11 хв читання
Протягом більшої частини минулого року позиції України видавалися обмеженими. Росія підтримувала виснажливий тиск уздовж лінії фронту, увага Заходу розпорошувалася, а Вашингтон тиснув на Київ, схиляючи його до врегулювання на невигідних умовах. Спільна військова кампанія США та Ізраїлю проти Ірану, розпочата 28 лютого 2026 року в межах операцій «Епічна лють» і «Ревучий лев», порушила цю динаміку так, як жодна зі сторін повністю не передбачала.
Упродовж кількох тижнів країну, якій казали, що вона «не має жодних карт», монархії Перської затоки, європейські столиці та саме військове командування США просили поділитися технологіями перехоплення дронів і розгорнути своїх фахівців на Близькому Сході. Заступниця міністра закордонних справ України Маріанна Беца прямо підсумувала цю зміну: «Відбувається перехід від сприйняття України лише як отримувача допомоги, споживача безпеки, до сприйняття її як учасника забезпечення безпеки». Цей перехід є реальним. Більш вагомим є питання, чи зможе Україна системно скористатися ним і уникнути дипломатичних пасток, які з ним пов’язані.
У цій статті стверджується, що нові важелі впливу України на Близькому Сході ґрунтуються на реальній військово-технологічній перевазі, яку неможливо відтворити, однак перетворення бойової репутації на тривалу геополітичну суб’єктність потребує стратегічної дисципліни, якої Київ не завжди демонстрував у регіоні.
28 лютого 2026 року Сполучені Штати та Ізраїль завдали скоординованих ударів по ядерній програмі Ірану, інфраструктурі виробництва ракет і вищому військовому керівництву, зокрема Верховному лідеру Алі Хаменеї. Відповідь Ірану включала залпи балістичних ракет по Ізраїлю, тривалі атаки дронами на військові об’єкти США по всій Перській затоці та перекриття Ормузької протоки Корпусом вартових ісламської революції 2 березня.
Масштаб був безпрецедентним у новітній пам’яті. Іран застосував ударні дрони серії Shahed проти цілей у Саудівській Аравії, Катарі, Йорданії та ОАЕ — ті самі системи, які він роками постачав Росії і якими російські війська засипали українські міста. США та їхні партнери в Перській затоці, намагаючись захистити свої бази й інфраструктуру, швидко з’ясували, що наявна архітектура перехоплення є і надто дорогою, і недостатньо підготовленою до масованого застосування дронів. Як повідомляється, міністр оборони США Піт Гегсет і голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Ден Кейн визнали на закритому брифінгу, що іранські дрони виявилися проблемнішими, ніж очікувалося, і що звичайна протиповітряна оборона США не могла перехопити їх усі.
Асиметрія витрат була разючою. Виробництво одного дрона Shahed коштує приблизно від $20,000 до $50,000. Вартість однієї ракети-перехоплювача PAC-3 Patriot перевищує $13,5 мільйона. Сам обсяг ракет Patriot, витрачених у перші дні бойових дій у Перській затоці, шокував спостерігачів — українські посадовці зазначали, що загальна кількість, за повідомленнями, перевищила ту, яку сам Київ випустив за чотири роки захисту від російських балістичних ракет. Держави Перської затоки почали терміново шукати щось дешевше, масштабованіше й перевірене в бойових умовах.
Перш ніж оцінювати здобутки України, необхідно визнати цілком реальні витрати, яких конфлікт з Іраном завдав Києву.
Найбезпосереднішим впливом стала увага. Як і під час попередньої кризи на Близькому Сході, війна проти України зникла з перших шпальт і термінових порядків денних західних лідерів. Це важливіше, ніж може здаватися: саме постійна присутність у полі зору західних столиць спонукає до законодавчих дій, рішень щодо екстрених видатків і політичної волі підтримувати санкції. Усе це стало важче підтримувати в момент, коли ключовий нафтовий маршрут опинився під іранським вогнем, а монархії Перської затоки зверталися до Вашингтона по допомогу.
