13 хв читанняЦю статтю, написану авторкою TDC Аліною Горбенко, було вперше опубліковано в журналі Diplomaatia та Міжнародному центрі оборони та безпеки.
Кримські татари — східноєвропейський тюркський народ, який разом із караїмами та кримчаками становить корінне населення Криму, а також є одним із корінних народів України. Кримські татари сповна зазнали «русского мира» відтоді, як 2014 року півострів окупували російські війська. Що відбувалося з Кримом та його жителями в далекій і новітній історії та що відбувається там зараз?
Росія переслідувала кримських татар у різні історичні періоди. Ще 1771 року, під час російсько-турецької війни, російська армія вторглася до Кримського ханства, а татар змусили укласти так званий союзний договір. Росія в односторонньому порядку оголосила Кримське ханство незалежним державним утворенням. За словами історика Богдана Короленка, усьому цьому передувало «примушування татар до миру», а страти були звичним явищем.
У 1783 році півострів анексувала Російська імперія — у спосіб, дуже подібний до нинішнього «визнання» Росією своїх маріонеткових держав на сході України. Більшість кримських татар (близько 300 000 осіб) залишили батьківщину й оселилися в межах Османської імперії. Російський уряд запровадив пільги для переселенців із півночі, прагнучи колонізувати та «зросійщити» півострів. Утім, 1897 року кримські татари все ще становили більшість місцевого населення (36%), а росіяни були другою за чисельністю нацією (33%).
У 1944 році СРСР здійснив масову депортацію після того, як Народний комісаріат внутрішніх справ звинуватив кримських татар у зраді, колабораціонізмі та дезертирстві. (Попри те, що колективне покарання заборонене статтею 50 Гаазької конвенції 1907 року «Про закони і звичаї сухопутної війни».) Унаслідок цього демографічна карта півострова радикально змінилася: за даними радянського перепису 1959 року, частка кримськотатарського населення була зведена до нуля. На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину наприкінці 1950-х, кримських татар позбавили цього права — формально до 1974 року, а фактично до 1989-го. Масове повернення розпочалося лише після 1989 року.
Від здобуття незалежності Україна постійно сприяла розвитку Криму. За словами колишнього міністра курортів і туризму Криму Олександра Лієва, український уряд інвестував 32.6 мільйона доларів США у 2013 році (тоді як Росія вклала 5.4 мільйона доларів США у 2014 році).
Від 2014 року в Криму тривають постійні залякування й переслідування, обшуки, арешти, політично вмотивовані вироки та зникнення людей без будь-якого справедливого й публічного суду. Росіяни ставляться до кримських татар як до «ненадійних елементів», яких слід змусити мовчати або усунути.
Від 2014 року Крим потерпає від демографічної катастрофи та «паспортизації». Щоб асимілювати населення, Росія вдалася до «імпорту» на півострів російських військових, спецпризначенців і «лояльних» російських пропагандистів. Тим часом «нелояльних» громадян змушували тікати.
За словами Мустафи Джемілєва, одного з лідерів кримськотатарського національного руху, станом на 2021 рік до Криму переїхали від 600 000 до 1.5 мільйона росіян, тоді як 30 000 кримських татар були змушені залишити півострів. Таку політику колонізації та витіснення «ворожих елементів» Росія використовувала у своїх інтересах під час так званого референдуму в Криму 2014 року. Російську більшість закликали довести міжнародній спільноті, що півострів є «споконвічно російською землею».
Без російського громадянства неможливо влаштуватися на роботу, користуватися медичними послугами, відкрити банківський рахунок, отримати кредитну картку, продати будинок чи зареєструвати автомобіль. Навіть перебування в Криму для неросійських громадян є проблематичним: якщо вони не отримають дозволу на проживання як іноземці, їх можуть визнати переміщеними особами й депортувати.
Від 2014 року Крим позбавлений свободи слова та віросповідання. Мусульманські громади, Православна церква України та Свідки Єгови перебувають під постійним тиском Російської православної церкви. Офіційні дані свідчать, що до окупації в Криму діяли щонайменше 2 220 релігійних організацій, які представляли щонайменше 43 конфесії, тоді як наприкінці 2020 року налічувалося 907 організацій і близько 20 конфесій.
