12 хв читання
Протягом останнього десятиліття ліберальному світовому порядку, очолюваному західними державами, кидають виклик нові авторитарні режими, що набирають сили, найвпливовішим із яких є Китай. Стрімке перетворення Китайської Народної Республіки (КНР) із невизнаної країни на велику силу на міжнародній арені зайняло менш ніж століття й здивувало весь світ.
Останнім часом КНР спирається на свою економічну могутність, щоб увійти до «елітарного клубу» світових лідерів. Як велика держава, Китай прагне використати свій досвід, аби запропонувати привабливу альтернативу західній економічній моделі, заснованій на демократії, прозорості та ліберальних цінностях. Використовуючи невдоволення країн Глобального Півдня Заходом, Пекін переосмислює цінності, що лежать в основі ліберального світового порядку, і створює нові інституції для країн, чий голос не було почуто. Це ставить перед світом тривожне питання: чи має Китай намір реформувати глобальний порядок, чи встановити новий авторитарний?
У цій статті розглядаються ключові риси ліберального світового порядку, де домінують США, виклики, з якими він нині стикається, а також роль, яку Китай готовий відігравати в цій системі (чи поза нею). Також аналізуються занепокоєння Пекіна щодо чинної системи глобального врядування й те, чи готова КНР вдатися до радикальних кроків для її повалення.
Після завершення Другої світової війни США зрештою зуміли побудувати ліберальний світовий порядок — систему, засновану на нормах, інституціях, верховенстві права та ліберальних цінностях. Після розпаду Радянського Союзу США стали єдиною наддержавою й отримали можливість поширити свій вплив і цінності на весь світ. У момент ідеологічної перемоги майбутнє здавалося позитивним і світлим: Френсіс Фукуяма навіть проголосив його кінцем історії — тріумфом ліберальних цінностей.
Поки США та їхні союзники святкували перемогу в холодній війні, постали нові держави, готові кинути виклик тріумфальному світовому порядку. Китай і Росія були двома авторитарними державами, що прагнули посісти своє місце серед світових лідерів.
Тепер, дивлячись із перспективи 2023 року, важко уявити те світле майбутнє, яке змальовували західні лідери. Світ пережив дві руйнівні економічні кризи, зростання популізму, нехтування правами людини, тероризм і нові воєнні конфлікти. ЄС стикається з відступом від демократії та політичною реакцією, Японія намагається стримувати Китай, а навіть у США — опорі системи — був президент, чиї погляди суперечили більшості проголошених ліберальних цінностей.
Щоб зберегти ліберальний світовий порядок, західним демократіям іноді доводилося вдаватися до неліберальних засобів стримування й розв’язання конфліктів, через що вони здобули репутацію лицемірів. Те, що навіть західні держави, які створили норми та інституції, не дотримуються їх, дало авторитарним державам змогу маніпулювати цією суперечністю: вони використовують її для виправдання порушень норм і правил, установлених у ліберальному світовому порядку.
Повномасштабне російське вторгнення в Україну 2022 року стало чітким сигналом, що Москва планує повалити ліберальний світовий порядок, і створило ще більше викликів для ослаблених західних демократій. Такий розвиток подій спричинив ще одну важливу дискусію — якими є цілі Китаю в міжнародній системі й наскільки далеко Пекін готовий зайти заради їх досягнення.
Китайська Народна Республіка дуже пишається тим, що називає «мирним піднесенням» — без воєн і втручання у справи інших країн. Чи було воно настільки мирним, як стверджує Китай, — предмет дискусії, але одне очевидно: «піднесення» відбулося — і сколихнуло весь світ.
