10 хв читання
Розташований на перехресті Азії та Європи, Чорноморський регіон є однією з найперспективніших торговельних зон. До прибережних держав належать Україна, Молдова, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія та Російська Федерація.
Регіон є доволі фрагментованим через історичну напруженість навколо територій і культурні відмінності. Поділ між двома ворогуючими блоками під час холодної війни залишив слід у політичній орієнтації країн, і навіть сьогодні конкуруючі інтереси НАТО та Росії різною мірою впливають на ідентичність кожної з них.
Через брак згуртованості прибережні держави стикаються з цими та багатьма іншими викликами окремо, кожна по-своєму. Тому з початком повномасштабного вторгнення політичні еліти опинилися на роздоріжжі й були змушені чітко визначити свої позиції з низки питань. Головну увагу серед них привернули відносини з Росією та її присутність у регіоні. У цій статті ми аналізуємо, як змінилася внутрішня політика Туреччини, Болгарії та Румунії і якими є перспективи їхньої зовнішньої політики з огляду на останні події.
Економічні зв’язки регіону характеризуються переважанням двосторонніх договорів, оскільки вони залишають більше простору для досягнення згоди за відмінностей в економічних і політичних моделях. Такий підхід послаблює ефективну взаємодію в ініціативах, що охоплюють увесь регіон (передусім Чорноморське економічне співробітництво — BSEC). Крім того, членство кількох країн регіону в ЄС посилює ринкову конкуренцію.
Однак, попри позірне небажання поглиблювати регіональні зв’язки, спільне море поєднує всі країни, підкреслюючи їхню залежність від безпеки Чорного моря. Безперечно, розпочате Росією повномасштабне вторгнення ознаменувало погіршення регіональної безпеки. Напади на Україну обмежили свободу судноплавства в Чорному морі, ускладнили можливості експорту зерна й уможливили спостереження за вибухами та застосуванням ракет поблизу кордонів НАТО. Зокрема, нещодавня серія атак російських безпілотників на українські зернові елеватори й порти відбувається в небезпечній близькості до Румунії. Крім того, підрив російськими військами Каховської греблі на півдні України викликав занепокоєння щодо можливого нехтування екологічними наслідками заради досягнення військових цілей у постраждалому регіоні.
Важко переоцінити вплив війни на регіон. Скорочення кількості доступних українських портів і заборона доступу російських суден до портів ЄС призвели до занепаду морської галузі. Натомість значення інших держав регіону зросло завдяки успіху Чорноморської зернової ініціативи та диверсифікації імпорту енергоносіїв ЄС, що підкреслило життєву важливість Чорного моря як транзитного коридору. Прагнення розробити нові торговельні маршрути в обхід Росії дало поштовх тенденції зростання торговельних потоків між Європою та Азією. Крім того, посилення військової мобільності НАТО в Чорному морі сприяє мілітаризації регіону та напруженості між державами (наприклад, пошкодження Росією американського безпілотника MQ-9 Reaper). Хоча всі держави регіону зазнають наслідків війни, внутрішня політика кожної з них демонструє унікальну реакцію на масштабні геополітичні зміни, зумовлену досвідом взаємодії з Росією.
Болгарія — одна з країн ЄС, що зазнають найсильнішого впливу Росії. До такої складної ситуації призвела низка причин. Болгарія значною мірою залежала від імпорту російських газу й нафти (у 2022 році 77% імпортованого газу було російським). Цей факт, як і в багатьох інших країнах, визначив успішне політичне проникнення Росії до Софії. Болгарія є однією з найкорумпованіших країн ЄС, а російський вплив простежується в судовій та інших гілках влади. Крім того, історична прив’язаність Болгарії до Росії є однією з найсильніших серед країн колишнього Східного блоку. Під час холодної війни Болгарія була одним із найвідданіших союзників Радянського Союзу.
Війна в Україні актуалізувала проблему надмірного російського впливу та сприяла погіршенню внутрішньополітичної стабільності, кульмінацією чого стала політична криза 2022–2023 років. Посилення нестабільності внаслідок нездатності сформувати уряд, серед іншого, підживлювалося суперечливими поглядами на обсяг підтримки України та підходи до відносин із Росією. Серйозність ситуації підкреслював той факт, що Болгарія є парламентською республікою. Нарешті, після п’ятої спроби дві провідні партії на виборах — GERB-SDS і «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» — досягли угоди, однак замість коаліції було запроваджено ротацію урядів.
Якби уряд знову не було сформовано, імовірність входження проросійських сил до правлячої коаліції зросла б. Участь таких партій ускладнила б експорт зброї до України. Уже були прецеденти, коли проросійські партії перешкоджали ухваленню вигідних для України рішень. Зокрема, рішення Болгарії надати Україні військову допомогу таємно, а не відкрито, також було зумовлене присутністю проросійських сил у коаліції.
