12 хв читання
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році привернуло увагу всього світу та посилило занепокоєння щодо стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Такий стрімкий і несподіваний розвиток подій у центрі Європи, коли авторитарна держава намагається взяти під контроль меншу націю з демократичними цінностями, змусив світових лідерів звернути погляди на Тайвань. Міжнародна спільнота запитує себе, скільки часу знадобиться Пекіну, щоб ухвалити таке саме рішення, яке Кремль ухвалив на початку 2022 року.
Протистояння між Китаєм і Тайванем триває десятиліттями та є одним із визначальних чинників балансу сил в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Хоча сторони ще не вдалися до прямого застосування сили одна проти одної, КНР дедалі наполегливіше й чіткіше демонструє небажання надто довго чекати на возз’єднання з Тайванем. З огляду на такі тенденції лідери демократичного світу мають оновити свої стратегічні підходи до китайсько-тайванського питання.
Україна нині постала перед таким самим викликом. Її відносини з Тайванем тривалий час були дуже обмеженими, однак події 2022 року продемонстрували потенціал двосторонньої співпраці. Тайванці розуміють проблеми, з якими стикаються українці у боротьбі проти могутнього сусіда, і висловили їм свою підтримку. Водночас материковий Китай поставився до подій в Україні відсторонено, воліючи зберігати нейтралітет. Така позиція КНР і ознаки того, що вона радше стала б на бік Москви, ніж Києва, знизили рівень довіри українців до Пекіна; вони дедалі більше сприймають Китай як загрозу, а не союзника. Згідно з опитуванням, проведеним Transatlantic Dialogue Center і Соціологічною групою «Рейтинг» у червні 2023 року, понад 30% українців вважають Китай ворожою або радше ворожою країною, тоді як у 2021 році цей показник не перевищував 10%. Отже, Києву давно час переглянути наявні зв’язки і з Китаєм, і з Тайванем та замислитися над активнішою взаємодією з Тайбеєм. Тому в цій роботі ми обговоримо перспективи поглиблення зв’язків між Україною та Тайванем і досвід інших країн у співпраці з Тайбеєм.
Китайська Республіка (КР), або просто Тайвань, уже кілька десятиліть відіграє важливу роль як у геополітиці, так і в розвитку світової економіки.
Розташований у так званому першому острівному ланцюгу в Тихому океані, Тайвань має стратегічне значення для стримування Китаю. Якби КНР встановила контроль над островом, її військово-морська могутність суттєво зросла б, що дозволило б їй кинути виклик США в Тихому океані та посилити контроль над Південно-Китайським морем. Це не лише призвело б до військової експансії Пекіна, а й дозволило б Китаю взяти під контроль ключові морські торговельні маршрути Східної Азії.
Крім того, КР є одним з «азійських тигрів», економічною державою та важливим торговельним партнером. Тайваньці найбільш відомі своєю передовою технологічною галуззю — виробництвом комп’ютерів, програмного забезпечення, штучного інтелекту тощо. Тайвань також є лідером у виробництві мікрочипів, що становлять невід’ємну частину сучасних технологій. Taiwan Semiconductor Manufacturing Company (TSMC) контролює понад половину світового ринку, тому провідні економіки світу залежать від напівпровідників, вироблених на Тайвані. Контроль Пекіна над островом і його промисловістю збільшив би й без того величезну економічну могутність КНР.
Офіційних зв’язків між Україною та КР немає, оскільки Україна визнає Тайвань частиною території Китаю. В Україні також немає Представництва Тайбея, а двостороння взаємодія загалом була дуже обмеженою. Від здобуття незалежності Київ зосереджувався на співпраці з КНР, сподіваючись отримати від неї більше економічних вигод.
Однак війна Росії проти України дала українцям змогу поглянути на відносини з Тайванем зовсім інакше. Поки Китай зберігав нейтралітет, іноді навіть схиляючись до зближення з Росією, тайванці від початку бойових дій у різний спосіб висловлювали підтримку Україні. Жителі Тайваню виходили на вулиці своїх міст із синьо-жовтою символікою та проводили мирні демонстрації, засуджуючи дії Росії. Крім того, КР надсилає українцям гуманітарну й медичну допомогу та надає фінансову підтримку. Тайвань, одна з небагатьох країн Східної Азії, що надають допомогу Україні, витратив понад 110 мільйонів доларів США на гуманітарну допомогу, підтримку біженців, генератори, проєкти відбудови тощо.
