19 хв читанняВід початку російського вторгнення наприкінці лютого 2022 року можливі переговори та мир між Росією й Україною широко обговорюються. Ця ідея переважала в західних медіа та політичному дискурсі багатьох держав. Попри те, що більшість країн і їхні провідні аналітики вважали, ніби Україна впаде за кілька днів, посередництво для укладення холодного миру чи нового «Мінська-3» здавалося цілком привабливим: це задовольнило б потреби Росії, формалізувало підтримку України, дозволило б західним країнам і далі вести з Москвою «справи як зазвичай» та зменшило б додаткові витрати Заходу. Успішні оборонні й контрнаступальні операції України та неймовірна стійкість українців продемонстрували, що Україна може не лише протистояти російській агресії, а й змусити Росію заплатити величезну ціну за обрану нею війну. Крім того, впливові політики та військові фахівці заявляли, що Україна здатна звільнити всі окуповані Росією території, зокрема регіони, окуповані ще до повномасштабного вторгнення, а також Кримський півострів, що не цілком збігалося з переконаннями деяких світових лідерів, фахівців із міжнародних відносин та аналітиків.
Між воюючими сторонами існує істотна несумісність інтересів. Це стало очевидним під час перших спроб провести мирні переговори між Росією та Україною, які відбулися в Білорусі, а потім продовжилися в Туреччині. Кілька раундів переговорів не дали тих вагомих відчутних результатів, на які могли сподіватися на Заході. Багато хто стверджував, що російський уряд узагалі не зацікавлений у дипломатичному розв’язанні, визначаючи свої цілі як «демілітаризацію» та «денацифікацію» України. Водночас Україна продемонструвала більшу гнучкість, ніж Росія, коли Київ був готовий до певних компромісів щодо нейтрального статусу, питань російської мови та повернення до статус-кво, що існував до 24 лютого. Станом на сьогодні видається, що дві згадані загадкові цілі залишаються актуальними для російського політичного істеблішменту. Це свідчить, що Росія й далі сповнена рішучості завоювати Україну будь-якими засобами: вбивати всіх, хто їй протистоїть, і знищити Україну разом з її національною ідентичністю. Тому Україна не готова підписувати чергову угоду «Мінськ-3», яка не забезпечила б жодних гарантій безпеки та повного відновлення суверенітету й територіальної цілісності в межах кордонів 1991 року.
Оскільки Україна звільнила частини окупованих Росією територій і виявила численні докази її воєнних злочинів, навряд чи Україна зможе домовитися з Росією про справедливий мир. Крім того, в Україні ніхто не підтримує обмін територіями задля завершення конфлікту, який спричинив незліченні трагедії в українському суспільстві. Згідно з опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології у грудні, 85% респондентів по всій країні вважають, що навіть якщо війна триватиме довше, а незалежність України може опинитися під загрозою, Україна за жодних обставин не повинна відмовлятися від жодної зі своїх територій. Життєво важливі інтереси сторін діаметрально протилежні, що робить дипломатичний компроміс майже неможливим. Втім, переговори дали деякі позитивні результати, зокрема звільнення частини військовополонених і розблокування чорноморських портів України, що дозволило відновити експорт зерна для подолання продовольчої кризи, спричиненої вторгненням. Але знову ж таки це стало можливим лише тому, що Росія була в цьому зацікавлена. Наприклад, Росія заявляла, що через санкції має проблеми з експортом сільськогосподарської продукції та мінеральних добрив. Москва використовує будь-яку дипломатичну ініціативу для торгу, щоб домогтися скасування певних санкцій, які шкодять російській економіці. Українські аналітики іноді називають це «стратегією малих компромісів» яку Росія застосовує, щоб підтримувати відносини із Заходом і домагатися від нього поступок, аби проголосити перемогу для внутрішньої аудиторії. Інакше кажучи, Росія може заявляти, що вона все ще велика держава і що інші провідні держави мають зважати на її позицію.
