14 хв читання
Переговори про вступ України до Європейського Союзу офіційно розпочалися 25 червня 2024 року. Хоча ця віха не гарантує швидкого вступу — президент Європейської ради Шарль Мішель припустив, що членство можливе до 2030 року, якщо обидві сторони «зроблять домашню роботу», — це значний успіх євроінтеграційних прагнень України.
Україна та її народ дедалі більше відчувають готовність до вступу в ЄС. Однак готовність самого блоку залишається під питанням. Хоча більшість держав-членів підтримує шлях України до вступу, деякі реагують обережно, а інші активно поширюють скептицизм. Хто є головними противниками вступу України і чому?
Вступ України є політично чутливим питанням, і найбільш помітний опір існує в політичній сфері. Позиція країни щодо членства України в ЄС часто тісно корелює з її ставленням до підтримки України у війні проти Росії. Ті, хто виступає за більшу допомогу Україні, часто виявляються й найбільшими прихильниками її вступу до Союзу. Натомість держави із сильними проросійськими настроями — чи то через симпатії до російського керівництва, чи через економічні вигоди від торгівлі з Росією — найбільше цьому протидіють.
Окрім політичних упереджень, занепокоєння як високопосадовців, так і населення держав-членів викликає майбутнє економіки ЄС після вступу України. Постають питання щодо збереження чесної конкуренції в умовах напливу української продукції, можливого зростання цін і частки бюджету ЄС, необхідної для відновлення української економіки після війни. Отже, питання вступу також оцінюють з огляду на потенційні економічні ризики для чинних членів ЄС.
Угорщина на чолі з прем’єр-міністром Віктором Орбаном стала головним противником вступу України до ЄС. Протягом останніх двох років Орбан затягував переговори, гальмував санкції, перешкоджав угодам про допомогу та ставив під сумнів здатність України перемогти Росію. Його дипломатичне турне як «прихильника миру» до Києва, Москви, Пекіна та Вашингтона в липні 2024 року шокувало і ЄС, і Україну. Не дивно, що його вихід із зали під час ухвалення рішення в грудні 2023 року розпочати переговори про вступ України зустріли з полегшенням.
В основі складних відносин Києва з Будапештом лежать тісні зв’язки останнього з Москвою, особливо в енергетичному секторі. Санкції проти Росії стали предметом суперечок: Угорщина, Словаччина та Чехія через відсутність виходу до моря просили винятків із заборони ЄС на імпорт російської нафти. На відміну від Словаччини та Чехії, які зменшили залежність від російської енергії, Угорщина уклала нові угоди для нарощування постачання, ставши найбільшим покупцем російських енергоносіїв у ЄС (лише в січні цього року вона придбала нафту й газ на $343 млн) і плануючи новий трубопровід до Сербії. Крім того, Росія будує в Угорщині АЕС «Пакш II».
За даними Politico, неприязнь ЄС до Будапешта зростає через дружбу Орбана з Росією та його зусилля скасувати санкції. Його словацький колега Роберт Фіцо рухається в подібному напрямку, схиляючи Братиславу до проросійської позиції та призупиняючи фінансування військової допомоги Україні.
Коли українські санкції заблокували транзит через Україну до Угорщини та Словаччини трубопровідної нафти російської приватної компанії «Лукойл», обидві країни звернулися до Європейської комісії з проханням «розв’язати проблему». Зупинка транзиту могла позбавити їх третини імпорту нафти. Спроби Угорщини й Словаччини скористатися правилами ЄС для збереження доступу до російської нафти роздратували дипломатів ЄС, адже інші країни блоку докладають зусиль, щоб скоротити імпорт російських енергоносіїв. «Багато членів ЄС доклали дорогих, але необхідних зусиль, щоб позбутися залежності від російського газу й нафти […] Переважно тому, що це пахне кров’ю», — сказав неназваний дипломат ЄС. Він додав, що Угорщина має проблеми не лише з нюхом, а й із браком рішучості розірвати свою залежність.
Отже, Угорщина сприймає Україну як «загрозу» своїм «дружнім і економічно вигідним» відносинам із Росією. Ба більше, Будапешт почав так само сприймати Брюссель, який «не розуміє важливості просування миру між Росією та Україною».
