13 хв читанняУ Єдиному реєстрі досудових розслідувань задокументовано понад 128 000 випадків російських воєнних злочинів в Україні — кожен із них залишив по собі безліч зруйнованих життів. Проте закон уже твердо націлений на російських воєнних злочинців. 530 обвинувачень, висунутих українськими судами, ордери МКС на арешт, зокрема Володимира Путіна — головного організатора війни, обвинувачення проти російських воєнних злочинців, висунуті США, а також розслідування воєнних злочинів у понад 20 інших країнах свідчать, що відповідальності можна і слід домагатися ще до повного відновлення миру. Порочне коло безкарності не може існувати вічно. Українське суспільство рішуче вимагає притягнути винних до відповідальності на всіх рівнях командної ієрархії. Однак масштаб проблеми створює численні логістичні та правові виклики. Відновити справедливість можливо лише спільними діями та за допомогою міжнародних партнерів. У цій статті розглянуто різні шляхи притягнення винних до відповідальності, з особливим акцентом на принципі універсальної юрисдикції та спроможності окремих держав сприяти досягненню справедливості для українських жертв війни.
Розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, Росія продемонструвала, що масові порушення прав людини та зухвале нехтування міжнародним гуманітарним правом є офіційною політикою злочинного кремлівського режиму. Міжнародна спільнота швидко засвідчила рішучість спільно відновлювати правопорядок. Невдовзі після вторгнення головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан на підставі звернень 40 держав-учасниць оголосив про початок розслідування «будь-яких минулих і поточних повідомлень про воєнні злочини, злочини проти людяності чи геноцид, скоєні на території України з 21 листопада 2013 року».
Російська Федерація вдалася до скоєння жахливих злочинів проти України, зокрема злочину агресії, воєнних злочинів,та злочинів проти людяності. Крім того, відповідно до резолюції ПАРЄ від 27 квітня 2023 року, дії Росії щодо депортації та примусового переміщення українських дітей до Росії або на тимчасово окуповані території можуть бути кваліфіковані як злочин геноциду. Попри необов’язковий характер резолюції, вона містить важливі політичні заклики та є кроком до правового розслідування злочину геноциду. Відповідно до Римського статуту, Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо чотирьох згаданих вище найтяжчих злочинів, які викликають занепокоєння міжнародної спільноти.
Скоєння злочину агресії[1] по суті стосується найвищого політичного та військового керівництва держави; іншими словами, це злочин керівництва. Відповідно до Кампальських поправок щодо злочину агресії, Міжнародний кримінальний суд уповноважений здійснювати юрисдикцію лише стосовно держав-учасниць Римського статуту. Це положення не поширюється на Росію, оскільки вона не є стороною Статуту. Хоча Україна ще не ратифікувала Римський статут, вона двічі визнала юрисдикцію Суду щодо найтяжчих міжнародних злочинів, учинених на її території, причому друга декларація від лютого 2014 року має безстроковий характер. МКС також може розслідувати злочин агресії за зверненням Ради Безпеки ООН; однак остання паралізована російським правом вето. Це створює значну прогалину у притягненні до відповідальності за злочин агресії.
Оскільки МКС не є реалістичним варіантом для переслідування за злочин агресії проти України, тривають дискусії щодо створення спеціального трибуналу, який міг би притягнути до відповідальності найвищих посадовців, передусім Путіна. Моделі майбутнього трибуналу різняться: від створеного на підставі угоди між Україною та ООН зі схваленням Генеральної Асамблеї до заснованого договором під егідою Ради Європи або гібридного трибуналу, інтегрованого в українську судову систему. Хоча держави G7 наразі просувають останній варіант, позиція Києва принципова: гібридний трибунал не підлягає обговоренню, оскільки не зможе подолати імунітети так званої «трійки» — президента РФ, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ. Ця позиція має вирішальне значення, адже підкреслює, що кров українського народу плямує не лише руки виконавців, а й совість тих, хто віддає злочинні накази.
Не применшуючи важливості пошуку механізму розслідування злочину агресії, слід наголосити на важливій роботі МКС щодо інших основних злочинів. 17 березня 2023 року МКС видав ордери на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової, російської уповноваженої з прав дитини, обвинувачуючи їх у незаконному переміщенні українських дітей до Російської Федерації. За даними ініціативи Children of War, від початку повномасштабного вторгнення Росія депортувала понад 19 500 дітей, хоча фактична кількість може бути більшою.
[1] Відповідно до статті 8bis (1) Римського статуту Міжнародного кримінального суду, це «планування, підготовка, ініціювання або здійснення особою, яка фактично може контролювати чи спрямовувати політичні або військові дії держави, акту агресії, що за своїм характером, тяжкістю та масштабом становить очевидне порушення Статуту Організації Об’єднаних Націй».
