10 хв читання
Коли суд втручається у вибори, юридичне питання — це лише початок. Політичний післяефект може поширитися набагато далі, особливо онлайн, де складні рішення швидко перетворюють на прості історії про зраду та «вкрадену демократію».
Скасований перший тур президентських виборів у Румунії 2024 року став одним із таких тригерів. За кілька місяців його переупакували в переносну конспірологічну рамку та застосували до нових суперечок по всій Європі.
У цій статті простежено, як ця рамка поширилася від однієї національної кризи до транснаціонального наративу, як її посилюють через екосистеми соціальних мереж і Telegram та як вона спонукає Європу відстежувати дезінформацію й діяти проти неї швидше, ніж будь-коли раніше.
6 грудня 2024 року Конституційний суд Румунії скасував перший тур президентських виборів — історичне рішення такого роду. За два тижні до скасування найбільше голосів здобув Келін Джорджеску, що здивувало багатьох з огляду на його обмежене охоплення. Його кампанія мала мінімальну видиму інфраструктуру та, за повідомленнями, заявляла про нульові витрати.
Скасування ґрунтувалося на ймовірному незаконному фінансуванні кампанії, дезінформаційних операціях, можливих цифрових маніпуляціях із використанням ШІ та підозрах у зовнішньому втручанні. З огляду на часову чутливість виборів суд мав швидко діяти на підставі наданих доказів. Однак це рішення спричинило масові протести й викликало дебати про демократичну легітимність, політичну поляризацію та звинувачення у спробі «перевороту».
Відтоді цю справу підхопили дезінформаційні канали, які назвали її «румунським сценарієм» і розширили до ширшої теорії. Вона стверджує, що еліти скасовують вибори, коли результати не відповідають їхнім інтересам, використовуючи суди, розвідувальні служби та звинувачення у зовнішньому втручанні як прикриття. Цей наратив переконливий, оскільки він спирається на вже наявну недовіру до інституцій і спрощує складну юридично-безпекову справу до чіткої історії про вкрадену демократію. Що робить його ще переконливішим, так це те, що його важко спростувати. Контраргументи подаються як маніпульовані або створені тими самими інституціями, які від початку звинувачують у змові.
Згодом це фреймування вийшло за межі Румунії. Твердження про «інституційне викрадення виборів» почали з’являтися в анонімних Telegram-каналах і поширюватися в періоди виборів в інших європейських країнах. Таким чином «румунський сценарій» перетворився на спільний транснаціональний наратив — такий, що може бути адаптований до різних місцевих контекстів і використаний як внутрішніми, так і зовнішніми акторами.
У Чеській Республіці твердження про маніпуляції виборами поширювалися напередодні парламентських виборів у жовтні 2025 року. Серед них були оманливі історії про поштове голосування та звинувачення, що держава, розвідувальна служба й навіть ЄС можуть «сфальсифікувати» результат. Інститут стратегічного діалогу (ISD) зазначає, що схожі твердження з’явилися у соціальних мережах більш ніж за рік до дня виборів і посилювалися широкою екосистемою: політичними активістами всього спектра, відомими публічними діячами та альтернативними медіа, пов’язаними з Кремлем. На практиці ярлик «румунський сценарій» діяв як проста рамка, що пов’язувала багато різних тем одним повідомленням: інституції можуть використовуватися для блокування небажаних політичних результатів.
Цей ярлик також використовували, щоб переосмислити конкретні суперечки як докази закулісного втручання. Особливо помітними були два приклади. По-перше, його пов’язали із запуском Системи швидкого реагування ЄС (RRS) — механізму, який допомагає державам-членам ЄС обмінюватися інформацією про дезінформаційні кампанії. По-друге, він з’являвся в конспірологічних теоріях довкола обговорення в Конституційному суді Чехії питання про те, чи слід вважати Stačilo! та SPD коаліцією або окремими партіями відповідно до виборчих правил.
Таке саме фреймування також з’являлося в російських Telegram-каналах протягом 2025 року. Воно досягло піку в травні, після повторного проведення виборів у Румунії. Незадовго до голосування президент Чехії Петр Павел був змушений публічно запевнити громадян у чесності виборів і закликав усіх узяти в них участь. Цей крок був незвичним і підкреслив, наскільки помітними та політично чутливими стали ці твердження.
Хоча такі наративи самі по собі не визначили результат виборів, вони допомогли нормалізувати підозрілість щодо інституцій і підживили ширший дискурс «суверенітет передусім», позначений сильнішим скептицизмом щодо інституцій ЄС, критикою цифрового регулювання та зростанням опозиції до окремих аспектів чеської підтримки України. Після виборів Андрей Бабіш і ANO підписали коаліційну угоду з євроскептичними партнерами, зокрема антиєвропейською партією SPD, що сигналізує про ширший зсув чеської політики в бік популістських та євроскептичних течій.
