32 хв читання
Від початку війни у 2014 році українсько-американська діаспора утвердилася як одна з найактивніших і політично найвпливовіших етнічних спільнот у Сполучених Штатах. Щоб зберегти та розширити свій вплив у складному політичному середовищі, потрібен структурований багаторівневий підхід, який поєднує низову мобілізацію, взаємодію на рівні штатів і федеральне лобіювання в межах єдиної загальнодіаспорної стратегії. Мета полягає в тому, щоб підтримка України залишалася двопартійною, сталою та глибоко вкоріненою в американському суспільстві.
Щоб адвокація діаспори могла використати весь свій потенціал, вкрай важливо одночасно взаємодіяти з усіма рівнями американської політичної системи — федеральним, штатним і місцевим, — підтримуючи послідовну координацію та спільні меседжі.
На федеральному рівні парасолькові організації мають і надалі відігравати провідну роль у лобіюванні Конгресу США та виконавчої влади. Важливою метою залишається розширення та зміцнення Українського кокусу Конгресу і Українського кокусу Сенату, а також розвиток відносин із Державним департаментом, Міністерством оборони, Збройними силами Сполучених Штатів і відповідними комітетами. Ці зусилля мають бути зосереджені на збереженні двопартійної відданості Україні.
На рівні штатів і регіонів національні та місцеві організації повинні надавати пріоритет взаємодії з губернаторами, законодавчими зборами штатів і місцевими медіа. Водночас вони мають заохочувати участь українських американців у політиці штатів і муніципалітетів, підтримуючи кандидатів, формуючи місцеві кокуси та забезпечуючи присутність українських питань у політичних дебатах штатів.
На низовому рівні діаспора має зміцнювати саму спільноту через мобілізацію виборців, громадянську освіту та місцеві партнерства. Церкви, молодіжні організації й культурні центри відіграють вирішальну роль у формуванні громадянської ідентичності та заохоченні до політичної участі. Координовані кампанії, такі як «Твій голос, голос України», можуть бути використані для підвищення явки виборців і громадянської активності серед українських американців.
Українсько-американська спільнота показала себе спроможною політичною силою у Вашингтоні та деяких штатах. Однак вона не виробила єдиної стратегії чи структури в місцевій політиці. Місцеві організації могли б об’єднуватися в ефективніші місцеві групи, щоб мати ресурси для втілення змін. Щоб побудувати сталий вплив, українським американцям було б корисно зосередитися на ключових осередках діаспори, таких як Іллінойс, Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Каліфорнія, Огайо, Мічиган і Вашингтон. Ці території мають потенціал впливати на вибори до Конгресу та вибори штатів. Створення місцевих політичних мереж забезпечило б значно міцнішу основу підтримки українців на вищих рівнях влади.
Місцеві кампанії мають бути зосереджені на:
Така діяльність не лише підвищує видимість діаспори, а й створює політичних союзників, які безпосередньо розуміють українські питання.
Багато впливових організацій діаспор продемонстрували готовність підтримати зусилля української діаспори. Партнерства з іншими центрально- та східноєвропейськими спільнотами є необхідними для підтримання широкої та авторитетної продемократичної коаліції у Вашингтоні. Спільні адвокаційні кампанії посилювали б українські позиції, представляючи їх як частину ширшої регіональної боротьби за суверенітет і демократію. Якщо війну в Україні показати як частину ширшої проблеми глобальної безпеки, це могло б допомогти залучити більше виборців і політиків у Сполучених Штатах, надаючи Україні більше важелів впливу на виборах 2026 року. Посилення співпраці з фінськими, польськими та балтійськими групами також зміцнює трансатлантичну авторитетність і демонструє, що підтримка України є частиною послідовної зовнішньої політики США щодо Східної Європи.
Діаспорі була б корисна вища міра координації та співпраці з інституціями й громадськими організаціями в Україні. Це означало б вищий ступінь взаємозалежності в наданні допомоги, отримання інформації від українських організацій допомоги про те, яка допомога найбільш потрібна, та передання цієї інформації місцевим організаціям у США. У співпраці з українським урядом діаспора має виступати посередником, допомагаючи налагоджувати зв’язки між українськими й американськими політиками — як у Вашингтоні, так і на місцевому рівні. Це забезпечило б відповідність меседжів діаспори зовнішньополітичним пріоритетам України, водночас зберігаючи незалежність діаспори як американського громадянського суб’єкта.
Хоча українська діаспора не становить одну з найбільших етнічних груп у Сполучених Штатах, не можна недооцінювати вплив 1,2 мільйона американців українського походження на розвиток як Сполучених Штатів, так і України. Громади та організації українців, які прибули в першій хвилі протягом 1880–1914 років з Австро-Угорщини, стали одними з перших активних голосів за кордоном, що виступали за незалежність України. Починаючи з 1920-х років, українська громада була однією з найгучніше антикомуністичних етнічних груп, впливаючи на реакцію Сполучених Штатів на Радянський Союз у міжвоєнний період, а також під час холодної війни. Розпад Радянського Союзу призвів до збільшення еміграції до Сполучених Штатів, але також означав зниження української політичної згуртованості до протестів Євромайдану 2013 року, які пожвавили активізм українсько-американської громади. Наразі американці повного або часткового українського походження становлять близько 0,4% населення Сполучених Штатів, а найбільші громади проживають у штатах Нью-Йорк, Каліфорнія, Пенсильванія та Вашингтон.
Українська діаспора чинить значний тиск на політику Сполучених Штатів через політичні організації, проте рідше використовує вибори як спосіб впливати на зовнішню політику США в більш проукраїнському напрямі. Сполучені Штати мають тривалу історію, коли різні діаспорні групи, як-от ізраїльсько-американська та кубинсько-американська громади, здатні впливати на зовнішню політику через виборчі звички та лобіювання.
Мета цієї роботи — дослідити історичний і сучасний вплив української діаспори на формування зовнішньої політики Сполучених Штатів. У ній також буде розглянуто політичні наслідки російсько-української війни для Сполучених Штатів, зумовлені українською діаспорою. Крім того, вона прагне знайти рекомендації для організацій діаспори, американських політиків і України, щоб допомогти їм залучати українських американців і діяти в американській політиці.
Перші відомі українці прибули до Сполучених Штатів у XVII столітті; Іван Богдан, соратник Джона Сміта, вважається першим українцем у Новому Світі. Однак масштабна імміграція українців розпочалася лише в 1880-х роках. У межах цієї першої хвилі імміграції, до початку Першої світової війни, до Америки переселилося близько 250 000–350 000 українців з Австро-Угорщини. Цих західноукраїнських іммігрантів вважали русинами або рутенами. Фактично в Сполучених Штатах за етнічну лояльність іммігрантів першої хвилі конкурували католицька церква «хорвато-русинів», у якій домінували угорці, православна церква, у якій домінували росіяни, та Українська католицька церква, причому близько 40% стали частиною української громади. Перша хвиля здебільшого була політично неактивною, натомість створювала окрему соціальну спільноту для української культури в Америці та розвивала незалежну українську ідентичність.
