10 хв читання
19 листопада 2024 року настав 1000-й день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ця війна відзначається безпрецедентним масштабом воєнних дій із залученням великих військових угруповань, обстрілами з використанням десятків тисяч снарядів і щомісячним застосуванням дронів та ракет. Маючи трансформаційний характер, війна стала переломним моментом для європейської архітектури безпеки та нинішнього міжнародного порядку. Росії важко досягти своїх стратегічних військових цілей, однак її амбіції, схоже, не слабшають і не стають поміркованішими навіть попри величезні втрати, яких вона зазнає у своїй агресивній війні.
За даними Генерального штабу Збройних Сил України, бойові втрати Росії становлять понад 740,000 військовослужбовців убитими, пораненими або зниклими безвісти. Однак цього не вистачило, щоб переконати Кремль завершити війну й перейти до мирних переговорів. Навпаки, Росія й далі прагне підкорити Україну та водночас погрожує Заходу за надання будь-якої суттєвої підтримки Києву.
Затримки західної військової підтримки України — як за обсягом, так і за видами озброєнь — дорого коштували країні. Вона втрачає найдосвідченіших воїнів, а деяким бригадам бракує особового складу, щоб продовжувати боротьбу. Усередині країни зберігається проблема ефективної мобілізації, і непередбачуваність західної підтримки можна вважати одним із чинників.
Нинішній підхід Заходу ледве дає Україні змогу зупинити втрату територій, не кажучи вже про створення умов для масштабного контрнаступу. Обережний підхід США та Заходу до підтримки України, схоже, додає сміливості так званому «альянсу авторитарних режимів», який позначають абревіатурою CRINK і до якого входять Китай, Росія, Іран і Північна Корея, — про що свідчать поглиблення їхньої співпраці та зміцнення партнерств.
На цьому етапі, попри скоординовані санкції, Росія продовжує зміцнювати свій військово-промисловий комплекс і економіку, переведену на воєнні рейки, зокрема завдяки підтримці авторитарних режимів. Іран і далі постачає Росії дрони Shahed і ракети. Водночас Північна Корея не лише надсилає боєприпаси та ракети, а й спрямувала війська для війни проти України в Курській області Росії. Бажання колективного Заходу локалізувати конфлікт і контролювати ескалацію зазнало невдачі, а його загальний потенціал стримування видається слабким. Подальше розколювання західної підтримки України загрожує поглибленням співпраці Росії з її союзниками (також відомої як авторитарна солідарність) і підривом позицій Заходу в міжнародній системі.
Дослідники міжнародних відносин давно вивчають, як тривалість війни перешкоджає швидкому врегулюванню конфлікту та підвищує ймовірність втручання третіх сторін. Коли регіональні й великі держави відчувають, що затяжний конфлікт загрожує їхнім життєво важливим інтересам, або бачать у ньому можливість посилити свою міць і вплив, вони можуть вирішити втрутитися.
Попри зусилля Заходу локалізувати війну, Північна Корея де-факто долучилася до воєнних зусиль Росії. Якщо Росія швидко не досягне значних успіхів, інші держави також можуть розглянути можливість посилити підтримку кремлівської війни або безпосередньо вступити в конфлікт, вважаючи його «можливістю, що випадає раз у житті», послабити Захід і потенційно отримати військові технології або інші види підтримки від Росії, як це сталося з Іраном і Північною Кореєю.
Упродовж війни Росія випробовувала реакцію, рішучість і потенціал стримування Заходу (зокрема ядерного), тоді як інші держави уважно стежили за подіями на Європейському континенті, засвоювали необхідні уроки та модернізували власні збройні сили. На початку війни відповідь Заходу на вторгнення видавалася більш узгодженою та єдиною, ніж нині. Зокрема адміністрація Джо Байдена у США разом із європейськими союзниками заявила про повну підтримку України «стільки, скільки буде потрібно». Однак на практиці підхід був обережнішим: він уникав швидкого надання різних спроможностей, здатних змінити хід війни, насамперед через побоювання ескалації та виходу війни з-під контролю з перетворенням її на регіональний конфлікт за участю НАТО, Росії та, можливо, інших сторін. Ця обережність проявилася в затримках із переданням танків, винищувачів і крилатих ракет, а також у небажанні завдавати ударів по військових цілях на території Росії — діях, необхідних для зміни перебігу війни на користь України.
Якщо Захід не зможе забезпечити довгострокову підтримку України та вжити необхідних заходів для зміцнення її позицій на потенційних переговорах, це матиме тяжкі наслідки для його репутації серед інших світових держав, особливо для США та наступного президента. Це також важливо в контексті стратегічного суперництва США та Китаю, адже в разі поразки України Пекін та інші ревізіоністські держави поставлять під сумнів увесь потенціал стримування США та довіру до них. Головний аргумент полягатиме в тому, що якщо США не готові захищати свої інтереси, які перебувають під найбезпосереднішою загрозою, і стабільність у регіоні, де американський вплив є визначальним, то як вони зможуть стримувати або, у разі конфлікту, реагувати в Азійсько-Тихоокеанському регіоні чи деінде?