Після початку повномасштабної війни різні актори почали закликати до переговорів між Росією та Україною. «Дайте дипломатії шанс» — чи не найуживаніша фраза, що схиляє до думки, ніби всі конфлікти розв’язуються дипломатичними засобами. Можливо. Проте у цій війні це не так. Іноді такі заклики формулювалися як вимога, щоб Захід тиснув на Україну та змусив її вести переговори з Росією. Ба більше, такі пропозиції лунали від військового керівництва США або членів адміністрації Джо Байдена, за що їх багато критикували. Наприклад, генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів і найвищий за званням військовий офіцер США, на кількох форумах припускав, що успішні операції України на місцях створили «вікно можливостей» для переговорів з Росією з позиції сили. Він також зазначив, що насилу може уявити перемогу України над Росією взимку. Ще одна ілюзія, яку часто повторюють преса та політики, полягає в тому, що зима ускладнює ведення військових операцій і перемогу над ворогом. Наприклад, Сполучені Штати не проводили зимової кампанії з часів війни в Кореї, тоді як Україна набула досвіду зимових бойових дій із часу російського вторгнення 2014 року. Залежно від погодних умов ефективність військ може погіршуватися або зростати. Тож це не слід використовувати як засіб тиску на Україну з метою змусити її до переговорів. Уже сам факт, що Міллі виступав за переговори, дивує. Як член військових сил США, він має бути обізнаний із цим і розуміти справжні наміри Росії в цій війні, адже отримує всі необхідні розвіддані.
Новий скандал навколо Ілона Маска знову ілюструє рівень нерозуміння та хибного сприйняття Росії на Заході. Маск запропонував неприйнятні умови врегулювання конфлікту: повторні вибори на окупованих до 24 лютого територіях Луганської та Донецької областей, визнання Криму частиною Росії, забезпечення півострова водою та нейтралітет України. Українці сприйняли це як пропозицію відновити політику умиротворення — політику, яка не припинила б війну, а лише заохотила б агресора анексувати більше територій. Історія з твітами Ілона Маска також демонструє, що Захід усе ще перебуває під впливом російської пропаганди. Може здатися, що Маск не має стосунку до міжнародної політики, однак його позиція стала кульмінацією того, про що багато політичних аналітиків говорили від початку вторгнення. Такий підхід об’єднує тих, хто перебуває під впливом російського спадку уявлень про велику ядерну державу, інтереси якої слід першочергово враховувати в ухваленні рішень. Він також підкреслює, що багато хто на Заході схильний забувати історичні уроки, які світ мав засвоїти після завершення Другої світової війни. Не дивно, що єдиними, хто відкрито підтримав «мирний план» Маска, були Росія та її пропагандисти. Крім того, Папа Франциск закликав Президента України Володимира Зеленського до серйозних переговорів із Росією та заявив, що «всі учасники міжнародного життя й політичні лідери повинні зробити все можливе, щоб завершити цей конфлікт», запобігаючи «небезпечній ескалації». Це знову свідчить про слабке розуміння конфлікту та ситуації на місцях. Тому такі заклики лише грають на руку Росії та створюють хибне уявлення про Україну, яка «не хоче миру й відкидає будь-яку пропозицію такого типу».
24 жовтня група прогресивних демократів надіслала Джо Байдену листа з проханням терміново шукати можливості для встановлення режиму припинення вогню в Україні. Вони також попросили його розпочати переговори з Росією. Лист ґрунтувався на страхах перед російською ядерною атакою та початком Третьої світової війни. Зіткнувшись із гострою критикою, його відкликали наступного дня. Листа надіслали за кілька тижнів після того, як Росія почала обстрілювати енергетичну та критичну інфраструктуру України, спричинивши тяжку гуманітарну кризу. Звернення цих членів Конгресу подало тривожний сигнал: воно поставило під сумнів зусилля з підтримки, уже наданої Україні США та іншими союзниками, і висвітлило ще одну загрозу — можливе втручання Росії у внутрішню політику США. Наприклад, Росія може використовувати різних впливових політичних діячів у США для просування порядку денного «дипломатичного розв’язання», вигідного лише Росії. Існує ймовірність, що РФ спробує скористатися цим, аби ще більше дестабілізувати США, сіючи незгоду й напругу між політичними партіями. Так Росія отримає розділені США, яким буде важко дійти згоди щодо військової допомоги та інших видів підтримки України. Просуваючи порядок денний переговорів, Росія досягла б замороженого конфлікту й отримала час перегрупуватися та підготуватися до нового вторгнення.
