11 хв читанняТі, хто ґрунтовно займається політичними дослідженнями XXI століття, можуть сказати, що дієва опозиція в будь-якій країні не може існувати без незалежного або принаймні різноманітного медіаринку на її території. На перший погляд, сучасна Росія ледь відповідає цьому критерію. Чимало західних лідерів думок стверджують, що, хоча російський медіаринок міцно затиснутий у руках Кремля й охоплює все — від політичного порядку денного до розваг, — там і досі є «великі» медіа з «якісними» матеріалами, які сам російський уряд утискає своїм регулярно оновлюваним механізмом «іноземних агентів»[1] механізмом. Проте, як бачимо, навіть попри величезну політичну підтримку Заходу опозиційних рухів і діячів, найвідоміші опозиціонери в Росії не змогли здійняти хвилю та змінити поточну політичну кон’юнктуру. Ба більше, у постійній гонитві за «російською демократичною трансформацією» сам Захід не помічає, що в разі приходу до влади в Москві немає жодних гарантій, що «опозиція» гратиме за західними правилами. Серед нескінченних мантр про боротьбу російської опозиції ці лідери думок просто не бачать очевидних доказів. На жаль, діагноз для російської опозиції — смерть. Насильницька, жорстока й тривала. І сталася вона не так нещодавно, як ви могли б подумати.
Російська опозиція не померла за одну мить, але її смерть залишилася непоміченою, коли це сталося, як велить російська традиція. Точна дата смерті — 7 жовтня 2006 року, коли було вбито одну з найвизначніших постатей російської журналістики Анну Політковську. Лише кілька журналістів — усі, до речі, жінки — наблизилися до сміливості й впливу Політковської завдяки своїм якісним репортажам і про чеченські війни, і про жорстокість російського режиму в цьому контексті. Вона відкрито критикувала Путіна та Кадирова за методи, якими вони обирали цивільних мішенями під час збройного конфлікту (що стало фірмовим стилем російської армії). Проте її смерть настала не внаслідок самого вбивства. Вона настала тоді, коли Росія перестала про це дбати, — і сталося це майже відразу.
Всеосяжний, майже поглинальний конформізм і байдужість стали одними з найвизначальніших рис російської психіки, якою ми її знаємо. До смерті Політковської її матеріали викликали гострі суперечки, а країна фактично розривалася через те, чи вірять люди її репортажам. Для багатьох росіян це була серйозна дилема: думати про жінку, яка описує звірства, що їх за багато кілометрів від вас чинить ваш брат або батько, чи залишатися відданими своїй країні та правителю (або царю в цьому випадку). Сила й значення поняття вірності для росіян мають релігійне коріння, адже вірність є одним з основних принципів християнської російської православної віри. І у випадку демократизації це зіграло з Росією злий жарт: лише кілька людей звернули увагу на вбивство Політковської та поставилися до нього так серйозно, як слід було. Це був переломний момент, коли паразит байдужості заразив увесь російський менталітет і став його головною рисою. Людей у сільській Росії це не хвилювало, бо їхнє життя й без того було бідним і їм доводилося заздалегідь думати про виживання (і ситуація не так уже змінилася). Людей у російських мегаполісах це не хвилювало, бо ця низка подій не позбавила їх комфорту. Навіщо вчитися, якщо можна заплатити за оцінки? Навіщо перейматися, якщо нічого не змінюється? Навіщо щось робити, якщо це не моя робота? — це стало головною мантрою російського існування.
Це один з аргументів на підтримку твердження, яке рідко лунає в Європі, але голосно озвучується самими росіянами: ментально Росія стала частиною Чечні. Ситуація з медіа є одним з індикаторів цього — з погляду регіональної цензури та історичної пам’яті регіону загалом. Чечня стала піонеркою серед регіонів Федерації в утисках місцевої журналістики та залякуванні тих, хто критикував місцеву владу. Коли Кремль не скоротив через це фінансову підтримку регіону, а натомість різко її наростив, інші регіони зрозуміли, що ключ до отримання більших коштів — це утискати, щоб справити враження на Кремль, а не звільнятися.
З 2001 до 2016 року Чеченська Республіка отримала з федерального бюджету понад 669,3 млрд рублів у вигляді субсидій, субвенцій і грантів. Уже кілька років республіка є однією з найбільш дотованих (у 2016 році більше з федерального бюджету отримала лише Республіка Інгушетія). Але навіть ці цифри можуть бути заниженими: нещодавно глава республіки Рамзан Кадиров повідомив, що у 2021 році Чечня отримала у 10 разів більше , ніж зазначено в офіційних даних: 375,7 млрд рублів проти заявлених 33,5 млрд. Російський економіст Сергій Алексашенко у коментарі медіа ZNAK стверджує, що заява Кадирова може бути правдивою.