Кремлівська пропаганда широко використовувала дітей як інструмент: під виглядом «порятунку» українських дітей Росія створила подібну до мафії злочинну мережу, до якої входять численні структури, зокрема Російська православна церква. Ця мережа займається депортацією та перевихованням цих дітей і нав’язуванням їм «російських традиційних цінностей».
Через рік, 5 березня 2024 року, МКС видав ще два ордери на арешт двох високопоставлених російських військових командувачів, відповідальних за воєнні злочини у вигляді нападів на цивільні об’єкти та завдання надмірної шкоди цивільним усупереч Женевським конвенціям, стороною яких Росія досі залишається. Кількість ордерів на арешт зросла 24 червня 2024 року, коли МКС визнав докази достатніми для видачі ордерів щодо Сергія Шойгу, колишнього міністра оборони Росії, і Валерія Герасимова, начальника Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації. Серед іншого, кожен із них несе індивідуальну відповідальність за ракетні удари російської армії по електроенергетичній інфраструктурі України. Це означає, що якщо підозрювані опиняться на території однієї зі 124 держав-учасниць Римського статуту, їх буде негайно заарештовано й передано МКС — важливий крок, що суттєво скорочує кількість безпечних притулків для окремих воєнних злочинців.
Російські воєнні злочини можуть також розслідуватися й переслідуватися в українських судах, а також в інших країнах, що відкриває ширші перспективи для правосуддя.
Притягнення вищого керівництва РФ до відповідальності може тривати роками через необхідність довести його злочинний умисел, тому Україна зосереджується на розслідуванні воєнних злочинів, скоєних «безпосередніми виконавцями». За даними Генерального прокурора України, українські правоохоронці нині розслідують 128 000 воєнних злочинів. Така кількість справ стала б викликом для будь-якої системи, що намагається застосовувати людиноцентричний підхід, аби уникнути повторної травматизації жертв воєнних злочинів. Крім того, Україна має справу з ширшим колом воєнних злочинів, які раніше не були предметом переслідування, зокрема зі злочинами проти довкілля та кібератаками.
Незаконні дії Росії в Україні не є поодинокими: наявна чітка закономірність тяжких порушень прав людини, зокрема вбивств, позбавлення волі, катувань, сексуального насильства, насильницьких зникнень, нападів на цивільну інфраструктуру та позасудових страт. Відмовляючи у доступі до місць утримання українських військовополонених і незаконно затриманих цивільних, Росія продовжує ігнорувати мандат МКЧХ та відповідних агенцій ООН.
Щоб об’єднати зусилля державних органів і громадянського суспільства, Україна запустила спеціальні платформи, на яких громадськість може повідомляти про воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні Росією в Україні, зокрема WarCrimes.gov.ua і Svidok. Сучасні технології є відносно новими, але надзвичайно корисними для збирання доказів: наприклад, Palantir використовують для аналізу величезних обсягів даних, а Microsoft — для розпізнавання голосів злочинців, які, ймовірно, закликають до геноциду. Інструменти ШІ та OSINT дають змогу збирати докази в реальному часі й викривати тяжкі порушення прав людини, вселяючи надію, що жоден злочинець не залишиться невстановленим.
Значну частину документування воєнних злочинів здійснюють українські правозахисні організації, які невдовзі після повномасштабного вторгнення об’єднали зусилля, заснувавши «Ukraine. 5 AM Coalition». Серед учасників — ZMINA, Media Initiative for Human Rights, Truth Hounds, Ukrainian Helsinki Human Rights Union та інші досвідчені організації. Їхня методологія охоплює організацію польових місій на деокуповані території, безпосередню роботу з потерпілими та свідками й поєднання інформації, зібраної з відкритих джерел. Їхні висновки суттєво посилюють розслідування МКС, українських судів і потенційно іноземних судів, які можуть порушити справи за принципом універсальної юрисдикції.
Витоки універсальної юрисдикції сягають часів, коли піратів вважали найбільшими ворогами людства: держави могли карати їх незалежно від громадянства. Сьогодні міжнародна спільнота визнає, що деякі злочини мають такий масштаб, що загрожують усьому світовому порядку, а отже, з ними не можна миритися. До них належать воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид і катування.
Сучасної форми цей принцип набув після Другої світової війни та здобув значне визнання в Конвенції про геноцид 1948 року, Женевських конвенціях 1949 року про закони війни й Конвенції проти катувань 1984 року, а також був закріплений у кількох інших договорах із прав людини. Згідно з цим принципом, національні органи будь-якої держави можуть розслідувати міжнародні злочини й переслідувати окремих виконавців незалежно від місця ймовірного злочину, а також громадянства та місця проживання виконавців і жертв. Іншими словами, навіть не маючи жодного «зв’язку» зі скоєним злочином, держави все одно можуть переслідувати його в ім’я захисту універсальних цінностей.
