14 хв читанняНапередодні останнього саміту НАТО у Вільнюсі інформаційна буря охопила не лише українські, а й світові медіа. Вони раз у раз поверталися до одного питання: чи приймуть або запросять цього разу Україну до НАТО? Ця дилема стала очевидною після того, як Офіс Президента України вирішив подати офіційну заявку до НАТО у 2022 році, на порозі російської агресії. За кілька годин до початку офіційної частини саміту Президент Зеленський ані підтверджував, ані заперечував свій приїзд до литовської столиці, водночас вимагаючи запрошення до членства. Однак, попри певні практичні результати, як-от нові поставки зброї та Декларацію G7 із давно очікуваними гарантіями безпеки для України, ця вельми очікувана подія не прояснила багато питань, натомість породивши численні суперечки щодо української дипломатичної стратегії, сучасного медіаландшафту, військової сили та майбутнього самого НАТО. Дізнайтеся, як Вільнюський саміт став відображенням тернистого шляху України до повноправного членства в НАТО, які підказки він дав, щоб трохи полегшити цю дорогу, і як відповів на інші важливі питання, на які давно чекали.
Перетворитися з країни, що входила до ядра головного конкурента НАТО (який сам обрав собі цю роль), на країну, яка приймає те, що раніше вважала своїм ворогом, зовсім непросто. Опоненти цього твердження наводять приклад Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини й навіть Албанії, адже ці держави перебували в подібній ситуації. Хоча в цьому є частка правди, це не зовсім точно.
За радянських часів НАТО було для українців словом-тригером. Важко переосмислити себе й позбутися щоденних повторюваних тверджень про те, який поганий Захід, уособленням якого вважали НАТО, і про те, що кожна людина на Заході хоче знищити всіх у Радянському Союзі. Цей процес метаморфози разом з іншими важливими суспільно-політичними процесами, такими як трансформація освіти й медіаландшафту, потребує багато часу, але може дати добрі довгострокові результати. Він міг би відбуватися поступово, але деякі події, спричинені Росією, прискорили його…
Парадоксально, але саме бурхлива реакція Росії на розширення НАТО на схід, її параноїдальний страх перед військовим блоком на своїх кордонах і подальші спроби «захистити Україну» від нього привели Україну ближче до Заходу, ніж будь-коли. Дві революції — 2004 та 2014 років, обидві з російською першопричиною, — породили серед українців хвилю великих (подекуди надто великих) сподівань. Вони усвідомили потребу в НАТО й свою готовність до нього (хоча й не всі та не всюди в країні) раніше, ніж деякі лідери держав-членів НАТО. Водночас до 2014 року Росія поширювала наратив про те, що НАТО захопить житлові квартали українських міст і дачні сади. І хоч українці завжди захоплювалися Заходом та слухали розповіді тих, хто там уже побував, цьому наративу допомагав страх перед невідомим.
Помаранчева революція 2004 року та українська інтеграція до НАТО тісно переплетені. Насправді це було одним із ключових елементів виборчої кампанії колишнього Президента України Віктора Ющенка і одним із тих, що викликали найбільший спротив. Складні питання безпеки завжди були непростими для українців, адже важко думати про військову міць і зброю, коли в країні немає економічної чи політичної стабільності. Напередодні вже сумнозвісного Бухарестського саміту НАТО 2008 року українці ще не були цілком психологічно готові до вступу в НАТО. Порівнюючи рівень обізнаності українців про НАТО у 2008-му, 2014-му й особливо тепер, можна побачити еволюцію: початковою точкою було майже повне незнання організації, її цілей і того, що потрібно для реального членства. Водночас високі сподівання Помаранчевої революції розбилися об сувору реальність української політичної боротьби між різними політичними групами заради впливу. Усе це дало Україні нестійку опору перед самітом, на якому Росії вдалося переконати США та Джорджа Буша-молодшого, що вступ України й Грузії до НАТО — надто ризиковане рішення.
