17 хв читанняКінець холодної війни ознаменував суттєву зміну глобальної динаміки сил, завершивши протистояння між великими державами, яке тривало десятиліттями. Після цієї історичної події Європа переживала період відносної стабільності та миру, за винятком югославських воєн. Хоча Сполучені Штати зберігали військову присутність у Європі через НАТО, вони перенесли увагу на інші регіони. Американська безпекова парасолька, якою користувалися багато європейських країн, глибоко вплинула на сприйняття безпеки в європейських столицях: різні країни бачили головні виклики й загрози для Європи крізь призму свого географічного розташування, історичного контексту, політичних та економічних умов.
Значною мірою багато європейських держав ігнорували потребу зміцнювати оборонні спроможності, покладаючись на Вашингтон. Держави Східної Європи давно висловлювали занепокоєння діями Кремля, тоді як західноєвропейські країни більше зосереджувалися на боротьбі з тероризмом та іншими нетрадиційними загрозами. Країни Південної Європи стикалися з проблемами міграції та незаконної торгівлі. Варто зауважити: перехід після холодної війни від традиційної військової безпеки до людиноцентричних підходів, як-от зміна клімату, міграція й тероризм, залишив поза увагою критично важливі військову та оборонну сфери. Такий підхід до безпеки був поставлений під сумнів кампанією Володимира Путіна зі збирання земель колишніх радянських республік, що призвела до низки вторгнень. Попри агресію Кремля, багато європейських країн вважали, що демократизація та економічна взаємодія з Росією можуть відвернути велику війну. Цей підхід виявився наївним: правитель Кремля скористався ним, що зрештою призвело до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Отже, політика європейських держав не спромоглася стримати агресорів. Ані військові, ані невійськові методи стримування (як-от оприлюднення західними розвідками планів агресорів) не запобігли вторгненню Кремля.
Ця критична ситуація вимагає від європейських держав усвідомити: доки Володимир Путін і його оточення залишаються при владі, а Кремль не змінює свою неоімперіалістичну політику щодо сусідів, відносини Заходу та Росії мають ґрунтуватися на стримуванні й обмеженні. Це також підкреслило важливість урахування занепокоєнь кожного партнера, адже держави Східної Європи не були почуті, коли вказували на серйозність російської загрози. Війна в Україні спричинила збільшення чисельності військ НАТО на східному фланзі та спонукала Швецію й Фінляндію подати заявки на членство в Альянсі, що потенційно посилило спроможності НАТО стримувати російські загрози. Крім того, російське вторгнення викрило хибність переконання, що сприяння інтеграції Кремля у світову економіку та західні інституції приведе до демократизації й передбачуваних відносин із Москвою.
Багато хто стверджує, що чинні методи стримування зазнали невдачі, однак постає питання: чи існувало взагалі ефективне стримування Росії? Якщо так, яким воно було і чому не спрацювало? Безперечно, розширення НАТО на схід може свідчити, що Захід не цілком ігнорував масштаб російської загрози. Проте постійне недофінансування оборонних і безпекових ініціатив, зокрема відносно низькі обсяги виробництва боєприпасів і брак спроможностей, показують, що Заходу важко протидіяти збройним конфліктам такої високої інтенсивності , як війна між Росією та Україною. Захід заплющував очі на дедалі наполегливішу російську зовнішню політику та спроби Москви зруйнувати все, що було збудовано під час і після холодної війни, зокрема європейську архітектуру безпеки.
Російську загрозу сприймали як певний дратівливий фоновий шум, і багато політиків по обидва боки Атлантики воліли зосереджуватися на інших питаннях. Унаслідок цього дії Кремля, які часто неправильно сприймали, хибно оцінювали й певною мірою заохочували, проклали шлях до того, з чим ми стикаємося нині, — великої війни в Європі після вже відомих випадків у Грузії 2008 року та в Україні з 2014 року. Тож очевидна трансформація європейського безпекового середовища відбулася значно раніше, ніж 24 лютого 2022 року.
Утім, повномасштабне вторгнення того дня відобразило провал попередніх зусиль із розв’язання безпекових проблем на континенті. Недостатня увага до європейської безпеки, зменшення ролі збройних сил і недостатні інвестиції в оборонну промисловість та виробництво для забезпечення закупівель привели нас до нинішньої ситуації. Вторгнення 2022 року стало справжнім шоком для всіх на Заході, і багато спостерігачів усвідомили, що свободу не можна сприймати як належне, і треба бути готовими боротися за такий привілей.