Польща дає ще один чіткий приклад того, як твердження про «сфальсифіковані вибори» можуть поширюватися онлайн і як заходи протидії можуть переосмислюватися як цензура.
У червні 2025 року в Польщі відбувся другий тур голосування, у якому президентські вибори переміг Кароль Навроцький — незалежний націоналістичний консерватор, підтриманий партією «Право і справедливість» (PiS). З невеликою перевагою він переміг ліберального проєвропейського кандидата та мера Варшави Рафала Тшасковського. Результат визначили три головні чинники: мобілізація молодих виборців, географічний поділ і зовнішнє втручання. Кампанію затьмарили повідомлення про російську дезінформацію та масштабні кібератаки. Розслідування виявило, що цифрові платформи були переповнені консервативним контентом і фальшивими акаунтами, які систематично атакували Тшасковського, водночас просуваючи наративи, що відповідали позиціям Навроцького.
Польська фактчекінгова організація Demagog проаналізувала дані з кількох джерел, щоб дослідити поширення політичної дезінформації в TikTok під час виборчої кампанії. Вони виявили, що TikTok слугував головним каналом політичних маніпуляцій, особливо серед молодших виборців.
Подібно до Румунії, вони виявили повторювані хибні наративи, що стверджували, ніби вибори будуть «сфальсифіковані» або піддані маніпуляціям. Контент, спрямований проти Тшасковського, часто спирався на образи, висміювання та емоційно забарвлену риторику, а не на фактичну критику. А платформи соціальних мереж за допомогою алгоритмів посилюють сенсаційний, приголомшливий контент на шкоду перевіреній інформації.
Передбачаючи загрози, подібні до тих, що спостерігалися в Румунії, польські посадовці запровадили посилені заходи моніторингу напередодні виборів. Кількома місяцями раніше уряд оголосив програму кібербезпеки під назвою «Виборча парасолька», призначену для протидії дезінформації шляхом надання громадянам можливості повідомляти про підозрілий контент через онлайн-платформу. Однак партія PiS розкритикувала програму як форму «інтернет-цензури» й започаткувала контркампанію — Рух захисту виборів, стверджуючи, що він не дозволить виборам бути вкраденими. Ці події поміщають Польщу в ширшу європейську дискусію щодо втручання у вибори та дезінформації, а також ролі цифрових платформ у посиленні політичних наративів.
Чеський і польський випадки показують, як «румунський сценарій» поширюється як рамка, навіть коли місцеві тригери відрізняються. В одному випадку юридичні та інституційні суперечки переосмислюються як доказ прихованого втручання. В іншому — посилення контенту платформами та заходи протидії стають підживленням для тверджень про «цензуру». В обох випадках результат схожий: недовіра поширюється швидше, ніж перевірка, а чесність виборів стає змаганням наративів, а не доказів.
У всіх наведених вище випадках повторюється та сама наративна логіка. Коли результат є небажаним або коли втручаються інституції, політичні актори та пов’язані з ними мережі подають це як доказ того, що «система» готова скасувати волю громадян. Те, що починається як юридична, технічна чи процедурна суперечка, може швидко перетворитися на ширшу історію про демократичну зраду.
У цьому наративі три елементи зазвичай з’являються разом.
Ці наративи поширюються через екосистему, що поєднує мейнстримних і маргінальних акторів. Політики та публічні діячі забезпечують видимість. Інфлюенсери та партійні медіа додають емоцій і повторення. Альтернативні медіа та Telegram-канали допомагають підтримувати цю історію й пов’язувати її з ширшими конспірологічними темами. Таке поєднання дозволяє внутрішнім невдоволенням зливатися з транснаціональними рамками. Унаслідок цього аргументація часто зміщується від доказів до підозри: навіть коли доказів обмежено, повторюваного припущення, що виборами можна «керувати», достатньо для послаблення довіри.
Згодом шкода накопичується. Кожне нове звинувачення робить наступне легшим для сприйняття. Інституційні рішення тлумачаться крізь призму прихованого втручання, а суспільну довіру стає дедалі важче відновити. У цьому сенсі «румунський сценарій» — це не лише твердження про одні вибори. Це придатний для повторного використання сценарій, який можна активувати щоразу, коли довіра вже є крихкою.
