12 хв читанняДержави — єдині суб’єкти міжнародного права, що мають міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть підтримувати дипломатичні й консульські відносини, брати участь у міжнародних організаціях, укладати угоди, нести міжнародну відповідальність, мати власне громадянство тощо. Як учасниця міжнародних відносин Україна має розуміти свої цілі, потреби, варіанти дій і наявні засоби, щоб раціонально діяти у світі відповідно до власних інтересів. Останніми роками на тлі нових загроз Україна почала усвідомлювати необхідність стабілізувати свою безпеку й посилити міжнародні позиції через участь у механізмах колективної безпеки та оборони.
Перебуваючи поза гарантіями НАТО та «безпековою парасолькою» Європейського Союзу, українська дипломатія зосередила зусилля на створенні регіональної мережі співпраці у форматі малих союзів. Так виникли Асоційоване тріо (Україна—Молдова—Грузія), Люблінський трикутник (Україна—Польща—Литва) та британсько-польсько-український тристоронній пакт. Подібну тактику застосовували всі новачки ЄС і НАТО: через регіональні об’єднання вони демонстрували можливість співпраці в різних сферах, зміцнювали відносини із сусідами, ставали помітнішими на міжнародній арені та показували, що здатні долучатися до більших союзів з іншими державами.
14–16 січня 2023 року Соціологічна група «Рейтинг» провела опитування громадської думки щодо потенційного членства України в безпекових союзах, зокрема НАТО, або створення військово-політичної коаліції у складі України, Польщі та Великої Британії чи військово-політичної коаліції у складі України, Польщі та Литви. За результатами опитування, 85% респондентів підтримують ідею формування військово-політичного союзу України, Польщі та Великої Британії; 80% — ідею військово-політичного союзу України, Польщі та Литви, а 86% — вступ до НАТО, що є найвищим показником підтримки за всю історію опитувань.
Проаналізуймо підґрунтя співпраці в межах зазначених коаліцій, перспективи створення на основі їхніх домовленостей безпекових союзів і перспективи вступу України до НАТО.
Ініціативу «Люблінський трикутник» (L3) започатковано на основі декларації, ухваленої 28 липня 2020 року в Любліні на зустрічі міністрів закордонних справ Польщі, Литви та України. Формат апелює до історичної, політичної та культурної спадщини Республіки Трьох Народів — Польщі, Литви та Русі-України. Люблінський трикутник — це концепція, що сприяє співпраці на багатьох рівнях. «Створення Люблінського трикутника матиме практичне значення для політичної, військової та будь-якої іншої співпраці», — оптимістично заявив міністр закордонних справ Литви на інавгураційній зустрічі в Любліні.
У межах Люблінського трикутника визначено такі напрями співпраці:
Інституційний вимір співпраці в межах ініціативи охоплює саміти глав держав, зустрічі голів парламентів, міністрів закордонних справ і офіцерів зв’язку.
Безпековий вимір має дуже важливе місце в порядку денному Люблінського трикутника. Через близькість до Росії та історичний досвід Польща, Литва й Україна однаково сприймають як «традиційні» військові та політичні загрози, так і новий тип загрози — дезінформацію. У цих країнах Росію вважають головним джерелом таких загроз. У цьому контексті ініціатива має бути важливим майданчиком регіональної співпраці для підтримання стабільності в регіоні перед лицем агресивної політики Росії. Це відповідає інтересам усіх сторін, особливо з огляду на те, що Україна, чітко заявляючи про прагнення вступити до НАТО, покладається в цьому питанні на підтримку сусідів — членів Альянсу.
Зокрема, у декларації від 11 січня 2023 року президенти України, Польщі та Литви Володимир Зеленський, Анджей Дуда і Гітанас Науседа заявили на саміті Люблінського трикутника у Львові, що Литва й Польща підтримують членство України в НАТО та прагнуть досягти консенсусу союзників по Альянсу з цього питання.
Люблінський трикутник не лише забезпечує політичну підтримку своїх учасників, а й посилює власні позиції в центрально- та східноєвропейському регіональному контексті й архітектурі безпеки НАТО. Просувати певні рішення буде легше за наявності «спільної позиції Люблінського трикутника» або «інтересів Люблінського трикутника», аніж граючи «сам на сам» на основі інтересів і потенціалу окремих держав.
