9 хв читання«Наша традиція — свобода»[1]
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до величезних жертв і гуманітарної кризи, що торкнулася мільйонів людей. Водночас особливий досвід квір-спільноти часто ігнорують або залишають поза основним суспільним дискурсом. Війна створює середовище, у якому порушення прав людини частіше трапляються й нормалізуються. В Україні квір-спільнота неодноразово зазнавала насильства та упередженого ставлення, тож війна, ймовірно, лише загострює ситуацію. Проте це також час, коли люди охочіше допомагають одне одному, виявляють розуміння та емпатію. Важливо говорити про унікальний і вразливий досвід української квір-спільноти під час повномасштабної війни. Ця стаття досліджує, як російська атака впливає на її життя та чи посилює вона упередження українців — чи навпаки.
Кілька років тому український художник і фотограф із Києва Антон Шебетко, який тісно працює з темами ЛГБТК+, опублікував книжку «Дуже коротка і суб’єктивна квір-історія України». За словами автора, українська квір-історія починається 988 року з хрещення Київської Русі Володимиром Великим (прийняття християнства). Йдеться про ритуал адельфопоезису — церемоніальне «побратимлення», яке може свідчити про можливий гомосексуальний шлюб між чоловіками. Відтоді квір- і ЛГБТ-теми пронизують історію України: від криміналізації гомосексуальності в Запорозькій Січі — козацькій протодержаві — наприкінці XVI — наприкінці XVIII століть, а також у законодавстві Російської та Габсбурзької імперій, між якими тоді були поділені етнічні українські землі, до виступу Вєрки Сердючки на Євробаченні 2007 року.
На жаль, після відновлення незалежності України 1991 року вона не була найбезпечнішим місцем для репрезентації квір-спільноти, хоча країна декриміналізувала добровільні гомосексуальні стосунки. В останнє десятиліття ультраправі націоналістичні групи здійснювали фізичні й словесні напади на ЛГБТК+-спільноту в Україні. Один із найгучніших прикладів — скасування першого гей-прайду в Києві 2012 року з міркувань безпеки. Тоді учасники KyivPride помітили на місці проведення агресивно налаштованих представників ультраправих націоналістичних груп і релігійних організацій. У 2019 році українське суспільство сколихнув інцидент з відвідувачами KyivPride на прем’єрі фільму «Don’t Hide Your Eyes 2: Our People in the USA» («Не ховай очей 2. Наші в США»), у якому 5 українців із трьох міст США розповідають про сексуальну освіту в школах, булінг, стосунки з батьками після камінг-ауту, релігію, притулки для ЛГБТК+-людей тощо. На відвідувачів напали чоловіки, які били їх ногами й застосували сльозогінний газ; серед постраждалих були неповнолітні. Два роки по тому представники ультраправих напали на HVLV — один з улюблених ЛГБТК+-барів Києва. Нападники розбили вікна й розпилили сльозогінний газ, а охоронців били телескопічними кийками по спині та руках і не давали їм зайти до бару.
Окрім очевидних форм насильства, як-от фізична шкода, квір-спільнота також стикається зі структурним насильством, коли соціальні інституції створюють умови, за яких потреби людей неможливо задовольнити. Члени квір-спільноти часто стикаються з настороженим ставленням, а також із тим, що їх вважають ексцентричними чи дивними. Відомі історії про квір-українців, яких відлучали від їхніх церков, а також історія Kinder Limo — небінарного музиканта, що послуговується займенниками they/them: після того як викладачі дізналися про самоідентифікацію музиканта, Kinder Limo змусили залишити богословсько-науковий заклад.
Мабуть, найважливіша причина квірфобних і гомофобних поглядів частини українців криється у квір-історії країни. Як зазначалося раніше, перші заборони гомосексуальності діяли в Україні від кінця XVI до кінця XVIII століття, а згодом — у законодавстві Російської та Габсбурзької імперій. Наприклад, 1715 року, за правління Петра Великого, запровадили покарання за «мужолозтво» між військовослужбовцями, а 1845 року російський імператор Микола I видав перший кримінальний кодекс, що передбачав покарання за мужолозтво. Після Жовтневої революції антигомосексуальні закони втратили чинність. Однак 1934 року Українська РСР додала до свого Кримінального кодексу статтю, за якою добровільний сексуальний контакт між двома чоловіками карався позбавленням волі на строк до п’яти років.
Ця історична спадщина, сформована традиційними цінностями, релігійними переконаннями та консервативними поглядами, особливо на гендерні ролі, сексуальність і сімейні цінності, глибоко вплинула на сучасне суспільство. У нинішньому українському суспільстві, яке досі є доволі консервативним, а часом байдужим або ворожим до ЛГБТ-людей, дуже популярні такі травесті-діви, як Монро, Zi Faámelu та Вєрка Сердючка. Це начебто суперечить поглядам українців, однак пояснюється тим, що згадані транс-діви пов’язували свою публічну діяльність лише зі сценічними виступами, а не з боротьбою за права сексуальних меншин. Крім того, їхня політична нейтральність не створювала перешкод для присутності в медіа.