Енергетичні ринки посилили проблему. Перекриття Ормузької протоки протягом кількох днів різко підняло ціни на нафту після перших ударів, а ринкові прогнози швидко вказали на $100 за барель і більше, якщо порушення триватиме. Для Росії це стало незаслуженим надприбутком: бюджет Москви на 2026 рік будувався на консервативних припущеннях щодо цін на нафту, і будь-яке тривале зростання цін на нафту Urals безпосередньо перетворюється на мільярди додаткових доходів, доступних для фінансування війни. Енергетичний шок також дав політичне прикриття таким країнам, як Угорщина та Словаччина, щоб протидіяти посиленню санкцій проти російського СПГ: деякі столиці стверджували, що європейська енергетична безпека вимагає більшої гнучкості щодо постачань із Росії.
Криза в Ормузькій протоці також змусила Сполучені Штати фактично послабити санкції щодо експорту російської нафти, щоб допомогти стабілізувати світові енергетичні ринки. Це частково нівелювало вплив власної тривалої кампанії України, спрямованої проти російської інфраструктури експорту нафти на Балтійському узбережжі, яка, за повідомленнями, скоротила пропускну спроможність російських нафтових перевезень приблизно на 40%. Удари України по російській портовій інфраструктурі, здійснені на основі розвідданих, є однією з найефективніших кампаній економічного тиску у війні; енергетичний шок послабив цю перевагу, принаймні тимчасово.
Найкритичніше для поля бою те, що іранська кампанія вичерпала запаси високоточних боєприпасів США (зокрема ракет для батарей Patriot), які безпосередньо перетинаються з потребами України. До травня 2026 року європейські союзники повідомляли про дедалі більшу тривогу щодо програми PURL (Priority Ukraine Requirements List), через яку кошти союзників використовуються для закупівлі американської зброї для України. Деякі європейські столиці стали вагатися щодо внесків, а один посадовець зазначив, що «довіра руйнується», оскільки конфлікт з Іраном породжує невизначеність щодо строків постачання. Варто чітко зазначити: передачі за PURL формально не припинено — проте затримки є реальними, ланцюг постачання зазнає тиску, а структурна конкуренція за потужності оборонної промисловості США між Україною, іранським театром і плануванням на випадок непередбачених обставин у Тихоокеанському регіоні нікуди не зникне.
Росія намагалася отримати подвійну перевагу від конфлікту з Іраном: економічну вигоду від підвищення цін на нафту та використання відволікання США для стабілізації своїх військових позицій. Російські війська безперервно продовжували повітряну кампанію проти України впродовж перших тижнів іранської операції, завдаючи потужних комбінованих ударів по українській енергетичній інфраструктурі — це був сигнал, що Москва не бачила причин стримуватися, поки погляди Заходу були спрямовані в інше місце. Доступні Україні генеруючі потужності, вже скорочені майже на 58% від довоєнного рівня до приблизно 14 ГВт до січня 2026 року, й надалі невпинно ставали цілями.
Утім, позиція Росії містить суттєву структурну суперечність. Іран був найважливішим військово-промисловим партнером Москви, постачаючи дрони Shahed, які стали основою російської кампанії далекобійних ударів по українській цивільній інфраструктурі. Коли США та Ізраїль завдали ударів по Ірану, Росія вирішила захищати власні інтереси, а не інтереси свого союзника. Москва висловила лише стримане дипломатичне засудження ударів і не надала Тегерану жодної суттєвої військової підтримки. Ця стриманість, імовірно, була більш руйнівною для репутації Росії, ніж був би відкритий конфлікт із Заходом: вона продемонструвала, що безпекові зобов’язання Москви є умовними та зрештою продиктованими власними інтересами.
Нездатність захистити Іран має наслідки, що виходять за межі двосторонніх відносин. ОДКБ і ШОС, головні інституційні інструменти Росії для проєкції безпекового впливу по всій Євразії, ще більше виявилися декларативними, а не оперативними. Еліти Центральної Азії, уважно спостерігаючи за іранським епізодом, роблять власні висновки щодо надійності безпекової парасольки Москви. Це посилює довгострокове послаблення російського регіонального впливу, що почалося з падіння Сирії Асада наприкінці 2024 року. Для України ця динаміка створює і можливість, і відповідальність: простір, що звільняється навколо регіональної репутації Росії, можна заповнити, але лише якщо Київ будуватиме тривалі, а не просто транзакційні відносини.
