13 хв читання
У сучасній геополітичній реальності Сполучені Штати стикаються з ключовим викликом безпеці: стратегічним зближенням між Китайською Народною Республікою та Російською Федерацією. Партнерство між цими двома країнами охоплює величезні території в Євразії. Воно має колосальні ресурси та військові спроможності, зокрема стратегічну ядерну зброю, що становить пряму загрозу національним інтересам Сполучених Штатів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Тому деякі американські експерти розглядають можливість повторити успіх подібного випадку — радянсько-китайського розколу 1970-х років. Це мало б запобігти надмірному зближенню двох країн шляхом застосування стратегії, відомої як «зворотний Кіссінджер», яка передбачає зближення Сполучених Штатів із Росією як противагою більшій загрозі, що походить від швидкого зростання могутності Китаю.
У контексті протистояння США та Китаю повторення успіху Кіссінджера й Ніксона шляхом розділення двох євразійських континентальних держав видається доволі привабливим і навіть необхідним, з огляду на послаблення ролі Заходу у світовій політиці. Однак у нинішніх реаліях адаптація підходів Генрі Кіссінджера до російсько-китайських відносин є неефективною та ризикованою. На відміну від 1970-х, нині Росія й Китай мають найтісніші зв'язки в історії, про що свідчать їхня тісна економічна, військова й технологічна співпраця, а також спільна антиамериканська дипломатія. США не здатні запропонувати Москві вигоди, які замінили б її підтримку Китаю, а поступки Кремлю загрожували б руйнуванням союзницької системи безпеки.
Передусім варто зрозуміти сутність трикутника США—СРСР—Китай на початку 1970-х років.
Ще у 1960-х роках відносини між СРСР і КНР переживали глибоку кризу через конфлікт між Мао Цзедуном і Микитою Хрущовим, наслідком якого стала прикордонна сутичка на острові Даманський (1969). На тлі Культурної революції та погіршення відносин із СРСР сам Китай почав виявляти зацікавленість у зближенні зі США.
У 1972 році адміністрація Ніксона, прагнучи запобігти формуванню євразійського комуністичного блоку, ініціювала зближення з КНР, що надало США додаткові важелі у відносинах із СРСР і після 1979 року призвело до американсько-китайської оборонної співпраці проти радянської загрози. Кіссінджер вважав, що для Сполучених Штатів завжди краще «бути ближчими або до Москви, або до Пекіна[1], ніж кожен із них один до одного».
У 1980-х роках відкриття китайської економіки надало іноземним компаніям доступ до ринку приблизно з 900 мільйонами споживачів і великою дешевою робочою силою. Створивши спеціальні економічні зони з податковими пільгами, митними преференціями та спрощеними процедурами, КНР залучила масштабні інвестиції й перенесення виробництв, що принесло значні прибутки міжнародному бізнесу.
Кіссінджер, фактично скориставшись наявним радянсько-китайським розколом, здійснив успішний на той час геополітичний маневр. Його трикутна дипломатія відкрила Китай для американського та міжнародного бізнесу й створила для Сполучених Штатів важливого партнера у протидії радянському впливу. Сьогодні російсько-китайські відносини демонструють синхронізацію стратегічних цілей, тому внутрішнього розколу, яким міг би скористатися Вашингтон, не існує.
Після анексії Криму у 2014 році та західних санкцій Росія здійснила так званий «поворот на Схід». Контури цієї політики були окреслені у 2019 році в збірці доповідей «До Великого океану» (К Великому Океану), підготовленій Валдайським клубом — провідним російським аналітичним центром, тісно пов'язаним із правлячою елітою, який формує й артикулює ключові зовнішньополітичні наративи Кремля. З огляду на зростання ролі Азії у світовій економіці та політиці автори зазначали необхідність активної інтеграції Росії в азійські ринки, диверсифікації її зовнішньої торгівлі та участі в регіональних ініціативах. Вони також наголосили на ключовій ролі Китаю як головного рушія російського «повороту на Схід» і його ролі в підтримці російської економіки в умовах західних санкцій. Загалом ця концепція позиціонує Росію як євроатлантично-тихоокеанську державу, здатну зберігати статус великої держави у XXI столітті завдяки збалансованій моделі глобальної присутності Росії та активній участі у формуванні нового політичного й економічного порядку в Азії.
