радянському інтернаціоналізмі.
Спочатку припускали, що Придністров’я відіграватиме військову роль у російській війні проти України. Однак ця ідея виявилася неправдоподібною через логістичну ізоляцію від Росії, обмежений військовий потенціал і брак підтримки провоєнних наративів у регіоні. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну придністровські так звані «посадовці», зокрема придністровський президент Красносельський, називали російську агресію не «спеціальною військовою операцією», як у російських медіа, а війною. Відтоді Придністров’я дотримується нейтральної позиції щодо війни, що спантеличило дослідників. Рішення, видається, пов’язане з широкими зв’язками з Україною та українською меншиною. Близько 100,000 жителів мають українське громадянство, що стримує антиукраїнські настрої. Це також може бути пов’язано з певним розчаруванням бездіяльністю Росії та роллю Придністров’я в Угоді Молдови про вільну торгівлю з ЄС. Проте ситуація змінилася через нещодавнє рішення України зупинити транзит російського газу до Європи, що призвело до відключень електроенергії в регіоні. Тепер «влада» Придністров’я звинувачує Україну в енергетичному колапсі, а таку риторику посилює російська пропаганда в місцевих Telegram-каналах.
Порівняно з Придністров’ям ситуація в Гагаузії зовсім інша. За радянської влади Гагаузія перетворилася з відносно бідного регіону на добре розвинений в економічному та культурному плані. Це спричинило піднесення гагаузького націоналізму у 1980-х роках. Тоді гагаузькі лідери заявляли про прагнення політичного самовизначення, побоюючись культурного зникнення через відсутність політичного захисника гагаузів деінде. Вони домагалися автономії або навіть незалежності від Молдови, провели референдум 1990 року про створення незалежної радянської республіки й кілька років діяли напівнезалежно.
Після придністровського конфлікту побоювання можливого відокремлення Гагаузії спричинили складні й часто суперечливі переговори між молдовським урядом у Кишиневі та гагаузькою владою в Комраті про досягнення автономії. Автономію Гагаузії було закріплено законом від грудня 1994 року, який створив Автономне територіальне утворення Гагаузія, відоме як Gagauz Yeri. Закон надав Гагаузії право на самовизначення в разі втрати Молдовою суверенітету, значною мірою відображаючи побоювання гагаузів щодо можливого об’єднання Молдови з Румунією. Закон також визнав офіційними мовами регіону молдовську, гагаузьку й російську та встановив політичні структури Гагаузії: Народні збори як законодавчий орган і башкана (губернатора) як виконавчого керівника. Регіональні кордони визначили на підставі етнодемографічних даних і референдумів, проведених у 1995 році. Майже десятиліття потому принципи гагаузької автономії були інтегровані до Конституції Молдови через зміни до статті 111.
Політична система Гагаузії характеризується певним рівнем самоврядування, але залишається переплетеною з національним політичним ландшафтом Молдови. Відносини між регіональними елітами Гагаузії та центральним урядом історично були складними, і між ними й досі зберігається напруженість щодо автономії та представництва. Гагаузи, переважно тюркомовні, прагнули утвердити свою ідентичність і політичні вимоги, часто реагуючи на відчутну маргіналізацію з боку молдовської держави. Динаміку регіональної політики додатково ускладнюють зовнішні чинники, передусім вплив російської політики, яка історично підтримувала гагаузьку автономію як противагу молдовському націоналізму. Симпатії до Росії зростають, що видно з результатів останніх виборів. Зокрема чинна башканка Гагаузії Євгенія Гуцул відвідала Всесвітній фестиваль молоді в Росії, особисто зустрілася з Путіним і підписала угоди про співпрацю з низкою російських місцевих органів влади, зокрема з органами влади Краснодарського краю. Як і «влада» Придністров’я, Гуцул також просила Москву допомогти з питанням «блокади». Обидва регіони називають нещодавнє запровадження нової редакції Митного кодексу Молдови, за якою і Придністров’я, і Гагаузія мають самостійно відшкодовувати підприємцям податки, блокадою. Башканка Гагаузії відповіла на це штампом російської пропаганди — заявила, що це «утиск прав гагаузів».
Гуцул належить до оточення Шора. Ні Мая Санду, ні західні дипломати не підтримують із нею контактів. Посадовців із команди Гуцул можна знайти в санкційних списках ЄС, а сама Гуцул перебуває під санкціями США. Російська пропаганда підживлює цей конфлікт через анонімні Telegram-канали, поширюючи низку повідомлень, локалізованих для молдовського контексту й часом узгоджених із російською пропагандою в інших частинах світу.
Президентські вибори 2024 року та референдум щодо ЄС у Молдові мають велике значення, особливо в контексті її відносин із Придністров’ям і Гагаузією. Вибори розглядали як голосування щодо геополітичної орієнтації Молдови. Придністров’я та Гагаузія з їхніми переважно проросійськими позиціями могли б вимагати більшої автономії або навіть домагатися відокремлення за підтримки Росії, якщо країна рухатиметься на Захід. Результати голосування виявили суттєві регіональні настрої та політичні поділи.