Вторгнення в лютому 2022 року стало подією, що змінила правила гри, спонукавши держави переосмислити принципи своєї зовнішньої політики та звернутися до старих стратегій і методів стримування часів холодної війни. Повернення до «звичного порядку речей» видається малоймовірним, оскільки реалістичний і раціональний підхід домінуватиме в західній політиці щодо Москви та у відповідній політиці безпеки й оборони принаймні в короткостроковій перспективі.
Заходи, вжиті західними державами, підкреслюють, що найближчим часом важко уявити повернення до довоєнного стану та відновлення нормальності у відносинах із Росією. Війна спричинила дискусії про контури постросійського порядку, а західні держави змінюють свою зовнішню політику й заново усвідомлюють реалії силової політики.
Цікаво, що важко виокремити одного очевидного лідера, який очолює західну підтримку Києва. Натомість існує «єдність без лідера» і участь багатьох держав в ухваленні та координації рішень щодо підтримки. Важливо оцінити, як із початку війни еволюціонували зовнішня та безпекова політика країн, адже вони крок за кроком змінювали свої усталені принципи щодо Росії, що могло стати несподіванкою. Тому переосмислення зовнішньополітичного мислення й підходів до Москви та засвоєння уроків є життєво необхідними для побудови процвітаючого й безпечного майбутнього на десятиліття вперед.
Перш ніж перейти до тенденцій підтримки, варто зазначити, що різноманітні дискусії під час війни відіграли вирішальну роль у визначенні виду, обсягу та умов наданої допомоги. Ці дискусії можна назвати «воєнними (нео)реалістичними дебатами», що видно під час аналізу зусиль колективного Заходу проти Кремля.
У цих дебатах переважали дві позиції. З одного боку, багато дипломатів, політиків, науковців-міжнародників та аналітиків скептично ставилися до надання Україні зброї й суттєвої підтримки, оскільки вважали, що вона не встоїть перед російським вторгненням. Дуже часто дехто з них посилався на випадок Афганістану 2021 року, коли Талібану вдалося захопити країну попри всі зусилля США з підготовки афганської армії та значну військову й економічну допомогу, що не змогла запобігти її краху. Ба більше, це призвело до захоплення Талібаном частини виготовленої у США зброї, що становить загрозу національній безпеці США та регіональній стабільності в Центральній Азії. Тому вони стверджували, що Київ має отримувати обмежену підтримку й бути підштовхнутим до переговорів.
Крім того, багато хто на Заході досі вважає, що в довгостроковій перспективі Пекін становить більшу загрозу, ніж Москва, і це важко заперечити. Вони стверджують, що Захід має утриматися від витрачання ресурсів на підтримку України, адже це зменшить його спроможності, особливо на тлі погіршення безпекової ситуації в Тайванській протоці. На їхню думку, Захід не може одночасно брати участь у двох війнах і має зосередитися на Китаї, який створює більш стратегічні загрози основам ліберального порядку та позиціям США і Заходу в міжнародній системі.
З іншого боку, протилежний табір стверджує, що війна Росії проти України має екзистенційні наслідки для Києва, усіх столиць вільного світу та єдності Заходу. Ця позиція обстоює надання Україні всіх необхідних засобів для перемоги над Росією на полі бою, водночас уникаючи прямого конфлікту, який міг би спровокувати застосування ядерної зброї. Такий підхід важливий для географічної локалізації війни та сигналізування, що НАТО не є стороною конфлікту. Він також потрібен Заходу для управління конфліктом і збереження передбачуваності, що російська війна не пошириться на території членів НАТО.
Прихильники цієї стратегії вважають повномасштабне російське вторгнення випробуванням для Заходу, ліберальної демократії та створеної ними міжнародної системи, яка гарантувала стабільні й мирні умови в Європі без великих воєн. У разі перемоги Росії всі здобутки попереднього порядку були б зруйновані, а Захід зіткнувся б із ще серйознішими наслідками для безпеки. Крім того, окупована територія України в разі успіху Росії справила б величезний вплив на безпеку США й НАТО, особливо сусідніх з Україною країн. Серед інших міжнародних проблем — зміцнення зв’язків між Росією і Китаєм та автократичні виклики, які вони створюють.