«Румунський сценарій» висвітлює глибшу дилему врядування для демократій. Урядам може знадобитися діяти проти незаконного фінансування, іноземного втручання або скоординованих маніпуляцій. Судам може знадобитися розслідувати порушення або скасовувати їхні наслідки. Платформам може знадобитися обмежувати скоординовану неавтентичну поведінку. Водночас ті самі дії, особливо під час напруженої кампанії, можуть мати високу ціну для легітимності, якщо їх сприймають як політичні, вибіркові або непрозорі.
Це створює структурну вразливість. Основний ризик полягає не лише в самій дезінформації, а й у підриві довіри до інституцій, покликаних захищати вибори. Коли довіра є слабкою, навіть законні гарантії можуть бути перепаковані як доказ «вкраденого» процесу. Іншими словами, захисна реакція може стати частиною наративу.
Саме тому дебати не завершуються із завершенням голосування. Навіть якщо конкретне твердження про «фальсифікації» згасає, рамка залишається. Її можна повторно використати в майбутніх кампаніях, а також розширити для спрямування проти зусиль на рівні ЄС щодо зміцнення чесності виборів. У контексті Чехії та Польщі ці наративи поєдналися з ширшими меседжами, що ставлять суверенітет на перше місце: скептицизмом щодо інституцій ЄС та опозицією до підтримки України. Ці події спричинені не лише дезінформацією, але наративи на кшталт «румунського сценарію» допомагають зробити інституційну недовіру звичною — і це знижує політичну ціну її експлуатації.
Висновок незручний, але зрозумілий: захист виборів — це не лише технічний виклик. Це також виклик для легітимності. Якщо інституції не можуть швидко, чітко й послідовно пояснювати свої дії, ворожі актори можуть заповнити прогалину історією, яку поширити легше, ніж юридичний аргумент.
Щоб зрозуміти, чому ця рамка поширюється настільки ефективно, варто розглянути механізми, які перетворюють поодинокі звинувачення на стійку політичну історію.
Виборчий процес є наріжним каменем демократії, однак він дедалі вразливіший до маніпуляцій. Чеський і польський приклади показують, що «румунський сценарій» поширюється через звичну систему доставки. Він не покладається на один вірусний допис або платформу; він поширюється, коли кілька каналів одночасно підсилюють одну й ту саму підозру: короткі відео, політизовані коментарі в X і постійний обмін повідомленнями в Telegram. У цьому середовищі навіть незначні сигнали (судові дебати, інструменти моніторингу чи дії платформ) можуть бути переосмислені як доказ «прихованого контролю».
Румунія ілюструє, як ця динаміка може загострюватися під час голосування з високими ставками. Розслідування повідомляли про масштабні кібератаки, зокрема понад 85 000 атак на виборчу ІТ-інфраструктуру під час першого туру президентських виборів 2024 року, які інтенсивно тривали в день виборів і вночі після голосування. Поряд із технічним тиском наративи підсилювалися через контент, згенерований ШІ, мережі ботів, скоординовані акаунти та Telegram-канали. Цим тактикам не потрібно «переконувати всіх». Їхня мета часто полягає в тому, щоб створити сумніви та посилити відчуття хаосу.
Стимули платформ допомагають цим твердженням масштабуватися, оскільки алгоритми, як правило, винагороджують емоційний, поляризаційний контент, яким легко ділитися. Це надає сенсаційним звинуваченням перевагу над ретельними поясненнями, особливо у форматах короткого формату. З часом це може створити алгоритмічну ізоляцію, коли користувачі неодноразово стикаються з однаковим фреймуванням і рідко бачать коригувальний контекст. Боти та скоординовані групи ще більше прискорюють цей ефект, підвищуючи видимість і створюючи враження широкої згоди.
Ці механізми не є унікальними для Румунії. У Німеччині виборчі цикли 2024–2025 років відзначилися зростанням конспірологічних наративів та активності впливу, зокрема скоординованої пропаганди, кібертиску й мережевого підсилення. Перед виборами 2025 року було виявлено понад 240 політичних Telegram-каналів, націлених на німецьку аудиторію та таких, що поширювали прокремлівський і екстремістський контент. Закономірність є послідовною: внутрішні невдоволення створюють точку входу, а міжплатформні мережі допомагають перетворювати їх на ширші історії про інституційну зраду.
Протидія кампаніям дезінформації та іноземного втручання виявилася складною й потребує багатогранного підходу. Оскільки проблема є одночасно технічною та політичною, рішення мають водночас стосуватися інфраструктури та легітимності.
У цьому контексті зміцнення нормативно-правових рамок, а також удосконалення чинних законів, що регулюють цифрові платформи, є життєво важливими для забезпечення відповідальності за поширення дезінформації.