Як каже голова Стамбульської асоціації Криму Джелал Ічтен, «кримських татар нині переслідують у Криму, і вони не можуть належно молитися. Навіть якщо в домі кримського татарина знайдуть брошуру з найелементарнішою релігійною інформацією, його можуть заарештувати за звинуваченням у тероризмі».
Крім того, кримськотатарських політв’язнів у слідчих ізоляторах переслідують з релігійних мотивів — наприклад, їх поміщають до камер із немусульманами, які чинять на них тиск. Голова правління ГО CrimeaSOS Олексій Тільненко додає, що «ті, хто більшою чи меншою мірою дотримується релігійних переконань […], дуже часто недоїдають», бо «не можуть споживати запропонований їм раціон».
Freedom House повідомляє, що внаслідок процесу перереєстрації 2015 року під наглядом Роскомнагляду (Федеральної служби з нагляду у сфері зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій) кількість медіа в Криму скоротилася більш ніж на 90%. Водночас російська влада обмежила доступ до українського телебачення й інших медіа. Це призвело до суттєвого погіршення ситуації зі свободою слова на півострові.
Росія також закрила кримськотатарський телеканал ATR. Через позицію редакторів і журналістів каналу, спрямовану на неупереджене висвітлення подій на окупованих територіях, зокрема порушень прав людини, російська влада неодноразово погрожувала закрити мовника. У січні 2015 року з місцевого офісу вилучили сервер каналу. Відтак із 17 червня 2015 року ATR мовить із Києва.
Окрім маніпуляцій медіапростором, Росія застосовує й інші методи пропаганди. Окупаційна адміністрація видала указ про проведення шкільних уроків про «героїв спеціальної операції», «друзів і ворогів Російської Федерації» та «переваги контрактної служби в Росії». Учнів і працівників бюджетної сфери змушували брати участь у провоєнних мітингах для просування мобілізації; учителів примушували писати заяви, якими вони дозволяли утримувати частину їхньої зарплати на підтримку війни.
Від 2014 року Крим живе в атмосфері пошуку «внутрішніх ворогів». Таку стратегію Росія застосовувала й за часів СРСР, щоб відвернути увагу населення від економічних і соціальних проблем. Добровольчий батальйон імені Номана Челебіджіхана, «Хізб ут-Тахрір» (міжнародна ісламська політична партія, визнана в Росії терористичною організацією, але легальна в багатьох інших країнах) і Свідки Єгови потрапили до чорного списку; їхніх членів звинуватили в екстремізмі, як і членів Меджлісу — кримськотатарського парламенту.
Росія широко застосовує антитерористичні закони, щоб виправдовувати свої варварські дії проти певних спільнот. Примітно, що добровольчий батальйон імені Номана Челебіджіхана, сформований 2016 року, Росія визнала терористичною організацією лише в червні 2022 року, вже після початку повномасштабної війни. Для такого визнання не потрібно багато доказів — достатньо бути кримським татарином і виявляти нелояльність. Ці антитерористичні закони надають російським силовикам можливість затримувати людей без належних правових підстав, лише за підозрою в «тероризмі».
Від 2014 року Крим зазнає безперервної примусової детатаризації та русифікації. У глобальному масштабі цей процес почався 1783 року, коли Росія анексувала Кримське ханство. Росіяни відразу почали перейменовувати кримські поселення на російський лад. Наприклад, 1784 року російські війська зруйнували та спалили село Курман-Кемельчі, а на його місці заснували інше село — Красногвардійське. Історичний кримський топонім було стерто разом із фізичним руйнуванням села та винищенням його жителів. За радянських часів із карти зникло ще більше історичних топонімів. Лише кілька міст — поодинокі винятки — не втратили кримськотатарського коріння: Бахчисарай, Джанкой, Інкерман і Керч.