Видається, що численні заклики вести переговори з Москвою, статті в журналах і газетах та аналізи, запропоновані західними експертними й науковими спільнотами, виявляють ще одну велику проблему: багато хто на Заході досі дивиться на Україну крізь російську призму. Це справді гостра проблема, оскільки вона обмежує масштаби досліджень і призводить до хибних уявлень про обидві країни. Вона особливо помітна в західних дослідницьких установах, де експерти з Росії та Євразії вважають, що дуже добре знають Україну лише тому, що вивчали Росію або жили там. Насправді багато дослідників дивляться на Україну з позиції Росії як великої держави в пострадянському регіоні, чиї інтереси стоять вище за інтереси всіх інших сусідніх країн. Це відповідає російському баченню суверенітету, що сягає абсолютистського тлумачення XIX століття. Зокрема, воно розглядає застосування сили проти сусідів як життєво важливий засіб, що відповідає статусу великої держави. Крім того, багато представників академічних кіл досі вірять, що Україна належить до російського «прикордоння» або до «сфери привілейованих інтересів», як колись заявив Дмитро Медведєв, — уявлення, похідного від суперництва США та Радянського Союзу в часи холодної війни. Коли це визнають, водночас не сприймаючи Україну як суверенну націю, аналіз України як чогось нерозривно пов’язаного з Росією підриває можливість зрозуміти мотиви Кремля.
У цьому контексті варто процитувати Андреаса Умланда, політолога й аналітика Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин, який сказав, що російське керівництво вдається до агресії, коли знає, що це принесе перемогу. Перемоги Росії в Молдові, Чечні, Грузії та Україні (у 2014 році) не вгамували апетитів Москви. Усупереч поширеній думці, Росія готувалася до інших військових операцій. Саме тому небезпечно хибно сприймати російські наміри, адже будь-який потенційний здобуток чи перемога призведе до нової хвилі агресії, доки Росію не зупинять.
Без перебільшення, Росію можна зупинити лише силою, а не дипломатичним торгом, як схильний вважати багато хто. Замість шукати контраргументи, чому Україна не повинна перемогти, Росія не повинна програти або чому треба «зберегти обличчя» Путіну, Захід має системно пояснювати, чому перемога України така важлива не лише для неї, а й для всього світу. Для цього потрібен ґрунтовний перегляд поведінки Росії в різних конфліктах. Роль історії в сучасних реаліях не можна недооцінювати, адже російська поведінка значною мірою визначається історичними прецедентами. Щоразу, коли Захід демонструє слабкість щодо Росії, Москва не боїться застосовувати будь-які засоби, зокрема військові. У межах цієї дискусії міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба запропонував Заходу «краще вже зараз готуватися до поразки Росії, замість намагатися пояснити, чому Україна не може чи не повинна перемогти».
Розглядаючи поведінку Росії в різних конфліктах, можна простежити спільну модель або стратегію, якої вона дотримується. Росія була залучена до численних воєнних дій і переговорних процесів на пострадянському просторі та за його межами. Пропоную зосередитися на двох прикладах: Хасав’юртських угодах, підписаних за підсумками Першої чеченської війни, та Мінських переговорах під час російського вторгнення в Україну у 2014–2015 роках. Завершення Першої чеченської війни показує, що навіть якщо вам удасться досягти дипломатичної угоди з Росією, Москва дотримуватиметься її лише тоді, коли це відповідатиме її власним інтересам. Як показав приклад Чечні, Росія прагне досягти угоди, яку можна тлумачити по-різному завдяки нечітким формулюванням. Під час першої чеченської кампанії Росія сподівалася придушити політичну партію Джохара Дудаєва, який прагнув здобути незалежність для Чечні. Оскільки попередні спроби Росії усунути Дудаєва зазнали невдачі, Москва почала розробляти плани військового втручання, яке мало відбутися блискавично. Однак, попри російські сподівання на швидку облогу, кампанія тривала майже два роки. Це сталося тому, що росіяни не могли знайти способу протидіяти партизанській тактиці чеченців. Навіть попри перевагу Росії в живій силі, озброєнні та пануванні в повітрі, російські військові зазнали тяжких втрат, що спричинило політичну й соціально-економічну кризу в країні. Великі втрати були й серед цивільного населення: за оцінками, чеченці втратили близько 100 000 мирних жителів, переважно під час штурму Росією столиці Чечні Грозного. Саме деморалізація російських військ і спротив російського населення тривалому конфлікту змусили Росію та президента Єльцина вдатися до переговорів.