Початок Першої світової війни надихнув українську діаспору, так само як і інші східноєвропейські діаспори, домагатися незалежності або автономії України. Утворення Української Народної Республіки в 1917 році продемонструвало наявність волі до незалежної України й швидко здобуло підтримку української громади у США. Хоча українська діаспора мала певний успіх у порушенні «українського питання» в політиці США, на відміну від Естонії, Латвії, Литви, Фінляндії та Польщі, зрештою вона не змогла зберегти й розширити підтримку американських політиків. Проте цю невдачу слід радше пояснювати подіями в Україні, аніж діями діаспори. Зокрема підтримка Німецької імперії, нездатність утримати свою територію та погроми в Західній Україні значною мірою отруїли українські прагнення до визнання.
Друга хвиля імміграції в міжвоєнний період охопила лише від 11 000 до 40 000 українців, які переїхали до Сполучених Штатів. Хоча центр політичної активності української діаспори перебував у Європі, ця епоха характеризувалася посиленням внутрішньої політизації та особливо політичною поляризацією на ультраправі та ультраліві організації.
Третя хвиля української імміграції до Сполучених Штатів розпочалася одразу після Другої світової війни. Під час війни близько 2,3 мільйона українців виїхали або були змушені залишити українську територію. Від 80 000 до 100 000 цих людей, переважно пов’язаних із національним рухом і тому небажаних у Радянському Союзі, прибули до США між 1946 і 1959 роками. Ці політично активні «нові» іммігранти вступили в конфлікт із політичними поглядами усталених «старих» іммігрантів і часто витісняли їх із політичних організацій діаспори. У міру розвитку Холодної війни українська діаспора змогла здобути більше впливу в американській політиці.
Хоча Перша світова війна стала періодом перших організованих зусиль української діаспори впливати на політику США, лише з прибуттям українських іммігрантів у 1940-х і 1950-х роках вона стала організованою політичною силою. Значною мірою саме завдяки зусиллям УККА ця хвиля імміграції стала можливою. Організація успішно виступала за ухвалення Закону про переміщених осіб 1948 року та заснувала Об’єднаний українсько-американський комітет допомоги (UUARC). Це було значним досягненням, зважаючи на те, що американська громадськість тоді вважала українських біженців трохи більше ніж нацистськими колаборантами.
У 1950-х і 1960-х роках найважливішими політичними перемогами української діаспори стали ухвалення Резолюції про поневолені нації 1959 року, ініційованої президентом УККА доктором Левом Добрянським, і встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. У 1970-х і 1980-х роках українська діаспора проводила важливі правозахисні кампанії, закликаючи Сполучені Штати вимагати звільнення членів Української Гельсінської групи та визнати Голодомор.
У 1974 році США також ухвалили поправку Джексона—Веніка, яка пов’язувала торговельні відносини з обмеженнями на еміграцію релігійних меншин. Хоча на той час вона була здебільшого неактуальною для діаспори, ця поправка та подальша поправка Лаутенберга (1990) набули великого значення під час розпаду Радянського Союзу, коли багато українців скористалися ними для імміграції до Сполучених Штатів.
Хоча українська діаспора вважалася важливим актором у суперництві Сполучених Штатів із Радянським Союзом, зрештою незалежність України стала цілковитою несподіванкою для майже всіх. Розпад Радянського Союзу та подальші економічні труднощі спричинили четверту хвилю української імміграції між 1991 і 2014 роками. Уперше імміграція до Сполучених Штатів охопила людей з усіх частин України. Ця хвиля складалася майже виключно з економічних емігрантів і налічувала від 200 000 до 350 000. До початку російсько-української війни ця четверта хвиля становила близько 20% усієї діаспори, причому її найактивніша частина була більш освіченою та мала тісніші зв’язки з Україною. Ці українські родини нині є політично найвпливовішою частиною діаспори.
Падіння Радянського Союзу відкрило діаспорній спільноті можливість брати участь у політиці України. Спершу це відбувалося шляхом надання фінансової підтримки українському народному фронту — Народному руху України за перебудову — через організацію «Друзі Руху», а також шляхом лобіювання визнання незалежності України в Канаді та у Сполучених Штатах. У 1990-х роках дві українські політичні партії, обидві з яких представляли спадщину іммігрантів третьої хвилі, пов’язаних з Організацією українських націоналістів (ОУН), мали значну підтримку української діаспори. Після Другої світової війни українці третьої хвилі були поділені в ОУН через свою лояльність до фракцій Бандери та Мельника. Цей поділ зберігся й після проголошення незалежності України. Конгрес українських націоналістів (КУН) був заснований іммігрантами з бандерівської фракції ОУН, тоді як мельниківська фракція ОУН підтримувала діяльність Української республіканської партії (УРП). Зрештою обидві партії мали незначний успіх в українській політиці. До 2000-х років політична та соціальна організація діаспори інтегрувала частину іммігрантів четвертої хвилі, але також втратила більшу частину своєї політичної спрямованості.
Ідентичність іммігрантів третьої та четвертої хвиль часто вступає в суперечність. Наприклад, політично активніша третя хвиля часто зневажливо ставиться до російськомовних новоприбулих з України, вважаючи їх менш українськими, оскільки вони надають перевагу російській мові. Українці третьої хвилі також значно тісніше пов’язані з формальними українськими культурними та політичними організаціями. Українці четвертої хвилі здебільшого організовані в неформальних спільнотах, таких як соціальні клуби та онлайн-групи.
Це може бути спадщиною спільноти до здобуття незалежності або свідчити про культурний розрив між різними хвилями. Особливо це помітно у зв’язку з підтримкою руху Майдану та України в російсько-українській війні. Для старших хвиль підтримка надходить переважно через пожертви старішим і добре усталеним організаціям діаспори, тоді як нові хвилі підтримують Україну головно через низові дії, такі як протести та збір коштів, що базуються навколо соціальних мереж. Навіть географічний розподіл демонструє цей розрив: багато давніх українських громад у малих містах Мічигану, Небраски та Пенсильванії втрачають свій історичний зв’язок з Україною, оскільки іммігранти четвертої хвилі здебільшого переїжджають до більших міст.
Кінець 2013 року спричинив багато змін в українському суспільстві, і українська діаспора аж ніяк не стала винятком. Окупація Криму та війна на Донбасі призвели до того, що багато українців тікали з цих регіонів, а Сполучені Штати отримали новий приплив українських іммігрантів — близько 10 000 прибулих щороку. Цей приплив значно зріс у 2022 році з повномасштабним російським вторгненням та українською кризою біженців. Загалом ця хвиля налічує понад 200 000 осіб, значна частина яких прибула у 2022 році.
Попри те, що більшість мігрантів п’ятої хвилі походить зі східної України, за своєю мотивацією та культурними аспектами вони часто мають більше спільного з українцями третьої хвилі, ніж із тими, хто прибув у 1990-х роках. Вимушений виїзд з України через російське вторгнення тісно відтворює досвід третьої хвилі, а п’ята хвиля є політично активнішою за четверту. Для них надія полягає переважно в тому, щоб повернутися в Україну після війни. Крім того, серед українців п’ятої хвилі 60% надають перевагу щоденному спілкуванню українською мовою, порівняно з 40% українців четвертої хвилі. П’ята хвиля також має кращу освіту порівняно з попередніми членами діаспори. Загалом ця нова хвиля українців становить політично вмотивованіший і культурно свідоміший сегмент, але ще зарано говорити, чи збережеться їхній політичний вплив, чи це короткостроковий ефект поточних обставин.