Варто також зазначити, що Росія отримала від конфлікту понад доходи від нафти. За даними української розвідки, російські супутники надали зображення великих військових об’єктів США в регіоні Перської затоки — зокрема об’єктів у Катарі та Саудівській Аравії — до того, як ці самі об’єкти були атаковані Іраном. Такий опортуністичний обмін розвідданими з Тегераном, якщо його буде підтверджено, ще більше закріплює роль Кремля як дестабілізуючого актора в регіоні та прямо позиціонує конфлікт з Іраном як ще один фронт ширшого російсько-українського протистояння. В одній з аналітичних статей CFR це було прямо описано як проксі-війна, у якій Україна озброює й консультує держави Перської затоки, а Росія допомагає Ірану. Таке трактування знаходить відгук у Вашингтоні, але воно також вимагає від України обережно керувати сприйняттям — сприйняття її як сторони війни в ширшому регіональному конфлікті може ускладнити дипломатичні позиції Києва у відносинах із державами, що прагнуть уникнути втягування.
Однак нинішня пропозиція України Близькому Сходу — це не просто питання дипломатичної доброї волі. Вона є справжнім і, що важливо, невідтворюваним військово-технологічним активом. Європейські партнери можуть купувати обладнання для дронів. Вони можуть випробовувати українські системи на власних полігонах. Вони можуть фінансувати виробничі лінії. Але жоден партнер не може швидко відтворити оперативний досвід, закладений в українській військовій культурі, екосистему даних у реальному часі, що забезпечує роботу українського програмного забезпечення, або швидкість інновацій, породжену чотирма роками високоінтенсивної війни.
Ця невідтворювана цінність відображена в конкретних спроможностях. Її дрони-перехоплювачі — деякі з яких виробляються всього за $1,000–$2,000 за одиницю— є продуктами безперервних ітерацій на полі бою, спеціально створеними інженерними командами, які отримують бойовий зворотний зв’язок у реальному часі та оновлюють конструкції протягом кількох днів. Платформу управління боєм Delta, що об’єднує дані дронів, акустичних сенсорів, супутникові знімки та розвіддані, повідомлені військовослужбовцями, в єдину оперативну картину, міністр сухопутних військ США Деніел Дрісколл назвав «абсолютно неймовірною» і кращою за аналогічні американські системи. Saudi Aramco, найбільша нафтова компанія світу, розпочала переговори щодо придбання українських дронів-перехоплювачів для захисту своїх нафтових родовищ— не тому, що Україна є найдешевшим постачальником, а тому, що Україна є єдиним постачальником із доведеною бойовою ефективністю проти саме тієї загрози, з якою стикаються ці родовища.
Українські сили нині досягають рівня перехоплення 97% проти дронів Shahed — тих самих «Шахедів», які тепер загрожують інфраструктурі країн Затоки. Вони досягли цього показника завдяки системному багаторівневому підходу, що поєднує придушення засобами радіоелектронної боротьби, мережі акустичного виявлення, мобільні вогневі групи та дрони-перехоплювачі, які діють як скоординована екосистема. Цю екосистему найкраще розуміти не як продукт, а як доктрину — сформовану досвідом, який неможливо завантажити чи ліцензувати. Коли радник Зеленського Олександр Камишін зазначив, що був «здивований, що хтось почав атаку на Іран, не маючи спершу рішення щодо “Шахедів” для себе чи своїх союзників», це спостереження було радше не глузуванням, а справжнім стратегічним висновком: Україна була єдиною країною, яка розв’язала саме цю проблему в масштабі, в умовах реальних бойових дій, проти противника, що безперервно адаптує свою тактику.
Не менш важливими є темпи українських військових інновацій. Зворотний зв’язок від лінії фронту до конструкторського столу працює за тижні, а іноді й за дні. Російські сили суттєво модернізували свій парк «Шахедів» з 2022 року — більші, швидші, реактивні варіанти тепер регулярно з’являються поряд з оригінальними турбогвинтовими моделями, і українські системи протидії адаптувалися паралельно.Цей цикл адаптації в умовах реальної війни — саме те, чого держави Затоки не можуть отримати від великих західних оборонних компаній, що працюють за стандартними графіками закупівель, вимірюваними роками. Країна може придбати український дрон-перехоплювач; вона не може придбати інституційні знання підрозділу, який розробив його у відповідь на російські модифікації минулого місяця.