To date, around 150 states have incorporated universal jurisdiction into their legislation to some extent, as Amnesty International reports. The involvement of various systems of jurisdiction, especially in countries where survivors of Russian war crimes as well as witnesses are currently residing, is extremely important for Ukraine. Several states have already launched preliminary universal jurisdiction investigations, starting from Germany in early March 2022, and followed by Lithuania, Latvia, Estonia, Sweden, Spain, Poland, Slovakia, France, Norway, and Switzerland. Some of these cases are not aimed at specific individuals but are rather carried out for the purpose of collecting evidence and patterns of war crimes. The most recent case of submitting a legal complaint at a foreign court (outside of Europe and the US) took place on April 15, 2024, in Argentina: The Reckoning Project filed a lawsuit on behalf of a Ukrainian man tortured by the Russian occupiers. If Argentina, which already has extensive experience in fighting for justice through universal jurisdiction, decides to open an investigation, it will once again highlight the fact that the safe harbor for Russian criminals is shrinking.
Одним із найвідоміших прикладів застосування універсальної юрисдикції є суди над винними у геноциді в Руанді 1994 року. У 2001 році Бельгія засудила чотирьох громадян Руанди до строків від 12 до 20 років, а у 2010 році Фінляндія призначила колишньому руандійському пастору Франсуа Базарамбі довічне ув’язнення за участь у геноциді в Руанді 1994 року.
Нещодавно, 15 травня 2024 року, найвищий кримінальний суд Швейцарії засудив колишнього міністра внутрішніх справ Гамбії Усмана Сонко до 20 років за злочини проти людяності, зокрема вбивства, катування, зґвалтування та незаконні затримання. Раніше він залишив Гамбію та попросив притулку у Швейцарії. Засудження такого високопосадовця стало безпрецедентним успіхом універсальної юрисдикції в Європі. Як заявив журналіст Маді М. К. Сісей, «цей судовий процес демонструє, що, попри все, довга рука правосуддя завжди може дістати злочинця», повідомляє The Associated Press.
Важливою справою, що стосується імунітетів керівників держав та універсальної юрисдикції, є справа Аугусто Піночета. Хоча зрештою його не екстрадували, арешт у Лондоні 1998 року на підставі ордера, виданого іспанським судом, демонструє застосування універсальної юрисдикції та створює важливий прецедент. Попри посилання на президентський імунітет від переслідування, найвищий суд Великої Британії постановив, що такий імунітет не поширюється на тяжкі злочини, як-от катування, позасудові вбивства та насильницькі зникнення.
Хоча такі питання, як створення спеціального трибуналу, потребують міжнародного консенсусу, рішення застосувати універсальну юрисдикцію ухвалюють окремі країни залежно від їхньої політичної волі та особливостей національного законодавства. Варто зосередитися на останньому аспекті, адже країни по-різному тлумачать і визначають умови застосування універсальної юрисдикції. У деяких країнах не потрібні навіть скарги потерпілих, а судове провадження може просуватися за наявності достатніх доказів. Натомість в інших системах через різні обмеження розслідування не можна розпочати навіть за наявності потерпілих.
Універсальну юрисдикцію можна поділити на два види: абсолютну та умовну.
За абсолютної універсальної юрисдикції переслідування найжахливіших злочинів може розпочатися незалежно від місця їх вчинення та громадянства як потерпілого, так і виконавця. У Європі цей вид універсальної юрисдикції застосовують кілька держав; найпомітніший приклад — Німеччина. У листопаді 2021 року вона першою засудила члена «Ісламської держави» (ІД) за геноцид єзидів — етнорелігійної меншини в Іраку — та злочини проти людяності. Крім того, у січні 2024 року німецький суд засудив колишнього сирійського полковника до довічного ув’язнення за злочини проти людяності. Жоден із них не мав жодного стосунку до Німеччини.
Втім, більшість держав можуть застосовувати універсальну юрисдикцію лише за наявності сильнішого зв’язку між імовірним злочином і самою державою. Наприклад, Австрія, Іспанія та Швейцарія можуть розпочати провадження лише за присутності підозрюваного на їхній території. Франція застосовує її, коли жертва є її громадянином або імовірний виконавець — громадянин чи резидент Франції. До 2022 року федеральний закон США про воєнні злочини дозволяв розслідувати злочини, скоєні будь-де, якщо жертва чи підозрюваний були військовослужбовцем Збройних сил США або громадянином США.