Через відсутність прямих зв’язків із Києвом Тайвань допомагає Україні через інші дружні країни, підтримуючи зусилля їхніх урядів і НУО з допомоги українцям. Наприклад, нещодавно Тайбей пожертвував 4 мільйони доларів США на соціальні проєкти, які реалізують польські НУО. Тайбей також виявив інтерес до інвестицій у відбудову українських міст — він уже спрямував 5 мільйонів доларів США на литовські проєкти відбудови в Бородянці та Ірпені й таку саму суму на словацький проєкт відбудови в Чернігові. Також він долучився до ініціативи Європейського банку реконструкції та розвитку, покликаної надати приватним підприємствам в Україні страхування від ризиків, пов’язаних із війною. Крім того, Тайбей приєднався до інших демократичних держав у запровадженні санкцій проти Росії та її союзниці Білорусі, обмеживши експорт до цих країн; найбільш відчутною стала заборона на експорт напівпровідників до Росії. Усі ці дії чітко демонструють зацікавленість Тайваню у розвитку двосторонніх відносин і зміцненні зв’язків.
Тепер Києву належить вирішити, чи готовий він вивести співпрацю на новий рівень.
Повномасштабне російське вторгнення в Україну принесло багато насильства й терору, але водночас відкрило для України нові можливості у сфері міжнародної співпраці. У цьому контексті варто розглянути можливість поліпшення відносин між Тайбеєм і Києвом.
Тайвань уже висловив готовність інвестувати в Україну, і Київ міг би ефективно цим скористатися. Тайванці можуть допомогти Україні не лише з відбудовою інфраструктури, а й із цифровізацією. Міністерство цифрової трансформації України працює над численними новими проєктами, спрямованими на впровадження технологічних інновацій у повсякденне життя українців. І навряд чи знайдеться краща за Тайвань країна, здатна підтримати Україну на цьому шляху.
Крім того, Тайвань нині пильно стежить за перебігом воєнних дій в Україні, приділяючи особливу увагу тактиці українців, ефективності різних видів озброєння та особливостям їх застосування в бою. Через російське вторгнення українці були змушені протистояти значно більшому й могутнішому ворогові, але все одно змогли ефективно боротися із загарбниками. Тому обмін бойовим досвідом з українцями відповідає національним інтересам Тайваню. Київ бореться за демократичні цінності й отримує підтримку від інших демократичних держав. Було б цілком справедливо, якби Україна надала Тайваню підтримку, якої він потребує для захисту своєї демократії.
Слід врахувати, що Україна ще не має стабільної демократії та потребує реформ, щоб стати повністю демократичною країною. Київ міг би скористатися досвідом Тайбея у переході від авторитаризму до демократії. Варто зазначити, що сучасна КР є одним із найкращих у світі зразків демократії, тож Україні корисно вчитися у тайванців.
Можна стверджувати, що, роблячи кроки до співпраці з Тайбеєм, Київ ризикує погіршити відносини з КНР. Та чи справді Україні вигідно знову зосереджуватися на зв’язках із Пекіном? КНР відкрито не засудила російське вторгнення в Україну, не стала на бік Києва в ООН і досі не висловила готовності підтримати Україну після війни. Сподіватися залучити до України після війни китайських інвесторів також може бути ризикованим шляхом. Звісно, не слід нехтувати перевагами китайських інвестицій, але варто зважати на політику «боргових пасток», яку КНР використовує для тиску на бідніші країни. До того ж українська громадська думка далека від прихильного ставлення до КНР і емоційно підтримує Тайвань.
Після зміни визнання на користь Китайської Народної Республіки у 1970-х роках та ухвалення політики «одного Китаю» більшість країн — членів ООН розірвали офіційні зв’язки з Тайванем. У 2023 році Гондурас відмовився від визнання КР незалежною країною, залишивши Тайбею лише 12 офіційних партнерів. Однак такий поворот подій не є критичним, адже приблизно сотня інших країн, зокрема провідні держави світу, підтримують неофіційні відносини з островом.