За останні кілька десятиліть КНР пережила стрімкий економічний поступ — те, чого західні держави досягали протягом кількох століть. Коли 1949 року було засновано Китайську Народну Республіку, це була спустошена війною країна з украй бідним населенням і без перспектив світлого майбутнього: її не вважали законною правонаступницею Китайської імперії та виключили з усіх міжнародних інституцій. Тоді, 70 років тому, ніхто не міг очікувати, що 2010 року КНР випередить Японію і стане другою за величиною економікою світу. Китайські посадовці розумно й стратегічно провели соціально-економічні реформи, завдяки чому змогли використати переваги світового порядку на чолі зі США собі на користь.
Китайський професор Чжан Вейвей стверджує, що Китай пройшов 4 промислові революції лише за 40 років — від реформ Ден Сяопіна, який «відкрив» Китай світові. За ці 40 років якість життя китайських громадян разюче поліпшилася: колись вони жили в бідній аграрній країні, а нині живуть у високотехнологічних містах, користуються інтернетом 5G, їздять швидкісними поїздами та користуються здобутками невпинного наукового поступу. Таке стрімке піднесення забезпечило КПК непохитну підтримку населення й дало КНР змогу стати одним із ключових гравців на міжнародній арені.
Разом зі зростанням китайської економіки зростали й її амбіції. Беручи до уваги свої досягнення та користуючись новою силою у світовій політиці, КПК усвідомила, що більше не мусить грати за правилами Заходу, а натомість може запропонувати альтернативну модель економічного розвитку. Її часто називають «китайською моделлю»; вона демонструє, що успішний економічний поступ не потребує політичної лібералізації. Головні риси цієї моделі — експортоорієнтована економіка з активним державним втручанням, прагматичні реформи та залежність від іноземних інвестицій. Усі стратегічні галузі китайської економіки контролюють державні підприємства (SOEs), що забезпечує державі абсолютне домінування в економічній сфері. Це, разом із беззаперечною владою КПК, вважається джерелом стабільності, необхідної для успішного розвитку. Китай розглядає постійну зміну влади та політичну лібералізацію в західних демократіях як їхню слабкість, яка призводить до різних криз і сповільнює поступ країни.
Китай довів, що авторитаризм не є протилежністю сучасності: ці дві риси не суперечать одна одній, а можуть співіснувати й процвітати. Така ідея надзвичайно популярна серед лідерів країн, що розвиваються та намагаються виконати всі вимоги західного світу щодо лібералізації й демократизації.
Країни, що розвиваються, завжди шукають інвестицій і фінансової підтримки. Один зі способів їх отримати — співпраця з МВФ, Світовим банком, Європейським інвестиційним банком або іншими інституціями, очолюваними Заходом, чиї кредити завжди мають умови й вимагають реформ. І хоча ці умови покликані стимулювати економічний розвиток країни-позичальниці, вони часто стають важким тягарем для уряду. Крім того, не всі країни, що розвиваються, вважають ліберальний світовий порядок і систему на чолі із Заходом привабливими: вони не хочуть ставати електоральними демократіями, захищати права людини та дотримуватися верховенства права. Це створює конфлікт інтересів і спонукає шукати інші шляхи економічного розвитку та отримання позик.
З огляду на цю ситуацію «китайська модель» видається ідеальною відповіддю. Китайські політики заявляють, що не планують експортувати до інших країн «соціалізм із китайською специфікою», однак вважають, що подали приклад економічної моделі, яка забезпечує розвиток і водночас не вимагає радикальних ліберальних реформ. Крім того, у межах ініціативи «Один пояс, один шлях» (BRI) КНР готова інвестувати в країни, що розвиваються, та співпрацювати з ними в інфраструктурних проєктах.
Китай також стверджує, що, на відміну від західних країн, не висуває умов для надання позик і не втручається у внутрішню політику. Наприклад, щодо співпраці з африканськими країнами КНР заявляє, що дотримується принципу «п’яти ні»: не втручатися в обрані окремими країнами шляхи розвитку; не втручатися в їхні внутрішні справи; не нав’язувати волю Китаю; не прив’язувати допомогу до політичних умов; не шукати корисливих політичних вигод у співпраці щодо інвестицій та фінансування.