У військовій сфері Литовсько-польсько-українська бригадна бойова група (що, до речі, базується в Любліні) продовжує багатовікову традицію військової співпраці трьох країн. Військова співпраця може перерости у всеосяжнішу оборонну домовленість, що, наприклад, передбачатиме допомогу в разі конфлікту з третьою країною (обсяг такої співпраці може варіюватися від технічної підтримки до надання обмеженої військової допомоги).
Уже є перші результати такої співпраці. 11 січня президент Володимир Зеленський зустрівся з лідерами Польщі та Литви Анджеєм Дудою і Гітанасом Науседою, і було ухвалено важливі для України та її протидії російській агресії рішення. Анджей Дуда заявив, що «у межах формування міжнародної коаліції Україні буде передано роту танків Leopard. Польща вже ухвалила відповідне рішення». Президент Зеленський подякував Польщі за рішення передати танки. Крім того, він заявив, що Литва надасть Україні системи протиповітряної оборони та зенітні комплекси. Литовський лідер це підтвердив, але не уточнив, яке саме озброєння буде передано.
Війна, що триває на території України, вимагає інтенсивної роботи українського оборонного сектору. Співпраця у цій сфері також могла б бути корисною Україні й Польщі, які обидві зацікавлені в модернізації своїх збройних сил. Люблінський трикутник міг би перетворитися на військово-політичний союз, адже його учасників нині як ніколи об’єднує спільна загроза з боку Росії. Однак наразі формула Трикутника — це консультативна платформа, тож про інституціоналізацію нової ініціативи не йдеться.
Тіснішій співпраці в межах Люблінського трикутника в майбутньому можуть перешкодити напружені відносини, зумовлені відмінностями в інтересах, взаємному сприйнятті та історичній політиці. Найвиразніше це проявляється в польсько-українських і польсько-литовських відносинах: у цьому контексті ініціатива може сприяти поліпшенню двосторонніх відносин, зменшуючи конфліктність інтересів, але водночас може стати її слабким місцем — наприклад, якщо в будь-якій з країн до влади прийдуть сили, історично антагоністично налаштовані до сусідів.
Британсько-польсько-український тристоронній пакт — це формат тристоронньої військово-політичної співпраці Великої Британії, Польщі та України для протидії російській загрозі й зміцнення європейської безпеки. Формування нової осі Лондон—Варшава—Київ збігається із суттєвим погіршенням безпеки на кордонах України та активним постачанням Великою Британією зброї Україні. Представники трьох нових союзних країн заявили, що їх поєднують «глибокі історичні зв’язки» та «спільна історія протистояння агресорам, які загрожують свободі в Європі». Задекларована мета союзу — «спільно працювати над забезпеченням стабільності та зміцненням стійкості України, посилюючи демократію на кордоні у Східній Європі».
Україна ініціювала цю тристоронню співпрацю в жовтні 2021 року. 1 лютого 2022 року міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба оголосив про малий союз України, Великої Британії та Польщі. Про запуск союзу повідомили 17 лютого 2022 року, однак він досі не має офіційної назви й не оформлений документально, хоча вже почав функціонувати на практиці.
Співпраця спочатку була зосереджена на координації підтримки Кримської платформи, співробітництві у сфері кібер- та енергетичної безпеки, а також зміцненні стратегічних комунікацій. Військова співпраця й взаємодія могли б бути напрямами роботи в межах союзу, але ще зарано стверджувати, чи стануть вони головними. Це пояснюється тим, що Велика Британія надає допомогу Україні безпосередньо, а не в контексті союзу.
Український військовий експерт Олег Жданов прогнозує: якщо три країни зможуть домовитися як союзники, то в оборонних питаннях, імовірно, відбуватимуться координація військових штабів і командування, а також надання військової допомоги, а не лише технічної підтримки.
Зацікавленість України в такій співпраці можна пояснити тим, що буде легше спиратися на практичну й конкретну допомогу країн, які вже готові допомагати: не потрібно витрачати час на досягнення консенсусу між державами у більших союзах, таких як Європейський Союз чи НАТО. Водночас Польща й Велика Британія мають вплив у цих союзах і, як у випадку Люблінського трикутника, зможуть краще доносити позицію та запити України — чи то в ЄС, чи в НАТО.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов вважає, що Україна має сформувати оборонний союз із ядерною державою. В інтерв’ю 15 березня політик зазначив, що такою країною є Велика Британія.