Ще одним гострим питанням українсько-угорських відносин є ставлення до угорської меншини в Україні. Добробут угорських меншин у сусідніх з Угорщиною країнах постійно непокоїть уряди в Будапешті. У 2010 році угорський парламент ухвалив закон про спрощену процедуру набуття угорського громадянства іноземцями; згодом віцепрем’єр-міністр Угорщини Жолт Шем’єн заявив, що «Угорщина розробляє єдину демографічну програму, зокрема за участю етнічних угорських громад за кордоном, підтримуючи всі відповідні ініціативи». Через кілька тижнів після анексії Росією Криму у 2014 році Орбан виступив із промовою, закликавши до автономії, колективних прав і подвійного громадянства для угорської меншини, що українська влада одразу розцінила як заклик до сепаратизму.
Відносини між двома країнами особливо загострилися 2017 року, коли український парламент — Верховна Рада — ухвалив закон про освіту, за яким мовою навчання в освітніх закладах має бути державна, тобто українська, однак один або кілька предметів можуть викладатися двома чи більше мовами. Угорщина зі свого боку критикувала закон, заявляючи, що він нібито обмежує права національних меншин і загрожує культурним та мовним правам угорської меншини.
Відтоді риторика Будапешта містить звинувачення у переслідуванні угорської меншини в Україні, якими він виправдовує брак підтримки європейської інтеграції України. Кілька місяців у 2022 році Угорщина постійно погрожувала накласти вето на заплановану позику ЄС Україні в €18 млрд, але зрештою погодилася. Однак згодом Орбан відкинув постачання зброї Україні, відмовившись дозволити транзит озброєння територією Угорщини. У вересні 2023 року Віктор Орбан заявив, що не підтримуватиме Україну в жодному міжнародному питанні, «доки не буде відновлено мовні права етнічних угорців».
Водночас у грудні 2023 року президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн схвально відгукнулася про закон України щодо національних меншин, необхідний для подальшого просування до членства в ЄС. Розбіжність між поглядами Віктора та Урсули викликає побоювання, що Угорщина може використати питання національних меншин для просування порядку денного, який розходиться з позицією ЄС та інтересами України.
Головний політичний опонент Орбана Петер Мадяр, очільник угорської партії «Тиса», дотримується більш виваженого підходу. 11 липня 2024 року він прибув до Києва, щоб ушанувати пам’ять жертв війни Росії проти України.
Утім, Петер досі обережний у висловлюваннях щодо надсилання зброї. У публічній промові 18 червня Мадяр засудив президента Росії Володимира Путіна, але заявив, що не підтримує розгортання угорських військ в Україні. «Ми поділяємо позицію уряду Будапешта, — сказав політик. — Ми не надсилатимемо з Угорщини в Україну ні військ, ні зброї. Ви знаєте, наскільки чутливим є становище Угорщини в цій війні».
Але чи підтримує угорське населення позицію свого лідера? До повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року лише 22% угорців позитивно сприймали Україну, 46% не могли відповісти, як вони її сприймають, а 32% відповіли негативно. Це був найнижчий рівень симпатії до України серед усіх опитаних країн — Молдови, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини та Чехії. У жовтні 2022 року позитивне сприйняття України угорцями дещо зросло — до 24%, тоді як негативне сягнуло 40%.
Важливо зазначити, що негативне сприйняття України в Угорщині відображає тамтешні тенденції євроскептицизму. Згідно з опитуванням жовтня 2022 року, на відміну від інших країн, де більшість вважала війну неспровокованою, угорське суспільство розділене: приблизно половина бачить у війні реакцію на дії та рішення Заходу, а інша половина вважає її неспровокованою.
За даними опитування GLOBSEC Trends 2024, проведеного в середині лютого цього року, більшість угорців (55%) вважає Росію головною винуватицею війни, і лише 36% бачать Україну майбутньою членкинею ЄС, НАТО або обох організацій. Крім того, понад 50% вважають, що Захід провокує Росію, надаючи Україні військову допомогу.
«Нинішня політика угорського прем’єр-міністра є антиєвропейською, антиукраїнською та антипольською», — заявив за повідомленням PAP заступник міністра закордонних справ Польщі Владислав Теофіл Бартошевський. «Я справді не розумію, чому Угорщина хоче залишатися членом організацій, які так не любить [ЄС і НАТО] і які, очевидно, погано з нею поводяться. Чому [Орбан] не створить союз із [російським диктатором Володимиром] Путіним та деякими авторитарними державами такого типу?» — сказав Бартошевський.