Амбіції Росії у війні проти України, схоже, не зменшуються попри важкі втрати, як це сталося б з будь-якою іншою демократичною державою за таких втрат. Натомість нині ці амбіції видаються ще більшими на тлі посилення правих партій у Європі, поступового зниження підтримки з боку європейських партнерів України та, найважливіше, переобрання Дональда Трампа наступним президентом США, що пов’язують із можливістю або обмежити військову підтримку України, або повністю її припинити й надати перевагу позиції Росії.
Повернення Трампа до Овального кабінету створює і виклики, і можливості. Однак з огляду на його попередні зовнішньополітичні рішення — критику багатосторонності, підрив трансатлантичних відносин і НАТО та більшу зосередженість на внутрішніх справах Америки — забезпечення його тривалої підтримки України є критичним викликом для України та її європейських союзників. Крім того, аналітики побоюються, що його політика може заохотити Росію, Китай та інші ревізіоністські держави об’єднатися й надалі руйнувати міжнародний порядок, очолюваний Заходом, особливо якщо США не готові його захищати й натомість зосереджуються на внутрішніх проблемах.
Хоча США, імовірно, й надалі зважатимуть на загрозу з боку Китаю як на один зі своїх безпекових і стратегічних пріоритетів, нехтування російською загрозою та відмова їй протидіяти можуть мати ще небезпечніші наслідки. Якщо Росія досягне успіху в Україні, США будуть змушені виділяти значно більше ресурсів на потреби Європи, зокрема розгортати більше військ, модернізувати логістику для забезпечення швидкого переміщення військ (яка, за повідомленнями, перебуває в поганому стані) та безпосередньо підтримувати розвиток військово-промислового комплексу Європи.
Утім, майбутня політика Дональда Трампа щодо російсько-української війни залишається неясною. Комунікація команди Трампа вказує на різні варіанти, які можуть включати обмеження підтримки України з боку США або встановлення умов для її надання, щоб спонукати Київ до переговорів. Призначення Кіта Келлога спеціальним посланцем США з питань України та Росії дає уявлення про майбутню політику нової адміністрації щодо дипломатичного врегулювання конфлікту, проте умови потенційної мирної угоди залишаються нечіткими.
З іншого боку, спостерігачі припускають, що Трамп може дотримуватися «стратегії миру завдяки силі»: США можуть надати Україні ще потужнішу підтримку, якщо вважатимуть, що Росія не бажає змістовно й добросовісно долучатися до дипломатії та переговорів. Однак поточний розвиток подій не створює жодних передумов для успішних переговорів на тлі кабальних вимог Росії до України та Заходу. Зрештою, позиція нової адміністрації буде вирішальною для остаточного результату війни й матиме далекосяжні наслідки для майбутнього міжнародного порядку, місця Заходу в ньому та глобального балансу сил.
Позиція Глобального Півдня щодо російсько-української війни загалом не змінилася; підходи дещо різняться залежно від конкретного внутрішнього контексту та зовнішньополітичних стратегій кожної країни, зокрема у відносинах із Заходом. Такі країни, як Індія, Бразилія, Південна Африка та інші малі й середні держави, прямо не засудили Росію за агресію проти України, хоча підтверджували свою відданість суверенітету й територіальній цілісності загалом, зокрема під час деяких голосувань Генеральної Асамблеї ООН.
Однак це не означає, що ці країни розривають зв’язки з Росією або долучаються до США та європейських країн у тиску на Москву, щоб вона припинила війну. Навпаки, Глобальний Південь прагне підтримувати прагматичні відносини і з Росією, і з Заходом, диверсифікуючи зовнішні зв’язки та зберігаючи незалежну й автономну позицію в міжнародній системі.
Глобальний Південь використовує слабкості Росії, укладаючи вигідні угоди в умовах західних санкцій, і де-факто сприяє здатності Москви продовжувати війну (тобто купуючи дешеві нафту й газ, доходи від яких становлять основну частину воєнної економіки Росії). У контексті війни Росії проти України Китай та інші держави Глобального Півдня можуть розглядати Кремль як пішака, що допоможе пришвидшити крах міжнародного порядку на чолі із Заходом.