Хоча КНР справді не намагається нав’язувати своє бачення управління внутрішніми справами, умови все ж існують — просто вони мають іншу природу. Китай використовує позики, щоб здобути підтримку в міжнародних інституціях і — у довгостроковій перспективі — політичний вплив на країни, які не зможуть погасити борги, або навіть доступ до їхньої критичної інфраструктури. Водночас уряди країн, що розвиваються, особливо контрольовані корумпованими авторитарними режимами, охоче приймають китайські інвестиції та просувають інтереси КПК за кордоном.
Хоча «китайська модель» безперечно має певну привабливість, існує занепокоєння, що її неможливо застосувати в інших країнах, які розвиваються, окрім самої КНР. Завдяки величезному населенню й кваліфікованій дешевій робочій силі Китай зумів залучити багато інвесторів і наростити експорт — перевага, якої не мають багато менших країн, що розвиваються. Ще одна ключова проблема полягає в тому, що китайська економіка починає сповільнюватися, а всередині системи з’являються виклики, наприклад криза на ринку нерухомості. Чи зможе КПК подолати ці труднощі та забезпечити подальший розвиток країни, стане питанням найближчих років. З огляду на ці чинники спроба застосувати «китайську модель» була б досить ризикованим вибором для країн, що розвиваються.
Сучасний Китай має значну політичну й економічну могутність, тож одне з найнагальніших питань — що КНР планує з нею робити. Чи спробує вона повалити ліберальний світовий порядок на чолі зі США? Чи намагатиметься перетворити його відповідно до власних інтересів?
Пекін не має наміру приймати ліберальний світовий порядок у його нинішньому вигляді. Хоча китайське керівництво не висловлювало прямої думки про придатність чинного порядку для КНР, воно заявляє про прихильність так званим «П’яти принципам мирного співіснування»: взаємній повазі до суверенітету й територіальної цілісності, взаємному ненападу, невтручанню у внутрішні справи одне одного, рівності та взаємній вигоді, а також мирному співіснуванню. Ці цінності можуть лежати в основі ідеального для Китаю світового порядку й дають змогу проаналізувати китайські застереження щодо наявного.
Повага до суверенітету й територіальної цілісності — найважливіша цінність, якої Китай прагне дотримуватися на міжнародній арені. Пекін вважає острів Тайвань, де розташована Китайська Республіка, своєю територією й невдоволений країнами, які, попри дотримання політики «одного Китаю», продовжують співпрацювати з Тайбеєм. Окрім того, питання територіальної цілісності стосується Тибету та ланцюгів островів у Південно-Китайському морі, що є предметом спору зі світовою спільнотою. У скандальному прояві неповаги до верховенства права Китай відмовився виконувати рішення Постійної палати третейського суду 2016 року на користь Філіппін у спорі щодо Південно-Китайського моря. З огляду на ці проблеми Пекін особливо наголошує на важливості поваги до територіальної цілісності на міжнародній арені. Наприклад, КНР ніколи не визнавала анексії Росією Криму та чотирьох українських регіонів, хоча й не засудила дії Москви. Важливо зазначити, що КНР не ставилася б так серйозно до питання посягання на територіальну цілісність, якби не її власні спірні претензії на Тайвань, Тибет і Південно-Китайське море.
Інший важливий принцип — невтручання у внутрішні справи. Китайські посадовці вважають, що іноземні уряди за жодних обставин не повинні мати змоги виправдовувати втручання у внутрішні справи іншої держави. Це нагальне питання для Пекіна, особливо в контексті захисту прав людини. Західний ліберальний світовий порядок передбачає, що в разі порушення прав людини іноземні держави мають право втручатися, щоб зупинити звірства. Китай, авторитарна країна, яку звинувачують у різноманітних порушеннях прав людини, не погоджується з концепцією гуманітарної інтервенції та співпрацюватиме з будь-яким режимом, якщо це йому вигідно.