Така різниця в позиціях країн щодо українського питання поставила під сумнів тривалий союз Польщі й Угорщини в межах ЄС, де вони дотримувалися спільних позицій із різних питань (у міграційній політиці — виступаючи проти обов’язкових квот ЄС на переселення біженців; в економічній — скептично ставлячись до ідеї створення спільного бюджету ЄС або випуску спільних боргових зобов’язань тощо).
Оскільки Угорщина нині головує в Раді Європейського Союзу, існують побоювання, що процеси, пов’язані зі вступом України до ЄС, дедалі більше гальмуватимуться, а важливі рішення — як-от схвалення нової допомоги чи подальші переговори про членство — можуть відкладатися. Примітно, що угорський представник відповідає в ЄС за політику сусідства та розширення, що є критично важливою сферою для вступу будь-якої країни до ЄС. Крім того, угорський єврокомісар Олівер Варгеї вже неодноразово зазнавав критики від брюссельських посадовців за управління своїм портфелем.
Ще 2014 року Словаччина засудила російську агресію, підтримала антиросійські санкції та стала на бік України в її боротьбі за національне виживання, свободу й незалежність. Словацький уряд послідовно наголошував на підтримці України та узгоджував свої дії з політикою ЄС щодо Росії. Після російського вторгнення 2022 року Словаччина надала Україні всебічну політичну, дипломатичну, військову та гуманітарну допомогу.
Однак у жовтні 2023 року позиція Словаччини щодо військової допомоги змінилася після перемоги на виборах лівої націоналістичної та популістської партії «Курс — соціальна демократія». Новопризначений прем’єр-міністр Роберт Фіцо оголосив про припинення військової допомоги Україні та відмовився від подальших антиросійських санкцій. У листопаді Фіцо заблокував 14-й пакет військової допомоги Україні на €40,3 млн. Натомість колишній прем’єр-міністр Едуард Геґер заявляв про відданість продовженню військової підтримки України, наголошуючи на спільних цінностях демократії та свободи. Отже, словацька політика нині розділена, а прем’єр-міністр схиляється на бік Росії.
Фіцо заявив: «Україна не є членом НАТО. Словаччина не має нічого спільного з війною в Україні, і я надсилаю всій Словаччині дуже чіткий сигнал: незалежно від того, хто нас про щось проситиме, нога словацького солдата не перетне словацько-українського кордону». Словаччина й далі користується дешевою російською нафтою, що Фіцо підкреслює, поділяючи позицію Орбана.
Попри це, словацька оборонна промисловість продовжує співпрацювати з Україною. Міністр оборони Роберт Каліняк, за даними Bloomberg, планує суттєво наростити виробництво боєприпасів: до 200 000 великокаліберних снарядів наступного року проти 125 000 цього року. «Наша політична декларація говорить, що ми не надаватимемо Україні безоплатної військової допомоги, бо так підтримуватимемо конфлікт. Але ми не обмежуватимемо оборонне виробництво, коли воно підтримує валовий внутрішній продукт, бо цим я зашкодив би інтересам Словаччини», — пояснив міністр оборони країни.
Крім того, президент Словаччини Петер Пеллегріні підтримав чеську ініціативу із закупівлі артилерійських снарядів для Збройних сил України. Схоже, що в політичному плані Словаччина обережно й скептично ставиться до війни та вступу України, тоді як в оборонній сфері вона підтримує Україну.
Однак неоднозначні думки про Україну висловлює не лише політичне керівництво країни. З одного боку, за даними GLOBSEC Trends 2024, 41% словаків вважають Росію винною у війні в Україні, тоді як більшість населення покладає відповідальність за російську агресію на Україну або Захід: 31% звинувачує західні країни, а 20% — Україну, яка «переслідувала росіян на сході країни з 2014 року».
Словаки також найменше в регіоні підтримують членство України в ЄС і НАТО: лише 30%, що навіть нижче, ніж в Угорщині (36%). Понад 60% респондентів погоджуються з наданням Україні військової допомоги. Водночас стільки ж людей вважають, що ця допомога наближає європейців до війни, оскільки Україна нею провокує Росію.