У 2014 році детатаризація та русифікація вийшли на новий рівень. Голова Кримськотатарського ресурсного центру Ескендер Барієв згадує, що до окупації в Криму було 16 шкіл і 384 класи з кримськотатарською мовою навчання. У 2021 році таких класів залишилося лише 119. У державних установах заборонено кримськотатарську мову: під час слухань кримських татар постійно виводять із залу суду за розмову рідною мовою, прирівнюючи це до «порушення регламенту». Це позбавляє їх фундаментального права брати участь у судовому засіданні.
Кримським татарам забороняють відзначати й переслідують їх за вшанування річниці депортації 1944 року 18 травня. Цього дня по всій Україні проводять численні заходи: мітинги, тематичні уроки в школах і публічні презентації. У Криму щороку відбувалися масові заходи, зокрема жалобний мітинг у центрі Сімферополя. Після окупації 2014 року ці прояви обмежили; нині всю пов’язану з ними діяльність потрібно погоджувати з маріонетковою російською владою.
Росія намагається всіма способами знищити ідентичність кримських татар, навіть коли йдеться про культурні пам’ятки. Ханський палац у Бахчисараї, унікальний зразок кримськотатарської архітектури, майже знищено варварськими «реставраційними роботами». Зокрема, на початку 2022 року через інженерні прорахунки та недбалість реставраторів на стіні світської будівлі палацу з’явилася велика тріщина. У грудні 2022 року міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко звернувся до ЮНЕСКО із закликом звернути увагу на руйнування палацу, заявивши, що стратегія Росії полягає у стиранні історичної пам’яті.
Ситуація загострилася. Нові затримання. Нові зникнення. Нові політично вмотивовані вироки. Від 2022 року вся російська політика зводиться до агресивної пропаганди проти України, покликаної дискредитувати українську армію та створити образ «ворога».
Ольга Скрипник, голова правління Кримської правозахисної групи, повідомила, що станом на кінець 2022 року щонайменше 149 громадян України зазнали політично вмотивованих переслідувань та ув’язнення. Крім того, у 2022 році щонайменше 15 кримських політв’язнів перевели до російських пенітенціарних установ.
У квітні 2022 року набрала чинності стаття 20.3.3 Кримінального кодексу Російської Федерації про «дискредитацію російської армії», яка дала владі змогу переслідувати людей лише за «образливі висловлювання» щодо російських військових. У березні 2023 року на півострові за цією статтею розпочали щонайменше 284 провадження.
Згідно з вересневим звітом CrimeaSOS, у справах про нібито «дискредитацію» російських збройних сил ухвалили 76 судових рішень. Підставами для таких обвинувачень були публікації в інтернеті, протести, висловлення думки приватно чи публічно, активізм проти символу «Z» та автопробіги.
Хоча точну кількість зниклих людей встановити важко, у 2014–2020 роках CrimeaSOS зафіксував 44 випадки насильницьких зникнень. Повідомляється, що 90% жертв насильницьких зникнень утримують без висунення обвинувачень. Інші порушення прав людини включають катування свідків, неналежне поводження з політв’язнями, відсутність належних умов утримання та медичної допомоги, психологічний тиск під час надання свідчень тощо.
Наприклад, Ірину Данилович, медсестру та громадську активістку з Феодосії, 29 квітня 2022 року затримала російська Федеральна служба безпеки (ФСБ). Данилович заявила, що її вісім днів (до 7 травня) тримали в підвалі штабу ФСБ у Сімферополі й не надали жодної правової допомоги. За даними правозахисного центру ZMINA, згодом її перевели до СІЗО в Сімферополі та звинуватили в незаконному поводженні з вибуховими речовинами (частина 1 статті 222.1 Кримінального кодексу Росії).
За російським законодавством їй загрожує до 8 років ув’язнення. Окрім психологічного тиску, неналежні умови утримання спричинили різке погіршення її здоров’я. Ірина кілька місяців потерпала від жахливих головних болів і гострого запалення середнього та внутрішнього вуха, яке без лікування могло призвести до запалення мозку й смерті. За таких обставин відсутність доступу до медичної допомоги можна вважати нелюдським поводженням і катуванням.
