18 хв читання
Російське вторгнення в Україну є найбільшим конфліктом у Європі з часів Другої світової війни — як за масштабом, так і за інтенсивністю. Його далекосяжні наслідки виходять за межі України й Росії, впливаючи на світові ринки через зростання цін, порушення ланцюгів постачання та продовольчу незахищеність. Природно, ця війна стала джерелом страждань для багатьох членів міжнародної спільноти — від великих держав до вразливих країн, які прагнуть якнайшвидшого завершення конфлікту. Відтак з’явилися різні пропозиції та позиції щодо політичного врегулювання цього збройного протистояння. Посередницькі зусилля на підтримку мирних переговорів між Україною та Росією пропонували, зокрема, ООН, Туреччина, Саудівська Аравія, ОАЕ, Ізраїль, Ватикан та Ірак. Водночас відсутність активнішої ролі Китайської Народної Республіки — одного з ключових світових гравців — викликала цікавість і спекуляції. Крім того, дискусія про те, чи сформують Китай і Росія альянс у традиційному розумінні, спонукала західних політиків припустити, що Китай міг би відіграти важливу роль у встановленні миру, тиснучи на Кремль, аби той вивів війська та припинив вторгнення.
Пекіну знадобилося чимало часу — рівно рік від початку повномасштабного російського вторгнення — щоб визначитися зі своєю позицією щодо війни. Від перших днів нападу КНР заявляла про нейтральну позицію, що давало їй гнучкість і простір для маневру відповідно до національних інтересів. Такий китайський погляд на війну зазнав критики з боку багатьох, особливо на Заході, де Китай вважають лицемірним.
Китай здобув певні вигоди зі своєї двозначної позиції та підписаної раніше декларації про «дружбу без меж» із Росією: це дозволило йому скористатися низькими цінами на російські товари, передусім нафту й газ, компенсуючи російські втрати від санкцій. Це також дало Пекіну ще один привід критикувати ліберальний міжнародний порядок на чолі зі США, посилюючи ідеологічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. Китай також приєднався до низки країн Азії, Африки та Латинської Америки, які дотримуються альтернативних поглядів на російську війну проти України й потенційно можуть підтримати його позицію. КНР отримала можливість поширювати свій вплив на ці країни та регіони, насамперед прагнучи підірвати американське трактування ширшого конфлікту між демократіями та автократіями. Китай також надавав Росії дипломатичну підтримку, зокрема відмовлявся підтримувати будь-які резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що засуджували напад на Україну та спробу незаконної анексії українських територій. Китайське визначення вторгнення як «кризи в Україні» разом із антизахідною риторикою, що перегукується з російською пропагандою, викликає занепокоєння у західних посадовців і сусідніх із КНР країнах.
Крім того, Китай критикували за ймовірне маніпулювання міжнародним правом і розбіжність між задекларованими ним фундаментальними принципами — такими як повага до суверенітету й територіальної цілісності — та небажанням назвати Росію агресором. Заклики до Китаю відіграти значну роль у припиненні війни та чинити тиск на Кремль неодноразово лунали, особливо на Заході. Отже, через свою «нейтральну позицію» щодо конфлікту імідж Китаю зазнав нищівного удару. Небажання Китаю відкрито розслідувати причини пандемії COVID-19, його вакцинна дипломатія, звинувачення у шпигунстві та крадіжці інтелектуальної власності, китайські позики й боргові пастки, а також порушення прав людини в Гонконзі та Сіньцзяні додатково посприяли погіршенню його іміджу.
Імідж Китаю також погіршився через російське вторгнення в Україну, оскільки його зараховують до кола авторитарних держав, зокрема поряд із Росією; водночас він, схоже, проводить ревізіоністську зовнішню політику й погрожує Тайваню військовими маневрами навколо острова. Нездатність Китаю засудити дії Росії в Україні та численні воєнні злочини російських військ ще більше підірвала його імідж, спричинивши люту реакцію західних політиків. Занепокоєння також виникло під час візиту Сі Цзіньпіна до Москви та через його підтримку переобрання Владіміра Путіна у 2024 році, особливо з огляду на те, що Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Путіна та його уповноваженої з прав дитини через примусову депортацію дітей з України до Росії, де багато з них згодом незаконно всиновили російські сім’ї.