З 2022 року помітно посилилася співпраця між Москвою та Пекіном. 4 лютого 2022 року, за 20 днів до вторгнення, Путін відвідав китайського лідера в Пекіні, де було опубліковано спільну заяву «Міжнародні відносини, що вступають у нову еру, та глобальний сталий розвиток». У цій заяві Росія й Китай представили себе як домінантні світові держави. Сторони також засудили розширення багатосторонніх інституцій під проводом Заходу, таких як НАТО та AUKUS. Водночас країни наголосили на важливості розширення інституцій, де вони мають значний вплив, таких як Шанхайська організація співробітництва (ШОС) і БРІКС. Росія та Китай використовують останню для просування нових міжнародних платіжних систем і торговельних валют, прагнучи послабити домінування долара. Країни оголосили про створення «партнерства без меж» та об'єднання зусиль для протидії американському ліберальному порядку.
В ООН ці країни часто діють як союзники, оскільки жодна з них не накладала вето на резолюцію, ініційовану іншою. У більшості випадків Китай або підтримує Росію, або утримується від голосування з питань, щодо яких Росія накладає вето. За останні 20 років Пекін і Москва розійшлися в голосуванні лише один раз — у листопаді 2024 року, коли Росія заблокувала резолюцію про припинення вогню в Судані, яку Китай, навпаки, підтримав.
21 березня 2023 року, під час візиту Сі Цзіньпіна до Москви, лідери двох країн підписали спільну заяву про «поглиблення всеосяжного партнерства та стратегічної співпраці, що вступають у нову еру», у якій рівень російсько-китайських відносин було визначено як «найвищий в історії». Дипломатичну підтримку Китаєм Росії продемонстрував візит китайського лідера на парад у Москві, присвячений річниці закінчення Другої світової війни, 8–9 травня 2025 року. Під час параду лідери обох країн пообіцяли протидіяти впливу Сполучених Штатів. Наступна зустріч запланована на вересень 2025 року в Китаї під час параду на честь закінчення Другої світової війни, куди Пекін оголосив плани запросити президента США Дональда Трампа.
З огляду на такий високий рівень політичної взаємодії, скріплений численними стратегічними угодами, узгодженими позиціями на міжнародній арені та особистою довірою між Сі й Путіним, імовірність значного політичного розколу між Москвою та Пекіном видається вкрай низькою.
Торгівля між країнами зросла приблизно на третину у 2022–2023 роках, досягнувши рекордного рівня понад 235 мільярдів доларів США, і залишалася на історично високому рівні навіть попри уповільнення зростання у 2024 році через західні погрози запровадити вторинні санкції за співпрацю з Росією.
Енергетичний сектор Росії домінує в її експорті, особливо до Китаю. Китай став найбільшим імпортером російської нафти, замінивши Європу як основного покупця цієї сировини. Сира нафта становила майже половину російського експорту до Китаю у вартісному вираженні щороку з 2021 до 2023 року. Сукупна вартість експорту мінерального палива з Росії до Китаю значно зросла між 2021 і 2023 роками, склавши більшість загального російського експорту до Китаю, що свідчить про зростаючу залежність російського енергетичного експорту від китайського ринку.
Водночас Росія становила лише 19% китайського імпорту сирої нафти, оскільки Китай воліє диверсифікувати постачальників (саме з цієї причини Пекін відкладає схвалення запропонованого Росією газопроводу «Сила Сибіру — 2»). Однак через істотно знижені ціни на російські енергоресурси Російська Федерація залишається найбільшим експортером нафти до Китаю, що підтримує її економіку в умовах виснажливої війни проти України. Попри вимоги Вашингтона й погрози запровадити 100% мита на китайські товари, Китай відмовляється припинити імпорт енергоносіїв із Росії, демонструючи тим самим стратегічну солідарність із Москвою.