Російська дезінформація має вирішальний вплив на формування цих поглядів, адже, за словами соціолога Міхала Вашчки, приблизно половина словаків зазнає впливу оманливих наративів. «Сьогодні Словаччина — найбільш проросійська країна Центральної Європи. Вона також найбільш пропутінська. Попри війну в Україні, Путін досі користується популярністю серед 25% словаків, і вони хотіли б мати такого президента», — сказав експерт, додавши, що Словаччина нині є найбільш антизахідною країною.
З іншого боку, існує специфічне протилежне явище, якого немає в Угорщині, — проукраїнський активізм. Попри позицію уряду словацькі активісти зібрали кошти для чеської ініціативи із закупівлі боєприпасів для України. Станом на 19 квітня 2024 року було зібрано понад €2,15 млн, а збір залишався без визначеної дати завершення. «Багато людей у Словаччині соромляться орієнтації уряду на Росію. Саме тому люди жертвують», — сказала співорганізаторка збору Зузана Іжакова. Це демонструє наявність у Словаччині «активного проукраїнського центру», на відміну від Угорщини.
Хоча широка громадськість загалом підтримує Україну та її прагнення вступити до ЄС, окремі політики часто виступають проти «українського питання». Вони — не глави держав, а впливові політики — зазвичай належать до ультраправих або симпатизують Росії, а нерідко поєднують обидві позиції.
Після виборів до Європейського парламенту в червні 2024 року національні консерватори та євроскептики сформували третю за чисельністю групу Європарламенту — «Патріоти за Європу». Багато її членів скептично ставляться або прямо виступають проти допомоги Україні у війні чи підтримки її вступу до ЄС.
Угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан, ідеологічний натхненник нового альянсу, залучив до нього французьке «Національне об’єднання» Марін Ле Пен та кілька інших партій з усієї Європи. Групу очолює Жордан Барделла, офіційний лідер партії Ле Пен. На другий день роботи нового Європарламенту на голосування винесли резолюцію на підтримку України. Більшість депутатів Європарламенту (495) підтримали резолюцію, але 137 із 720 проголосували проти, а 47 утрималися. Багато голосів тих, хто не підтримав резолюцію, припало на групу «Патріоти за Європу», яка налічує 84 члени: 56 проголосували проти, 15 утрималися й лише 2 — за.
Головна увага «Патріотів» зосереджена на перебудові ЄС із жорсткішим контролем кордонів і переосмисленні ролі центральних інституцій; питання України лише частково об’єднує окремих членів. Альянс не має єдиної позиції щодо війни Росії проти України, тому «Патріотів за Європу» не можна повністю зарахувати до противників України. Проте певні члени цього політичного утворення вирізняються позицією, ворожою до інтересів України.
Окрім Віктора Орбана, йдеться, наприклад, про Герберта Кікля, голову Австрійської партії свободи, який поклав провину за повномасштабну війну і на Росію, і на НАТО, вважав, що вступ України до ЄС «знищить наше сільське господарство», та закликав ветувати переговори про членство. Варто зазначити, що керівництво й населення Австрії, хоча й не належать до передових прихильників України та воліють посилатися на «нейтралітет», не висловлюють негативного ставлення до можливого вступу України.
Французьке «Національне об’єднання» офіційно засуджує агресію Росії проти України, а лідер партії Жордан Барделла заявляв, що не можна дозволити «російському імперіалізму» поглинути Україну. Утім, у Європарламенті він заявив, що вступ України до НАТО та ЄС посилить напруженість із Росією і загрожуватиме стійкості економіки та сільського господарства ЄС через дисбаланси у Спільній сільськогосподарській політиці. Марін Ле Пен також виступила проти двосторонньої угоди між Україною та Францією про гарантії безпеки й критикувала шлях України до НАТО та ЄС.
Герт Вілдерс, лідер нідерландської Партії свободи, давно виступає проти вступу України до ЄС і НАТО. Хоча він засудив вторгнення Росії, проте стверджував, що Захід припустився помилки, не оголосивши вступ України до НАТО неможливим.
Італійська «Ліга» віцепрем’єр-міністра Маттео Сальвіні неодноразово виступала проти санкцій щодо Росії через анексію Криму, а він навіть носив у Європарламенті футболку із зображенням Путіна. Проте нині «Ліга» значно відстає серед італійських правих від «Братів Італії» Мелоні, а рішення постачати Україні зброю ухвалюються попри бажання Сальвіні й не впливають на офіційну позитивну позицію Італії щодо вступу України до ЄС.