Ширше значення виходить за межі будь-якої конкретної платформи. Україна фактично стала піонером того, що Андрій Загороднюк із Carnegie називає «доступною точною масою» — моделі, за якої точність у масштабі більше не є виключною прерогативою дорогих державних програм озброєнь. Підрозділи безпілотників в Україні нині спричиняють понад 80% російських втрат на полі бою, хоча становлять лише 20% особового складу сил. Саме до доктринальної та промислової моделі, що стоїть за цим співвідношенням, партнери в Затоці купують доступ, навіть якщо вони не завжди формулюють це такими словами.
Станом на березень 2026 року приблизно 200 українських фахівців були розгорнуті на Близькому Сході, працюючи із Саудівською Аравією, Катаром, ОАЕ, Бахрейном, Йорданією, Кувейтом та силами США над посиленням протиповітряної оборони від іранських атак дронами. Україна підписала угоду про оборонне співробітництво із Саудівською Аравією 27 березня та десятирічне партнерство в галузі оборони й технологій із Катаром 28 березня. Ці угоди передбачають не лише продаж обладнання, а й спільні виробничі потужності, навчання персоналу, передачу знань і спільну рамку для довгострокового технологічного розвитку. США та держави Затоки також розпочали переговори щодо придбання українських систем акустичного виявлення для виявлення наближення дронів — технології, яку Україна розробила через оперативну необхідність і вдосконалила за тисячами реальних перехоплень.
Політична архітектура взаємодії України з Близьким Сходом значно складніша, ніж проста технологічна угода. Щоб зрозуміти чому, варто поглянути на те, як Україна керувала — і неправильно керувала — своїм регіональним позиціонуванням під час кризи в Газі 2023–2024 років, адже уроки того епізоду безпосередньо стосуються нинішнього моменту.
Коли ХАМАС атакував Ізраїль у жовтні 2023 року, початковою реакцією України стала негайна й недвозначна підтримка Ізраїлю. Її зумовило поєднання щирої солідарності, внутрішньополітичних настроїв (опитування того часу показували, що майже 70% українців симпатизували Ізраїлю) та стратегічного розрахунку, що зближення з Ізраїлем може залучити частину безпрецедентної хвилі західної підтримки, яка послідувала за атакою ХАМАС. Президент Зеленський проводив прямі паралелі між атакою ХАМАС і Бучею та прагнув представити Україну й Ізраїль як дві демократії, що борються з однією віссю авторитарного насильства.
Цей розрахунок дав зворотний ефект. Арабські держави, які протягом 2023 року зближувалися з Україною — міністр закордонних справ Саудівської Аравії відвідав Київ у лютому того року, а Зеленський виступив на саміті Ліги арабських держав у Джидді в травні, — різко охололи. Представники Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару та Бахрейну були відсутні на третій зустрічі щодо української формули миру на Мальті наприкінці жовтня 2023 року. Однобічне формулювання України підживило наратив, активно посилюваний російською пропагандою, про те, що Захід лицемірно переймається українськими цивільними, залишаючись байдужим до палестинських. На Глобальному Півдні, де палестинське питання є вагомим маркером політичної ідентичності, позиціонування України активно послабило її становище.
Цей епізод проілюстрував структурну напругу в близькосхідній дипломатії України, яка нікуди не зникла. Катар водночас є найважливішим стратегічним арабським партнером України, який регулярно сприяє обмінам полоненими, допомагає повертати депортованих дітей і позиціонує себе як потенційну енергетичну альтернативу російському ЗПГ для Європи, — та країною, чия зовнішня політика передбачає активну підтримку ісламістських рухів, яких Ізраїль вважає противниками. Київ зрештою скоригував свою позицію, наголосивши на дотриманні міжнародного гуманітарного права всіма сторонами та підтвердивши визнання як ізраїльського, так і палестинського народів. Проте шкода була реальною, а глибинна напруга між підтриманням арабських партнерств і недопущенням відчуження Ізраїлю залишається структурно невирішеною.
У 2026 році ця напруга все ще існує і, можливо, є складнішою. Близькосхідний маршрут України в березні помітно не включав Єрусалим. Відсутність Зеленського в Ізраїлі викликала запитання в ізраїльських політичних колах: деякі аналітики стверджували, що Ізраїль змарнував попередні можливості поглибити співпрацю з Україною і тепер відносини розплачуються за роки продуманого нейтралітету. Ізраїль не постачав Україні летальної зброї, посилаючись, серед іншого, на побоювання, що ізраїльські системи можуть бути захоплені та передані Ірану й Сирії. Це занепокоєння не зменшилося; якщо вже на те пішло, поглиблення військових відносин Росії та Ірану робить його гострішим.