Через три місяці після початку жорстокого російського вторгнення в Україну було внесено Закон США «Про правосуддя для жертв воєнних злочинів» (JVWC), який згодом, 5 січня 2023 року, підписав президент Байден. Він дає змогу переслідувати іноземців за ймовірні воєнні злочини, скоєні за кордоном, якщо цих осіб виявлено на території США. Це рішення, хоча й не має зворотної дії, закладає підґрунтя для того, щоб США притягали до відповідальності осіб, які вчиняють воєнні злочини проти українського народу.
Ще одним обмеженням системи універсальної юрисдикції є можливість проведення заочних судових процесів, тобто без фізичної присутності обвинуваченого. Багато країн вважають заочні процеси проблематичними через труднощі із забезпеченням права на справедливий суд. На відміну від України, яка дозволила такі процеси ще у 2014 році, у багатьох державах ця процедура неможлива, хоча жоден міжнародний договір прямо не забороняє здійснювати юрисдикцію заочно. Прагнучи якнайшвидше досягти справедливості, Україна водночас забезпечує присутність захисника обвинуваченого відповідно до Європейської конвенції з прав людини. Звісно, більшість цих злочинців перебувають на території Росії, і вкрай малоймовірно, що Росія погодиться екстрадувати своїх громадян. Проте такі справи покликані чітко дати злочинцям зрозуміти, що їхню свободу пересування істотно обмежено, відповідальність неминуча, а загроза переслідування нависатиме над ними завжди. Крім того, це дає жертвам відчуття, що їхній досвід визнано й підтверджено. Це відповідає одному з правових афоризмів: «Відкладене правосуддя — це відмовлене правосуддя».
Є підстави вважати, що міжнародна спільнота відіграватиме ключову роль у допомозі жертвам на шляху до правосуддя. У грудні 2023 року Міністерство юстиції США висунуло чотирьом російським військовим обвинувачення у незаконному утриманні, катуваннях і нелюдському поводженні з громадянином США під час війни в Україні. Офіс Генерального прокурора України зазначив, що «це був перший випадок притягнення до відповідальності за воєнні злочини, скоєні під час російської агресії, за юрисдикцією іноземних держав».
Що стосується Європи, у жовтні 2023 року неурядова організація Clooney Foundation for Justice ініціювала в Німеччині три справи щодо воєнних злочинів російських військових. Вони стосуються ракетного удару поблизу Одеси, внаслідок якого загинули 22 цивільні особи, незаконного утримання та страти 4 чоловіків у Харківській області, а також низки страт і актів сексуального насильства, скоєних у Київській області на початку 2022 року. Якщо німецька влада визнає докази переконливими, вона може розпочати кримінальне розслідування, яке надалі може призвести до видання ордерів на арешт підозрюваних. Через системи Europol та Interpol виконання цих ордерів може поширюватися далеко за межі Німеччини.
Крім того, за словами федерального міністра юстиції Німеччини, у провадженні щодо прицільної стрілянини по цивільних, які тікали в Гостомелі, уже встановлено п’ятьох російських стрільців. Франція також розпочала розслідування після того, як у Донецькій області від російської ракети загинув журналіст France-Presse, а литовські правоохоронці розслідують убивство литовського кінематографіста в Маріуполі поряд з іншими порушеннями міжнародного гуманітарного права.
Жахливі російські злочини, скоєні в Україні, спонукали міжнародну спільноту шукати різні шляхи притягнення до відповідальності вищих керівників РФ і підлеглих виконавців. МКС і потенційні спеціальні трибунали, безумовно, є ключовими механізмами, але українська система потребує більш невідкладної допомоги та розвантаження. Тому критично важливо, щоб інші країни застосовували механізми універсальної юрисдикції для переслідування злочинців, збирання доказів для подальших судових проваджень і забезпечення жертвам відчуття, що їхній досвід визнано.
У випадку України міжнародна спільнота має багато можливостей для збирання доказів, адже війна триває. Тут немає таких перешкод, як необхідність відтворювати давні історичні події чи отримувати доступ до свідків. Російські воєнні злочини документують і готові ділитися доказами численні учасники — від державних органів до організацій громадянського суспільства, — а очікування суспільства високі: понад 70% людей вимагають притягнення винних у цих злочинах до відповідальності.
Здійснення міжнародного правосуддя — складний, тривалий і ресурсомісткий процес із багатьма властивими йому труднощами. Проте універсальна юрисдикція може ефективно доповнювати механізми міжнародного правосуддя у притягненні до відповідальності осіб, винних у воєнних злочинах, геноциді та злочинах проти людяності, а також сигналізувати, що цикл безкарності зрештою буде розірвано.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