Експорт Китаю до Росії також зріс після вторгнення, але він є більш різноманітним. Китай експортував до Росії товарів на 72,7 мільярда доларів США у 2021 році, близько половини з яких становили електроніка та машини. У 2023 році ця сума зросла до 110 мільярдів доларів США, головним чином завдяки автомобільній промисловості: за три роки продажі автомобілів, вантажівок та інших видів транспорту з Китаю до Росії зросли більш ніж учетверо. Переважна більшість цього імпорту — звичайні споживчі товари або промислові машини й компоненти. Водночас Росія активно використовує для військових цілей в Україні товари подвійного призначення, що постачаються з Китаю, зокрема електроніку, машини та цивільні транспортні засоби.
Отже, можна стверджувати, що економічна співпраця з Китаєм, попри асиметрію, забезпечує російське населення споживчими товарами, підтримує економіку критично важливими фінансами та оснащує військо необхідними технологіями для ведення війни проти України.
Однак економічна співпраця все ще далека від «безмежного партнерства». Міжнародні санкції ускладнили економічну підтримку Росії Китаєм. Три з чотирьох найбільших державних банків Китаю та 98% місцевих китайських банків почали відмовлятися від фінансових операцій у юанях із підсанкційними російськими установами після того, як США оголосили в грудні 2023 року, що запровадять вторинні санкції проти фінансових установ, які сприяють торгівлі з Росією. Із січня 2025 року китайські державні нафтові компанії скоротили імпорт російської нафти через занепокоєння вторинними санкціями США проти російського енергетичного сектору.
Хоча західні санкції мали значний стримувальний вплив на діяльність китайських компаній і фінансових установ, Москва та Пекін усе ще знаходять способи обходити західні санкції. Росія використовує так званий «тіньовий флот» — практику перевантаження російської нафти із санкціонованих танкерів на несанкціоновані танкери, які доставляють вантажі до китайських портів. Деякі російські нафтові компанії використовують криптовалюти, щоб спростити конвертацію китайських юанів у російські рублі, а також золото, уникаючи використання долара. Великі російські банки створили систему неттингових платежів під назвою «China Track» для операцій із Китаєм з метою зниження ризиків вторинних санкцій. За даними джерел Reuters, Росія та Китай, можливо, почали використовувати бартерну торгівлю, що дозволить їм обходити проблеми з платежами, зменшити видимість двосторонніх операцій для західних регуляторів і обмежити валютний ризик.
Таким чином, можна стверджувати, що російсько-китайська економічна співпраця є вкрай вигідною для обох сторін, і держави прагнуть зберегти її навіть попри західні санкції. За таких умов США не мають інструментів, щоб замінити для Москви китайський ринок і технологічну підтримку, не зруйнувавши власні санкційні режими та не прийнявши геополітичні амбіції Москви й Пекіна.
Китай став ключовим партнером Росії у військово-технічній сфері, особливо після 2014 року та повномасштабного вторгнення в Україну. За словами спеціального посланця ЄС Девіда О’Саллівана, близько 80% компонентів для російської оборонної промисловості надходять з Китаю або Гонконгу. За даними розвідки США, у 2023 році 90% мікроелектроніки та майже 70% верстатів, які використовує Росія, мали китайське походження.
У січні 2025 року журналістське розслідування проєкту «Схеми» (Радіо Свобода) показало, що Китай став найбільшим, а в деяких випадках — єдиним постачальником критично важливих мінералів, необхідних для виробництва дронів і ракет, зокрема галію, германію та сурми, які перебувають під західними санкціями. Значна частина постачальників пов’язана з державними структурами та КПК. Розслідування встановило, що серед основних китайських постачальників критично важливих хімікатів до Росії є Yunnan Lincang Xinyuan Germanium Industry, основним акціонером і головою якої є член КПК Бао Веньдун. 15 січня 2025 року Державний департамент США запровадив санкції проти Wafangdian Bearing Company, китайського державного підприємства, яке, ймовірно, постачає підшипники російській транспортній компанії Tascom. Співпраця з Китаєм стає критично важливою для Кремля в умовах високого попиту на ресурси у війні проти України та виснаження потенціалу російської оборонної промисловості.