У 2010 році Віктор Янукович, щойно обраний тоді Президент України, якого Кремль підтримував фінансово й політично, вирішив змінити напрямок, намагаючись обрати нейтралітет. Нейтральний статус України був однією з його головних передвиборчих обіцянок. На його підтримку Янукович і його соратники експлуатували «жахи НАТО». За його логікою, краще було зосередитися на економіці, а не думати про військо. Чи був це справжній нейтралітет, як, наприклад, в Австрії? Питання дискусійне. Оскільки стандарти для багатьох аспектів військової сфери є основою інтеграції до НАТО, цілком справедливо сказати, що українська армія тоді віддалялася від НАТО. Скорочення озброєнь, погіршення умов для військових, зростання корупції, кампанії цькування «новачків» військового призову, проблеми гендерної рівності — усі ці проблеми досягли піку за президентства Януковича, а деякі з них досі залишаються перешкодами на українському шляху до НАТО. Коли політика Януковича стала нестерпно проросійською, українці знову зробили крок віри в краще майбутнє під час Революції гідності 2014 року.
У 2014 році ці нові надії допомогли Петрові Порошенку здобути президентство. Він прийшов до влади, обіцяючи привести Україну до ЄС і НАТО та на додачу «закінчити війну за два тижні». Досягнувши певного успіху в тому, щоб Україна залишалася у фокусі західних лідерів, і маючи невеликі здобутки в європейській інтеграції, він проігнорував усі інші питання — як ті, які не міг розв’язати сам, наприклад російську агресію, так і впровадження реформ, зокрема модернізацію військового комплексу. Трансформація справді відбувалася, але не скрізь, не завжди і недостатньо швидко. Усе це разом з іншими чинниками, такими як недоліки публічної дипломатії та її ефективності, «брак повністю самостійних і стійких демократичних інституцій» і найгірше — надмірна зосередженість на створенні власного політичного культу, що й досі шкодить українській політиці в її найвирішальнішій фазі. Ті самі причини робили Захід скептичним щодо України в НАТО.
На початку цього розділу країни Варшавського договору згадано недарма. Українські експерти часом стверджують, що сама Україна не гірша, а в деяких аспектах навіть краща за країни, уже прийняті до НАТО. Вони можуть натякати на можливу упередженість щодо України. Хоча цей сценарій може бути однією з причин, слід також пам’ятати, що Захід дивиться на це зовсім інакше — приблизно так само, як на інтеграцію України до ЄС. Так, попри спроби Росії довести протилежне, Україна бореться з корупцією краще, ніж заведено вважати. Ба більше, її прогрес не гірший, ніж у Румунії, Болгарії та Албанії, які вже є членами НАТО. За нинішніх геополітичних тенденцій деякі експерти можуть навіть вважати членство України в НАТО логічнішим і життєздатнішим, ніж членство Угорщини.
Однак невиконане домашнє завдання цих країн є причиною скептицизму НАТО щодо України. Як бачимо, піднесення ультраправої політики в Польщі й Угорщині та економічна нестабільність Болгарії й Румунії вже створили тріщини в європейській безпеці. Так, вступ Албанії був ризикованим рішенням, але розв’язувати проблеми в країні розміром з Албанію легше, ніж в Україні. Час зрозуміти, що Україна в НАТО — це можливість і для НАТО, і для України стати стійкішими, якщо правильно розіграти карти. Але, на жаль, Захід подає це недостатньо прозоро, і всі ці побоювання затьмарили нещодавній Вільнюський саміт.
Минуло вже кілька днів після того саміту, а запитань усе ще безліч. Зазвичай такі саміти лишаються поза увагою широкої публіки, але цього разу через напругу навколо «українського питання» все скидалося на реаліті-шоу. Було все: драматичні коментарі, сюжетний поворот і фінал, через який усі сперечаються, чи справді він був добрим.
Це була одна з рідкісних нагод, коли Президент Зеленський міг в одному місці зустрітися з усіма лідерами, зацікавленими в допомозі Україні. Ставки були високі, а ризики — не менші, тож не дивно, що Україна обрала ризиковану азартну стратегію. Для сучасної дипломатії це цілком традиційно: намагайся висадитися на Місяці, і якщо не вдасться — досягнеш зірок. Схоже, цього разу українська команда керувалася саме цим: допустимо вимагати чіткої гарантії прийняття до НАТО. Зрештою, травма Будапештського меморандуму досі переслідує українців, адже він для них символізує дипломатичну неефективність і зламану довіру. Щоб цього уникнути, команда Зеленського хотіла отримати щось конкретне. Але й цього разу небажання вдаватися в нюанси зіграло проти неї.