«Багато міжнародних організацій, створених після Другої світової війни, не мають впливу й лише висловлюють занепокоєння. Україна повинна вступити до нового оборонного союзу, до якого входить ядерна держава. Наразі це Велика Британія». Слова Данілова цитує пресслужба Ради національної безпеки і оборони.
Беручи участь у ініціативі тристоронньої співпраці, Велика Британія проводить політику «глобальної Британії» та прагне відігравати активну роль у світі поза межами Європейського Союзу. Концепція «глобальної Британії» вперше з’явилася в програмному документі «Global Britain in a Competitive Age» через рік після виходу Сполученого Королівства з ЄС. У цьому ж документі Росію визначено головною загрозою для НАТО та Великої Британії, водночас наголошено на підтримці територіальної цілісності України та готовності допомагати у розвитку українських збройних сил. Оскільки не всі країни НАТО готові рішуче протидіяти російській загрозі, Британія й надалі використовує тактику малих союзів, щоб ефективніше діяти у Східній Європі.
Росія також становить загрозу для Польщі, тож розвинений оборонний потенціал України впливатиме на безпеку Польщі. Польща також зміцнює свої позиції в ЄС і НАТО завдяки активній участі в малих союзах. За словами прем’єр-міністра Польщі Матеуша Моравецького, головна перевага нового формату співпраці — зміцнення регіональної безпеки. Додатковим аргументом для Польщі є гібридна атака режиму Лукашенка на польсько-білоруському кордоні. Іншою безпековою проблемою для Польщі є ймовірна постійна концентрація російських військ у Білорусі. Тому необхідно зосередитися на посиленні східного флангу та кордонів Польщі, які водночас є зовнішніми кордонами Європейського Союзу й НАТО.
Нині, під час триваючої російської агресії, Велика Британія надає Україні один із найбільших обсягів військової та безпекової допомоги, а Польща, природно зацікавлена у зміцненні обороноздатності України, співпрацює з нею на ширшому рівні, що виходить за межі безпекової сфери. «Це ставить їх в один ряд із британцями, зміцнює їхні позиції в Європейському Союзі та демонструє, що Польща залучає Британію до безпекових завдань, у яких зацікавлений увесь ЄС», — каже Сергій Герасимчук, заступник директора Ради зовнішньої політики «Українська призма».
«Поглиблення співпраці в цьому трикутнику видається природним. Адже йдеться про дві країни, які серйозно сприймають загрозу з боку Росії та різною мірою з нею стикалися. Оскільки не всі країни НАТО готові рішуче протидіяти російській загрозі, Британія й надалі використовує тактику малих союзів, щоб ефективніше діяти у Східній Європі. Отже, тристоронній союз може функціонувати як Мала Антанта — подібно до того, як Центральна та Східна Європа на початку XX століття утворила малий блок і поділяла цілі Великої Антанти», — каже експерт Олександр Краєв.
НАТО — військово-політичний союз з історією понад 70 років, головна функція якого полягає в забезпеченні взаємної оборони держав-членів цивільними й військовими засобами. Він також слугує форумом для співпраці та консультацій у багатьох інших безпекових сферах. Альянс заснований на Північноатлантичному договорі, укладеному у Вашингтоні 4 квітня 1949 року, який нині діє безстроково. Після Другої світової війни Радянський Союз і його держави-сателіти становили дедалі більшу політичну та військову загрозу для західних країн, що й зумовило укладення договору. Ключові положення Північноатлантичного договору, установчого акта НАТО, стосуються принципів самодостатності держав-членів у сфері оборони (стаття 3), консультацій союзників з питань безпеки (стаття 4), взаємодопомоги в разі збройної агресії — так званої «колективної оборони» (стаття 5), її поширення на сукупність територій союзних держав (стаття 6) та умов розширення організації (стаття 10).
Після здобуття незалежності у 1991 році Україна спочатку проводила позаблокову зовнішню політику, тобто не приєднувалася до жодних військових союзів. Україна почала співпрацювати з НАТО у 1994 році, однак лише у 2002 році офіційно заявила про бажання вступити до Альянсу.
У 2008 році Україні разом із Грузією пообіцяли План дій щодо членства в НАТО, який мав привести до вступу України до Альянсу. Однак політична опозиція всередині України та протидія Росії, яка сприймала розширення НАТО як загрозу, загальмували перспективи членства України, і план так і не було офіційно запропоновано. Корупція, політичні проблеми, недостатність реформ, а також російська агресія проти України, що призвела до анексії українських територій, перешкоджали руху країни до НАТО.