Від самого початку існування української діаспори Український народний союз (УНС), заснований у 1894 році, був найважливішою організацією українців у Сполучених Штатах. На піку своєї діяльності у 1960-х і 1970-х роках він мав понад 85 000 членів. Нинішні показники значно нижчі, але він і далі посідає провідну позицію в УККА, а через неї — у всій діаспорі.
Перші значні спроби співпраці між українськими організаціями Америки з’явилися під час Першої світової війни, коли 1915 року відбувся перший конгрес українців в Америці та було засновано недовговічну Федерацію українців у Сполучених Штатах. Наразі існують три головні парасолькові організації американських українців:
Релігійні організації були однією з найвпливовіших сил в українській діаспорі. Особливо це було справедливим до здобуття незалежності, коли церква відігравала роль напівполітичної сили, що згуртовувала українську діаспору проти атеїстичного Радянського Союзу. Багато членів діаспори іммігрували саме через релігійні переслідування, поєднуючи свою національну та релігійну ідентичність. Групи українських іммігрантів гуртувалися навколо церков, які створювали власні школи й громадські організації та зберігали культурну ідентичність і мову. Перші хвилі іммігрантів із Західної України були переважно східними католиками та православними, але новіші хвилі віддавали перевагу євангельським протестантам через поправку Лаутенберга. Майже всі релігійні члени української діаспори значно схиляються вправо, а на ранні покоління значною мірою вплинула спадщина Холодної війни. Євангельські християнські групи четвертої хвилі є важливою частиною християнських правих, підтримуючи рух MAGA, водночас меншою мірою залучаючись до української культури чи національної ідентичності. Створення кількома християнськими конфесіями кількох українських християнських церков у штаті Вашингтон у 2024 році свідчить, що політична співпраця між релігійними організаціями діаспори може бути значною політичною силою. Наразі найбільшими релігійними організаціями української діаспори є:
Історично студентські об’єднання української діаспори у Сполучених Штатах діяли незалежно, а перша загальнонаціональна організація була створена у 1953 році, після того як Центральна спілка українського студентства (ЦеСУС) перенесла туди свою штаб-квартиру. Федерація українських студентських організацій Америки (SUSTA) уперше об’єднала молодь із 50 різних університетів. Після припинення діяльності у 2010-х роках її відновили у 2022 році, і вона налічує 13 студентських асоціацій з усієї країни. Однак це становить лише мізерну частину загальної кількості таких організацій.
Українсько-американські наукові й освітні установи значно краще організовані та мають більший вплив. Існує багато важливих дослідницьких організацій, зосереджених на Україні:
З початком російсько-української війни гуманітарні НУО, очолювані українською діаспорою, стали найважливішими громадськими групами. Саме ці організації у вересні 2022 року заснували Американську коаліцію за Україну (ACU), яка нині об’єднує понад 100 організацій, що базуються у США та зосереджені на підтримці України. Саме ACU відіграє провідну роль у політичній діяльності української діаспори, використовуючи адвокаційні кампанії, демонстрації, збори коштів, лобіювання та інші заходи для посилення свого впливу. До основних засновників ACU належать:
Медіа української діаспори мають давню історію у Сполучених Штатах. Газета «Свобода», яку UNA видає з 1893 року, є найстарішою україномовною газетою у світі. «Свобода» та її англомовний відповідник, The Ukrainian Weekly, були основою медіа діаспори у США. Хоча традиційні українські медіа у Сполучених Штатах занепадають, війна стимулювала відродження українських медіа. Із посиленням політичної та гуманітарної мобілізації фокус діаспори змістився на онлайн-присутність НУО та активістських груп.
Останнім часом політична мобілізація української діаспори змістилася в бік децентралізованої цифрової адвокації. Не маючи формальної організаційної структури, українські та українсько-американські блогери й інфлюенсери стали значною силою у формуванні громадської думки США. Ці люди створюють англомовний контент на основних платформах соціальних медіа (YouTube, TikTok, Instagram). Їхня функція є подвійною: вони перекладають складні українські наративи та геополітичні реалії у доступні формати для західної аудиторії, а також слугують прямими каналами для низового збору коштів і політичних закликів до дії. Їхнє широке охоплення дає їм змогу залучати мільйони американців, сприяючи емпатії та підтримуючи політичну підтримку боротьби України проти Росії, особливо серед молодших демографічних груп, яких традиційні канали медіа діаспори можуть не охоплювати.
Прихильники України створили кокуси як у Палаті представників, так і в Сенаті. У Палаті представників Конгресовий кокус України був заснований у 1997 році й станом на червень 2022 року мав 100 членів – 21 республіканця та 79 демократів. Цей кокус стояв за деякими з найважливіших законодавчих ініціатив щодо підтримки України з 2014 року, зокрема за Актом про підтримку свободи України 2014 року.
Кокус України у Сенаті значно молодший і був створений у лютому 2015 року. Кокуси Сенату є більш неформальними. До їхніх неофіційних членів належать 17 сенаторів: 9 республіканців і 8 демократів.
Однак слід зазначити, що навіть для членів українських кокусів підтримка не завжди гарантована. Багато республіканців жорсткої лінії дедалі негативніше ставляться до України через опозицію до адміністрації Байдена. Наприклад, Гас Біліракіс, член Палати представників, спочатку підтримував фінансування України, але відтоді виступає проти нього. Сенатор Джон Баррассо, один із лідерів Республіканської партії, порушив партійну дисципліну, ставши єдиним членом керівництва Республіканської партії, який проголосував проти пакетів допомоги Україні.
Однією з найважливіших установ, що працюють з Україною та українською діаспорою, є Комісія з безпеки та співробітництва в Європі (CSCE), також відома як Гельсінська комісія. Створення цієї установи у 1975 році для моніторингу Гельсінських угод стало точкою згуртування для американських українських активістів під час холодної війни. Фактично більшість їхньої лобістської діяльності у 1970-х і 1980-х роках зосереджувалася на Гельсінських угодах та їхньому виконанні в радянській Україні. З 2014 року Комісія провела численні слухання та оприлюднила брифінги про Україну, часто співпрацюючи з українською діаспорою. Гельсінська комісія пропонує прямий і предметно орієнтований канал до уряду США.
Робота українсько-американської діаспори з підтримки ув’язнених дисидентів у радянській Україні в 1970-х роках чітко показала їй важливість своєї присутності у Вашингтоні, округ Колумбія. З цією метою в листопаді 1977 року UCCA заснував Українську національну інформаційну службу (UNIS). Цей офіс разом із Фундацією США—Україна (USUF) виступає головним комунікаційним посередником між українськими кокусами, Гельсінською комісією та діаспорою.