«Цю суму, як мені видається, російський бюджет — Міністерство фінансів, Кремль — охороняв як військову таємницю, приблизно так само, як видатки на Міністерство оборони, — як засекречені статті. Тому що, окрім субсидій, які існують у російському федеральному бюджеті для Чеченської Республіки, є також різні інші програми, що реалізуються на території цієї республіки», — сказав він.
Звісно, не всі в Росії одержимі такими ідеалами. Проте десять тисяч проти 140 мільйонів — не надто рівне й дієве співвідношення. Крім того, вбивство Політковської дало росіянам два важливі уроки: неупереджені репортажі становлять загрозу, а залишитися живим — головний пріоритет. Кремль також значною мірою монополізував культуру телевізійних розваг: телеканали-виробники й мовники, які частково або повністю належать державі, зосереджені виключно на розважальних серіалах, стендап-шоу та скетчах (наприклад, TNT).
Є процеси, які безсумнівно передвіщали смерть журналістики в Росії, — насильницьке захоплення телеканалів NTV, TV6, а також TNT TV. Однак убивство Політковської, а згодом смерть її колеги Нестемірової стали цвяхом у труні російської журналістики як явища. Так, вона намагалася відродитися за допомогою численних медіапроєктів, але всі вони почали істерично боятися ризикувати й виявляти бодай краплю тієї сміливості, яку мали їхні покійні колеги.
Багато європейців полюбляють використовувати такі медіа, як Meduza та TV Rain, як виправдання російської опозиції та підтримувати їх у різний спосіб. Позбавлення латвійською владою ліцензії TV Rain за численні порушення в ефірі викликало порожнє й марне обурення не лише серед європейських прихильників думки, що Росія європейська, а й серед самих російських «опозиційних» лідерів. Відео, на якому плаче генеральний директор TV Rain, стало вершиною абсурду медійного галасу навколо цієї історії, оскільки латвійська влада діяла відповідно до закону, а канал отримав ліцензію на мовлення в Нідерландах. Це було настільки абсурдно, що замість якоїсь відповідальності згадані сторони намагалися змусити людей забути, що Латвія завжди була країною з одним із найсуворіших медійних законодавств у ЄС. З огляду на це весь задум TV Rain щодо «латвійського хрестового походу» не має жодного сенсу.
Якщо уважніше придивитися до контенту обох цих медіа, можна виявити численні порушення принципу неупередженої та незалежної журналістики. Наприклад, у багатьох матеріалах і Meduza, і TV Rain зміщують фокус на російське бачення конфлікту, ігноруючи весь комплекс соціальних і політичних передумов. Крім того, позиціонуючи себе як неупереджені джерела інформації, вони схильні подавати її із суб’єктивної точки зору, виразно віктимізуючи Росію, що дуже схоже на офіційний кремлівський наратив за кордоном. Через це навіть існує теорія змови, ніби механізм «іноземних агентів» створений і просувається Кремлем, щоб здобути більше підтримки та впізнаваності для «опозиційних» медіа в Європі та США.
Так, існують надійні незалежні російські медіа, такі як Current Time, Mediazona, і Novaya Gazeta Evropa. Проте їхнє охоплення недостатнє, щоб істотно впливати на реалії Росії. Принаймні в інфраструктурному сенсі вони доступні не всюди в Росії. З огляду на розмір країни ідея «провідної меншості» може в Росії не спрацювати. Щоб домогтися реальних і дієвих змін, ці медіа мають бути доступними для більшості вікових груп і регіонів. На жаль, наразі це видається надто нереалістичним. Але люди можуть запитати: «Чому ви так кажете?»
Можна замислитися, чому російська демократія не спрацювала. Відповідь може вас здивувати: справа в російській інфраструктурі. Багато європейців забувають, що Росія вкрай нерівномірно розвинена. Розрив настільки великий, що саму Росію можна легко поділити на три окремі держави: Республіку Москви й Санкт-Петербурга, Чечню та Середню Росію. У Чечні, зокрема в її столиці Грозному, Кремль щедро вливає кошти, щоб приборкати регіон і втримати його у складі країни; Москва та Санкт-Петербург розвинені й заможні, бо бізнес країни переважно зосереджений у цих двох містах, а влада активно підтримує це замість диверсифікації економіки. Середня Росія порівняно з цими містами здається окремою планетою: багато російських міст і сіл не мають доступу до газу, водогону чи опалення. У значній частині російських населених пунктів школи навіть не мають справного громадського туалету, не кажучи вже про домашні вбиральні.
Російська «опозиція» не спрацювала, бо потонула у своїй поблажливості та снобізмі. На жаль, це також величезна пастка для європейської «інтелігенції»: вона має зрозуміти, що не все вирішується у великих містах. Протести в Росії будуть дієвими, якщо проти режиму повстане вся країна — від Краснодара до Владивостока. Але, на жаль, люди, зайняті там виживанням, особливо зі схильністю до радянського мислення, можуть більше перейматися власними проблемами, ніж якимось чоловіком у Москві, який хоче повалити владу. І так, ваші замки з піску зараз повністю руйнуються: російській молоді також байдуже. Російській попкультурі байдуже. Ідеться про країну з величезними природними ресурсами та людським потенціалом. Але, згідно з опитуванням Левада-Центру 2020 року, лише 19% молодих росіян цікавляться політикою, що особливо примітно, адже багато аспектів життя в сучасній Росії просякнуті її політичними суперечностями.