Країни також поглиблюють співпрацю у розробці озброєнь. За даними Bloomberg, російські та китайські компанії розробляють ударний безпілотник, схожий на іранський Shahed. У вересні 2024 року Reuters із посиланням на джерела в європейській розвідці повідомило, що Росія будувала у Китаї завод із виробництва далекобійних ударних безпілотників. За даними джерел, ІЕМЗ «Купол», дочірня компанія російського державного виробника озброєнь «Алмаз-Антей», за допомогою місцевих фахівців розробила та провела в Китаї льотні випробування нової моделі «Гарпія-3» (G3), яку Росія використовувала для атак на військову та цивільну інфраструктуру України.
КНР також активно допомагає Російській Федерації розвідувальною інформацією. За даними розвідки США, Китай надає Росії геопросторові розвідувальні дані, які використовуються як у війні проти України, так і для моніторингу розгортання військ НАТО в Європі. Міністерство оборони Росії співпрацює з китайськими компаніями HEAD Aerospace і Spacety.
Китай і Росія також поглиблюють співпрацю в космічному секторі. У 2022 році російське космічне агентство «Роскосмос» і Комісія китайської супутникової навігаційної системи підписали угоду про «забезпечення взаємодоповнюваності» та синхронізацію супутників між російською системою ГЛОНАСС і китайською системою BeiDou. Підвищення точності та покриття ГЛОНАСС і BeiDou може зменшити глобальну залежність від GPS, послаблюючи економічний і політичний вплив США. Супутники обох систем також мають вирішальне значення для розвідки й навігації військових платформ — від авіаносців до балістичних ракет. За їхньою допомогою Китай зможе ефективніше визначати місцезнаходження американських авіаносців і точніше брати їх на приціл у разі потенційного конфлікту, створюючи значну загрозу глобальній військовій безпеці США.
Крім того, у вересні 2022 року Росія та Китай підписали контракти на розміщення російських станцій ГЛОНАСС у Китаї та китайських станцій BeiDou в Росії, що підкреслює їхню глибоку стратегічну довіру. Китай отримує вигоду від технологічного обміну з Росією у своєму прагненні перевершити США в космосі, що поліпшить військові можливості обох країн у протистоянні Заходу. Москва також зацікавлена у співпраці з Китаєм у дослідженні космосу, особливо з огляду на свої невдачі, про що також свідчить угода про спільну роботу з дослідження Місяця та створення місячної бази.
Окрім надання ресурсів, обладнання й технологій, сторони проводять регулярні спільні військові навчання. Співпраця ґрунтується на «Дорожній карті військового співробітництва на 2021–2025 роки», підписаній у листопаді 2021 року. Вона передбачає активізацію стратегічних навчань, спільних патрулювань і контактів між міністерствами оборони обох країн та підкреслює міцність партнерства між Москвою й Пекіном. Від часу її підписання країни провели щонайменше 31 спільне навчання, зокрема багатосторонні маневри з Іраном під назвою «Морський пояс безпеки». У травні 2022 року країни провели 13-годинне спільне патрулювання за участю бомбардувальників над Японським морем і Східнокитайським морем під час візиту тодішнього президента США Джозефа Байдена до Токіо на зустріч коаліції Quad. Цей крок можна розглядати як відповідь російсько-китайського блоку на зміцнення регіонального партнерства США з країнами Індо-Тихоокеанського регіону.
Росія та Китай також брали участь у спільних військово-морських і повітряних навчаннях «Північ/Взаємодія» (2023, 2024) та «Спільне море» (2022, 2024, 2025) у Японському та Східнокитайському морях. У липні 2024 року країни провели перше відоме спільне патрулювання стратегічних бомбардувальників за участю двох Ту-95 і двох H-6 поблизу Аляски, ненадовго перетнувши Зону ідентифікації протиповітряної оборони Аляски (ADIZ).
Аналіз цих фактів свідчить, що військово-технічна та розвідувальна співпраця між Китайською Народною Республікою і Російською Федерацією має стратегічний характер і виходить за межі ситуативної взаємодії. Її системний, комплексний характер і охоплення критично важливих сфер — від постачання компонентів для оборонної промисловості та спільної розробки озброєнь до інтеграції космічних навігаційних систем, обміну розвідувальними даними й регулярних масштабних навчань — свідчать про формування сталої інфраструктури партнерства у сфері безпеки. Ця модель співпраці спрямована не лише на посилення взаємних оборонних спроможностей, а й на створення довгострокової противаги Сполученим Штатам та їхнім союзникам.
