9 хв читанняПоки Україна готується до контрнаступу й заявляє про непохитну волю повернути Крим під свій контроль, на порядок денний виходять плани повоєнної реінтеграції півострова. Серед низки супутніх соціальних викликів вирізняється питання колабораціонізму. З плином часу межа між нешкідливою взаємодією та серйозними випадками колаборації дедалі більше розмивається. Хоча обставини, за яких буде повернуто півострів, досі неясні, першочерговим завданням українського уряду є завчасно розробити стратегію, щоб звузити можливий спектр політичних рішень.
Першу стратегію деокупації Криму оприлюднили у 2021 році. Уперше український уряд виклав свою заплановану політику щодо півострова в одному документі. Зокрема, у ньому зазначалося, що Україна має намір повернути Крим дипломатичними засобами. Крім того, документ визначав загальні напрями роботи уряду з розроблення законодавства, пов’язаного з реінтеграцією. Він також зобов’язував Кабінет Міністрів створити й затвердити конкретний план дій для реалізації стратегії. Документ охоплював такі напрями: економіку, механізми захисту прав людини, екологічну, інформаційну, соціальну та гуманітарну політику. Щоб сприяти міжнародному діалогу та мобілізувати міжнародну підтримку, документ заснував Кримську платформу. Відтоді Кримська платформа залучає політиків із країн-союзниць України та надає простір для багатосторонніх переговорів у 5 ключових напрямах: скасування анексії Криму Росією, запровадження жорсткіших глобальних санкцій проти Росії, розвиток міжнародної безпеки та захисту прав людини, протидія наслідкам окупації для економіки й довкілля.
Однак після початку російського вторгнення в лютому 2022 року підхід до цього питання змінився. Сьогодні, на відміну від періоду до 2022 року, Україна заявляє, що готова повернути Крим не лише дипломатичними засобами, а й військовою силою. Тому у 2023 році стратегію деокупації Криму було змінено. Оновлена стратегія містить систематизованіший план щодо відповідних питань, зокрема створення військової адміністрації, комплексних методів подолання наслідків мілітаризації освіти та перепідготовки дітей і молоді, визнання документів щодо права власності, отримання/відновлення документів і судових рішень. Водночас найбільш спірним питанням є визначення відповідальності колаборантів.
Перший український закон про протидію колабораціонізму набув чинності навесні 2022 року, передусім щоб притягнути до відповідальності колаборантів на новоокупованих територіях. Хоча визначення "колабораціонізму" не наведено, закон містить перелік незаконних дій, що тягнуть за собою покарання. До таких кримінально караних дій належать поширення наративів держави-агресора, ведення господарської діяльності на допомогу росіянам, участь в організації та проведенні незаконних виборів, добровільна участь у незаконних збройних або воєнізованих формуваннях тощо. Відтоді громадянське суспільство критикує закон через передбачену ним універсальну юрисдикцію. Спрощено можна виокремити три категорії колаборантів: населення Криму, який незаконно перетворили на автономний регіон Росії; населення так званих Донецької та Луганської народних республік, незалежність яких Путін самовільно визнав у 2022 році; та населення нещодавно окупованих територій (Херсонської та Запорізької областей). Правозахисники стверджують, що підхід до відповідальності кримчан має відрізнятися від інших випадків колаборації. І це слушно: через тривалість окупації майже кожен кримчанин підпадає під визначення "колаборанта" в законі.
Хоча в оновленій стратегії визнається, що амністія буде звичним інструментом української політики щодо півострова, належну правову базу з цього питання ще належить розробити.
Такі дебати свідчать, що нормативне регулювання у цій сфері перебуває на початковій стадії. Щоб виробити політику, зорієнтовану на розв’язання проблем, було створено низку нових інституцій, зокрема Консультативну раду з питань деокупації та реінтеграції Криму і міста Севастополя.
Головний виклик полягає в тому, що до населення звільненого півострова не можна ставитися так само, як до населення інших деокупованих територій. Ось кілька причин.