У такі складні часи ми схильні осмислювати непрості процеси довкола нас через узагальнення. З психологічного погляду це заспокоює. Але в такій гонитві не все можна узагальнити, і ця ситуація — яскравий тому приклад.
Ідея дати Україні «золотий квиток до НАТО» загалом слушна й ґрунтується на добрих намірах. Однак вона недостатньо ретельно продумана. Цій ідеї бракує бачення, а її обґрунтуванню — глибшого розуміння. Так, Будапештський меморандум є одним із доказів того, що не кожну обіцянку в західному світі виконують. Але є одна вирішальна деталь: це не юридично зобов’язувальний документ. У сучасній геополітиці трапляються ситуації, коли навіть юридично зобов’язувальний документ можуть викинути у смітник. Відмовитися від ядерної зброї справді боляче, але чи не болючіше було б ізолюватися від зовнішнього світу, маючи її?
А що, власне, означає «запрошення» України до НАТО? Хіба хтось колись отримував «запрошення» такого типу? Що воно означає? Численні західні лідери неодноразово казали, що Україна приєднається до НАТО, щойно закінчиться війна. Водночас людей в Україні підігрівають очікуванням прориву до НАТО, який потрібен для… а для чого він потрібен? Чи може це «запрошення» бути юридично обов’язковим документом? У цьому є великі сумніви. Радше ми можемо знову опинитися в ситуації, подібній до Будапештського меморандуму.
Складно вивірити добру стратегію для такої події, коли потрібно збалансувати повідомлення для внутрішньої та зовнішньої аудиторій, особливо коли вдома довкола неї панує такий ажіотаж. Якби Зеленський був надто м’яким у Вільнюсі, його критикували б за те, що він перестав докладати зусиль на полі бою. Якби він був надто жорстким, то ризикував би втратити всю додаткову підтримку західних партнерів. Якби він узагалі не приїхав на саміт, його висміяли б за те, що він знехтував можливістю й зосередився лише на власних вимогах. Як бачимо, сама ситуація була справжнім мінним полем. Обрана стратегія фактично спрацювала вдома краще, ніж за кордоном, хоча спочатку її пристосовували до американського способу мислення.
Війна — дуже емоційний процес, особливо коли вона триває понад дев’ять років. Іноді важко впоратися з усіма цими емоціями так, щоб це не шкодило іншій діяльності. Політики теж люди, особливо ті, хто не має ґрунтовного політичного досвіду. Водночас усе, що насичене сильними емоціями — позитивними чи негативними, — із часом виснажує. Це важливе розуміння і для дипломатії: війна емоційно виснажує всіх. Особливо коли вона постійно присутня в медіа. Для України начебто добре завжди бути на виду, однак коли це нічим не врівноважено, навіть найменша помилка може перетворитися на велику драму. Емоції були найбільшою проблемою Вільнюського саміту. З психологічного погляду Президент Зеленський емоційно загострив ситуацію, тоді як інші учасники в цьому випадку хотіли підійти до неї з холодною головою. Уявіть ситуацію: дитина намагається розв’язати математичну задачу, а вчитель починає кричати, вимагаючи розв’язати її негайно. Бо інакше вчителю можуть не заплатити, і йому не буде чим оплачувати рахунки. Це точно відображає ситуацію й закономірно мало зворотний ефект. Іноді емоції — дуже корисний і потужний інструмент, але не тоді, коли всі інші намагаються заспокоїтися в уже вкрай емоційній ситуації.