Багато з цих країн об’єднує недовіра до Заходу, що випливає з їхнього історичного досвіду та переконання в лицемірстві Заходу. Ця недовіра у поєднанні з поточними глобальними проблемами посилює глобальну конкуренцію. Ключові проблеми глобального врядування, як-от реформа ООН, справедливий доступ до технологій, ШІ та фінансів, протидія зміні клімату, а також недостатньо активна залученість Заходу можуть спонукати Глобальний Південь до подальшого зближення з іншими великими державами, передусім Китаєм, для створення альтернативних структур, що краще відображають його інтереси.
Війна Росії проти України знову активізувала дискусії про здатність Заходу зберегти нинішній міжнародний порядок і можливість його перебудови, за якої країни Глобального Півдня могли б відігравати помітнішу роль. Це може передбачати посилення впливу BRICS, Шанхайської організації співробітництва (SCO) та Азійського банку інфраструктурних інвестицій (AIIB), а Китай посідатиме домінуюче становище.
Дехто стверджує, що майбутні обриси міжнародного порядку визначатимуться в Україні. У нинішньому контексті відсутність у Заходу стратегії ефективної протидії Росії та рішучості беззастережно підтримувати Україну може свідчити про його загальне послаблення. Це може означати небажання США та Європи захищати базові цінності, на яких ґрунтувався створений ними після Другої світової війни міжнародний порядок. Інші вважають, що з огляду на розбіжності у позиціях різних держав щодо російсько-української війни світ уже переходить до постзахідного, або багатополярного, міжнародного порядку, який виходить за межі біполярного протистояння США та Китаю.
Щоб зберегти свою нинішню позицію в міжнародному порядку, Захід має переосмислити стратегію щодо Росії та України, пам’ятаючи, що результат російсько-української війни матиме значний вплив на глобальний баланс сил. Також критично важливо продовжувати взаємодію з Глобальним Півднем і протидіяти російському та китайському впливу на його позиції. Це може бути важливим і для ролі Глобального Півдня як потенційного посередника в переговорах щодо війни.
Однак, щоб виграти боротьбу за Глобальний Південь, Захід має не лише зосередитися на реформах глобального врядування, а й продемонструвати більшу силу волі, стійкість і рішучість, аби переконати країни світу, що він серйозно ставиться до дотримання міжнародних правил і готовий захищати свої принципи.
На нинішньому етапі, коли Росія продовжує висувати Україні свої вимоги (як-от невступ до НАТО, нейтральний статус, обмеження чисельності українського війська та відмова від міжнародно визнаних територій України), відсутність рішучої відповіді Заходу свідчить про послаблення його могутності.
Якщо залишити Україну без надійних гарантій безпеки й укласти мирну угоду за таким сценарієм, це не забезпечить стабільності в Європі, попри численні дипломатичні заклики та появу різних мирних планів, особливо з боку Глобального Півдня. Це може означати швидкий перехід до багатополярного міжнародного порядку, у якому становище Заходу буде не таким сприятливим, як нині.
З огляду на дедалі частіші заклики до дипломатичного врегулювання російсько-української війни, США та Захід постають перед критичною проблемою. З одного боку, дипломатичне рішення може розглядатися як сприятливий варіант досягнення миру. З іншого боку, перебіг подій на полі бою не свідчить, що Україна може вести переговори з позиції сили або принаймні як рівноправна сторона. Якщо Україна відмовиться прийняти умови Росії, що вона, найімовірніше, і зробить через їхню нереалістичність, Путін може вирішити продовжувати війну на виснаження, прагнучи захопити більше територій, ще більше розколоти Захід і посилити напруженість в українському суспільстві.
Ці події створюють нагальну потребу переглянути західну стратегію щодо Росії та України, застосувати активніший і комплексніший підхід та усунути штучні червоні лінії, які стримують ухвалення критично важливих рішень щодо надання військової допомоги. Страх ескалації не вплинув на цілі Росії в Україні й не запобіг втручанню третіх сторін у конфлікт, як показує участь Північної Кореї.
Оновлена стратегія є ще важливішою з огляду на зміну міжнародного порядку та піднесення різних держав Глобального Півдня. Розбіжності в їхніх позиціях і низький рівень довіри до Заходу свідчать про подальшу глобальну поляризацію. Невдача Заходу в Україні може потенційно надати цим державам ще вагоміший голос у міжнародних справах, особливо Китаю й тим, хто вважає, що нинішній порядок створений Заходом виключно для власних цілей та інтересів. Війна Росії проти України відкриває визначальну можливість для Глобального Півдня та Китаю як його уявного «адвоката» просувати багатополярний міжнародний порядок — такий, у якому Захід матиме слабші позиції, а завойовницькі війни можуть стати нормою й винагороджуватися, що матиме значні наслідки для всієї системи ООН, міжнародного права, стабільності міжнародного порядку та глобального врядування загалом.
Застереження: погляди, думки та оцінки, викладені в матеріалах цього сайту, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