Критики стверджують, що так звана «нейтральність» Китаю фактично означає підтримку Росії. Єдиний позитивний тиск, який КНР досі здійснювала, стосується неприйнятності застосування ядерної зброї.
Після року неоднозначності Китай нарешті представив свою мирну пропозицію та запропонував своє посередництво, що суттєво відрізнялося від очікувань багатьох на Заході. Це спричинило інтенсивні дебати щодо запізнілого представлення так званого «мирного плану» Китаю та поставило питання про придатність Пекіна як посередника між Україною та Росією.
Щоб зрозуміти, чому Китай запропонував дипломатичне посередництво через рік після початку цієї жорстокої війни і чому цей план, або радше позиція, лишається розмитим, слід розглянути ширший контекст дій Китаю, зважаючи на внутрішні чинники та зовнішні впливи. Щоб належно зрозуміти маневр Пекіна, необхідно врахувати тяглість китайської зовнішньої політики та стратегічної культури, її засадничі філософські принципи, історичні чинники, китайське тлумачення дипломатії й міжнародних відносин, а також бачення статусу та ролі Китаю в глобальній системі. Особливо цікавими є ключові постаті в Китайській Народній Республіці, передусім Сі Цзіньпін і його «дипломатична думка», адже він бачить КНР у більш помітній і значущій ролі в міжнародних справах.
Перш ніж заглибитися в китайські мирні пропозиції та оцінити потенціал Пекіна як посередника, вкрай важливо зрозуміти фундаментальні принципи зовнішньої політики Китаю та те, як він сприймає свою роль у міжнародних справах. Упродовж історії Китай вірив у свою центральну роль у світі — навіть у давні часи, коли не мав повного уявлення про інші держави, здатні з ним змагатися. Згідно з китайськими переконаннями, їхня цивілізація була єдиною істинною, а чужинців на своїй землі вітали в надії перетворити їх, хоча й не наполягали на цьому.
Щоб проілюструвати ставлення Китаю до іноземців або «варварів» у деяких китайських текстах, варто згадати першу британську спробу заснувати постійне посольство в Китаї та домовитися про вільну торгівлю й рівні відносини. Джордж Макартні, очільник дипломатичної місії, мав намір переконати китайського імператора у відсталості Китаю порівняно з Британією, де промислова революція принесла численні економічні вигоди. Однак дипломатична місія виявилася невдалою через значні розбіжності у сприйнятті. В очах імператора британці були зарозумілими й неосвіченими варварами, які шукали особливих привілеїв. Китай вважає себе вищим за інших, особливо щодо культури, політичної системи та цінностей. Цікаво, що навіть назву країни 中國, «Zhōngguó», можна тлумачити по-різному: «Середня», «Центральна країна» або «Серединне царство» — так країну називали в певні періоди, що вказує на її особливу роль і становище центру світу. Хоча таке сприйняття є точним, Китай намагається просувати та популяризувати ці ідеї ненасильницьким і мирним способом, визнаючи їхній універсальний характер. У китайському варіанті винятковізму Китай не експортував свої ідеї, а дозволяв іншим самим їх шукати.
Це відчуття себе унікальною нацією, або, іншими словами, китайська винятковість, досі існує у стратегічному мисленні китайських лідерів. Китай наполегливо підтримував високий рівень впливу та прагнув переконати сусідні країни прийняти його роль у світі, попри історичні злети й падіння та періоди роздробленості. Згідно з традиційними китайськими переконаннями, історія рухається циклічно — через занепад і відновлення, — а люди не можуть повністю її контролювати. Найкращий шлях дій — прагнути гармонії з природою та світом. Китайська дипломатія має на меті досягнення «Великої гармонії», або, інакше кажучи, гармонійних міжнародних відносин, насамперед прагнучи світу без воєн і конфліктів.
Китайська філософія та культура сформували бачення поколінь китайських лідерів; у дискурсі багатьох політичних діячів Китаю наявні такі поняття, як «мир», «гармонія» та «гармонійний світ». Підтримання стабільності та розвитку — як усередині країни, так і на міжнародному рівні — стало головним завданням Китаю. Самосприйняття Китаю ґрунтується на відчутті винятковості та вірі в унікальність його культурних цінностей і політичної системи. Китай розглядає своє мирне піднесення як становлення особливої держави, що надає йому природне право сприяти справедливим міжнародним відносинам і рівності, захищаючи такі норми й принципи, як невтручання у внутрішні справи та повага до суверенітету.