Зрештою, більшість вважає, що ця стратегія ведення війни стримуватиме китайську агресію, сигналізуючи про тверду відповідь Заходу та його готовність захищати базові принципи ліберального порядку, а саме повагу до державних кордонів, незалежності й територіальної цілісності.
Попри довоєнні дискусії про застарілість НАТО, російська війна проти України продемонструвала важливість трансатлантичної єдності. Парадоксально, але ні Росія, ні Захід не очікували, наскільки далеко західні країни відійдуть від свого поверхового погляду на Росію та відносини з нею. Вторгнення продемонструвало потребу в міцному трансатлантичному союзі та переосмисленні безпеки як такої , оскільки багато країн надавали пріоритет питанням економіки, енергетики, інфраструктури тощо.
Крім того, наслідки війни змусили Сполучені Штати переосмислити свою глобальну роль великої держави, відповідальність і лідерство. Російське вторгнення також довело потребу в тісніших відносинах між США та Європою, адже європейські держави можуть гарантувати свою безпеку лише за підтримки Вашингтона. Із посиленням ревізіоністських держав Європі складно самотужки долати глобальну добу потрясінь. Водночас досягнення певного рівня стратегічної автономії Європи є вкрай важливим, і розв’язувати це питання найкраще вже тепер, принаймні щодо виснажених запасів. Збільшення оборонних бюджетів і реінвестиції в оборонну промисловість більше не є предметом дискусій та, імовірно, домінуватимуть у трансатлантичному порядку денному. Зокрема в Європі залишається питання формату, у якому це можна здійснити. Потреба інвестувати у спроможності звичайного стримування має першочергове значення. Спроби Росії використати розбіжності між членами трансатлантичної спільноти як зброю залишаються значною частиною кремлівської стратегії щодо Заходу. Принцип «розділяй і володарюй» у російській зовнішній політиці, імовірно, зберігатиметься незалежно від того, хто сидітиме в Кремлі. Очікується, що наступник Путіна продовжить його зовнішньополітичний курс, оскільки потужної демократичної опозиції в Росії не видно на горизонті й навряд чи вона з’явиться найближчим часом.
Сприйняття та роль безпекових питань по різні боки Атлантики відрізнялися. Багато країн, переважно розташованих близько до Росії, висловлювали занепокоєння російськими діями задовго до початку повномасштабного вторгнення й були серед лідерів підтримки України; перші дні війни продемонстрували неймовірну підтримку з боку Сполучених Штатів під особистим керівництвом Джо Байдена, якому вдалося зібрати коаліцію з понад 50 держав для протидії російській агресії. Серед лідерів були Велика Британія, Канада, країни Балтії, Польща, Чехія та країни Північної Європи, деякі з яких на той час ще не були членами НАТО. Особливо варто згадати Швецію та Фінляндію, які після тривалого нейтралітету відмовилися від нейтрального статусу й тепер надсилають значну військову допомогу.
Випадок Фінляндії є унікальним: попри вразливість через 1340 km кордону з Росією, країна й надалі передає військові пакети на підтримку України. Це приклад виняткового лідерства. Німеччина, Франція, Бельгія та Нідерланди спочатку надали обмежені оборонні постачання, однак їхня допомога була вирішальною для зупинення росіян на тактичному й оперативному рівнях. Ці пакети включали ЗРК, протитанкову зброю, гранатомети, кулемети та інше критично важливе обладнання. Щодо держав Центральної та Східної Європи, інфографіка Кільського інституту світової економіки станом на жовтень 2022 року свідчить, що Латвія, Естонія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Люксембург і Словенія спрямували на підтримку опору України відповідно 41%, 37%, 16.7%, 15%, 9.4%, 9.9%, 11.9% і 8.5% своїх оборонних бюджетів, демонструючи вагомий внесок у посилення оборонних спроможностей України. Деякі з цих країн мали значну кількість зброї радянського зразка, що була вирішальною на початковому етапі конфлікту. Таку підтримку зумовили спільні цінності та серйозні безпекові побоювання.
Повна окупація України зруйнувала б європейську архітектуру безпеки та вимагала б ще більших інвестицій у підготовку до потенційної війни між НАТО і Росією. У разі успіху Росії в Україні це стало б катастрофою для всіх сусідніх країн, а їхня безпека опинилася б під загрозою. Водночас Росія, окупувавши українську територію, суттєво наростила б свою силу та спроможності.