Під час першої чеченської кампанії Росія виявила, що її військо не було готове воювати проти чеченців. Війна оголила слабкі сторони російської армії, і в Кремлі ніхто не заперечував потреби її реформувати. Представники Росії та Чечні підписали Хасав’юртську угоду 1996 року. Згідно з нею, конфлікт між Росією та Чечнею мав бути врегульований політичними засобами. Було встановлено термін виведення федеральних військ із Чечні. Росія також мала надати допомогу для відновлення соціально-економічної структури республіки. Однак експерти зазначають, що угода не пояснювала, як сторони планують розв’язати першопричину конфлікту — прагнення чеченців до незалежності. Спостерігачі стверджують, що навіть формулювання угоди були розпливчастими, залишаючи Росії простір для маневру в майбутньому. Інші згадували, що, підписавши Хасав’юртську угоду, Росія визнала незалежну Чеченську Республіку. Попри це, фахівці з міжнародного права доводять: посилання в документі на те, що сторони діють відповідно до міжнародного права, не означає визнання незалежності. Важливо також зазначити, що результат Першої чеченської війни розколов російське суспільство та армію. Наприклад, деякі російські генерали говорили, що «їхню перемогу вкрали» і їм не дали останнього шансу перемогти партизанів. Російські ультрапатріоти називали Хасав’юртську угоду «капітулянтською» та «зрадницькою» для Росії. Це, своєю чергою, відкрило шлях для реваншистських настроїв у російському суспільстві та серед російських політичних еліт, які вимагали перемоги — того, на чому тримається їхня легітимність.
Тому Хасав’юртська угода є наочним прикладом того, як Росія продовжує прагнути своїх цілей після поразки. Москва намагається здобути перемогу, виправляючи попередні помилки, краще плануючи військові операції та реорганізовуючи свої збройні сили. Росія також змінила комунікаційну стратегію й надала пріоритет інформаційній війні. Російські пропагандисти описували Другу чеченську війну як іншу війну, наголошуючи на «терористичному характері чеченської загрози». Вони продовжували згадувати вибухи житлових будинків у Москві та інших містах, які, на думку багатьох дослідників, були справою ФСБ (Федеральної служби безпеки Російської Федерації) для виправдання нової війни. Російське суспільство поступово змінило своє ставлення до чеченської війни. 65% учасників опитування громадської думки заявили, що підтримують утримання Чечні у складі Росії всіма засобами, зокрема військовими. Порівнюючи випадок Першої чеченської війни із сучасними подіями, можна знайти цікаві коментарі російського пропагандиста Захара Прилєпіна. У суперечці з іншою провідною російською пропагандисткою Ольгою Скабєєвою він стверджував, що Росія не досягне своїх цілей обстрілами української інфраструктури. Натомість Москва має вести переговори з Володимиром Зеленським. Ба більше, Прилєпін прямо заявив, що Росія повинна примусити Україну до переговорів із Росією. Це потрібно, бо Москва займатиметься перегрупуванням сил і зрештою все одно буде готова завершити війну військовим наступом. Крім того, без жодних вагань він заявив, що Росії потрібен «новий Хасав’юрт», що, звісно, буде ганьбою для Росії, але лише тимчасовою для Москви. Справжні наміри Росії не можна пояснити, сприймаючи слова її пропаганди всерйоз. Утім, з огляду на те, що російські телевізійні пропагандистські шоу часто постановочні, логічно припустити, що їх замовив Кремль, аби донести думку про потребу Росії в переговорах.