Гельсінська комісія США на слуханні щодо безпеки Балтійського моря в липні 2019 року. Джерело: Комісія з безпеки та співробітництва в Європі, Конгрес США
Наразі єдиним чинним Комітетом політичних дій (PAC), що виступає виключно за Україну, є American Ukraine PAC, створений у березні 2024 року Джедом Сунденом, засновником Kyiv Post. Цей PAC зібрав близько 156 000 доларів, переважно від самого Джеда Сундена та українсько-американської діаспори, і витратив близько 136 000 доларів. Його підтримали найпомітніші проукраїнські політики по всій країні, з обох боків політичного спектра, через цільові внески. Були й інші спроби української діаспори створити PAC, але вони не мали успіху.
З 2022 року ACU організовує двічі на рік захід для координації громади — Ukraine Action Summit — у Вашингтоні, округ Колумбія. Цей захід є не лише важливим інструментом формування скоординованих адвокаційних зусиль, а й головною подією для лобіювання посадовців уряду США. Його вплив важко переоцінити. Під час шостого Ukraine Action Summit навесні 2025 року понад 600 делегатів зустрілися з більш ніж трьома чвертями членів Сенату й Палати представників, щоб виступити за посилення санкцій проти Росії. Дані попередніх самітів показують, що зазвичай ці саміти забезпечують відчутну кількість нових співавторів законопроєктів, за які вони виступають.
Водночас справа України привернула на свій бік значну кількість вашингтонських лобістів. До 2022 року проукраїнське лобі у Сполучених Штатах вело важку боротьбу. Наприклад, у 2021 році російські клієнти заплатили вашингтонським лобістським фірмам понад 42 мільйони доларів, що на 40 мільйонів доларів більше, ніж українці, досягнувши, однак, значно меншого успіху, ніж українські зусилля. Початок війни призвів до майже повного зникнення російського лобі через санкції, тоді як українську справу «pro bono» взялися підтримувати багато лобістських фірм. Навіть попри те, що найбільші лобістські фірми Вашингтона, такі як Hogan Lovells, BGR і Mercury, пропонують свої послуги українському уряду, лобіювання діаспори все ще відіграє свою роль. Razom for Ukraine сплатила лобістським фірмам майже пів мільйона доларів від початку війни.
З 2014 року «українське питання» стало одним із найважливіших пріоритетів зовнішньої політики США. Це надало українській діаспорі безпрецедентний голос у політиці Сполучених Штатів. За адміністрації Обами, до 2017 року, це включало ухвалення законів, таких як:
Вікторію Нуланд, помічницю державного секретаря у справах Європи та Євразії, відому своєю проукраїнською позицією, вважають головною політикинею, яка формувала відповідь Сполучених Штатів за президентства Обами. Кілька членів українсько-американської діаспори брали участь у формуванні відповіді адміністрації Обами, зокрема проукраїнська активістка в Національному комітеті Демократичної партії Александра Чалупа, очільниця Української служби «Голосу Америки» Мирослава Гонгадзе та президентка UCCA Тамара Галло Олексій. Утім, президент Обама вирішив дотримуватися менш конфронтаційної політики, вагаючись надати Україні військове обладнання попри заклики Палати представників і Сенату. Деякі вважають, що це рішення призвело до розширення конфлікту.
Відносини української діаспори з адміністрацією Трампа були напруженими ще до його вступу на посаду. Пол Манафорт, голова президентської кампанії Трампа, до 2014 року був об’єктом розслідування Александри Чалупи через його ймовірні зв’язки з російським урядом і Віктором Януковичем. Хоча український уряд не був до цього причетний, скандал суттєво зашкодив відносинам між двома країнами. Попри іноді критичну позицію президента Трампа щодо України, його адміністрація фактично посилила підтримку країни, ухваливши кілька важливих законодавчих актів, зокрема:
Навіть у цій складній ситуації українська діаспора змогла зберегти широку підтримку Палати представників і Сенату, про що свідчить майже одностайна підтримка Закону CAATSA у липні 2017 року. Відносини додатково ускладнилися через замороження допомоги Україні та подальший скандал Трамп—Україна у 2019 році.
У перші місяці свого президентства Байден здебільшого дотримувався політики, що діяла з 2014 року. Однак посилення військової присутності російських військ на українському кордоні протягом 2021 року призвело до збільшення допомоги Україні. Вторгнення в лютому 2022 року спричинило безпрецедентні зміни як у відносинах США й України, так і в українській діаспорі у Сполучених Штатах. Воно докорінно збільшило чисельність, видимість і політичну координацію в українській американській діаспорі. Особливо це стало помітно завдяки появі Американської коаліції за Україну (ACU), яка стала основною координаційною платформою для української діаспори у США. Багато ключових законодавчих актів було ухвалено значною мірою завдяки підтримці й адвокації діаспори, зокрема:
Попри численні успіхи української діаспори в забезпеченні ухвалення проукраїнського законодавства, підтримка виявилася недостатньою.
Питання Східної Європи та Росії було однією з головних проблем зовнішньої політики США протягом Холодної війни. У міру того, як США і Радянський Союз ставали дедалі більш антагоністичними у другій половині 1940-х і в 1950-х роках, це створило для «поневолених націй» можливість заручитися підтримкою уряду та впливати на погляди зовнішньої політики США. Для української діаспори, на відміну від балтійських, це була боротьба не лише за незалежність, а й за саму ідею можливості існування України. Під час Холодної війни українська діаспора у США мала утвердити розуміння того, що Україна — не просто регіон Росії, а окрема нація, що заслуговує на незалежність, чого їй не вдалося зробити в міжвоєнні роки.
Українська діаспора змогла утвердити визнання українців як окремої національності завдяки численним кампаніям. Однак, як було очевидно з промов Маргарет Тетчер та Джорджа Герберта Вокера Буша у 1990 і 1991 роках відповідно, на відміну від країн Балтії, українська незалежність не мала підтримки ані США, ані Сполученого Королівства. Отже, визнання української незалежності у грудні 1991 року було прийняттям нової реальності, зумовленої тиском виборців зі східноєвропейських діаспор і стрімким розпадом Радянського Союзу.
Після проголошення незалежності України фокус діаспори змістився на поліпшення відносин між Україною та США, а також на залучення економічної підтримки для країни. У цьому вона знову мала протистояти підходу «Росія передусім» у східноєвропейській політиці США. У перші роки української незалежності відносини між цими країнами переважно стосувалися питання ядерної зброї, яке було врегульовано Законом Нанна—Лугара, а згодом Будапештським меморандумом. Пізніше ці відносини поглибилися, значною мірою завдяки заснуванню Конгресового українського кокусу в 1997 році. Діаспора помітно активізувалася під час протестів на Майдані та в подальшій російсько-українській війні. Вона прагнула змінити образ Росії в політиці США зі «стратегічного партнера» на агресивну ревізіоністську державу та чинити тиск на США, щоб вони збільшили допомогу Україні. Діаспора значною мірою відігравала роль на низовому рівні, змінюючи громадську думку й водночас взаємодіючи з вищими рівнями влади через діаспорні організації та НУО.