21 березня 2023 року Ірина Данилович оголосила «сухе голодування», щоб привернути увагу до відсутності належного лікування в СІЗО, пообіцявши продовжувати його до «початку лікування або її біологічної смерті». Міністерство закордонних справ України закликало негайно госпіталізувати її, нагадавши про попередні випадки Костянтина Ширинґа та Джеміля Гафарова — двох кримських політв’язнів, які померли в російському ув’язненні через відсутність належного медичного лікування. Нині Ірина — одна з чотирнадцяти українських журналістів, ув’язнених в окупованому Криму.
Від 2014 року кримську молодь змушують проходити військову службу в російській армії та штрафують за відмову або ухилення від призову. Це порушує IV Женевську конвенцію, оскільки згідно зі статтею 51 «окупаційна держава не може примушувати осіб, які перебувають під захистом, служити в її збройних чи допоміжних силах». Крім того, змушуючи громадян України брати участь у воєнних діях проти власної держави, Росія порушує Конвенцію (IV) про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї — Положення про закони і звичаї війни на суходолі, статтю 23 (h): «Воюючій стороні також заборонено примушувати громадян ворожої сторони брати участь у воєнних операціях, спрямованих проти їхньої власної країни, навіть якщо до початку війни вони перебували на службі у воюючої сторони».
Від початку повномасштабного вторгнення як офіційна, так і прихована мобілізація перебувають у порядку денному окупантів. За даними CrimeaSOS, станом на кінець 2022 року російські суди в Криму розглянули приблизно 130 кримінальних справ за звинуваченням в ухиленні від призову.
Щоб заохотити службу, окупаційна влада Севастополя планує виділити ветеранам війни проти України до тисячі безкоштовних земельних ділянок та інші пільги. Контрактники з Ялти отримали від російського уряду відстрочку орендної плати за користування міським майном і землею на час служби. Такі «подарунки» є частиною загальної політики режиму з націоналізації та порушенням прав на землю. Наприклад, у листопаді націоналізованими оголосили понад 130 активів, що належали «іноземним громадянам або недружнім державам».
Від 2022 року Крим став центром депортацій і складом награбованого майна з новоокупованих територій. Станом на січень 2023 року юристка Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська повідомила, що російські загарбники депортували щонайменше 6 000 дітей із тимчасово окупованих територій материкової України до окупованого Криму.
Раніше в кримській столиці Сімферополі був лише один слідчий ізолятор, але навесні 2022 року відкрили другий — як вважають деякі юристи, спеціально для громадян України. Ольга Скрипник стверджує, що станом на січень 2023 року Російська Федерація утримувала в Сімферополі щонайменше 200 депортованих із Херсонської та Запорізької областей.
Згідно зі статтею 11 Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню й передачі права власності на культурні цінності, «вивезення та передача права власності на культурні цінності під примусом, що прямо чи опосередковано випливає з окупації країни іноземною державою, вважаються незаконними». Проте в жовтні–листопаді 2022 року росіяни експропріювали щонайменше 20 000 експонатів із двох найбільших музеїв Херсонської області: Херсонського краєзнавчого музею та Херсонського обласного художнього музею імені Шовкуненка. Зокрема, було викрадено 80% картин художнього музею і, за свідченнями очевидців, доставлено до Центрального музею Тавриди в Сімферополі.
Саміт Кримської платформи долучився до розслідування пограбування музеїв. Експерти вважають, що Україна має прагнути виключення Російської Федерації з ЮНЕСКО, оскільки дії Москви порушують основні принципи організації щодо захисту культурних цінностей.
Крім того, місто Севастополь стало центром контрабанди зерна з тимчасово окупованих українських територій. У червні 2022 року росіяни визнали, що зерно з окупованого Мелітополя доправляють до Криму для подальшого експорту. Проаналізувавши супутникові знімки та вантажні документи, Financial Times встановила, що лише у травні 2022 року через термінал у Севастополі експортували 140 000 тонн зерна.