Важливо простежити результати Мінських переговорів: у 2014–2015 роках Україна була змушена вести переговори з Росією через невдачі на полі бою. Насправді Україна вела переговори з Росією під тиском не лише Кремля, а й партнерів України — Німеччини та Франції, які виступали посередниками під час конфлікту. Під час першої спроби встановити мир Тристороння контактна група, до якої входили представники України, ОБСЄ та Росії, розробила Мінський протокол. Серед підписантів були й представники так званих «ДНР» і «ЛНР». Протокол не дав результатів, адже підтримувані Росією найманці продовжували порушувати угоду про припинення вогню й розпочали наступ на Донецький аеропорт. Ба більше, за кілька днів до підписання Протоколу українські сили потрапили в оточення під час боїв за Іловайськ, що стало однією з найтрагічніших сторінок історії російського вторгнення. До того українські війська звільняли одне місто за іншим. Однак 23 і 24 серпня регулярні сили російської армії перетнули кордон, змінивши баланс сил і створивши несприятливі умови для українських сил на місцях. Коли українські війська опинилися в оточенні, російська сторона запропонувала відкрити гуманітарний коридор, який згодом безжально обстріляла російська армія. За попереднім розслідуванням, оцінки втрат різняться, однак Україна втратила 366 загиблих і 429 поранених військових; 128 потрапили в полон, 158 зникли безвісти. Сам епізод під Іловайськом показує, що на практиці означають російські гарантії.
Попри погоджене припинення вогню за Мінським протоколом, росіяни продовжували обстріли та просування на українську територію. Їм вдалося захопити Донецький аеропорт після того, як українські війська обороняли його 242 дні. Наприкінці січня 2015 року Мінський протокол повністю зруйнувався, оскільки Росія не ставилася до нього серйозно. Потребу в новому раунді переговорів спричинила чергова битва за стратегічно важливе місто Дебальцеве. Це місто розташоване на вузлі автомобільних і залізничних шляхів. Хоча 12 лютого Україна, Росія, Німеччина та Франція провели переговори й підписали угоду, російські сили продовжували обстріли та штурм Дебальцевого. Це призвело до тяжких втрат серед українських воїнів. Здавалося, Росія навмисно зволікала з підписанням документа, щоб збільшити свою переговорну силу й досягти кращих результатів, просто захопивши більше територій. Отже, на остаточну версію Мінських угод істотно вплинули бої на місцях. Тому «Мінськ-2» став результатом абсолютної незгоди між Росією та Україною. Послідовність дій для виконання угоди була однією з головних перешкод. Україна вимагала безпеки до переходу до виконання політичної частини угоди.
Насправді положення Мінських угод призвели б до втрати українського суверенітету через федералізацію. Це перетворило б реінтегровані райони Донецької та Луганської областей на перешкоду для проведення справді незалежної зовнішньої політики. Вони мали б право вето на будь-які спроби вступу до НАТО та ЄС. Можна стверджувати, що Україна виграла від угоди, адже вона дозволила зупинити масштабні бойові дії та дала Україні час відновити армію й економіку. Але вигоду отримала й Росія: вона мала можливість загострювати ситуацію всередині України щоразу, коли хотіла просувати власний порядок денний, не надто переймаючись репутацією. Саме тому режим припинення вогню зазвичай порушувався: Росія не відводила важке озброєння й артилерійські системи відповідно до угоди. Звіти ОБСЄ часто фіксували порушення припинення вогню сотні або навіть тисячі разів на день. Я також стверджую, що Мінські переговори Росія передусім використала для планування повномасштабного вторгнення та перевірки реакції колективного Заходу. У результаті Мінська угода за своєю суттю була сконструйована так, що не могла розв’язати конфлікт.