Китайське бачення світу може здаватися багатьом спостерігачам космополітичним і надто ідеалістичним. Однак це самосприйняття Китаю, його роль і бачення зовнішніх справ, хоч і з різними суперечностями, узгоджується з тлумаченими Китаєм принципами realpolitik, зокрема тими, які сповідував військовий стратег і філософ Сунь-цзи.
Не заглиблюючись надто в китайську філософію та традиції, що є справжніми джерелами для розуміння поведінки Китаю, розгляньмо кілька принципів, яких Китай дотримувався від заснування Китайської Народної Республіки у 1949 році. Як зазначалося раніше, Китай представляє себе прагматичною та миролюбною країною, а «мир» давно глибоко вкорінений у китайському дискурсі. Китай проголосив п’ять принципів мирного співіснування у спільній китайсько-індійській угоді 1953 року. Ці принципи включають взаємну повагу до територіальної цілісності й суверенітету, взаємний ненапад, взаємне невтручання у внутрішні справи одне одного, рівність і взаємну вигоду. Вони відіграли значну роль у просуванні китайського бачення міжнародних відносин і були цінними для досягнення цілей зовнішньої політики Китаю за його межами. Ці принципи підкреслюють тяглість китайської думки й добре узгоджуються з побудовою справедливого та процвітаючого світу, приваблюючи багато країн, що розвиваються, та прагнучи усунути нерівність.
Китай нині подає себе як миролюбну країну, що не брала участі в імперських війнах і ніколи не розпочинала конфліктів, прагнучи робити внесок у світ через миротворчість. Справді, тут є суперечність, якщо розглядати історію іноземних військових інтервенцій Китаю, зокрема його участь у Корейській війні 1953 року та В’єтнамській війні 1979 року. Вторгнення в Тибет і постійна демонстрація агресії щодо спірних територій у Південнокитайському морі та Тайваню ще більше підкреслюють цю непослідовність. Проте китайські лідери зберігають уявлення про роль Пекіна в сучасних міжнародних справах як охоронця миру, невтручання та багатосторонності. У процесі піднесення й розвитку Китаю для посилення та доповнення наявних додавалися інші принципи зовнішньої політики.
Одну з ключових концепцій зовнішньої політики запропонував Ден Сяопін і сформулював у 1989–1991 роках. Вислів «韬光养晦» (Tāoguāngyǎnghuì) можна перекласти як «приховувати свої можливості й чекати свого часу» або «триматися в тіні». Концепція, що десятиліттями домінувала в китайській зовнішній політиці, передбачає, що Китай має обирати стриманий і обережний підхід до міжнародних відносин, особливо щодо демонстрації своєї військової, економічної та політичної сили на світовій арені. Вона наголошує на важливості уникати конфліктів і протистоянь, які можуть перешкоджати внутрішньому розвитку та стабільності Китаю. Основна ідея полягає в тому, що, зберігаючи відносно непомітний профіль, Китай може зосередитися на внутрішньому розвитку та економічному зростанні, уникаючи зайвого тертя або провокацій з іншими державами. Цей підхід покликаний мінімізувати зовнішнє втручання, захистити суверенітет Китаю та створити сприятливе міжнародне середовище для економічного й соціального поступу. Втім, важливо зазначити, що підхід «триматися в тіні» не означає цілковитої пасивності чи ізоляціонізму. Він визнає, що Китай має активно взаємодіяти з міжнародною спільнотою, водночас узгоджуючи це зі своїми національними інтересами й довгостроковими стратегічними цілями.
У цьому контексті Ху Цзіньтао, генеральний секретар Комуністичної партії Китаю з 2002 до 2012 року, проводив політичний курс, відомий як «мирне піднесення Китаю». Концепція мирного піднесення Китаю виникла як відповідь на занепокоєння міжнародної спільноти щодо зростання економічної та військової могутності Китаю. Вона мала на меті розвіяти страхи й сформувати позитивний образ китайського піднесення як відповідального світового гравця. Обраний політичний напрям був зосереджений на різних аспектах піднесення Китаю та охоплював кілька принципів зовнішньої політики:
Керівні принципи зовнішньої політики Китаю залежать від міжнародного контексту, внутрішньої ситуації та особистості лідера. Важливо зазначити, що з приходом Сі Цзіньпіна до влади зовнішня політика Китаю увійшла в нову еру. Зберігаючи більшість її принципів, Сі прагнув зробити Китай активнішим гравцем і спонукати його брати на себе більшу відповідальність.