Росія прагне виснажити Крим усіма способами, зокрема руйнуючи його природу. Ще до повномасштабного вторгнення військові навчання та стрільби завдавали серйозної шкоди місцевому довкіллю, як і російські інфраструктурні проєкти: Керченський міст і траса «Таврида». Кремлівська влада в Криму визнала, що для будівництва траси вирубала 100 000 дерев і 116 000 кущів. Величезної шкоди також завдано акваторіям Чорного й Азовського морів. Від 2022 року через російську агресію в Чорному морі загинуло понад 50 000 дельфінів. Військові кораблі та підводні човни створюють потужні звукові сигнали, які лякають дельфінів. Унаслідок цього тварини втрачають здатність орієнтуватися, сліпнуть і наштовхуються на морські міни.
6 червня 2023 року Росія підірвала дамбу Каховського водосховища, затопивши прилеглу територію та спричинивши дефіцит прісної води в кількох регіонах півдня України й на Кримському півострові. Цей варварський акт знову продемонстрував російську жорстокість, а також її нехтування тимчасово окупованими територіями та їхнім населенням.
«До Криму не надходить вода, бо рівень у Каховському водосховищі вже значно нижчий за необхідний для подачі Кримським каналом. Тому вода може не надходити до Криму щонайменше рік», — сказав генеральний директор «Укргідроенерго», головної гідрогенерувальної компанії України, Ігор Сирота.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов також наголосив, що ця катастрофа зупинить розвиток Криму «на наступні 3-5-7 років, доки не буде збудовано нову дамбу». На його думку, відновлення інфраструктури прісного водопостачання стане можливим лише після деокупації цієї території. Тим часом російська окупаційна адміністрація в Криму намагається мінімізувати увагу медіа до кризи, замовчуючи її вплив на півострів.
Від початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Росія використовує Крим як плацдарм для вторгнення на материкову Україну. Колись відомий субтропічний курорт, півострів перетворився на одну велику військову базу та російський форпост у Чорному морі. Однак ці кричущі й обурливі дії Росії дали поштовх кримському спротиву. Хоча він радше хаотичний і спорадичний, ніж згуртований, він символізує опір кримчан росіянам через їхні масові злочини.
Посіяно перші паростки спротиву й сформовано перші рухи. Серед них — «Жовта стрічка», що організовує мирні протести, онлайн-кампанії та флешмоби. Рух публікує матеріали на підтримку України, зливає російські дані та допомагає коригувати цілі для українських військових. Він також намагається зривати референдуми в тимчасово окупованих регіонах. Станом на 30 січня «Жовта стрічка» налічувала понад 1 200 учасників, які діяли в найбільших містах півострова, зокрема в Керчі, Феодосії, Ялті, Севастополі та Сімферополі.
У вересні 2022 року з’явилася нова підпільна група спротиву — «Кримські бойові чайки», яка почала розклеювати листівки із закликами підпалювати військкомати по всьому півострову. Потім, у жовтні, сформувався рух «Атеш». Його гасло — «троянський кінь прибув» — передає мету знищити російську армію зсередини. У лютому 2023 року учасники руху заявили, що впровадили 2 000 агентів до лав російських збройних сил і Росгвардії, де ті мали саботувати накази, передавати інформацію та виводити з ладу військову техніку. Справді, «Атеш» підпалив казарми з російськими солдатами та підірвав ділянку залізниці в Криму поблизу села Поштове.
Це очевидні ознаки зародження партизанської війни. Тим часом інші чинять індивідуальні акти непокори: ухиляються від призову до російської армії, надсилають дані до українського чатбота eEnemy, малюють проукраїнські графіті, поширюють антиросійські гасла тощо.
Від 2014 року кримські татари занурені в «русский мир». Від самого початку Росія прагнула переробити Крим ізсередини. Кремль розуміє, що все починається з людей. Одним промили мізки російські телеканали. Інші зазнали переслідувань, залякувань, репресій, катувань і тюремних вироків. Для кримських татар ця війна означає більше, ніж боротьбу за територіальну цілісність України, справедливість і мир. Для них ця війна — вирішальний момент для існування як нації.
The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors, and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