Загалом Мінські угоди принизили Україну й не дали нічого, крім нових втрат. В одному зі звітів УВКПЛ ООН зазначено, що загальна орієнтовна кількість постраждалих в Україні з квітня 2014 року до грудня 2021 року становила від 51 000 до 54 000 осіб. У цій війні загинуло приблизно 14 000–15 000 людей, решта дістали поранення. Крім того, Росія заявляла, що не є стороною конфлікту, що ще більше ускладнювало практичне виконання будь-якої угоди. Після того як Володимир Зеленський став Президентом України, Москва очікувала, що Україна прийме всі умови, які вона могла висунути для мирного врегулювання конфлікту. Через бекграунд Зеленського та його недосвідченість у політиці Кремль вважав, що гнучка позиція новообраного українського президента буде вигідною Москві. Однак російські вимоги не могли бути задоволені, адже це означало б втрату суверенітету України, що було неприйнятно. Тож після переговорів на високому рівні «нормандської четвірки» у 2019 році стало зрозуміло, що надії Росії примусити Зеленського прийняти російські вимоги зазнали краху. У Москві досі не розуміють однієї проблеми в оцінці України. Незалежно від того, хто є Президентом України, він чи вона ніколи не погодиться на російські умови через позицію активного громадянського суспільства. Питання переговорів із Росією є вкрай чутливим для українців. Будь-які спроби домовлятися з Росією зустрінуть сильний опір суспільства та завершаться крахом уряду. Самого президента Зеленського після обрання часто критикували за непослідовну позицію щодо Росії. Тоді він вважав, що з Кремлем можливо домовитися про справедливий мир.
З огляду на плани Росії щодо України цілком очевидно, що Москва не була зацікавлена в мирному врегулюванні, адже контрольовані Росією райони Донецької та Луганської областей зазнали паспортизації. Російські офіційні джерела самі заявляли, що видали понад 720 000 паспортів жителям так званих «ДНР» і «ЛНР», що є кричущим порушенням міжнародного права, суверенітету та територіальної цілісності України. Саме різні тлумачення суверенітету Україною та Росією лежать у центрі будь-яких потенційних мирних переговорів між ними. Тому досягнення справедливої мирної угоди малоймовірне, якщо Москва не змінить свою позицію, яка лишається незмінною з 2014–2015 років.
Спроби домовитися про мир із Росією тоді й тепер є критичною помилкою українських партнерів за кордоном. Саме тому досвід Німеччини та Франції має стати прикладом для всіх на Заході. Тиск на Україну, щоб вона вела переговори з Росією, як це було за лідерства Ангели Меркель і Франсуа Олланда, служитиме лише російським інтересам.
Два згадані вище випадки дають змогу зрозуміти, що Росія використовує переговори, щоб приховати свої справжні наміри. Приклад чеченської війни та Хасав’юртських угод показує: навіть якщо ви досягнете будь-якої угоди з Росією, Москва дотримуватиметься її доти, доки це їй вигідно. Попри серйозну політичну та економічну кризу, російське населення не забуває минулих втрат і під впливом російської пропаганди продовжуватиме вимагати перемог від своїх лідерів. Зростання ревізіоністських настроїв може призвести до нової спроби виграти війну.
Результати Мінських переговорів дають змогу побачити ставлення Росії до України. Вони показують, що Мінська угода фактично виявила точки незгоди між двома країнами. Вона не мала жодного успіху, оскільки Росія не продемонструвала ні гнучкості, ні готовності до компромісу. Натомість Москва використала угоду, щоб тиснути на Україну, створювати напруження й сіяти розбрат у країні, розділяти людей та готувати ґрунт для повномасштабного вторгнення. Першопричина неможливості домовитися з Москвою про справедливий мир полягає в тому, що Росія не визнає Україну суверенною нацією. Крім того, керівник української розвідки Кирило Буданов заявив, що 82% росіян підтримують бойові дії в Україні. Це важливий чинник, адже багато хто на Заході вважає, що це лише війна Путіна. Однак слід визнати, що Україна воює не лише з російським режимом, а й із російським народом.
Отже, замість шукати переговорів, які лише дадуть Росії можливість перегрупуватися, життєво важливо й надалі підтримувати Україну, надаючи необхідне військове обладнання. Узимку ще одним вирішальним кроком є зміцнення стійкості енергетичної та критичної інфраструктури України. Переговори з Москвою зараз — це не що інше, як відтермінування нової війни. Слід визнати, що попередні спроби умиротворити Росію не спрацювали й лише посилили її апетити. Просити Україну вести переговори зараз — це те саме, що просити Вінстона Черчилля домовлятися з Адольфом Гітлером під час Битви за Британію. Мобілізація в Росії сигналізує, що Москва не має наміру відмовлятися від ідеї завоювати всю Україну. Розпочавши повномасштабне вторгнення, Володимир Путін і Росія вступили в гру з нульовою сумою. Зазнавши кількох великих поразок, Росія не змінила своєї позиції. Навпаки, Кремль прагне затягнути війну, щоб повернути ініціативу на тлі обстрілів критичної інфраструктури та використання зими як зброї. Крім того, Москва намагається всіма силами затримати постачання західної військової допомоги Україні та мобілізувати більше людей для війни в Україні. Ціна продовження війни стала відносно низькою, оскільки ймовірність перемоги переважує потенційні втрати для обох сторін. Для України це можливість повернути всі захоплені території. Росія може сподіватися принести певні перемоги своїй внутрішній аудиторії та показати Заходу, що вона все ще здатна воювати. Більше того, для Путіна продовження війни є питанням життя і смерті — як політичної, так і фізичної. Саме тому питання переговорів зараз не стоїть на порядку денному.