Чому Москва не обере Вашингтон
За таких умов Москва не зацікавлена у зближенні, оскільки потенційні вигоди від тепліших відносин зі США не переважають витрат від дистанціювання від Китаю. Наразі Росія демонструє дедалі більшу залежність від китайських технологій, ринків і військової співпраці, чого Вашингтон не може запропонувати в обмін на розрив зв’язків із Пекіном. Сполучені Штати не замінять китайські контракти на російські енергоносії, оскільки країна експортує більше нафти, ніж імпортує. Західні санкції, попри можливість їхнього послаблення американцями, не будуть повністю скасовані через позицію європейців, а американсько-російська військова співпраця видається неможливою через ворожість Росії до США та відсутність у Вашингтона інтересу до російських військових технологій.
Сполучені Штати не здатні запропонувати Росії альтернативу, рівноцінну китайській підтримці, що робить ідею російсько-американського зближення стратегічно непривабливою для обох сторін. За нинішніх умов Росія отримує від Китаю те, чого США не можуть надати без суттєвого перегляду власних принципів: стабільну економічну співпрацю попри санкції, технологічну й військову співпрацю, дипломатичне прикриття на міжнародній арені та, найголовніше, прийняття амбіцій Росії на пострадянському просторі разом із допомогою в підриві глобальної ролі самих Сполучених Штатів. Москва навряд чи стане на бік США у стримуванні Китаю, оскільки має надто багато причин для тісної співпраці з ним.
США не можуть надати Росії такі вигоди, не зруйнувавши свою систему союзів у Європі та Азії, що зробило б будь-яке стратегічне зближення надзвичайно дорогим і політично токсичним. Навіть якби Вашингтон розглядав такий сценарій, рівень довіри між сторонами після десятиліть протистояння, численних конфліктів і вторгнення Росії в Україну не дозволяє створити стабільне партнерство. Отже, з огляду на обмежені ресурси, суперечливі інтереси та глибоку недовіру, жодна зі сторін не має прагматичного стимулу до стратегічного зближення.
Крім того, Сполучені Штати є демократичною країною, де президента обирають кожні чотири роки, а одну третину сенаторів — кожні два роки. За такої структури влади зовнішня політика США може різко змінитися з приходом нового президента, який може повернутися до конфронтаційного курсу щодо Москви. Натомість комуністичний Китай і путінська Росія мають жорстку вертикаль влади, яка сприяє довірі між двома лідерами. Крім того, курс КПК є значно стабільнішим. Із початком безпрецедентного третього терміну Сі Цзіньпіна на посаді глави держави підтверджується погляд Путіна на Китай як на надійнішого партнера, зокрема у протидії американському впливу, оскільки його лідер також схиляється до централізації та узурпації влади в країні.
Можливе зближення з Росією вимагатиме від Сполучених Штатів значних поступок: часткового скасування санкцій, обмеження військової допомоги Україні та визнання «російського статусу» Криму аж до відновлення кордонів НАТО 1997 року (чого росіяни вимагали ще до повномасштабного вторгнення як гарантій безпеки), коли до альянсу ще не входили держави Центральної Європи. Це означало б де-факто визнання сфери впливу Росії у Східній Європі. Однак таких поступок недостатньо, щоб задовольнити вимоги Росії та «відірвати її» від Китаю.
Передусім такі поступки не враховують глибинного характеру китайсько-російського стратегічного партнерства, що ґрунтується на прагненні переформатувати міжнародний світовий порядок, у формуванні якого Сполучені Штати відіграли ключову роль. Розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну, Росія рішуче продемонструвала своє прагнення змінити баланс сил на міжнародній арені, у чому Китайська Народна Республіка активно її підтримує, надаючи Росії впевненості у продовженні своєї політики. Китайсько-російська співпраця повністю відповідає інтересам обох країн у їхньому прагненні підірвати те, що вони вважають надмірним впливом Сполучених Штатів. Крім того, китайський енергетичний ринок є ключовим для Росії, а рівень військової співпраці та обсяги постачань товарів подвійного призначення змушують Росію залишатися близькою до Пекіна.