Утім, у червні 2017 року український парламент визнав членство в НАТО зовнішньополітичною метою країни, а в лютому 2019 року мету вступу до НАТО та ЄС було закріплено в Конституції.
З початком російської агресії у 2014 році, анексією Криму та створенням російських проксі на території Донецької й Луганської областей НАТО відповіло посиленням оборони Альянсу у Східній Європі та припиненням будь-якої цивільної й військової співпраці з Росією. Однак для Росії відсутність сильної консолідованої відповіді, яка передбачала б кроки з активної підтримки українського спротиву, стала сигналом доцільності подальшої кампанії проти суверенітету й незалежності України.
У період, що передував повномасштабному російському вторгненню, партнерство України з НАТО охоплювало різні ініціативи: підвищення спроможностей України та її сумісності із силами НАТО, сприяння реформам у секторі оборони й безпеки країни та підтримку невійськових заходів, як-от спільних наукових досліджень і публічної дипломатії.
Однак вступ України до організації не був предметом переговорів. До переліку «перешкод» відносили небажання населення країни вступати до Альянсу, хоча підтримка зросла з 19% українців у жовтні 2012 року до 47% у січні 2016 року і до 86% у 2023 році (за опитуваннями «Рейтингу» 2012, 2016 і 2023 років); неможливість вступу через триваючий конфлікт; а також страх спровокувати Росію, який традиційно стримував НАТО від глибшої взаємодії з Україною.
Після початку повномасштабної російської агресивної війни у 2022 році країни-члени НАТО не змогли домовитися про членство України в Альянсі, побоюючись, що це загострить відносини з Росією та призведе до прямого залучення НАТО до війни. Водночас Альянс підтримав зусилля України із захисту незалежності й територіальної цілісності. Від початку повномасштабного вторгнення держави-члени НАТО надали Україні значну військову допомогу на мільярди доларів і пообіцяли підтримувати її «стільки, скільки буде потрібно». Завдяки цьому Україна вже отримала велику кількість стандартних систем озброєння НАТО, що в довгостроковій перспективі істотно наблизить її військо до стандартів Альянсу, адже радянська зброя на полі бою швидко вичерпується.
Справді, успішна оборона України від російського наступу зробила її перспективнішим союзником для НАТО. Нині Україна має одну з найчисленніших армій Європи, загартовану в боях і навчену застосовувати сучасне західне озброєння в реальних бойових умовах. Ба більше, дії українських підрозділів проти значно чисельнішого ворога зараз вивчають, щоб організація могла ефективніше й швидше реагувати на потенційні безпекові загрози. Отже, потенційний вступ України суттєво посилить військовий потенціал Альянсу.
Прикметно, що безпрецедентна війна Росії проти України спонукала дві інші країни — Швецію та Фінляндію — приєднатися до НАТО. Вони подали заявки за спрощеною процедурою (без ПДЧ), так само як це зробила Україна 30 вересня 2022 року. І хоча чіткої домовленості про вступ України досі немає, тепер є надія, що слова Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга про те, що «двері НАТО відчинені», матимуть практичне втілення.
Нинішня ситуація спростувала багато попередніх аргументів проти членства України в НАТО, тому перспективи вступу до Альянсу після війни видаються реальнішими, ніж будь-коли. Членство України в Альянсі має розв’язати вічну проблему її ролі буферної зони між НАТО та Росією, а також забезпечити мир і добробут у Східній Європі, що неможливо без ефективних механізмів стримування агресивних намірів ворожих країн.
На завершення, політика України щодо ініціювання безпекової співпраці є виваженим рішенням, яке зміцнює її позиції на міжнародній арені. Демонструючи готовність бути надійним союзником і виконувати свої зобов’язання, Україна збільшує шанси бути почутою та визнаною цінним партнером. Люблінський трикутник і британсько-польсько-український тристоронній пакт уже сприяють захисту суверенітету й територіальної цілісності України, а ці партнерства мають потенціал перерости в безпековий союз із міцними гарантіями.
Однак бажання України вступити до НАТО ще не реалізоване, а подальший шлях лишається невизначеним. Хоча прагнення України стати членом НАТО може здійснитися в майбутньому, це залежить від різних чинників, зокрема повної поразки Росії. Попри ці перешкоди, зусилля України з розвитку безпекової співпраці заслуговують на схвалення та можуть принести користь усім учасникам.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