Складна позиція Ізраїлю щодо Росії залишається чинником, що ускладнює ситуацію. Попри активну допомогу Росії Ірану під час конфлікту, ізраїльсько-російські канали формально не розірвані. Москва зберігає важелі впливу на ізраїльські інтереси в Сирії, а Єрусалим і далі розраховує свої відносини з Кремлем у категоріях регіональної безпеки, а не ідеологічної близькості. Україні потрібно враховувати цю динаміку, а не припускати, що конфлікт з Іраном автоматично перетворив Ізраїль на однозначного партнера.
Водночас у нинішній конфігурації існують реальні можливості, яких не було два роки тому. Конфлікт з Іраном змінив сприйняття загрози державами Затоки так, що створює справжнє узгодження з українськими інтересами. Саудівська Аравія, ОАЕ та Катар тепер стикаються з загрозою дронів безпосередньо й гостро, що перетворює їхнє ставлення до української експертизи з академічної цікавості на оперативну необхідність. Пропозиція України щодо систем акустичного виявлення, дронів-перехоплювачів і експертизи у сфері РЕБ є відповіддю на спільну загрозу від спільних противників. Це значно міцніша основа для партнерства, ніж рамка гуманітарної солідарності 2022–2023 років.
Україна також висунула ідею обумовити свою технічну допомогу державам Затоки тим, щоб вони використали свій вплив на Росію задля рамки припинення вогню. Це творче використання новонабутих важелів впливу, і воно відображає складнішу регіональну стратегію, ніж та, яку Київ застосовував вісімнадцять місяців тому. Але воно також несе ризики: обумовлення безпекової співпраці дипломатичними результатами може створити враження, що Україна інструменталізує партнерів, а не будує справжні альянси, і держави Затоки мають власні складні відносини з Москвою, якими вони не пожертвують легко заради України.
Становлення України як постачальника безпеки на Близькому Сході є реальним, вагомим і ґрунтується на фактичній порівняльній перевазі, а не лише на дипломатичному позиціонуванні. Конфлікт з Іраном виявив розрив між вартістю сучасного масованого застосування дронів і доступністю звичайних систем перехоплення, над вирішенням якого Україна працювала чотири роки. Попит на це рішення тепер є глобальним.
Проте військовий потенціал, хоч би яким досконалим він був, не автоматично перетворюється на стійку геополітичну суб’єктність. Керівництво України продемонструвало тактичну гнучкість у реагуванні на кризу з Іраном. Довгострокова перевірка полягає в тому, чи зможе Київ перетворити це на цілісну стратегію: інституціоналізувати партнерства в Затоці через постійні навчальні програми й угоди про спільну розробку; використати свої нові важелі для забезпечення відчутної взаємності, зокрема в постачанні перехоплювачів Patriot; і розвинути дипломатичну інфраструктуру для управління складними тристоронніми відносинами між державами Затоки, Ізраїлем та власними європейськими союзниками.
Нові безпекові партнерства Києва в Затоці найкраще розуміти не як регіональну політику саму по собі, а як вимір ширших зусиль України утвердитися незамінним актором глобальної архітектури безпеки. Військовий потенціал і надалі формуватиме міжнародне становище України.
Мирний процес усе ще далекий від розв’язання: Росія, підживлена нафтовими доходами та підбадьорена відволіканням США, не має структурних стимулів вести серйозні переговори, а втрати України на передовій, хоча й менші за російські, продовжують накопичуватися. Чи зможуть новонабуті важелі України на Близькому Сході перетворитися на гарантії безпеки та тривалі партнерства, чи залишаться низкою вражаючих, але зрештою епізодичних моментів, залежатиме від того, чи підходитиме Київ до регіону зі стратегічним терпінням і дипломатичним вивіренням, яких вимагає цей момент.
Карти реальні. Питання в тому, чи будуть ними грати з дисципліною довгострокового партнера, чи з нагальністю країни, яка все ще бореться за своє виживання, — адже на Близькому Сході ці дві позиції дають дуже різні результати.
Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