Упродовж десятиліть після закінчення Холодної війни підтримка України у США значною мірою була двопартійною й перетиналася з внутрішніми політичними питаннями, що стояли перед Сполученими Штатами. Чи було це зумовлено широкою підтримкою нової незалежної держави, чи лише відносною незначущістю України — це питання політики Сполучених Штатів, яке можна обговорювати, однак у будь-якому разі це означало, що підтримка України, наприклад у кокусах, розподілялася майже цілком порівну.
Революція Гідності та анексія Росією Криму у 2014 році висунули Україну на передній план зовнішньої політики США, тож проникнення «українського питання» в американську внутрішню політику перед бурхливими виборами 2016 року було неминучим. На політичних маргінесах США виникло багато наративів російського походження; наприклад, розмову Нуланд—Пайєтта деякі представники американських ультралівих і ультраправих використовували для просування наративу про підтримувану ЦРУ «кольорову революцію» — поширену в Росії конспірологічну теорію з 2012 року. Напередодні виборів російський уряд здійснив багаторівневу кампанію, щоб вплинути на вибори та зірвати їх, просуваючи ще більше конспірологічних теорій про Україну. Це залишило українську діаспору США в боротьбі з ефективною російською державною пропагандистською машиною — боротьбі, яку вона була неспроможна вести. Ця дезінформаційна кампанія не проникла в мейнстримну політику в перші роки війни, але посіяла зерна скептицизму, що згодом розквітли в русі MAGA.
Саме період напередодні президентських виборів 2019 року міцно заплутав Україну та її діаспору в тенетах партійної політики. Влітку 2019 року президент Дональд Трамп нібито затримав близько 400 мільйонів доларів військової допомоги Україні, щоб тиснути на її уряд і домогтися розслідування ділових операцій Гантера Байдена в країні. Це найімовірніше ґрунтувалося на твердженнях, що Джо Байден припинив розслідування щодо Burisma, української газової компанії, пов’язаної з Гантером Байденом. Цей скандал, заснований на російських конспірологічних теоріях, призвів до розслідування щодо імпічменту й погіршив відносини між Україною та рухом MAGA. Багато конспірологічних теорій, що раніше були непопулярними серед республіканців, поширилися, оскільки українське питання стало проксі-полем битви культурної війни у США. Вплив цього на українську діаспору США був значним, оскільки це призвело до розколу громади. Для багатьох у діаспорі меседжі руху MAGA добре узгоджуються з їхнім власним світоглядом, тому вони відкидають антиукраїнські конспірологічні теорії цього руху.
Однак цей поділ не суворо йде за партійними лініями; під час Холодної війни саме Республіканська партія була найпалкішою прихильницею української діаспори. Хоча найжорсткіші критики України, такі як Марджорі Тейлор Грін і Метт Ґетц, є гучними голосами в нинішній Республіканській партії, більш традиційні консерватори, як-от Мітч Макконнелл і Ліндсі Грем, усе ще домінують у Сенаті та Палаті представників. Законодавство на підтримку України загалом мало сильну підтримку в обох палатах влади, причому фінансування найчастіше блокувалося діями президента або іншими зовнішніми чинниками.
Хоча більшість підтримки України зводиться до ідеології та інтересів американських політиків, усе ще існує значний тиск знизу з боку української діаспори та американського населення. Хоча Україна з 2022 року втратила прихильників, особливо серед республіканців, підтримка все ще висока як серед республіканців, так і серед демократів. Якщо цю підтримку буде збережено, тиск не дозволить політикам відмовитися від України. На цьому «низовому» рівні українська діаспора була життєво важливою, оскільки на неї припадає основний тягар просування України через мітинги та інформаційні кампанії. Крім того, кампанії діаспори не лише формують громадську думку, а й демонструють силу українсько-американської громади чисельністю понад мільйон осіб.
У деяких муніципалітетах українська громада є не лише впливовою силою, а й головною політичною силою. Під час різних хвиль імміграції до Сполучених Штатів українці заснували багато громад, і хоча більшість із них втратили своє історичне українське коріння, деякі все ще являють собою зосереджені осередки українського впливу. Такі громади особливо поширені в штатах Іллінойс, Пенсильванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Огайо та Мічиган. У Дельта-Джанкшн, штат Аляска, українці становлять значну частину населення, а мер, Ігор Заремба, народився в Україні. У Пармі, місті з найбільшою кількістю українців в Огайо, місцева українсько-американська громада спонукала місцевих посадовців і підприємства вивішувати українські прапори. Міська рада Чикаго, яке має потужну українську спадщину, внесла кілька резолюцій щодо російсько-українського конфлікту, а Міська рада Філадельфії у 2022 році обговорювала заклик до запровадження безпольотної зони над Україною.
Американські українці зосереджені в певних округах, що дає їм голос на виборах до Палати представників; утім, вплив діаспори менше залежить від чисельності й більше — від її помітності. Навіть у виборчих округах Конгресу з найбільшою концентрацією українців вони становлять не більш як 2,6% загального населення. Сила, яку українські громади мають на рівні округів, здебільшого зводиться до співпраці з іншими діаспорами та роботи членів громади. Члени української громади часто виступають місцевими організаторами, донорами та волонтерами виборчих кампаній, що надає їм доступ до осіб, які ухвалюють рішення, і видимість. На рівні виборчих округів Конгресу місцеві українсько-американські громадські центри використовуються як канали, щоб показати політикам у Конгресі важливість питань української діаспори.
На рівні штатів українські діаспорні організації змогли ефективно мобілізувати підтримку. Найчисельніші українсько-американські діаспори є у штатах Нью-Йорк, Пенсильванія та Вашингтон, а інші значні історичні громади — в Іллінойсі, Коннектикуті, Нью-Джерсі та Каліфорнії. Попри те, що українці становлять менш ніж 1% населення цих штатів, у деяких випадках голоси українців могли змінити результат не лише місцевих, а навіть загальнонаціональних виборів. Наприклад, у штаті Пенсильванія українська діаспора чисельністю 120 000 могла схилити штат на бік Гарріс у 2024 році.
Значна частина впливу діаспори походить від парасолькових діаспорних організацій; наприклад, іллінойський осередок УККА активно організовує кампанії та протести, а також зустрічається з представниками штату. Лобіювання в законодавчих органах штату було способом заручитися підтримкою поза федеральним рівнем, а також чинити тиск на Сенат і Палату представників. Кілька штатів визнали штучний голод Голодомор геноцидом у 2017 році, спонукаючи уряд США зробити те саме у 2018 році, а багато з них надіслали допомогу Україні у 2022 році.
На федеральному рівні адвокацію української діаспори формують національні парасолькові організації, такі як УККА та АУК, які співпрацюють з українськими кокусами в Сенаті та Палаті представників. Навіть на цьому рівні місцеві організації важливі, оскільки найбільш проукраїнські голоси здебільшого походять зі штатів, де є добре розвинена діаспорна громада, що вплинула на політику на нижчих рівнях.
Визнання Голодомору геноцидом є одним із найяскравіших прикладів того, як американська українська діаспора змогла домогтися змін у політиці США, використовуючи різні рівні політичної залученості.