Утім, не все так погано, як здається. Той саміт дав Україні гарантії безпеки, що фіксують кроки західних партнерів у разі майбутньої ескалації з боку Росії. Він дав більше зброї, що важливо в контексті контрнаступу. Зрештою, Україна отримала гарантію вступу до НАТО без Плану дій щодо членства, подібно до Фінляндії. Попри все це, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив, що український шлях до НАТО став «коротшим, але не швидшим». Та хіба з меншою кількістю перешкод не буде легше справді дістатися мети? Як бачимо, цей гарячковий сон саміту виявив певні непорозуміння в українському підході не лише до євроатлантичної, а й до європейської інтеграції. Як не дати цьому процесу ще більше загубитися в перекладі?
У нинішньому розмежуванні між державами-членами НАТО важко не втратити з поля зору головне. Фактично вони розділені щодо того, як підтримувати Україну і чи запрошувати її до Альянсу. Багато західних партнерів України, за винятком кількох, мають для неї різні найкращі сценарії, і це не завжди членство в НАТО. Окрім добре відомої позиції Угорщини проти вступу України до НАТО, США також досить чітко заявляють, що Україні зараз недоречно приєднуватися до НАТО. Водночас під впливом повномасштабного вторгнення такі країни, як Франція, Італія та Німеччина, стали позитивніше ставитися до ідеї вступу України до Північноатлантичного альянсу. Проте важко говорити про чіткі блоки позицій усередині НАТО, за винятком Польщі та країн Балтії, які одностайно підтримують вступ України.
Як бачимо, позиції та думки країн змінюються під тиском обставин і останніх подій на полі бою. Навіть твердження, що Німеччина налаштована позитивніше, ніж раніше, не означає такої ж упевненої підтримки в заявах і діях, як у згаданих вище країнах. Слід враховувати, що канцлер Шольц діє в цьому питанні дуже обережно, а міністр оборони Німеччини заявив, що Україна може розраховувати на вступ до Альянсу та приплив інвестицій лише після завершення війни. Отже, група країн, зокрема Польща й держави Балтії, беззастережно підтримує вступ, тоді як інші країни обережні у своїх заявах з цього питання.
Однак варто зазначити, що союзники так і не узгодили ані чітких цілей війни, ані того, як саме Україна має перемогти. На жаль, Україна також припустилася помилки. Від січня цього року український контрнаступ був однією з головних тем обговорення. Після передачі Україні німецьких танків Leopard 2 український медіапростір наповнили заяви про те, що танки та бойові машини піхоти, як-от Marder тощо, потрібні для підготовки контрнаступу й прориву російської оборони на тимчасово окупованих українських територіях.
У травні українці та партнери все ще очікували контрнаступу, який залишався гарячою темою в медіа. Ця стратегія добре співіснує із завданням отримати зброю, але вона також створила дещо нереалістичні очікування серед західних партнерів. Попри те, що міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба наголошував: майбутню операцію не слід сприймати як «вирішальну битву», — і висловлював думку, що Україні може знадобитися не один контрнаступ, щоб звільнити всі тимчасово окуповані території, це не допомогло знизити очікування. Наприклад, в інтерв’ю The Guardian президент Чехії сказав, що контрнаступ може стати «останнім шансом» цього року, бо Україні буде важко швидко підготувати нові війська, якщо Збройні сили зазнають великих втрат через недостатню підготовленість до наступальних операцій, а відновити запаси необхідних боєприпасів і пального буде надзвичайно складно.
Водночас Вільнюський саміт також підтвердив, що стратегія «зброї останнього шансу» не надто ефективна з погляду інформаційного планування. Зрештою, представники української сторони, які повідомляли про ці потреби, послідовно подавали різні види озброєння як останній шанс. Технічно це правда, але для дипломатії таке формулювання недостатньо чітке. Через це європейці втомилися від наративу «останнього шансу» й стали приділяти менше уваги вирішальному питанню військової допомоги Україні.
Якщо проаналізувати інформаційний підхід Офісу Президента до НАТО, стає очевидно, що він був спрямований винятково на США. На жаль, це дає зворотний ефект: багато представників європейських та українських політичних еліт вважають це підтвердженням наративу російської пропаганди про те, що США є єдиним справжнім лідером у таких форматах, а Європа — лише їхньою маріонеткою. Як щось, створене тільки для американської цільової аудиторії, може спрацювати і в Європі, якщо в ній є кілька субрегіонів із різними медійними контекстами й культурами? Наприклад, хоча відеозвернення Зеленського зі Зміїного добре спрацювали для американської аудиторії, європейці не дуже добре зрозуміли це повідомлення. Варто зважувати можливі ризики та наслідки медіапродукту, яким команда Президента ділиться з міжнародною аудиторією. Ще важливіше створювати те, що буде прийнятним і для внутрішньої, і для міжнародної аудиторії.