США знайшли спосіб підтримувати тісні зв’язки з Тайбеєм і водночас уникати його офіційного визнання. Від моменту ухвалення у 1979 році унікальна правова база під назвою Taiwan Relations Act (TRA) регулює двосторонні відносини між Вашингтоном і Тайбеєм. Завдяки своїй неоднозначній термінології та обтічним формулюванням TRA дозволив уряду США бути союзником Тайваню, не порушуючи зобов’язань, узятих із прийняттям політики «одного Китаю». Згідно з TRA, Вашингтон може надавати Тайваню різні види озброєння, виходячи з того, що вони призначені для оборони. Крім того, цей закон надав особливі повноваження Американському інституту на Тайвані, перетворивши його на де-факто посольство США. Нині на території США діють 13 Тайбейських економічних і культурних офісів — це чітка ознака того, що обидві країни цінують свої двосторонні зв’язки.
Дипломатичні відносини країн ЄС із Тайбеєм також залишаються неформальними. Хоча європейські країни формально не визнають незалежності КР, вони все ж мають тісні зв’язки з Тайванем. У багатьох країнах Європи розташовані Представництва Тайбея або Тайбейські економічні та культурні офіси , де вони відповідають за підтримання двосторонніх відносин. Ці офіси виконують функції посольства й консульства КР у державах ЄС, але формально не визнаються дипломатичними установами. ЄС також заснував на території острова Європейський економічний і торговельний офіс (EETO), який де-факто виконує дипломатичні функції. Крім того, Святий Престол офіційно визнає незалежність КР — це символічний жест з боку Європи, адже Ватикан є релігійним центром для більшості країн ЄС.
Тайвань також є важливим торговельним партнером для європейських країн — у 2022 році острівна держава посіла 12-те місце у списку провідних торговельних партнерів ЄС. Найбільше вони співпрацюють у сфері інновацій і сучасних технологій: понад 95% товарів, які ЄС імпортував з Тайваню, становила промислова продукція.
Варто зазначити, що Пекін мириться з існуванням представництв, але водночас встановлює для них певні межі. Коли у 2021 році уряд Литви відкрив на своїй території Тайванське представництво, це спричинило різку протидію з боку Китаю, зниження дипломатичних відносин до рівня повірених у справах і розрив економічних зв’язків. Хоча керівництво КНР офіційно не оголошувало жодних санкцій проти Вільнюса, Китай заблокував майже весь експорт із Литви та закрив свій ринок для литовських компаній. Оскільки Пекін вважає КР своєю провінцією під назвою «Китайський Тайбей», зміну назви визнали неприйнятною, що призвело до конфронтації між Литвою та КНР.
Утім, литовський випадок, схоже, не лише не налякав інші країни ЄС, а й започаткував нову тенденцію: інші держави Східної Європи, як-от Словаччина та Чехія, зміцнюють двосторонні відносини з Тайванем і дедалі критичніше ставляться до Китаю. Словацькі та тайванські науково-дослідні інститути нещодавно підписали угоду про дослідницькі й дослідно-конструкторські проєкти в галузі напівпровідникової промисловості — таким кроком Братислава сподівається започаткувати співпрацю між двома країнами у сфері сучасних технологій. Поки Словаччина рухається повільно, її східноєвропейські партнери роблять символічні політичні кроки, щоб продемонструвати підтримку Тайваню. Латвія та Естонія разом зі своєю балтійською сестрою Литвою вирішили вийти з очолюваного Китаєм форуму 17+1, перетворивши його на 14+1. Крім того, новий президент Чехії Петр Павел телефоном поспілкувався з президенткою Тайваню Цай, прийнявши її вітання з перемогою на виборах. У 2016 році подібний символічний крок зробив Дональд Трамп, чия політика щодо Китаю була доволі несприятливою та агресивною. Однак, на відміну від Вашингтона, європейські країни традиційно уникали таких контактів високого рівня з Тайбеєм, побоюючись розгнівати Китай, тому рішення новообраного президента Чехії було дуже сміливим і безпрецедентним.