Таке загравання з Росією також може бути сприйняте іншими акторами як слабкість США та Заходу загалом, що підвищить ризик агресивних дій Пекіна проти Тайваню, заохотить Росію перевіряти міцність НАТО та спонукає інших локальних акторів протидіяти американському впливу у своїх регіонах.
Крім того, така політика зруйнує довіру до Сполучених Штатів як надійного безпекового партнера як у світі загалом, так і серед їхніх союзників. Для членів НАТО, а також партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні, таких як Японія, Південна Корея та Австралія, поступки Росії сприйматимуться як готовність США обмінювати безпеку інших на ілюзорні стратегічні здобутки. Це, своєю чергою, посилить занепокоєння союзників США щодо готовності та спроможності Сполучених Штатів захищати їхню безпеку перед зовнішніми загрозами, підірве трансатлантичну єдність і може навіть призвести до обмежень у співпраці (наприклад, припинення обміну розвідувальними даними або відмови у доступі американським військовим силам до іноземних військових баз).
Ба більше, досягнення значних компромісів із Москвою може привести союзників США до переконання, що Росія здатна переслідувати свої агресивні цілі та готова витрачати на це значні ресурси. Такий сигнал послаблює впевненість у непохитності підтримки США та спонукає партнерів переоцінювати свої стратегічні орієнтації. Унаслідок цього може посилитися тенденція до більш гнучкої політики щодо Москви й Пекіна, навіть якщо така політика суперечить інтересам США.
Заміна перевірених часом союзів спробою налагодити співпрацю з Росією, яка характеризується нестабільністю та непередбачуваністю, безумовно, не є політикою реалізму в дусі Кіссінджера. Десятиліттями система союзів США ґрунтувалася на довірі та зобов’язаннях, що витримали випробування часом: НАТО забезпечувало безпеку Європи, тоді як союзи з Японією, Південною Кореєю та Австралією гарантували стабільність в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Натомість США ризикують підірвати довіру тих, хто десятиліттями підтримував міжнародну стабільність.
Ідея про те, що Росія здатна замінити або навіть стати альтернативним партнером у цій системі, суперечить наявним фактам. Російська Федерація неодноразово демонструвала себе як нестабільного актора: анексія Криму, війна проти України та ядерний шантаж — усе це продемонструвало роль Росії як дестабілізатора міжнародної системи. Більше того, навіть ті країни, які формально вважаються її «союзниками», не отримують від неї належної підтримки. Москва не надала суттєвої допомоги Ірану під час атаки США на іранські ядерні об’єкти, попри очікування іранської сторони, ані Вірменії, члену ОДКБ, під час нового витка конфлікту з Азербайджаном.
Отже, зосередження на Росії як потенційному стратегічному партнері видається необґрунтованим і недалекоглядним, оскільки воно підриває фундаментальні принципи перевірених союзницьких відносин, ігнорує руйнівну роль Москви в міжнародній системі та передбачає задоволення її геополітичних амбіцій коштом інтересів США. Така стратегія може завдати значного удару по міжнародному престижу Сполучених Штатів як впливового глобального актора, спричинивши поступове зниження їхньої ролі на світовій арені та суттєво обмеживши їхню здатність впливати на поведінку інших держав задля реалізації своїх національних інтересів.
У нинішніх умовах «зворотний Кіссінджер» є ризикованою стратегією з високою ціною та мінімальними шансами на успіх. Російську Федерацію та Китайську Народну Республіку об’єднують не тимчасові обставини, а спільне бачення світового порядку без домінування США. Сполучені Штати, зі свого боку, не можуть замінити Китай у наданні Росії підтримки такого рівня, що робить російсько-американське зближення невигідним і для Росії, і для США. Тому обмін давніх союзників на нестабільного та ненадійного партнера є не проявом прагматизму, а небезпечною ілюзією, що ігнорує реалії XXI століття.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цю публікацію підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди Міжнародного фонду «Відродження».
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