Слід звернути увагу на принцип рівності та взаємної вигоди. Хоча він звучить самоочевидно, він відображає одну з фундаментальних претензій Китаю до ліберального світового порядку: Пекін не вважає цей порядок рівноправним. КНР стверджує, що інституції та норми, які лежать в основі ліберального світового порядку, працюють на користь західних держав (наприклад, США де-факто мають право вето в МВФ).
Щоб розв’язати розглянуті вище проблеми, Китай дедалі більше залучається до міжнародних інституцій і світових справ. Пекін активно використовує ООН та її інституції, щоб утвердитися як один зі світових лідерів. Нині КНР належить до країн, що надають найбільше миротворців для миротворчих місій ООН, перевершуючи всіх інших членів Ради Безпеки ООН.
Ще одним помітним кроком Китаю в межах чинного світового порядку є створення нових або зміцнення наявних інституцій на користь інтересів Пекіна. Шанхайська організація співробітництва (SOC), Азійський банк інфраструктурних інвестицій (AIIB) і Банк BRICS подаються як альтернативи органам, очолюваним Заходом. Примітно, що AIIB, створений 2016 року, вже став потужнішою фінансовою інституцією, ніж заснований Заходом Азійський банк розвитку. Створюючи ці інституції, Китай сподівається постати лідером Глобального Півдня та захисником інтересів країн, що розвиваються.
З огляду на згадані чинники немає достатніх підстав стверджувати, що Китай перетворюється на революційну силу. Хоча Пекін намагається переосмислити деякі ліберальні цінності та створює альтернативні міжнародні інституції, його принципи здебільшого все ще узгоджуються із західними; він просуває співпрацю в інституціях, створених західними державами, шукає в них союзників і підтримки (наприклад, за допомогою BRI) та не виявляє значного інтересу до підриву наявного порядку. Китай отримує вигоду від глобалізованого світу, вільної торгівлі та співпраці зі своїми західними партнерами, тому повне повалення чинного світового порядку не було б вигідним для КНР. Ми бачимо, що Пекін намагається скоригувати деякі структурні елементи ліберального світу, аби вони краще слугували його інтересам, і прагне стати лідером Глобального Півдня.
Стрімке піднесення Китаю та виклики, з якими ліберальний світовий порядок зіткнувся у XXI столітті, спричинили дебати про майбутнє глобальних інституцій. Китай використовує своє безпрецедентне економічне зростання для просування альтернативної моделі розвитку, що не передбачає політичної лібералізації. Це дає країнам, що розвиваються, змогу уникнути необхідності виконувати обтяжливі умови, які висувають інституції на чолі із Заходом. «Китайська модель» пропонує авторитарний підхід до економічного поступу, кидаючи виклик традиційному західному наративу про те, що політична лібералізація є передумовою модернізації. Хоча ця модель певною мірою приваблива, вона існує ще не настільки довго, щоб довести свою ефективність у довгостроковій перспективі.
У міру того як Китай продовжує розширювати свій вплив, створюючи нові інституції та проєкти на кшталт ініціативи «Один пояс, один шлях», західні лідери дедалі більше непокояться щодо намірів Пекіна. Китай відкрито не схвалює ліберальні цінності, що лежать в основі сучасної міжнародної системи, та просуває власне бачення принципів, які мають бути основою глобального порядку. Водночас Китай підтримує співпрацю в межах ООН і не готовий відмовлятися від переваг глобалізованої та багатосторонньої системи. Нині Китай навряд чи можна вважати революціонером, який прагне підірвати чинний світовий порядок загалом і збудувати цілком новий. КНР радше є силою, що прагне пристосувати міжнародну систему до своїх потреб. Чи зростатимуть амбіції та наполегливість Пекіна, чи залишаться такими самими, покаже час. Але якщо західні держави хочуть бачити свій ліберальний порядок стабільним і незмінним, вони мають бути єдиними у своїй політиці стримування Китаю.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors, and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