Голодомор завжди був центральною темою для української діаспори: ще у 1933 році українці організовували демонстрації та змогли порушити це питання в Конгресі. Саме кампанії після 2014 року, напередодні 85-х роковин Голодомору, зрештою привели до загальнонаціонального визнання Голодомору геноцидом у березні 2018 року. Цей успіх можна пояснити як зростанням видимості української діаспори, так і довгостроковою поетапною мобілізацією від громади до Конгресу.
В основі адвокації були низові ініціативи. Українські церкви, культурні організації та молодіжні групи десятиліттями організовували публічні вшанування пам’яті, протести й медіакампанії, щоб інформувати американців про Голодомор. Через виставки, заходи та статті в регіональних газетах вони представляли голод і як українську трагедію, і як універсальне застереження проти тоталітаризму. Це було надзвичайно важливо для створення громадянської видимості та формування знань і моральної легітимності, необхідних для подальшого лобіювання. Серед таких заходів були численні місцеві дні «Вшанування пам’яті» упродовж років, а особливо події навколо відкриття меморіалу жертвам Голодомору у Вашингтоні, округ Колумбія, у 2015 році, ініціатором якого був Комітет США з вшанування пам’яті жертв Голодомору.
Організовуючи громадські заходи, діаспора активно долучалася до місцевої політики. Громадські організації співпрацювали з міськими радами, мерами та урядами округів, щоб забезпечити місцеву підтримку Днів пам’яті жертв Голодомору. Ці дії були особливо помітними в Чикаго, Клівленді, Філадельфії та інших містах північно-східних штатів, де зосереджене українсько-американське населення. Поєднуючи меморіальні заходи з муніципальною політикою, діаспора здобула визнання як соціально активна та надійна громадянська спільнота.
Через громадські заходи американці українського походження почали безпосередньо взаємодіяти зі своїми виборчими округами до Конгресу, визначаючи прихильних представників і заохочуючи участь виборців. Лідери громади налагоджували відносини з кандидатами, проводили зустрічі з виборцями та надавали довідкову інформацію з питань, пов’язаних з Україною. Ці зв’язки на рівні округів згодом стали вирішальними, коли законодавці вносили або спільно підтримували резолюції про визнання Голодомору в Конгресі.
Мабуть, найважливішими силами, що спонукали Сполучені Штати визнати Голодомор геноцидом, були законодавчі збори та сенати штатів. Організації української діаспори лобіювали законодавців штатів, багато з яких представляли округи зі значним українським населенням. У період між 2016 і 2019 роками понад десяток штатів, зокрема Каліфорнія, Пенсильванія, Іллінойс, Мічиган і Нью-Джерсі, ухвалили резолюції про визнання Голодомору геноцидом або прокламації губернаторів. Ці досягнення продемонстрували політичну спроможність діаспори та допомогли вплинути на майбутніх національних політиків. Особливо важливо, що до національного визнання у березні 2018 року сім штатів і Вашингтон, округ Колумбія вже визнали Голодомор геноцидом, здебільшого зробивши це у 2017 році.
На федеральному рівні українська діаспора використала десятиліття адвокації, щоб інституціоналізувати свій вплив. Такі організації, як Український конгресовий комітет Америки (УККА) та Українська національна жіноча ліга Америки (УНЖЛА), тісно співпрацювали з членами Українського кокусу Конгресу та Українського кокусу Сенату. Ця співпраця призвела до двопартійних резолюцій, зокрема резолюції Палати представників 2005 року, Закону про меморіал Голодомору 2006 року та, найважливіше, ініційованої Українським кокусомрезолюції Сенату 2018 року, що визнавала голод геноцидом. Через 84 роки резолюцію, яку не було ухвалено в 1934 році, нарешті прийняли завдяки посиленню впливу та організації на всіх рівнях української діаспори.
Російська агресія є найнагальнішою проблемою не лише для України та її діаспори, а й впливає на багато країн Східної та Центральної Європи. Тому українська діаспора знайшла багато союзників серед інших діаспор. Багато з тих держав співпрацювали з українською діаспорою ще з часів холодної війни. Ці зв’язки було відновлено в нинішній ситуації, і вони мають важливий потенціал для посилення голосу української діаспори в американській політиці. Коаліція Центральної та Східної Європи, заснована у 1994 році, об’єднує 18 головних національних організацій діаспор Східної та Центральної Європи. Ця організація значною мірою зосередилася на підтримці України, і з огляду на те, що ці діаспори становлять значну частину населення Сполучених Штатів, важливість цього не слід недооцінювати. Зокрема, голоси польської діаспори в різні періоди її історії змінювали результати американських виборів.1 Цей факт не залишився непоміченим американськими політиками; наприклад, кампанія Гарріс у 2024 році запускала рекламу, орієнтовану на польську, українську та литовську діаспори у штаті Пенсильванія.
Саме балтійські діаспори виявилися найбільшою підтримкою для України. І Об’єднаний балтійський американський національний комітет, і Балтійська американська ліга свободи уже витратили значний час і кошти на лобіювання проукраїнського законодавства в Конгресі. Ця співпраця сягає корінням холодної війни, коли діаспорні групи балтійських держав та України були головними партнерами з адвокації одна для одної.
Щоб американська українська справа отримала підтримку поза межами діаспори, абсолютно необхідно, аби адвокація охоплювала організації, що виходять за вузькі межі української тематики. Українська діаспора ще з часів холодної війни, а особливо з 2014 року, налагодила зв’язки з аналітичними центрами, адвокаційними групами та іншими установами, що зосереджуються на просуванні демократії, правах людини та міжнародній безпеці. Багато відомих НУО підтримують українську діаспору, зокрема Atlantic Council, National Democratic Institute (NDI), International Republican Institute (IRI) та National Endowment for Democracy (NED). Вони безперервно публікують матеріали про Україну та війну, впливаючи на осіб, які ухвалюють рішення у Вашингтоні. У 2014 році Американсько-українська фундація (USUF) заснувала Мережу друзів України (FOUN), що об’єднала колишніх високопосадовців та експертів у робочих групах, які допомагають Україні.
Американська українська діаспора давно є однією з провідних українських діаспор у світі. Саме в Нью-Йорку у 1967 році було засновано Світовий конгрес українців (СКУ). Американська українська громада була одним із найактивніших членів СКУ під час холодної війни, і хоча його штаб-квартира розташована в Торонто, Канада, Місія СКУ при Організації Об’єднаних Націй базується в Нью-Йорку. Українські діаспори координували всесвітні заходи, такі як демонстрації «Stand with Ukraine» та щорічні заходи з ушанування пам’яті Голодомору, що проводяться по всьому світу. Історично американська українська діаспора мала тісні зв’язки з канадською українською діаспорою. Канада має другу за чисельністю українську діаспору після Росії: близько 1,25 мільйона канадців, або 3,4% населення Канади, повідомляють про українське походження. Обидві діаспори мають спільну історію та ідентичність і через це завжди співпрацювали.
Поступовий розпад Радянського Союзу у 1980-х і 1990-х роках призвів до докорінної зміни в українському суспільстві, кульмінацією якої стало проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року. Утверджуючись як вільна нація, Україна зіткнулася зі складним викликом визначення своєї політики поза радянською спадщиною; це був значний виклик порівняно з балтійськими державами, які були незалежними десятиліттями до радянської окупації. Це вперше дозволило діаспорній громаді брати участь у внутрішній політиці України.