Проте українці завжди боролися й продовжують боротися за незалежність від нав’язаних цінностей і за демократичне майбутнє. Це ілюструють сучасні події та перетворення в українському суспільстві.
З огляду на насильницьку природу такого явища, як війна, та поширеність традиційних цінностей в українському суспільстві, ця війна, як не дивно, поліпшує суспільне сприйняття квір-спільноти. Опитування, проведені Київським міжнародним інститутом соціології у травні 2022 року, показують, що майже 60% українців позитивно або нейтрально ставляться до ЛГБТК+-людей, а понад 60% підтримують рівні права. Правозахисний ЛГБТ-центр порівняв ці дані з даними за 2016 рік: частка людей, які позитивно ставляться до квір-спільноти, зросла з 3,3% до 12,8%, частка байдужих — з 30,7% до 44,8%, а частка тих, хто негативно ставиться до ЛГБТК+-людей, зменшилася з 60,4% до 38,2% респондентів. Поліпшення ставлення українців до ЛГБТК+-спільноти також засвідчили Загальнонаціональне телефонне опитування та Національне дослідження ставлення населення України до лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей у межах проєкту «Зменшення стигми та дискримінації щодо ЛГБТ-людей серед представників місцевої влади».
Логічне питання: що допомогло поліпшити сприйняття квір- і ЛГБТ-спільнот в Україні в умовах війни та переважання традиційних цінностей?
Від початку повномасштабного вторгнення українці дедалі менше хочуть мати щось спільне з Росією, тому квірфобію та гомофобію в українському суспільстві вважають російськими наративами. Представник української ЛГБТК+-спільноти, який нині захищає Україну, сказав в інтерв’ю CBS Morning, що Україна не може програти цю війну, бо “це була б цілковита катастрофа. Ідеологія Путіна — це гомофобія». Саме російська квірфобія та гомофобія — і на рівні суспільства, і на рівні законодавчої влади — сприяють більш позитивному сприйняттю квір-спільноти в Україні.
Останнє опитування російської недержавної дослідницької організації «Левада-Центр» щодо того, чи мають дорослі право вступати у добровільні стосунки з людьми своєї статі, показало, що частка тих, хто не підтримує такі стосунки, зросла з 60% у 2013 році до 69% у 2021 році. Нещодавно Росія ухвалила закон, який забороняє «пропаганду» нетрадиційних сексуальних стосунків або уподобань. Крім того, у листопаді минулого року президент Росії підписав указ «Про затвердження Основ державної політики зі збереження та зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей», для якого Міністерство культури Росії уклало так звані реєстри традиційних цінностей та чужих ідей. До традиційних цінностей належать служіння Вітчизні та її збереження, високі моральні ідеали, міцна сім’я, історична пам’ять тощо. Чужорідними ідеями названо культивування вседозволеності, заперечення природного продовження життя та руйнування традиційних сімей через просування нетрадиційних сексуальних стосунків.
Нині квір-люди служать у Збройних силах України, волонтерять і допомагають на фронті. Це ще одна причина, чому українці з більш традиційними поглядами відмовляються від гомофобних переконань і упереджень. Небінарна особа Антоніна Романова та її партнер Олександр Жуган вступили до війська, щоб захищати Україну, відкрито повідомивши про свій статус. Антоніна каже, що готувалася зіткнутися з певними проблемами чи булінгом, але цього не сталося. Вона також розповідає, що майже щотижня бачить камінг-аути своїх співслужбовців, і наголошує: важливо звернути увагу українців на те, що їх також захищають представники ЛГБТК+. Розвідниця Марго вперше потрапила на передову 2016 року; усі її колеги знають, що вона лесбійка, і, за її словами, серед її колег багато ЛГБТ-людей. Вона відчуває лояльне ставлення, але визнає, що є винятки: людей, які ставляться до неї негативно, більшість ігнорує.
Крім того, українці віддані демократичним цінностям, що узгоджується з прагненням стати членом ЄС. Українці переконані, що толерантність є ознакою сучасного демократичного суспільства. Зміцнення зв’язків України з ЄС та іншими західними партнерами від початку повномасштабного вторгнення спонукало багатьох більше ототожнювати себе з цінностями, які обстоює ЄС. Останнє опитування, проведене Центром Разумкова у квітні 2023 року, показує, що з-поміж інших організацій українці найпозитивніше ставляться до ЄС (89%) і НАТО (79%). Розвідниця Марго висловлюється так: «Якщо нам судилося стати щитом для Європи та ідей, які вона уособлює, ми маємо повною мірою протистояти нашому спільному ворогу та його людиноненависницькій парадигмі».