Хоча в деяких європейських державах є значна кількість проросійських політиків або тих, хто займає м’яку позицію щодо Росії, трапляються випадки, коли справжнє лідерство та глибоке розуміння того, що поставлено на карту в Україні, переважають. Чудовим прикладом є неймовірна підтримка, яку Болгарія надала на ранніх етапах війни. Колишній прем’єр-міністр Кирил Петков забезпечував підтримку, що трималася в таємниці через присутність проросійських політиків в уряді. Однак, за даними розслідування WELT, підтвердженого інтерв’ю з міністром закордонних справ України та колишнім прем’єр-міністром Болгарії, Софія в найкритичніший для українського опору момент у квітні змогла постачати Києву паливо та частину зброї радянського виробництва. Тоді в України закінчилися зброя й паливо, а західні постачання ще не надійшли. Цей випадок показує, що, попри сильний вплив Кремля на окремі країни, вони обирають підтримку Києва перед лицем агресії. Якщо вірити розслідуванню, під час зустрічі міністрів фінансів ЄС Асен Василев, який представляв Болгарію, нагадав присутнім про те, що Росія зробила в Болгарії після комуністичного перевороту 1944 року, коли Радянський Союз вторгся до країни та вбив тисячі інакодумців, професорів і священників. Це подібне до того, що Росія чинить в Україні. Схоже, історична пам’ять і відданість цінностям свободи та захисту принципу суверенітету в Болгарії переважили, попри значне проросійське лобі в уряді та інших державних органах. Василев був винятковим прикладом лідерства, який допоміг повернути надію тим, хто досі перебував у шоці від жорстокого російського вторгнення.
Деякі проросійські політики також істотно змінили погляди та приєдналися до загального засудження російського вторгнення і закликів до більшої підтримки України. Один із найяскравіших прикладів — президент Чехії Мілош Земан, відомий своїми нечіткими й часто відверто проросійськими поглядами. Проте відразу після початку війни він визнав, що помилявся щодо Москви, і закликав до конкретних дій, зокрема ізоляції Росії та нових санкцій. Будь-якому політику складно усвідомити провал власної політики, але Земан знайшов у собі мужність це зробити — і він не єдиний. Колишній міністр закордонних справ і виконувач обов’язків федерального президента Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр визнав минулі помилки у відносинах Німеччини з Росією. Президент Штайнмаєр зазначив: «Це правда, що ми мали серйозніше поставитися до попереджень наших східноєвропейських партнерів, особливо щодо періоду після 2014 року», — і це життєво важливий урок для всієї трансатлантичної спільноти: серйозно ставтеся до всіх можливих безпекових застережень ваших партнерів. Він також усвідомив, що досягнення політичного зближення через економічний обмін не працює з Росією. Крім того, він додав: «Ми маємо відкинути старі способи мислення і старі надії». Штайнмаєр також зазначив, що Німеччина повинна зменшити залежність від Росії, особливо в енергетичній сфері, поставивши хрест на своїй політиці підтримки Nord Stream-2 та енергетичній торгівлі з Москвою…
З розвитком війни багато країн установили для себе червоні лінії, щоб не провокувати Росію, що зумовило обережний підхід для запобігання поширенню конфлікту на територію НАТО. Однак нині вони відходять від цієї позиції та заявляють, що перемога України й поразка Росії у війні відповідають інтересам Заходу. У Німеччині відбувся фундаментальний і визначний політичний зсув, унаслідок якого було демонтовано ключові складові зовнішньої та безпекової політики країни. Спочатку канцлер Німеччини Олаф Шольц проголосив «Zeitenwende», історичний поворотний момент, і оголосив про глибоке переналаштування традиційних основ німецької зовнішньої політики. Відтак його промова поклала край панівним ідеалістичним поглядам на Ostpolitik і відносини з Росією, що підтримувалися в дусі «зміни через торгівлю». Ostpolitik, розроблена канцлером Західної Німеччини Віллі Брандтом, передбачала, що посилення економічних контактів із Москвою приведе до більш демократичної та передбачуваної Росії. Нині ця концепція зазнає критики, оскільки російське вторгнення в Україну дало цілком протилежний результат.