Напередодні референдуму 1 грудня 1991 року північноамериканська діаспора відіграла ключову роль у фінансуванні руху Рух. Наприклад, торонтський осередок зібрав 200 000 доларів (близько 250 000 євро сьогодні) для просування незалежності. Переважно цим і обмежувався політичний вплив діаспори в Україні, оскільки, хоча члени діаспори й фінансували деякі менші партії в Україні, вплив таких рухів був майже незначним.
Після здобуття незалежності багато членів діаспори подорожували до України, а деякі залишилися там працювати, переважно як молоді фахівці та урядові радники. Слід також зазначити, що багато українців, народжених в Америці, згодом стали важливими політиками в Україні після здобуття незалежності, зокрема колишня міністерка охорони здоров’я Уляна Надія Супрун, колишня міністерка фінансів Наталія Енн Яресько та колишня перша леді України Катерина Ющенко.
Інтерес діаспори до української політики пожвавився під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Під час президентських виборів в Україні 2004 року спостерігач УККА засвідчив залякування виборців. УККА була дуже активною під час Помаранчевої революції, організувавши найбільшу місію зі спостереження за виборами в історії України — понад 2500 спостерігачів. Насправді українсько-американська громада та її активісти, такі як Адріан Каратницький, були настільки важливими для забезпечення чесних виборів, що це наштовхнуло декого на думку, ніби Помаранчева революція була скерована ЦРУ. Під час протестів Євромайдану діаспорна громада організовувала протести по всій території США на підтримку. У міру розвитку протесту діаспора надавала дедалі більше грошової та гуманітарної допомоги.
Після здобуття незалежності у 1990-х роках Україна зіткнулася із серйозними економічними проблемами, тривалість життя скоротилася, а рівень злочинності зріс до безпрецедентних показників. Окрім лобіювання уряду США з метою послаблення імміграційних вимог і допомоги тим, хто прибув до країни, американські українці — як представники старших хвиль, так і люди, які прибули після здобуття незалежності, — стали важливим джерелом допомоги та грошових переказів для України.
Перші кампанії з надання допомоги українською громадою США розпочалися ще до здобуття Україною незалежності, коли американське відділення організації «Діти Чорнобиля» надіслало в Україну гуманітарної допомоги на понад 40 мільйонів доларів. Після здобуття незалежності потік як офіційної, так і неофіційної допомоги значно зріс. Сотні організацій діаспори надавали гуманітарну допомогу Україні, а багато членів діаспори підтримували своїх родичів. Однак до середини 1990-х років і НУО, і члени діаспори стали більш скептично ставитися до надання допомоги через численні резонансні випадки корупції в Україні. До 2000-х років основним джерелом коштів, що надходили зі США в Україну, стали грошові перекази, які надсилали додому українці, що приїхали працювати до США після здобуття незалежності.
Після початку російсько-української війни у 2014 році та повномасштабного вторгнення 2022 року грошові перекази скоротилися, найімовірніше, через те, що українські чоловіки, які працювали за кордоном, поверталися в Україну, або через виїзд їхніх родин із країни. У перші роки війни кількість організацій, що надавали як військову, так і гуманітарну допомогу, значно зросла, однак координація залишалася переважно децентралізованою та заснованою на громадах. Лише у 2022 році в діаспорі виникли значніші мережі допомоги, а фокус змістився з інформаційних кампаній на пряму фінансову допомогу.
Адвокація діаспори виявилася головною рушійною силою для багатьох законодавчих актів, спрямованих на підтримку України у війні. Одним із прикладів зусиль американської української діаспори є просування ухвалення Закону про відновлення економічного процвітання та можливостей для українців, також відомого як Закон REPO. Цей закон забезпечив підстави для конфіскації та розпорядження російськими суверенними активами й був підтриманий організованими зусиллями спільноти діаспори.
Ідея конфіскації російських активів у Сполучених Штатах здобула прихильників у Вашингтоні після вторгнення 2022 року, хоча деякі представники діаспори виступали за це ще від початку війни. Після повномасштабного вторгнення Росії українсько-американські громади, НУО та адвокаційні мережі розпочали кампанії із закликом змусити Росію оплатити відбудову за рахунок конфіскованих активів. Дискусія щодо законності таких конфіскацій тривала більшу частину 2022 року. У жовтні 2022 року сенатори Джим Ріш і Шелдон Вайтгаус запропонували першу версію Закону про російські еліти, посередників та олігархів (Закон REPO), але їм не вдалося зібрати достатню підтримку.
У другій половині 2023 року кампанія за оновлений Закон REPO знову активізувалася. У червні 2023 року члени Комітету Палати представників із закордонних справ, переважно з Українського кокусу, повторно внесли Закон REPO до Палати представників, і того самого дня його також повторно внесли до Сенату. У міру проходження законопроєктів через різні комітети американська українська діаспора активізувалася для їхньої підтримки. У центрі цих зусиль був Саміт дій на підтримку України в жовтні 2023 року. Під час саміту Закон REPO був однією з головних тем обговорення, а зустрічі із законодавцями допомогли залучити ще 23 співавторів у Палаті представників і 2 у Сенаті. Водночас витрати на лобіювання здійснювали й численні інші суб’єкти, наприклад, Razom Inc., Joint Baltic American National Committee, Baltic American Freedom League та Foundation for Defense of Democracies — усі вони найняли лобістів, щоб здобути підтримку законопроєкту. Закон REPO було ухвалено та підписано як закон у квітні 2024 року. У жовтні 2024 року Сполучені Штати використали Закон REPO для покриття позик Україні на суму 20 мільярдів доларів, а у вересні 2025 року Комітет Сенату з міжнародних відносин запропонував Закон про імплементацію REPO 2025 року, щоб надалі посилити цей закон.
Українці прибували до Сполучених Штатів кількома різними хвилями. Відрізняючись за своїми пріоритетами та ідентичністю, ці хвилі часто конфліктували та суперечили одна одній у політичному сенсі. Американська політична поляризація та російсько-українська війна багато в чому посилили ці розбіжності, навіть попри те, що підтримка України відродила українську ідентичність. Конфлікти між іммігрантами другої та третьої хвиль, а також між іммігрантами третьої та четвертої хвиль були помітнішими в часи Холодної війни, але їхній вплив досі відчутний у громадах. Біженці, які прибули від початку війни у 2014 році, більше споріднюють себе з політичними емігрантами третьої хвилі, ніж із економічними емігрантами четвертої хвилі.
Порівняно з українською діаспорою в Канаді, політична мобілізація завжди була менш центральною для діаспори у США. Під час Холодної війни українська діаспора поряд з іншими східноєвропейськими діаспорами схилялася до Республіканської партії через її антикомуністичну позицію. Це справедливо й сьогодні, хоча багатьох українців розділяє нестійка позиція Республіканської партії щодо українського питання. Це можна пояснити тим, що діаспора, будучи більш релігійною та соціально консервативною, ніж середньостатистичне населення, схильна зосереджуватися передусім на внутрішній політиці США. Це особливо стосується українців-євангелістів із четвертої хвилі міграції.