Крім того, партнери України мають бути готові посилити підтримку на тлі повідомлень про можливе нове вторгнення на територію України з Білорусі. Як слушно зазначив Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, саме Україна має вирішувати, коли починати переговори та на яких умовах. Він також наголосив, що «якщо ви хочете результату цих переговорів, який гарантує, що Україна переможе як суверенна й незалежна держава, ми маємо надавати Україні військову підтримку». З огляду на те, що ця війна має для України екзистенційне значення, доречно навести слова Ґолди Меїр: «Якщо ми програємо війну, це кінець назавжди — і ми зникнемо з лиця землі. Якщо хтось цього не розуміє, то не розуміє й упертості. Ми маємо намір залишитися живими. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це питання не залишає багато простору для компромісу.”
Переконання, що всі війни завершуються дипломатично, далеке від реальності: чимало війн точилися, доки не завершилися на полі бою. Безсумнівно, будь-яка гіпотетична угода передбачала б припинення вогню, яке могло б спричинити ще більше репресій проти мільйонів українців на окупованих територіях. Приклади Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ізюма, Маріуполя та багатьох інших міст говорять самі за себе. Росія все одно порушила б угоду, як це було з Мінською угодою, бо Москва просто не зважає на репутаційні втрати. Крім того, росіяни не захочуть виводити війська з уже окупованих територій, доки вони стратегічно важливі для Москви як плацдарм для майбутніх наступальних операцій.
Насамкінець Володимир Зеленський окреслив ключові вимоги України для початку переговорів із Росією: виведення російських військ, повернення окупованих українських земель, компенсація воєнних збитків і притягнення до відповідальності за воєнні злочини. Це єдиний шлях досягти справедливого й сталого миру. Колективний Захід має підтримати позицію Президента України та відмовитися від фантазії, що можна змінити реальність, у якій Україна недостатньо сильна, а Росія все ще здатна перемогти. Українські сили перехопили стратегічну ініціативу в цій війні. Позиції України на переговорах лише зміцнюватимуться разом із подальшим звільненням її територій. Як наголосила прем’єр-міністерка Естонії Кая Каллас, зараз не потрібно підштовхувати до передчасного миру. Доки Росія не відмовиться від своєї мети завойовувати нові території в Україні, мирні переговори мають мізерні шанси щось досягти. Історія показує, що умиротворення зміцнює й заохочує агресорів, а агресію можна зупинити лише силою. Від початку війни Росія не досягла жодної зі своїх цілей. Херсон — єдиний обласний центр, який їй вдалося захопити після 24 лютого, — уже втрачено. Нарешті, останнє дослідження, проведене Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Transatlantic Dialogue Center, засвідчило, що перемога у війні — це звільнення всіх українських територій, зокрема Криму та тимчасово окупованих територій Донецької й Луганської областей; такої думки дотримуються 85% українських респондентів. Перед початком будь-яких переговорів із Росією необхідно врахувати думку українського суспільства. Український народ готовий боротися до перемоги, попри обстріли енергетичної інфраструктури та постійні відключення електроенергії по всій країні. Волю народу слід поважати, а спостерігачі й політики Заходу мають негайно припинити свої нереалістичні заклики до переговорів. Тиск щодо переговорів лише деморалізуватиме українських воїнів і громадянське суспільство, створюючи хибне уявлення про наміри колективного Заходу в цій війні. Україна не планує здаватися, хоч як відчайдушно Росія намагається виграти трохи часу, просуваючи переговори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