Тайванські представники використовують події в Україні та зростання недовіри до авторитарних країн, щоб зміцнити зв’язки з ЄС. Цього літа міністр закордонних справ Тайваню Джозеф Ву здійснив поїздку до Європи, відвідавши Польщу, Чехію та Брюссель. Під час візиту Ву зустрівся з високопосадовцями цих країн і представниками ЄС. У 2023 році ЄС також збільшив частоту своїх візитів до Тайваню. За першу половину 2023 року європейці здійснили 20 візитів до Тайваню, вже перевершивши кількість візитів за весь минулий рік — 17. Такі тенденції чітко свідчать, що європейські лідери розглядають можливість посилення співпраці з Тайбеєм.
На тлі війни в центрі Європи та дедалі більшого нетерпіння Китаю щодо статус-кво в Тихому океані ЄС має уважніше придивитися до майбутнього своїх відносин як із Китаєм, так і з Тайванем. Якщо в Тайванській протоці спалахне насильство, ЄС доведеться вирішити, чи готовий він підтримати Тайбей так само, як підтримує Київ.
Європейська модель співпраці з Тайванем довела свою ефективність і гнучкість. Наявність представництв дає змогу уникати прямої конфронтації з Китаєм і водночас відкриває можливості для розвитку зв’язків із Тайбеєм. Тож найпростішим і, ймовірно, найефективнішим шляхом для України було б перейняти цю модель відносин із Тайванем. Після завершення війни Україна могла б почати з відкриття Представництва Тайбея в Києві та українського представництва на Тайвані. Такий крок посилив би двосторонню співпрацю й заклав би підґрунтя для подальшої взаємодії.
Важливо розуміти, що відкриття Представництва не означає радикального розриву зв’язків із КНР, і саме в цьому його найбільша перевага. Очевидно, що Україна поки не готова до відкритої конфронтації з Китаєм, але співпраця з тайванцями також була б корисною. Київ міг би почати з уникнення агресивних політичних заяв чи символічних жестів і зосередитися на мирніших аспектах співпраці, як-от культурних, наукових та економічних зв’язках. Як уже згадувалося, Україна виграла б від тайванських інвестицій і співпраці у сфері сучасних технологій та цифровізації.
Водночас зміцнення зв’язків із Тайванем легко може спричинити конфронтацію з Китаєм, і кожен необережний чи емоційний крок може викликати жорстку протидію. Це особливо стосується України, яку вже тісно пов’язують із боротьбою за свободу та демократичні цінності, — так само, як і Тайвань. Тому кроки до співпраці з Тайванем, які раніше Китай вважав прийнятними, у разі їх здійснення Україною можуть викликати зовсім іншу реакцію Пекіна. На тлі того, як країни Східної Європи займають твердішу позицію щодо Китаю, Україна муситиме бути дуже обережною, якщо прагне зберегти більш-менш дружні відносини з КНР.
Можлива ескалація відносин між двома берегами Тайванської протоки також ставить перед Україною складне питання. Якщо Китай нападе на Тайвань, чи має Україна відкрито підтримати Тайвань — державу, на боці якої вона перебуває і емоційно, і на практиці, — чи обрати більш збалансований підхід, не руйнуючи відносин із Пекіном? Зрештою, на це тривожне питання доведеться відповісти.
Протягом останніх кількох років Україна та її боротьба за демократію перебувають у центрі уваги світової спільноти. Це дозволило Києву зміцнити зв’язки з союзниками та розвинути нові партнерства. Одним із потенційних партнерів України є Китайська Республіка.
Оскільки Китай не довів своєї надійності як партнер і союзник, Києву варто розглянути зміцнення зв’язків із Тайванем. Щоб отримати користь від двосторонніх відносин із Тайбеєм, Україні не потрібно вдаватися до радикальних кроків, визнавати незалежність Тайваню та розривати зв’язки з КНР. Достатньо було б обрати співпрацю з Тайванем за зразком ЄС — відкрити взаємні представництва та активніше розвивати економічні відносини й торгівлю. Тайванці могли б допомогти Україні в розбудові сталої демократії, цифровізації та залученні інвестицій, а Київ міг би поділитися досвідом оборони від більшої й потужнішої держави. Така двостороння співпраця також урівноважила б залежність України від Пекіна, яка зростала в роки, що передували війні. Водночас Києву доведеться робити обережні й виважені кроки у розвитку відносин із Тайбеєм, якщо він ще не готовий відмовитися від зв’язків із Китаєм.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors, and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