Упродовж усієї історії американської української діаспори її переслідували внутрішні конфлікти між різними організаціями діаспори, що дотримувалися суперечливих політичних ідей. Це обмежувало співпрацю між ними впродовж усієї Холодної війни. Найзначнішим це було під час Тринадцятого конгресу УККА, що відбувся у 1980 році, коли Український визвольний фронт намагався перебрати контроль над УККА, що призвело до розколу організації надвоє. Перед обличчям російсько-української війни українська діаспора змогла продемонструвати переважно єдиний фронт, але щойно конфлікт зміниться, відмінності в цілях напружать зв’язки між різними організаціями та їхніми членами.
Крім того, попри консолідацію громадських організацій на національному рівні, головна сила громади все ще зосереджена в місцевих групах діаспори. Ці групи мають значний повсякденний культурний вплив на американських українців і відіграють життєво важливу роль в організації низової підтримки України. Однак їхній вплив на національну політику обмежений, і вони не мають здатності координуватися між собою.
війна триває, дедалі важче підтримувати підтримку американського народу та активність українських активістів. Організації по всьому світу спостерігають зменшення пожертв і кількості волонтерів у міру зниження висвітлення війни. Це дедалі більше ускладнюватиме для організацій діаспори надання підтримки, якої Україна від них очікує, та збереження політичного впливу, який вони розвивали у Вашингтоні з 2022 року. Якщо війна закінчиться, потреба в підтримці України не зникне, але масштаби, в яких українсько-американська громада зможе підтримати відбудову, можуть бути серйозно обмежені браком волонтерів і коштів.
За останні роки політичний розкол у Сполучених Штатах поглибився, і українська діаспора зазнала його глибокого впливу. По-перше, сама діаспора розділена щодо політичних питань у США, оскільки значна її частина більше ототожнює себе з консервативними поглядами, які не узгоджуються з поглядами новішої хвилі молодших емігрантів. По-друге, підтримка України дедалі більше стає партійним питанням як серед виборців, так і всередині уряду. Опитування показують, що підтримка України різко знизилася серед виборців-республіканців, що призвело до політизації теми. Зміна поглядів на Україну в чинній адміністрації підірвала підтримку в Палаті представників і Сенаті, яка історично була двопартійною. Це ставить перед діаспорою складне завдання: збільшувати підтримку України, водночас намагаючись не ставати на чийсь бік у розпеченій атмосфері внутрішньої політики США.
Українська діаспора у США історично керувалася сильними ідентичнісними та громадськими зв’язками. Етнічність, мова та релігія були межами, що розділяли громади й організації діаспори; багато груп не визнавалися членами діаспори через уявну «недостатність українськості». Від завершення Холодної війни незалежність України полегшила різним етнічним групам з України ототожнення себе з діаспорою. Утім, до Революції гідності та початку війни цей процес відбувався дуже повільно, і до сьогодні організаційні розбіжності зберігаються. Для тих американців, чиїх батьків або дідусів і бабусь виключили з діаспори, шлях до пов’язання себе з українсько-американською ідентичністю буде довгим, і здійснити це зможе лише наполеглива робота українського уряду та організацій діаспори.
Після президентських виборів 2024 року США готуються до наступного виборчого циклу: до проміжних виборів 2026 року залишилося менш як рік. Прогнозується, що вони будуть надзвичайно напруженими, оскільки розігруватимуться всі 435 місць у Палаті представників США та 35 із 100 місць у Сенаті США, а Україна, безперечно, буде однією з головних тем. Імовірно, головні зусилля чинної адміністрації напередодні виборів буде спрямовано на укладення мирного договору в Україні. Останнім часом кількість виборців-республіканців, які підтримують Україну, знову почала зростати, що свідчить: вплив «українського питання» може бути вагомішим визначальним чинником на виборах, ніж вважалося раніше.
Щоб українська діаспора мала реальний вплив на цих виборах, місцеві громади мають взяти на себе відповідальність і організуватися так, щоб бути помітними для кандидатів до Палати представників і Сенату, збираючи голоси не лише української діаспори, а й, можливо, ще більшою мірою інших східноєвропейських діаспор. Центр демографічних і соціально-економічних досліджень українців у Сполучених Штатах оцінив, що українська та польська діаспори разом становлять понад 5% виборців у восьми штатах, а отже, принаймні теоретично, мають силу суттєво впливати на вибори. Усе це за правильного використання надасть українській діаспорі значний вплив на виборах 2026 року.
Українська діаспора у США еволюціонувала з етнічної громади, зосередженої на збереженні культури, у важливого політичного суб’єкта з відчутним впливом як в Україні, так і у Сполучених Штатах. Її успіх демонструє важливість національних діаспор як інструменту зовнішньої політики — від низового активізму та культурної дипломатії до інституційного лобіювання й комунікації у Вашингтоні.
Українська діаспора у США тривалий час боролася за визнання України у Сполучених Штатах. Під час Холодної війни її представники позиціонували себе як захисники прав людини та свободи «поневолених націй», формуючи американське сприйняття радянського гноблення й утверджуючи ідею України як окремої нації. Після 1991 року цей фокус змістився на забезпечення визнання незалежності України та здобуття підтримки для держави. Від 2014 року, а особливо після повномасштабного російського вторгнення 2022 року, роль діаспори різко розширилася: вона стала життєво важливим каналом гуманітарної допомоги, стратегічної комунікації та політичного впливу.
У внутрішній політиці США Україна перемістилася з периферії зовнішньої політики до центру партійних дебатів. Хоча «українське питання» часом було втягнуте в теорії змови та партійну поляризацію, українсько-американські організації загалом зберігали двопартійну довіру, наголошуючи на демократії, свободі та опорі агресії.
Сила української діаспори у США полягає в її здатності брати участь у політиці як на місцевому, так і на національному рівнях. Від місцевих парафій і законодавчих зборів штатів до Конгресу українці США успішно вибудовували свій вплив «сходинка за сходинкою», демонструючи, що послідовна громадянська участь і тиск можуть давати відчутні політичні результати.
Водночас виклики зберігаються. Розбіжності між поколіннями, обмежене голосування з огляду на конкретні питання та конкуренція між організаціями іноді перешкоджали згуртованості діаспори. Щоб залишатися ефективною, українсько-американська адвокація має й надалі розвиватися, розширювати інструменти політичної дії, координуватися між організаціями та тісно співпрацювати із союзними діаспорами, зокрема польською та діаспорами країн Балтії. Підтримання двопартійної підтримки також вимагатиме поєднання моральних закликів із прагматичними політичними аргументами, що узгоджують безпеку України з національними інтересами США.
Зрештою, найбільша сила української діаспори у США полягає в її здатності поєднувати громади, нації та наративи. Як моральний голос і водночас суб’єкт формування політики, вона перебуває на перетині громадянського активізму та державного управління, слугуючи не лише представницею боротьби України за свободу, а й учасницею поточного визначення ролі Америки в міжнародній політиці.
Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих із ним організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цю публікацію підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди Міжнародного фонду «Відродження».
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