Проте саміт у Вільнюсі не приніс Україні офіційного запрошення до НАТО й залишив відкритими всі подальші сценарії розвитку співпраці з Альянсом. Водночас варто зазначити, що це не уповільнює процес євроатлантичної інтеграції України, але й не пришвидшує його. Хоча політичні цілі, поставлені Києвом, не спрацювали, на саміті знову спрацювало завдання «отримати зброю». Уже в серпні коаліція з 11 країн може розпочати навчання українських пілотів на винищувачах F-16. Усе це залишає стійке відчуття хаосу й розгубленості, коли для руху вперед потрібні швидкі відповіді.
Є чимало способів поліпшити нинішню ситуацію. Наприклад, як уже зазначалося, шкоди завдав емоційний підхід до комунікації. Ще один приклад — конфлікт між міністром оборони Великої Британії Беном Воллесом і Зеленським. Схоже, медіа зосередилися саме на емоційній частині, яка більше приваблює публіку, хоча головне повідомлення Воллеса стосувалося труднощів із постачанням зброї Україні. Водночас відповідь українського Президента виявилася надто емоційною. Можливо, існували альтернативні, дипломатичніші способи донести його позицію. Зрештою, у ролі Президента парламентсько-президентської республіки не всі питання перебувають у межах його безпосередньої компетенції, зокрема й поведінка людей, які спілкувалися з Воллесом. З погляду інтеграції України до ЄС це виглядало б ще краще, адже продемонструвало б уміння делегувати повноваження в такі складні часи.
Схоже, існує розбіжність у сприйнятті постачання Україні критично необхідної зброї. Київ може вважати запитувану допомогу відносно невеликою часткою можливостей іноземних держав, але реальність у країнах-донорах, особливо на Заході, може бути іншою. Наприклад, зміни в американському секторі військового виробництва, про які повідомляє Wall Street Journal, ілюструють складну взаємодію між великими оборонними конгломератами та меншими підрядниками. Ця складність разом з обмеженнями ресурсів і виробничих потужностей може впливати на швидкість та масштаби виробництва і постачання зброї. Усі ці деталі слід враховувати, звертаючись до Заходу по більше зброї.
Та після всього цього лишається питання: навіщо Україні НАТО? Якщо відповісти просто, багато хто в Україні сприймає членство в НАТО як чарівну паличку, здатну розв’язати всі проблеми. Членство — це лише засіб для реалізації її прагнень, реформ і зміцнення безпеки, подібно до потяга, що їде до кінцевої станції. Хоч українці можуть вважати, що вони готові й заслуговують на членство, поки що не варто надто задирати носа, адже в українському військовому комплексі ще є проблеми. Треба відмовитися від мислення, за яким безпека — це лише військо, а військо — лише зброя та кількість людей. Україні потрібне НАТО, щоб поліпшити стан із забезпеченням прав військовослужбовців, процедурами військового призову, бюрократією в місцевих військових центрах, умовами проживання військових, їхнім спорядженням, знаннями й підготовкою, а також із правами жінок і LGBTQI+ у війську. Ще багато чого треба навчитися, і НАТО може простягнути руку допомоги, яка підштовхне Україну до цих поліпшень. Однак те, як буде використано таку допомогу, зрештою залежить від українського уряду. Тому було б стратегічно доцільно нагадувати міжнародним партнерам про потребу України в НАТО для просування запропонованих реформ і про її готовність швидко їх упровадити. Переговори могли б стати простішими, якби діалог охоплював обговорення можливих успішних результатів, яких можна досягти паралельно з наданням допомоги. Зрештою, Україна не хоче, щоб докладені зусилля та принесені жертви були марними.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors, and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