Унаслідок останніх виборів до влади прийшли проєвропейські сили. Однак останній бурхливий рік політичної боротьби не минув безслідно для виборців. Нездатність GERB-SDS і «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» (чиї програми подібні й обидві партії є прозахідними) сформувати уряд через міжпартійні чвари вже спричинила певне розчарування суспільства. Політична невизначеність перешкоджала ухваленню рішень, необхідних для пом’якшення внутрішньої економічної кризи. На тлі нездатності прозахідних партій співпрацювати рейтинги відверто пропутінської партії «Відродження» зросли. Криза дійшла навіть до того, що «Відродження» посіло третє місце в останньому передвиборчому опитуванні (порівняно з рейтингом 2% на загальних виборах 2021 року).
На цьому тлі погіршилася громадська думка щодо України та Заходу. Майже половина респондентів (49%) у 2023 році заявили, що санкції проти Росії неефективні, тоді як лише 44% поклали відповідальність за ведення війни на Росію (проти 50% у 2022 році). Підтримка членства в НАТО завжди була низькою порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Сьогодні опитування показують, що лише 34% болгар сприймають Росію як загрозу.
Важливо зазначити, що остання політична криза в Болгарії далеко не зводиться лише до протистояння проросійських і прозахідних сил. Однією з характерних рис болгарської політики після закінчення холодної війни стало «коливання» між Заходом і Росією. Борис Бойко, який тричі обіймав посаду прем’єр-міністра Болгарії, проводив політику компромісу між проєвропейськими та проросійськими настроями. Час покаже, чи дотримуватиметься новий уряд такої політики, зважаючи на результати останніх опитувань.
Попри це, перемога проєвропейських партій є проривом і вже дає результати. Наразі останні політичні зміни в Болгарії позитивно вплинули на допомогу Україні. Фактично нещодавнє рішення Софії безпосередньо постачати зброю Україні є першим офіційним випадком експорту озброєнь із 2022 року. Тому перспективи нових урядових рішень є обнадійливими для Києва.
Підсумовуючи, новознайдений modus vivendi зменшує вплив проросійських партій в уряді, хоча й не нівелює його.
Позиція Туреччини щодо російсько-української війни залишається двоїстою: продовжуючи необмежену торгівлю з Росією, Туреччина надає Україні важливе озброєння. Від початку вторгнення президент Ердоган неодноразово заявляв про добрі відносини між Туреччиною та Росією і про те, що не має наміру ставати на чийсь бік у цьому конфлікті. Задекларована позиція «задовольняти потреби всіх залучених сторін» зумовлена особливостями внутрішньої та зовнішньої політики країни.
Війна в Україні збіглася з тривалою економічною кризою в Туреччині. На тлі цієї кризи турецька влада намагається знайти найвигідніший спосіб зберегти рівень підтримки серед населення. Згідно з опитуванням, проведеним напередодні президентських виборів, турецьке суспільство більше непокоїть економічна нестабільність, ніж війна в Україні. Тому керівництво Туреччини вважає за доцільне надати пріоритет економічній стабільності та зростанню. Очевидно, розрив економічних зв’язків із Росією (найбільшим імпортером для Анкари) за залежності від імпортованих російських нафти й газу не є шляхом до поліпшення внутрішньої ситуації. Крім того, Туреччина повністю усвідомлює своє унікальне положення між НАТО та Азією, віддаленість від арабського світу й цінність контролю над головними чорноморськими протоками, що дає Анкарі можливість йти власним проміжним шляхом. Безперечно, такий підхід до зовнішньої політики впливає на громадську думку в Туреччині. Попередня ворожа риторика Ердогана щодо Заходу призвела до зростання симпатій до Росії серед пересічних громадян. В опитуванні 2023 року про ставлення до Росії 14% респондентів назвали її союзником, тоді як найбільша частка турецького суспільства (55%) вважала Москву необхідним партнером. До того ж, хоча сприйняття Сполучених Штатів як загрози поступово зменшувалося (42% у 2022 році порівняно з 64% у 2019 році), у 2022 році більше людей вороже ставилися до США, ніж до Росії (42% проти 30,5%).
Маючи менше суперечок із Москвою та час від часу розходячись у поглядах із Заходом, Анкара видається ідеальним кандидатом на роль посередника в тому, що Росія називає «протистоянням Заходу та Росії». Однак, щоб зберегти свою балансувальну позицію, Туреччина має довести спроможність виконувати очікувані завдання. Такий підхід до зовнішньої політики потребує відчутних результатів посередницьких зусиль. Тож помітні успіхи Туреччини в посередництві, зокрема успішна організація Зернової ініціативи та результативний обмін військовополоненими, є важливими опорами її зовнішньополітичної стратегії. «Особливі відносини» Ердогана з Путіним — ще один суттєвий аспект цієї стратегії, адже вони дають змогу Туреччині використовувати свої геополітичні переваги. Отже, «особливі відносини» Ердогана з Путіним є необхідними для зовнішньої політики держави, дозволяючи їй використовувати геополітичні переваги. Саме тому, коли Росія оголосила про вихід із Зернової угоди, це стало ударом для Анкари.