З усього цього слід засвоїти один важливий урок: дії дають результат. Замість того щоб якось довести Середній Росії, що варто йти з ним одним шляхом, Навальний завжди залишався у вакуумі демонстрації потворності режиму. Ситуація могла б бути зовсім іншою, якби він чи інші російські «опозиційні» лідери реалізували важливі інфраструктурні проєкти в Середній Росії, щоб люди самі побачили виконану роботу. Цю думку підтверджує те, що багато російських місцевих губернаторів використовують ту саму техніку у своїх виборчих кампаніях. Так, російські вибори — це театральна вистава, де кожен має свою роль, і так, абсурдно працювати лише заради виборів та під час кампанії, але так це працює, коли у вашому селі немає нормальної дороги, а з’являється людина, яка нарешті її зробила.
Замість роботи над такими проєктами, зокрема освітніми, у сільській Росії російська опозиція розмовляла сама з собою та зі своїми прихильниками переважно у великих містах. Тепер, коли їм потрібна ця впізнаваність, щоб повалити Путіна, вони не можуть її здобути, бо люди тут або не впізнають ці обличчя, або не хочуть їх упізнавати. Людині, яка знає, якою є сучасна Росія, важко уявити, як люди в Кемерові, назвімо це так, голосують за Навального чи Шульман. Дехто з них може їх знати, але не голосуватиме за них через їхню віддаленість (слід також зважати на культуру ненависті до елітарності в Середній Росії). Але й те, що деякі люди там не знають цих прізвищ, може не дивувати.
Необхідні напрями роботи зрештою загубилися в метушні, крізь яку російська «опозиція» постійно проходить у гонитві за владою. Це явище настільки кумедне, що однією з кандидаток, яка справді намагалася загравати із Середньою Росією у своїй виборчій кампанії та мала там вищу впізнаваність, ніж інші опозиційні кандидати, була російська «Періс Гілтон» Ксенія Собчак, яка має тісні зв’язки із самим Кремлем. Ще одна «опозиційна» постать, що викликає інтерес у цьому контексті, — стендап-комік Максим Галкін, дуже популярний у сільській Росії. Однак він майже не торкається політики в сенсі активізму та реальних проєктів, тож важко уявити, що за таких обставин він матиме значний вплив. Усе ж у пошуках «рятівника Росії» Європа дивиться на Росію крізь рожеві окуляри, ігноруючи Середню Росію загалом. Те, що звернення до Середньої Росії та інфраструктурний підхід працюють, підтверджує той факт, що російські міста на кордоні з країнами ЄС скептичніше ставляться до російських намірів у війні проти України. Наприклад, документальний серіал Current Time « Небезпечне сусідство » розповідає історію російських міст на кордоні з Норвегією, де обидві країни розвивали проєкт Баренц-регіону. Завдяки цьому росіяни з цих міст могли їздити до Норвегії без віз. Однак Норвегія призупинила проєкт через російську агресію проти України. Місцеві жителі висловлюють відчай через дії Кремля в Україні, але порівняно з усією країною цього все ще недостатньо.
Важко зрозуміти Росію та те, що може її змінити, сидячи в охайному й комфортному німецькому містечку чи Брюсселі. Чимало європейських лідерів кидають великі гроші людям та ініціативам, які взагалі не мають впливу, сподіваючись на зміни й висловлюючи розчарування, коли все не відбувається за планом. На жаль, вони мають зрозуміти: нині немає дієвої російської «опозиції». Вона не може існувати за умов жорстко обмеженого медіаринку, відсутності контакту з більшістю країни та постійного внутрішнього конфлікту. Замість гнатися за «ідеальною демократичною Росією», краще працювати на найнижчому, базовому рівні й не сподіватися, що все зміниться за одну ніч, а визнати, що цей процес може бути складним, несподіваним і вимогливим.
[1] Механізм іноземного агента — це російське законодавство, ухвалене 2012 року, яке вимагає, щоб некомерційні організації, які отримують іноземну допомогу та які уряд вважає залученими до політичної діяльності, реєструвалися, називали себе «іноземними агентами» та проходили аудити. Воно передбачає економічні й практичні покарання для російських медіа, зареєстрованих як іноземні агенти, які публічно поширюють свій контент без передбаченого законом маркування, а також для осіб, які поширюють контент таких медіа без такого маркування. Критерії відбору цих медіа та осіб є нечіткими. Список медіа й осіб, на які спрямовані ці заходи, складає та регулярно оновлює Кремль; до нього входять ті, хто в різний спосіб, зокрема непрямо, критикував російський уряд.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