Росіяни промивають мізки населенню вже майже десятиліття. "Русифікація" жителів Криму почалася кілька століть тому із завоювання Кримського півострова Російською імперією в 1783 році й тривала за радянських часів, досягнувши кульмінації в депортації корінного народу півострова — кримських татар. Після виселення татар, греків, болгар і німців із Криму в червні 1945 року регіон утратив статус автономної республіки та був включений до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). Хоча у 1954 році новий керівник Радянського Союзу Микита Хрущов передав Крим Українській РСР із практичних міркувань — наприклад, щоб полегшити забезпечення півострова стабільним водопостачанням, — саме тоді склад населення масово змінили. На півострів переїжджали російські родини, тоді як повернення корінного населення до Криму до 1989 року, коли влада зрештою дозволила їм повернутися, було неможливим. Кримськотатарські, грецькі та німецькі назви переважної більшості міст, сіл, гір і річок змінили так, щоб вони звучали більш по-російськи. Отже, після проголошення незалежності Україна успадкувала досить русифіковану територію. Це підтверджує статистика: за даними IRI, у 2013 році 23% респондентів підтримували відокремлення Криму та його передачу Російській Федерації. До того ж 40% вважали себе росіянами незалежно від паспорта. Цей факт лише підкреслює важливість виваженої політики.
Отже, питання колабораціонізму є складним і потребує детального аналізу. Хоча ця стаття не має на меті дати вичерпне розуміння проблеми, ми спробуємо розглянути дві суперечливі категорії колаборантів — підприємців і юристів (переважно правників та адвокатів). Обидві категорії належать до найбільших за кількістю людей, залучених до ненавмисного колабораціонізму.
"Економічні колаборанти". Переслідування підприємців-колаборантів потребує ширшого розуміння потреб виживання під час окупації, адже без роботи базових підприємств неминуча тяжка гуманітарна криза. Зокрема, це стосується працівників традиційних для регіону галузей зайнятості. Наприклад, з огляду на це післявоєнні справи економічних колаборантів після Другої світової війни часто не доходили до переслідування. Так, більшість підрядників, зайнятих у будівництві німецьких оборонних об’єктів у Західній Фландрії, Бельгія, після звільнення регіону отримали лише обмежену увагу з боку влади й навіть цивільного населення через його промисловий характер: підозрювані або уникали покарання, або отримували м’якше покарання.
Сценарій. Щодо цієї теми та специфіки Криму слід врахувати кілька моментів. По-перше, існують життєво важливі для сталого життя сфери підприємницької діяльності, зокрема харчова промисловість. Аграрний сектор потерпає від нестачі прісної води, спричиненої анексією, що перешкоджає праці робітників і порушує життя цивільного населення. Такий самий делікатний підхід слід застосовувати й до співпраці у туристичній сфері послуг. За наявною інформацією, туризм — найбільший сектор кримської економіки до 2014 року — нині занепав, спричинивши втрату робочих місць. Крим поступово перетворився на "санаторій" для заможних росіян. По-друге, ще до 2014 року безробіття було однією з найбільших проблем населення. Від 2014 року підприємці з Російської Федерації витісняють малий і середній бізнес. Крім того, після анексії тисячі росіян переїхали й оселилися на півострові. Вони й далі забирають робочі місця у місцевих, спонукаючи декого братися за будь-яку роботу, аби вижити. Нарешті, постійна політика Росії з мілітаризації півострова також ускладнює виявлення осіб, винних у колабораціонізмі. Підпорядковуючи життя півострова своїм військовим потребам, створюючи військові бази та розбудовуючи військову інфраструктуру, Росія змушує населення співпрацювати з її військово-промисловим комплексом.