За керівництва Сі Цзіньпіна китайська дипломатія за відносно короткі п’ять років зазнала значних перетворень. На відміну від своїх попередників Цзян Цземіня та Ху Цзіньтао, які під час перших каденцій переважно зосереджувалися на внутрішніх питаннях, Сі активно займається зовнішньою політикою. Сі Цзіньпін виступає за «дипломатію великої країни» (уникаючи негативної конотації «великої держави» та наголошуючи, що Китай не прагне гегемонії).
Амбітна зовнішня політика Сі означає зміну парадигми порівняно зі стриманою дипломатією Дена, що є недоречною в контексті дипломатії великої країни. Китай має провадити дипломатію, яка виходить за межі традиційних норм типової великої країни та включає «китайські особливості». Надзвичайно важливим є змінене сприйняття Сі Цзіньпіном позиції Китаю в міжнародній системі. Попередні китайські лідери, починаючи з Мао, загалом бачили Китай на периферії або напівпериферії міжнародної системи, де домінує Захід, тоді як Сі має інше переконання. Він стверджує, що Китай перемістився з периферії чи напівпериферії та тепер перебуває в центрі. Сі прямо заявляє, що Китай «як ніколи близький до центру світової арени» і «як ніколи близький до здійснення китайської мрії про національне відродження».
Сі Цзіньпін відданий посиленню впливу Китаю в дискурсі про міжнародні відносини. Від «китайської мрії» (національного відродження) та «спільноти спільної долі людства» до концепції «нового типу відносин між великими країнами» й «взаємовигідної співпраці» — Сі Цзіньпін налаштований запроваджувати китайські концепції та ідеї у глобальні дискусії про світові справи. Хоча деякі аналітики стверджують, що Сі надає зовнішньополітичним і політичним питанням пріоритет над економічними, важливо зазначити, що вони часто взаємопов’язані.
«Взаємовигідна співпраця» залишається наріжним каменем зовнішньої політики Китаю й нині. Ван Ї, провідний китайський дипломат, який узагальнив погляди Сі Цзіньпіна на справедливість і взаємовигідну співпрацю, заявив: «Замість того, щоб одна сторона вигравала, а інша програвала, переможцями мають бути обидві. Наш обов’язок — робити все можливе, аби допомагати бідним країнам. Іноді ми повинні ставити етику й справедливість вище за власні інтереси; іноді маємо поступатися своїми інтересами заради етики та справедливості. Ми ніколи не повинні переслідувати лише власні інтереси чи думати тільки про прибутки й збитки».
Наведені вище концепції та принципи показують, як Китай і його лідери пропонують інше бачення міжнародних відносин і ролі, яку Китай прагне в них відігравати. Виходячи з цих принципів, очевидно, що поведінка Китаю щодо російського вторгнення в Україну та його готовність брати участь у мирному процесі й виступати посередником відповідають згаданим принципам, хоча й мають певні суперечності.
Під значним тиском Заходу та через репутаційні втрати для міжнародного іміджу Пекіна, пов’язані з його позицією щодо війни, Китай вирішив, що настав час діяти. У лютому, в річницю повномасштабного російського вторгнення, Китай представив позицію з 12 пунктів щодо «політичного врегулювання української кризи». Втім, деякі спостерігачі помилково назвали китайську позицію «мирним планом», хоча це далеко від реальності. Ця позиція породила додаткові питання та занепокоєння через свій розпливчастий і абстрактний перелік принципів, на яких ґрунтується позиція Китаю. Більшість пунктів узгоджуються з принципами китайської зовнішньої політики й дипломатії, згаданими раніше. Однак без конкретних і докладних пропозицій щодо забезпечення справедливого миру китайська позиція, яка не є планом, нагадує Мінські угоди 2014–2015 років, що не дали відчутних результатів. У позиції немає послідовності дій, роль сторін визначено нечітко, а російське вторгнення не критикується. У ній також не розглянуто, яку роль Китай міг би відіграти в досягненні тривалого миру, окрім заяви про готовність брати участь у післявоєнній відбудові. Формулювання документа викликають питання, оскільки він відмовляється називати російське вторгнення «війною», натомість називаючи його «кризою».