І насамкінець: зміна поглядів не відбулася за одну ніч і не була спричинена лише проблемами, пов’язаними з війною. Після проголошення незалежності України та декриміналізації добровільних гомосексуальних стосунків у 1991 році люди змогли бути відкритішими й виражати себе в різні способи. Це відбувалося в містах по всій Україні, а не лише в столиці. У 1993 році Михайло Коптєв організував у Луганську (східна Україна), нині тимчасово окупованому Росією, Театр провокативної моди «Орхідея». У Криму, який також тимчасово окупований Росією, у Сімеїзі відкрили бар і нічний клуб Hedgehogs як місце зустрічей для ЛГБТК+-людей. Того самого року у Львові (західна Україна) Костянтин Гнатенко представив у Львівській опері гомоеротичну виставу «Я не монстр». У 2004 році в Миколаєві (південна Україна) створили Миколаївську асоціацію геїв, лесбійок і бісексуалів, яка нині є найстарішою чинною ЛГБТ-організацією в Україні. Крім того, дещо поліпшилася правова база: у вересні 2012 року Верховна Рада України ухвалила закон про заборону дискримінації, який визнає дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Попри позитивні зміни в суспільному ставленні до квір- і ЛГБТ-людей, члени цих спільнот в Україні досі стикаються з викликами. Один із них — недостатня відкритість українського суспільства щодо ЛГБТК+ та їхніх прав. В Україні досі бракує сексуальної освіти у школах і немає відповідної програми інформування дорослого населення. Причина полягає в позиціях політичних партій: політики й різні політичні сили мають відмінні погляди на цю тему, що унеможливлює єдину політику підвищення обізнаності та протидії стереотипам щодо членів квір-спільноти. Численні групи й окремі люди прагнули поширювати інформацію про труднощі, з якими стикаються ЛГБТК+-люди в Україні, та боротися за їхні права; вони могли б допомогти формувати політику в цій сфері.
Правовий захист прав квір-людей залишається важливим, і реалізація певних законів може допомогти. Нині одним із найважливіших у цьому контексті є нещодавно зареєстрований законопроєкт, який дозволить реєструвати одностатеві партнерства. Небінарна особа Антоніна Романова, яка зараз захищає Україну на військовому фронті, пояснює: «Якщо когось із нас поранять, лікарі пускають до палати лише близьких родичів або подружжя. Ми не належимо ані до першої, ані до другої категорії. Я вважаю це дуже несправедливим. Я хочу, щоб не лише ми захищали нашу матір-Україну, а й вона захищала нас. І особливо наші права».
Військовий медик і правозахисник Борис Хмілевський каже: «Зараз це надзвичайно важливо, адже багато одностатевих пар нині воюють і не мають такого самого обсягу прав. У такій ситуації це особливо важливо, бо якщо один із партнерів гине на передовій, а ви є одностатевою парою, то ви не можете отримати компенсацію й не маєте жодних прав щодо тіла та церемонії».
Нині в Україні немає спеціального законодавства щодо охорони здоров’я квір- і ЛГБТ-спільноти. Однак дискримінація будь-кого за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності незаконна всюди, зокрема в медичних закладах. Український уряд також зробив певні кроки для визнання медичних потреб ЛГБТК+-спільноти, зокрема забезпечив безкоштовне тестування на ВІЛ/СНІД. Водночас квір-люди можуть стикатися з низкою суттєвих перешкод, намагаючись отримати медичну допомогу в Україні. Серед них — недостатній доступ до дружніх до ЛГБТК+ медичних послуг, стигма й упередженість медичних працівників, а також брак розуміння та досвіду персоналу щодо питань здоров’я ЛГБТК+. У цьому Україна може взяти за приклад австралійську політику у сфері здоров’я ЛГБТІК+. Уряд Австралії запровадив Стратегічний план на 2021–2023 роки для розширення доступу квір-спільноти до медичної допомоги. Цей підхід охоплює такі заходи, як розроблення культурно чутливих практик охорони здоров’я, розширення доступу до дружніх до ЛГБТК+ надавачів медичних послуг і фінансування досліджень у сфері здоров’я.
Під час повномасштабної війни дивує не поглиблення квірфобних і гомофобних поглядів українців, а радше позитивні зрушення в цій сфері. Україна має довгу історію боротьби за свої права й майбутнє в Європейському Союзі та продовжує цю боротьбу. Досі залишається чимало викликів у сферах правозастосування й охорони здоров’я, а також бракує відкритості українців у питаннях квір-людей. Однак тривала боротьба за права, російська квірфобія й гомофобія та відданість українців європейським цінностям допомогли представникам квір-спільноти зробити Україну толерантнішою країною, яка поважає права всіх людей без винятку.
[1] «Наша традиція — свобода» — гасло кампанії українсько-канадського активіста Ендрю Кушніра, який ставить під сумнів несумісність традиціоналізму та квірності.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