Серед пересічного населення ЄС існують значні побоювання, адже для нього пріоритетними є безпека, стабільність та економічний добробут. Багато хто вбачає потенційні ризики для цих сфер у можливому членстві України в ЄС.
Безпека та стабільність.
Прийняття країни, що перебуває у стані війни, є чутливим питанням. Існують побоювання розширення війни та її непрямого поширення на інші країни; Угорщина й Словаччина часто посилаються на «можливу ескалацію». Державам-членам також доведеться розв’язувати пов’язані з війною проблеми: опікуватися ветеранами, протидіяти поширенню легальної та нелегальної зброї та забезпечувати мінну безпеку.
Крім того, вступ України може призвести до швидкої міграції на захід і потенційно спричинити масштабну міграційну кризу, яка спершу зачепить східні країни, а згодом — усі держави-члени. Ця криза може посилити агресію та злочинність як серед місцевого населення, так і серед новоприбулих. Південні країни ЄС, що мають труднощі з припливом мігрантів з Африки, розуміють складність регулювання міграції та асиміляції. ЄС може вдатися до стратегій, подібних до підходу щодо Єгипту: надавати фінансову допомогу для стимулювання місцевої економіки й зменшення міграції. Інше занепокоєння — гармонізація Кримінального кодексу України із законодавством ЄС.
Економічний добробут.
Досить поширеним є наратив, що Україна як велетенська житниця Європи з населенням близько 40 млн людей становить потенційну загрозу для економік інших держав-членів. Дешева високоякісна українська сільськогосподарська продукція у великих обсягах загрожує «чесній конкуренції» в блоці, тоді як приплив трудових мігрантів з України вплине на кількість робочих місць.
Однак не слід забувати, що попередні розширення ЄС супроводжувалися подібними проблемами: польське зерно заполонило європейські ринки, спричинивши надлишок пропозиції та падіння цін. Вступ Греції 1981 року і Болгарії 2007 року призвів до переміщення значної кількості трудових мігрантів до розвиненіших держав-членів, таких як Німеччина та Велика Британія, у пошуках кращої роботи. Утім, завдяки переговорам і компромісам країнам блоку вдалося певною мірою досягти домовленостей, і вони досі намагаються підтримувати баланс у Союзі. Відбудова України — ще одна економічна проблема: хто фінансуватиме реконструкцію і як управлятимуть коштами? Низькі темпи економічного розвитку під час війни та одразу після неї можуть серйозно обтяжити європейців. Згідно з Eurobarometer on Public Opinion on Russia’s War Against Ukraine, 59% європейських респондентів вважають, що ЄС зазнає економічного тягаря через відбудову України, тоді як 41% бачить у цьому фінансову можливість. Цікаво, що в Естонії 60% підтримують внесок країни у післявоєнну відбудову України.
Попри ці побоювання, 60% респондентів у ЄС підтримують членство України. Ця тенденція зберігається в більшості держав-членів, а єдиним значним відхиленням є Німеччина. У Німеччині незначна більшість — 52% — виступає проти вступу України до ЄС, тоді як 48% підтримують його. В Іспанії спостерігається найвищий рівень підтримки розширення блоку — 78%. Крім того, широка підтримка заходів ЄС у відповідь на російське вторгнення залишається високою: гуманітарної допомоги (89%), прийняття біженців (84%), санкцій проти Росії (72%) та фінансової підтримки України (72%).
Отже, шлях України до членства в Європейському Союзі — це не лише дипломатична віха, а й свідчення стійкості та рішучості нації. Попри рішучу протидію Угорщини, неоднозначну позицію Словаччини, настороги окремих політиків і побоювання частини населення, підтримка широкої європейської спільноти свідчить про колективне визнання потенційного внеску України в ЄС. Складність геополітичних союзів та економічні побоювання підкреслюють потребу в стратегічній дипломатії як усередині блоку, так і між ЄС та Україною. У міру просування переговорів ЄС має долати ці виклики, демонструючи єдність і далекоглядність, та забезпечити, щоб вступ України зміцнив союз політично й економічно, водночас урахувавши законні занепокоєння всіх держав-членів.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