Акт про цифрові послуги (DSA) є основним законом, що регулює платформи соціальних медіа в ЄС, і встановлює вимоги щодо видалення незаконного контенту, прозорості алгоритмів та усунення системних ризиків, таких як дезінформація й маніпуляції на виборах. Хоча DSA посилює підзвітність платформ і забезпечує дотримання прав користувачів, він має операційні недоліки в нинішньому цифровому середовищі.
Застосування DSA має вийти за межі формальної політичної реклами, щоб охопити органічні кампанії впливу, такі як та, що спостерігалася в Румунії. Це передбачає вимогу до великих платформ проводити оцінювання ризиків у режимі реального часу під час виборчих періодів і забезпечувати більшу прозорість алгоритмічного підсилення, зокрема для вірусного політичного контенту.
Однак ефективність цих заходів також залежить від того, наскільки швидко й послідовно держави-члени імплементують та операціоналізують цю рамку на національному рівні. Як показав чеський випадок, затримки в транспонуванні та застосуванні механізмів, пов’язаних із DSA, можуть послабити здатність ЄС швидко реагувати на скоординовані кампанії впливу. Через це критично важливі інструменти протидії іноземним інформаційним маніпуляціям є менш ефективними в чутливі періоди.
ЄС також має зміцнити свою Систему швидкого реагування (RRS), щоб забезпечити швидший транскордонний обмін інформацією, коли виникають скоординовані кампанії, гарантуючи раннє виявлення та реагування на сигнали (як-от сплеск скоординованого обміну повідомленнями, що спостерігався навколо Джорджеску). Це покращить координацію між державами-членами та посилить раннє виявлення скоординованих кампаній впливу. Міжнародне співробітництво має вирішальне значення для подолання цих викликів. Співпраця між державами-членами ЄС і партнерами дає країнам змогу обмінюватися найефективнішими практиками та розробляти скоординовані відповіді на кампанії дезінформації. На цьому етапі вкрай важливо відстоювати єдину позицію проти іноземного втручання у вибори, щоб підтримувати демократичну доброчесність через кордони.
Нарешті, потрібні чіткіші регуляторні стратегії для недостатньо регульованих платформ, таких як Telegram.
Платформи обміну повідомленнями стають сприятливим середовищем для екстремістських спільнот, конспірологічних мереж та операцій іноземного впливу й безперервно поширюють неперевірені наративи та неправдиву інформацію.
Наведені випадки демонструють, що регуляторна ефективність залежить не лише від самого законодавства, а й від інституційної швидкості, координації та спроможності до правозастосування під час швидкоплинної виборчої кризи.
Саме тому національні органи мають надавати пріоритет проактивним комунікаційним стратегіям. У Румунії скасування на пізньому етапі створило інформаційний вакуум, який дав змогу наративу «румунського сценарію» процвітати. Тому виборчі органи мають застосовувати стратегії превентивного спростування напередодні виборів, чітко пояснюючи за яких правових умов результати можуть бути оскаржені або анульовані.
Крім того, органи влади мають розробити посібник із кризової комунікації для рішень із високим впливом (таких як анулювання), забезпечуючи швидке, прозоре та послідовне інформування між інституціями. Це включає тісну координацію із судами та розвідувальними службами, щоб уникнути фрагментованої комунікації, яку можуть використати актори дезінформації.
Ключовий висновок полягає в тому, що захист демократії залежить не лише від протидії дезінформації, а й від зміцнення інституцій, які їй запобігають. Посилена підтримка національних регуляторів і міцніша транскордонна співпраця мають вирішальне значення для раннього реагування на загрози.
Громадянське суспільство та незалежні медіа мають перейти від реактивного спростування до проактивної наративної інокуляції. Випадок Румунії демонструє, що щойно наративи про «вкрадені вибори» закріплюються, їх важко змінити. Тому зусилля з фактчекінгу мають доповнюватися раннім виявленням нових наративів і чіткими поясненнями того, як діють тактики дезінформації.
Заохочення партнерств між технологічними компаніями та громадянським суспільством може підвищити видимість перевіреної інформації. Однак зусилля мають бути зосереджені на побудові довгострокової довіри, зокрема через доступне пояснення складних інституційних процесів.
Нарешті, просування медіаграмотності через освітні програми, спрямовані на поліпшення критичного мислення та ухвалення обґрунтованих рішень, може дати людям змогу краще виявляти дезінформацію. Співпраця з організаціями громадянського суспільства для підвищення обізнаності про тактики дезінформації, безпосередньо пов’язані з виборчими контекстами в режимі реального часу, може ще більше посилити ці зусилля.
Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