З огляду на прогалини в оприлюдненому документі можна припустити, що Китай зондує ґрунт і перевіряє реакції міжнародної спільноти. Насправді Пекінові нічого втрачати, адже він надто довго вагався. Переобрання Сі Цзіньпіна на безпрецедентний третій термін і готовність Китаю взяти на себе більшу роль у міжнародних справах можуть пояснювати, чому Китай розпочав цей дипломатичний наступ, покликаний завоювати прихильність.
На тлі нещодавно узгодженого зближення між Іраном і Саудівською Аравією, де Китай виступив посередником, Пекін упевнився у своїй здатності організувати та сприяти мирним переговорам між Україною й Росією. По суті, китайська позиція дає Пекіну змогу зберігати невизначеність, продовжувати розвивати відносини з Москвою і водночас заявляти, що він висловив свою позицію. Схоже, Китай намагається всидіти на двох стільцях. Посилаючись на принципи суверенітету та територіальної цілісності, Китай намагається догодити Україні, яка прагне повернути контроль над окупованими Росією територіями. З іншого боку, говорячи про «законні безпекові занепокоєння всіх країн», Китай фактично виправдовує російське вторгнення.
Риторика, використана в документі, зокрема «відмова від менталітету холодної війни», «розширення військових блоків» і «уникнення підливання оливи у вогонь», відповідає традиційній риториці Китаю та Росії, яка ідеологічно протистоїть Сполученим Штатам і ліберальному міжнародному порядку. Посилаючись на менталітет холодної війни та блоки, Китай демонструє свої занепокоєння, зокрема щодо суперництва зі США. Хоча Китай може конкурувати зі Сполученими Штатами економічно й військово, йому бракує одного вирішального елементу — мереж альянсів.
Сполучені Штати успішно побудували мережі надійних і довірених партнерів, як-от QUAD (Австралія, Індія, Японія, США) та AUKUS (Австралія, Велика Британія, США), які мають на меті стримувати потенційну агресію Пекіна в Індо-Тихоокеанському регіоні. Крім того, як зазначено в документі, опозиція Китаю до «односторонніх санкцій» без дозволу Ради Безпеки ООН свідчить про чутливість Китаю до антиросійських санкцій та рішучість Заходу протистояти агресорам. Якби Китай вторгся на Тайвань, Пекін спіткала б та сама доля, що й Москву. Цей пункт документа не поліпшує міжнародний імідж Китаю та ставить під сумнів його надійність як мирного посередника і незалежної третьої сторони, оскільки Китай надає дипломатичну підтримку Росії в ООН і закликає до скасування санкцій як засобу самозахисту.
Тому важливо зазначити, що позиція Китаю щодо російської війни проти України стосується не лише Росії та України. Вона обертається навколо моделі міжнародних відносин, міжнародного порядку та принципів, які Китай прагне захищати. Подаючи війну між Росією та Україною як конфлікт НАТО—Росія, США—Росія тощо, Китай адресує свою позицію не лише Києву й Москві, а й країнам інших регіонів. Китайські пропозиції слід розглядати крізь призму Пекіна, який прагне збалансувати свої відносини з Росією та Заходом, оскільки обидва напрями мають вирішальне значення для розвитку Китаю й його зростаючої ролі в міжнародних справах. Попри ідеологічні розбіжності, глибока інтеграція Китаю у світову економіку та його експортоорієнтована економічна модель вимагають підтримувати стабільні відносини із Заходом. Просуваючи в документі власне бачення та принципи, Пекін звертається до Глобального Півдня, який по-своєму тлумачить російсько-український конфлікт, переслідує власні інтереси та прагне врівноважити американський вплив.