Шольц також визнав, що Бундесвер Німеччини був недофінансований і перебував у поганому стані. Він пообіцяв, що Берлін збільшить оборонні витрати, чого Сполучені Штати давно вимагали й що особливо наголошувалося за адміністрації Дональда Трампа. Тривале перекладання Німеччиною питання безпеки на Сполучені Штати стало справжньою проблемою, наслідки якої видно в нестачі військових спроможностей і низьких темпах виробництва. Цю проблему має розв’язувати не лише Берлін, а й інші європейські столиці.
Рішення надіслати Україні важке озброєння означає ще одну фундаментальну зміну в безпековій політиці Німеччини, яка раніше ґрунтувалася на відмові постачати зброю до зон конфлікту. Zeitenwende, проголошена Олафом Шольцом, була необхідною для розв’язання питання лідерства, брати на себе яке Берлін довго не хотів. Тепер Німеччина має позиціонувати себе як відповідальна держава, готова ухвалювати складні зовнішньополітичні рішення для захисту критично важливих принципів порядку, заснованого на правилах, незалежно від внутрішньої громадської думки.
Zeitenwende має вирішальне значення для відновлення довіри, доведення надійності партнерам Німеччини та запевнення їх у тому, що Німеччина все ще віддана іншим ключовим засадам своєї зовнішньої політики: багатосторонності, європейській інтеграції та порядку, заснованому на правилах. Це життєво важливе й сміливе рішення Німеччини спричинило схвалення нею постачання Україні важкого озброєння, зокрема танків і сучасних систем протиповітряної оборони, таких як IRIS-T.
Метаморфоза позиції Німеччини щодо постачання озброєнь мала величезний вплив на рішення інших держав, які раніше обережно ставилися до передання Києву важкого озброєння. Франція, Нідерланди, Італія та Іспанія відкрили шлях до передання сучасних оборонних систем і різних видів важкого озброєння, а інші країни пішли тим самим шляхом. Це суттєво, особливо в контексті передання озброєнь німецького виробництва, для чого потрібен дозвіл Берліна на експорт. Тому обґрунтовано стверджувати, що німецька Zeitenwende має глобальний вимір і впливає на рішення інших європейських держав. Підтримка, яку надає Німеччина, посилює загальні зусилля та відкриває іншим країнам можливості передавати своє військове обладнання, яке іноді може бути дещо застарілим. Однак для України важливо, що Німеччина може задовольняти потреби союзників Берліна по НАТО й постачати їм нове військове обладнання, дозволяючи передавати Україні їхню техніку, часто радянського виробництва. Різні рішення щодо постачання зброї ухвалюються в тісних консультаціях із партнерами, що іноді забирає дорогоцінний час, але це, ймовірно, єдиний варіант для збереження німецького лідерства.
Попри складність азійського регіону та його реакцію на війну, є азійські країни, які безперечно продемонстрували солідарність з Україною. Зрештою, геополітична ситуація в Азії напружена через загострення конкуренції великих держав у регіоні. Однак деякі ключові актори Азії, такі як Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур і Тайвань, надали економічну допомогу, підтримали санкції проти Росії або навіть передали певну військову допомогу. Існують різні пояснення таких заходів, зокрема безпекові загрози з боку авторитарних режимів — Росії, Китаю та Північної Кореї. Крім того, хоча багато країн обережно обирають сторону між Києвом і Москвою та воліють зберігати нейтралітет, більшість безперечно стурбована російською риторикою про ядерну зброю та шантажем щодо її застосування. Ще однією причиною є зростання напруженості навколо регіону Тайванської протоки та можливість китайського вторгнення. Різні країни вважають, що поразка Росії у війні зменшить агресивні апетити Пекіна й змусить його двічі подумати, перш ніж намагатися окупувати острів. Нарешті, виживання багатьох країн залежить від збереження порядку, заснованого на правилах. Вони значною мірою скористалися ним, адже він створює передумови для вільної торгівлі, поваги до основоположних прав людини, суверенітету та територіальної цілісності тощо.