Щодо перспектив, Туреччина, ймовірно, продовжить свою неоднозначну політику, особливо з огляду на те, що Захід не надто тисне на її посадовців щодо запровадження санкцій. Однією з найімовірніших причин зміни цієї політики може стати посилення позиції Заходу.
Попри суперечки щодо українсько-румунського державного кордону, пік яких припав на перше десятиліття XXI століття, Румунія підтримала територіальну цілісність України й офіційно відхилила російську пропозицію розділити Україну. Відносини між Москвою та Бухарестом затьмарені втратою регіону Бессарабії під час Другої світової війни та його приєднанням до Радянського Союзу. Питання не було вирішено й після проголошення незалежності Молдови. Насправді боротьба за вплив тривала з одним винятком: Росія застосовує сили, щоб нав’язати свій порядок у Молдові. Хоча ідея об’єднання Молдови та Румунії час від часу з’являється в румунській політичній риториці, жодних дій для її втілення не було вжито.
Це пояснюється не лише дотриманням Румунією норм поведінки, пов’язаних із членством у ЄС, а й тим, що таке об’єднання може призвести до нового конфлікту з Росією. Після того як підтримуване росіянами Придністров’я офіційно проголосило незалежність від Молдови, потенціал цього замороженого конфлікту нависає над Румунією, наче дамоклів меч. Фрагментована багатонаціональна Молдова може стати легкою здобиччю для росіян, які прагнуть ще більше поширити свій вплив, дестабілізуючи регіон.
Вплив Росії у Румунії є одним із найнижчих у регіоні. Москва не має типових інструментів для нав’язування свого порядку: російські етнічні меншини нечисленні, а корупція та пов’язані з нею проросійські політичні партії не є домінантними питаннями внутрішнього порядку денного. Що ще важливіше, Румунія є однією з найбільш незалежних держав щодо імпорту газу. Енергетична криза в Європі стимулювала активізацію розвідки енергетичних ресурсів у країнах ЄС, а ідея перетворення Румунії на енергетичний хаб набуває актуальності. Зрештою, саме Румунія експортує газ до Молдови, щоб зменшити надмірну залежність Кишинева від російських ресурсів.
Румунія вважає НАТО найкращим гарантом своєї цілісності. Останні опитування показують, що громадська довіра до партнерства з НАТО неухильно зростає (89% у 2023 році).
Із 1990-х років, обравши курс на зближення з НАТО, Румунія рухається шляхом демократії та трансатлантичної єдності. Російське вторгнення лише поглибило ці відносини. З нагоди 25-річчя стратегічного партнерства між Румунією та США дипломати обох сторін високо оцінили його наслідки як надзвичайно корисні. Нещодавнє приєднання Бухареста до спільної декларації G7 на підтримку України є прямим наслідком цієї тенденції. Отже, підтримка України Румунією й надалі буде однією з найсильніших.
Розв’язавши війну, Росія привернула увагу світу до регіону в раніше немислимому масштабі. До війни регіон не вважали стратегічним навіть для НАТО. Воєнні дії проти України спонукали НАТО взяти курс на посилення військової присутності в регіоні — крок, проти якого Росія, за її твердженнями, виступала до того, як сама розв’язала війну.
Зміни у ставленні до Росії та питань власної безпеки відбуваються в усіх країнах регіону. У більшості випадків російський вплив поступово зменшується, хоча опитування свідчать, що загрозу ще далеко не усунуто повністю.
З огляду на остаточні результати виборів, новий уряд Болгарії, схоже, готовий продовжувати боротьбу з корупцією, приділяючи водночас достатню увагу опозиції. Збалансована політика Туреччини є частиною її способу використовувати геополітичні особливості, тому навряд чи істотно зміниться. Серед проаналізованих країн Румунія є найбільш вороже налаштованою до Росії. Спроби Росії посилити контроль над Кишиневом становлять загрозу для Бухареста. Однак чим більше Росія намагається змінити баланс сил у регіоні, тим більше Румунія зближується з НАТО.
Війна в Україні спонукала прибережні держави переглянути своє ставлення до зовнішньої політики та внутрішніх питань. Чорне море й надалі відкриває можливості для держав регіону — чи то маршрут Зернової ініціативи, чи газові родовища. У часи потрясінь держави стали більш адаптивними, але все ще не цілком готові до радикальних змін. Тому війна не спричинила великого геополітичного зсуву в регіональній політиці: конфлікт насамперед стимулював поглиблення вже обраних курсів, результати чого нам ще належить побачити.
Застереження: погляди, думки й оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