Оскільки китайсько-американські відносини розвиваються в дусі конфронтації в різних сферах, а нещодавній інцидент зі шпигунською повітряною кулею свідчить про погіршення ситуації, Пекіну потрібно здобути підтримку Глобального Півдня. Європа та ЄС також є адресатами цієї позиції, що видно з географії візитів колишнього міністра закордонних справ Китаю Ван Ї — до Франції, Італії, Німеччини та Угорщини, — а також з обговорень китайської позиції на Мюнхенській безпековій конференції з міністрами закордонних справ Австрії, Бельгії, Ірландії, Нідерландів, Великої Британії та України, а також високим представником Жозепом Боррелем. З огляду на охолодження відносин між Китаєм і ЄС та погіршення іміджу Китаю, Пекін зацікавлений у використанні концепції стратегічної автономії ЄС, яка дозволяє Брюсселю збалансувати відносини з Вашингтоном і розвивати зв’язки з Пекіном. КНР намагається дистанціюватися від Росії, повторюючи свою підтримку миру та політичного врегулювання. Проте це не переконує європейські країни, про що свідчать готовність Італії вийти з китайської ініціативи BRI, жорстка лінія Литви щодо Пекіна та загальна підтримка членами ЄС зменшення залежності від Росії й Китаю.
Міжнародна реакція на китайську позицію була різною. Росія офіційно привітала дипломатичну активність Китаю, заявивши про підтримку його прагнення політично врегулювати конфлікт. Водночас Росія додала, що це слід робити з визнанням «нових територіальних реалій», що не є добрим початком для Китаю та неприйнятне для України. Попри офіційну риторику, Кремль, схоже, розлючений спробами Китаю завершити війну без його залучення. Китай і Росія — різні країни з різними національними інтересами, які збігаються лише час від часу. Тож я б не характеризував російсько-китайське партнерство як альянс, радше як «політичний шлюб за розрахунком». Зовнішня політика Китаю прагматична. Війна дала Китаю важливу інформацію про спроможності та рішучість інших країн і штовхнула Росію в обійми Китаю. Проте якщо Китай прагне використовувати Кремль як союзника, він має зупинити війну до того, як Росія зазнає безумовної поразки на полі бою в Україні, а російська політична система впаде. Щодо оцінки України, Київ обережно відреагував на китайську позицію, але визначив пункти документа, які можна детально обговорювати. Особливо варто відзначити рішення Китаю призначити Лі Хуея — досвідченого китайського дипломата з глибоким знанням Росії, який працював дипломатом у посольстві Китаю в Радянському Союзі та послом у Росії. Це призначення може відіграти значну роль у подальшій комунікації китайської позиції та обговоренні конкретних і докладних пропозицій в інтересах України, якщо Китай справді готовий діяти як посередник.
Говорячи про реакції Заходу, варто зазначити, що багато політиків вважають заявлене Китаєм бажання посередництва позитивним кроком. Водночас вони сумніваються в справжніх намірах Китаю й занепокоєні різними аспектами опублікованих документів. Починаючи зі США, Джейк Салліван, радник з національної безпеки в адміністрації Байдена, розкритикував Китай, заявивши, що план можна звести до його першого пункту, який наголошує на повазі до суверенітету всіх держав. Він додав: «Україна не нападала на Росію. НАТО не нападало на Росію. Сполучені Штати не нападали на Росію. Це була війна, яку Путін розв’язав за власним вибором».
Європейська комісія також розкритикувала китайський план із 12 пунктів щодо припинення російського вторгнення в Україну, назвавши його «вибірковим» і заснованим на хибному розумінні безпекових інтересів. Комісія вказала, що китайський план є політичною ініціативою, яка ґрунтується на тлумаченні міжнародного права, що видається упередженим і може розглядатися як виправдання агресивних дій Росії. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн вважає, що китайський документ слід розглядати в ширшому контексті, як вона зазначила: «Їх треба бачити на певному тлі. І це тло полягає в тому, що Китай став на чийсь бік, підписавши угоду про дружбу без меж безпосередньо перед початком російського вторгнення в Україну». Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг зазначив, що довіру до Китаю поставлено під сумнів через його нездатність засудити незаконне вторгнення в Україну. Це вагання посприяло негативному сприйняттю Китаю в міжнародній спільноті.