20 жовтня 2024 року Молдова провела референдум про внесення до Конституції зобов’язання щодо членства в ЄС. Результати були надзвичайно близькими — 749,719 осіб проголосували за цю ідею (50.35%), а 739,155 — проти (49.65%). Така вузька перевага свідчить про глибокі розколи в електораті. Зокрема Гагаузія та Придністров’я через свої проросійські настрої підсилили спротив інтеграції до ЄС.
У другому турі президентських виборів 3 листопада 2024 року чинна президентка Мая Санду здобула другий термін, набравши приблизно 55% голосів проти близько 45% у її суперника Александра Стояногло. Однак результати суттєво різнилися за регіонами. У Гагаузії Санду отримала менше 3% голосів, що засвідчило сильні проросійські настрої в цьому автономному регіоні. У Придністров’ї Санду здобула близько 20% голосів, що також відображає низьку підтримку серед населення, яке переважно тяжіє до Росії.
Референдум щодо ЄС, проведений одночасно з виборами, був визначальним для об’єднання чи подальшої поляризації Молдови. Рішенню рухатися до членства в ЄС рішуче протидіють Придністров’я та Гагаузія, які виступають за тісніші зв’язки з Росією. Результати виборів і референдуму можуть спонукати Придністров’я лобіювати міжнародне визнання або навіть посилювати напруженість у співпраці з Москвою, але через останні події воно стикається з більшими викликами у сфері енергетичної політики.
Результати президентських виборів і референдуму щодо членства в ЄС підкреслюють геополітичну напруженість усередині Молдови, особливо в Гагаузії та Придністров’ї. Потужні проросійські настрої в цих регіонах створюють виклики для проєвропейського порядку денного Санду та відображають ширшу регіональну динаміку, на яку впливають зовнішні актори, зокрема Росія.
Боротьба за визначення цілісної молдовської ідентичності — складне питання, глибоко вкорінене в історичному, політичному та соціальному контекстах країни. Після розпаду Радянського Союзу 1991 року Молдова бореться з конкуруючими національними наративами, мовними відмінностями та зовнішніми впливами, що сформували її сучасну кризу ідентичності.
Історія іноземного панування в Молдові, зокрема періоди під владою Османської імперії та Радянського Союзу, зумовила різноманітність населення та його культурних орієнтацій. Це строкате тло породило подвійність національної ідентичності: багато молдован ідентифікують себе або як румуни, або як представники окремого молдовського етносу. Декларація незалежності 1991 року спочатку наголошувала на зв’язку з румунською спадщиною, але подальший політичний розвиток ускладнив цей наратив.
Політичний ландшафт відображає цю боротьбу за ідентичність. Є румуномовні молдовани, які часто підтримують проросійських політиків, і російськомовні молдовани, що схиляються до проєвропейських партій. Цей поділ не лише мовний, а й ідеологічний, адже він впливає на політичну лояльність і суспільні настрої щодо майбутнього напряму Молдови. Багато молодих молдован і міських жителів обстоюють інтеграцію до ЄС, вважаючи її шляхом до модернізації та економічної стабільності. Натомість старші покоління можуть віддавати перевагу тіснішим зв’язкам із Росією через культурні зв’язки й економічну залежність.
Дискусія про уніонізм — ідею об’єднання Молдови з Румунією — є вагомою складовою боротьби за ідентичність. Прихильники вважають, що такий союз розширив би економічні можливості та зміцнив культурні зв’язки. Однак противники побоюються, що він підірве суверенітет Молдови й відчужить російськомовне населення. Ця дискусія посилюється під час виборчих циклів, впливаючи на партійні платформи та мобілізацію виборців.
У Молдові живуть різні етнічні групи, зокрема українці, росіяни та болгари. Це розмаїття додає нових вимірів дискурсу про національну ідентичність, оскільки різні групи обстоюють свої інтереси та визнання в межах молдовської держави загалом.
Мовне питання ще більше ускладнює формування ідентичності. Визначення мови як «молдовської» або «румунської» є політично спірним і слугує інструментом російської м’якої сили в країні.
Медіаландшафт відіграє вирішальну роль у формуванні суспільного сприйняття національної ідентичності. Проросійські медіа часто просувають наративи, що наголошують на відокремленості Молдови від Румунії та обстоюють тісніші зв’язки з Росією. Натомість проєвропейські медіа зосереджуються на інтеграції із Заходом і підкреслюють переваги членства в ЄС. Така поляризація посилює поточну кризу ідентичності, зміцнюючи наявні суспільні розколи.
Усі ці тенденції неодмінно вплинуть на парламентські вибори цього року, тому їх важливо розуміти. Нині Молдова виглядає ідеальним прикладом для дослідження або навіть «нульовим пацієнтом» у сенсі спостереження за боротьбою російського й західного впливів у реальному часі. Це може стати важливим уроком не лише для України, особливо з огляду на нинішній турбулентний стан європейської підтримки України, а й для західних політиків та інших зацікавлених сторін щодо того, що працює в пострадянському контексті та що можна поліпшити. Найсумніше в цих процесах те, що Молдова, яка гостро потребує відновлення після проблем минулого, не має перепочинку, бо Росія розриває її на частини, залишаючи молдован із меншою надією на майбутнє.
Застереження: погляди, думки та оцінки, викладені в матеріалах цього сайту, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