Тому положення українського законодавства щодо "здійснення господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором" із відповідним покаранням у вигляді позбавлення волі або штрафів є надто суворим. Розглядаючи справи економічних колаборантів часів Другої світової війни, судді більше зважали на те, чи збагатилося підприємство завдяки окупації, чи воно працювало, щоб забезпечити населення роботою та предметами першої необхідності. Ця концепція актуальна й нині. Покарання за ведення бізнесу слід пом’якшити, і воно має відрізнятися від того, яке застосовується до інших звільнених окупованих територій.
Юристи. Покарання юристів за колаборацію завжди було складним питанням. З одного боку, юридична практика юристів легітимізує режим і становить прямий акт колабораціонізму. З іншого боку, цивільне населення окупованих територій не повинно залишатися без правового захисту. Від 1945 року правові стандарти розвивалися у напрямі утвердження прав людини, тому іноді виправдовують продовження професійної діяльності під час окупації. Згідно з усталеною практикою, уряди не мають цілковито ігнорувати вплив де-факто створених окупаційних інституцій. Зокрема, діяльність юристів на тимчасово окупованих територіях не повинна бути незаконною сама по собі, бо це загрожує залишити цивільне населення без захисту.
У випадку Криму одним із напрямів юридичної діяльності, який не слід переслідувати, є захист прав людини. Росіяни тиснуть на юристів, які захищають політичних в’язнів, залякуванням, арештами, штрафами та позбавленням кримських захисників їхніх адвокатів. Однак, оскільки питання розмежування караних і некараних груп юристів досі не вирішене, українським політикам варто більше зважати на світову практику. Можна уважніше розглянути рішення ЄСПЛ із цього питання. Наприклад, у справі "CYPRUS v. TURKEY" ЄСПЛ послався на Консультативний висновок щодо Намібії, розглянутий МС ООН, щоб ствердити, що "міжнародне право визнає легітимність певних правових домовленостей і правочинів у такій ситуації, … наслідки яких можна ігнорувати лише на шкоду мешканцям [т]ериторії", тим самим обґрунтовуючи діяльність судів Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК), "визнаючи чинність лише тих рішень, наслідки яких можна ігнорувати лише на шкоду мешканцям цієї території. Пізніше цей принцип було повторено у справі "MOZER v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA AND RUSSIA": "Рішення, ухвалені судами невизнаних утворень, зокрема їхніми кримінальними судами, можуть вважатися "законними" для цілей Конвенції за умови виконання певних умов. Це жодним чином не означає визнання прагнень такого утворення до незалежності".
Сценарій. Вирішення питання значною мірою залежить від того, яким чином буде повернуто Кримський півострів. Україна має поєднати утвердження своєї влади з проявом милосердя до кримчан. Питання потребує попередньої інституціоналізації процесу, щоб згодом мінімізувати безлад і хибні уявлення серед управлінського персоналу та громадянського суспільства. Отже, виважена інформаційна політика лежить в основі успішної реінтеграції.
Не дивно, що деякі судові рішення буде визнано чинними. Як би банально це не звучало, Україна не має ресурсів, щоб переглянути всі справи. Це потребує компромісів, з якими українцям, що повернуться на півострів, буде боляче погоджуватися: наприклад, визнання кількох актів, установлених російським законодавством, що може створити загрозу при вирішенні таких спорів, як колізія прав власності. Тому давно настав час розробити спеціальний механізм співпраці між ОГС та урядом, який створить простір для публічних обговорень. ОГС акумулювали б громадські ідеї та підтримку й сприяли б досягненню згоди.
Отже, покарання Україною колаборантів стане унікальним досвідом, адже це буде перший випадок у Європі, коли така процедура відбуватиметься в такому масштабі. Це завдання дає Україні певні можливості — наприклад, продемонструвати готовність утверджувати права людини та формувати сприятливі настрої на півострові, — але водночас несе дедалі більші ризики. Ключовою відправною точкою є розвиток відносин між ОГС і державою, адже участь НУО убезпечить державу від ухвалення узагальнених рішень, надто відірваних від людей.
Погляди, думки й оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