З огляду на згадані вище чинники, позиція Китаю як посередника між Україною та Росією є сумнівною з двох причин: через його вагання та брак довіри до нього. Дволикі кроки Пекіна й обраний ним шлях складного балансування вимагатимуть часу для відновлення довіри та репутації. Однак головна проблема посередництва в мирному врегулюванні війни полягає не в тому, як Китай використовує дипломатію чи проєктує свій вплив і силу. По-перше, жодна зі сторін конфлікту не демонструє готовності до переговорів. Росія вчинила різні дії, що роблять переговори невигідними: організувала фіктивні референдуми, змінила конституцію, включила до свого складу «нові суб’єкти Російської Федерації», вчиняла воєнні злочини та вбивала цивільних. Україна не має іншого вибору, окрім як воювати, доки останній російський солдат не залишить міжнародно визнані території України.
Крім того, Китай має обмежений вплив на Росію та Путіна. Хоча Москва залежить від Китаю для підтримання економічної стабільності навіть в умовах санкцій, це не стримує дій Путіна, спрямованих на шантаж інших країн. Наприклад, рішення Росії розмістити тактичну ядерну зброю в Білорусі невдовзі після візиту Сі Цзіньпіна до Москви, де Росія та Китай зробили спільну заяву про утримання від ескалаційних кроків, викликає занепокоєння.
Готовність Китаю бути посередником можна розглядати як важливий крок у взятті на себе відповідальності, до якої він прагне, відповідно до свого самосприйняття як «великої країни». Водночас варто зазначити, що обмежена участь Китаю в конфліктах як посередника протягом років також викликала дискусії. Лише тепер, за керівництва Сі Цзіньпіна, Китай нарешті відходить від принципів, сформульованих Ден Сяопіном. Стриманість більше не є дієвою стратегією, і Пекін готовий активніше брати участь у міжнародних справах. Проте прагнення Китаю позиціонувати себе як мирного посередника насамперед зумовлене нинішнім глобальним контекстом, що охоплює такі чинники, як китайсько-американське суперництво та ширша політична поляризація. Якщо розглядати досвід посередництва Китаю, то більшість випадків припадала на нестабільні конфліктні ситуації, і не можна стверджувати, що вони дали бажані результати. Наприклад, нещодавнє посередництво у відновленні дипломатичних відносин між Іраном та Саудівською Аравією, яке різні медіа подали як «великий успіх, досягнутий китайським посередництвом», не настільки значуще, як може здаватися. Китай долучився на завершальному етапі переговорів між двома країнами, у яких Ірак і Оман уже посередничали протягом кількох років. Крім того, вони погодилися бачити в Китаї посередника угоди через геополітичну ситуацію в регіоні, де Близький Схід стає автономнішим після виведення США з Афганістану, а країни прагнуть вибудувати постамериканську архітектуру безпеки, обмежуючи американський вплив. Саме тому Китай як посередник є прийнятним.
Втім, було б нерозумно цілковито ігнорувати Китай і вилучати його зі списку потенційних посередників. Хоча Китай не має дипломатичного досвіду успішного посередництва в конфліктах такого масштабу, як російська війна проти України, з огляду на те, що переговори нині не розглядаються як варіант, краще зосередитися на невеликих, але рішучих і конкретних кроках. Є кілька сфер, де участь Китаю була б бажаною, а дипломатичні дії в цих напрямах відповідали б китайському позиційному документу, міжнародному праву та інтересам широкого кола учасників міжнародної спільноти.
До таких сфер належать:
Це лише кілька пропозицій щодо сфер, у яких участь Китаю могла б бути корисною. Загалом перспективи успішного посередництва Китаю значною мірою залежатимуть від того, які подальші кроки він зробить щодо свого позиційного документа та чи розробить чіткі й докладні пропозиції. Китай має переконати Україну, Росію та міжнародну спільноту, що його посередницькі зусилля варті спроби. Перший телефонний дзвінок між Сі Цзіньпіном і Володимиром Зеленським після вторгнення та візити китайського спеціального посланця до України й Росії, ймовірно, дещо прояснять конкретні дії Китаю. Наразі Китай має продовжувати тиснути на Росію через її ядерну риторику. Насамкінець, дипломатичні успіхи Китаю краще оцінювати за діями, а не за словами. Китаю недостатньо лише говорити правильні слова — він також має діяти відповідно до них і дотримуватися своїх дипломатичних принципів.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