По-перше, значний зсув у зовнішній та безпековій політиці відбувся в Японії — країні із сильною пацифістською традицією. Російська війна винесла на порядок денний питання застосування ядерної зброї, до якого Японія чутлива через свою історичну пам’ять і регулярні ракетні випробування Північної Кореї. Як і Німеччина, Японія провадила неконфронтаційну зовнішню політику та витрачала на військові потреби менш як 1% свого валового внутрішнього продукту (GDP), віддаючи перевагу інструментам м’якої сили, а не військовим засобам. Прем’єр-міністр Фуміо Кісіда запропонував власну концепцію та бачення зовнішньої політики й політики національної безпеки, що ґрунтуватимуться на «дипломатії реалізму для нової епохи». Прем’єр-міністр Японії докладає зусиль, щоб донести до азійських країн важливість російської війни проти України, чітко пояснюючи її широкі наслідки для міжнародних норм і те, що зміна статус-кво із застосуванням сили є неприйнятною, з огляду на контекст Індо-Тихоокеанського регіону та напористу поведінку Китаю.
Зіткнувшись із поверненням силової політики в Європі, Японія відмовилася від спроб домовитися з Росією щодо Північних територій. Японія також запровадила нові Стратегію національної безпеки та Стратегію національної оборони, у яких безпекове середовище навколо Японії оцінюється як серйозне й складне, а отже безпекові виклики, що їх створює авторитарна трійка, посилюються. Тому Японія відходить від свого пацифістського минулого до більш реалістичної й прагматичної зовнішньої та безпекової політики, що відповідає мінливій реальності. Вона прагне збільшити інвестиції для зміцнення безпеки, витрачаючи 2% GDP на оборону, посилюючи спроможності для контрудару та підвищуючи стійкість у сфері кібербезпеки.
Головний меседж і урок японського повороту полягають у тому, що “дипломатія має спиратися на оборонні спроможності, а зміцнення оборонних спроможностей також додасть переконливості нашим дипломатичним зусиллям; важливою є й воля кожного громадянина проактивно захищати країну, що саме зараз наочно демонструє український народ», як зазначив прем’єр-міністр Кісіда.
Японія не лише підтвердила відданість захисту демократії та загальновизнаних принципів державного суверенітету: інші азійські держави, які політично чи ідеологічно схиляються до Заходу, також підтримали Україну. Південна Корея, що через регулярні погрози сусіда застосувати ядерну зброю стикається з викликами, подібними до японських, підтримала санкції та надала гуманітарну й економічну допомогу. Окрім Японії та Південної Кореї, важливу підтримку надали Австралія, Нова Зеландія і Сінгапур. Австралія несподівано надіслала Україні військову допомогу, зокрема кілька типів бронетранспортерів, M113AS4, Bushmaster PMVs, гаубиці M777, дрони, боєприпаси та інше цінне обладнання. Цей видатний крок робить Австралію однією з найвагоміших держав поза НАТО, що сприяють зміцненню оборонних спроможностей України та відсічі російській агресії, а також однією з найважливіших для України країн Азії.
Нова Зеландія активно навчає українських військових, робить внески до трастового фонду НАТО для забезпечення українських військових паливом і продовольством та постачає певне захисне спорядження. Сінгапур разом з іншими азійськими країнами підтримує запровадження санкцій проти Росії та надає значний обсяг гуманітарної допомоги. Зрештою, навіть Тайвань, який не має встановлених дипломатичних відносин із Києвом, запропонував свою допомогу на тлі загрози вторгнення Китаю. Тайбей запровадив санкції проти Росії та Білорусі й надав Україні гуманітарну допомогу, зокрема електрогенератори, щоб протидіяти обстрілам Росією інфраструктури.
Зрозуміло, наскільки складно підтримувати високий рівень допомоги, зрештою відходячи від традиційних принципів і настанов зовнішньої політики та певною мірою віддаючи значну частину наявних ресурсів для захисту суверенітету України й забезпечення її виживання як суверенної держави. Безперечно, ухвалювати рішучі зовнішньополітичні рішення складно через різні види тиску — як внутрішнього, так і зовнішнього, зокрема з боку Кремля та його пропаганди. Проте ми бачимо, як вражаюче змінився Захід від початку війни: щодня він відмовляється від самостійно встановлених червоних ліній у підтримці України та ухвалює підходи, засновані на цілковитій поразці Росії на полі бою. Захід також знімає рожеві окуляри й реалістичніше дивиться на Росію, а дискусії про посилення важелів стримування тривають усюди.
Іноді важко визнати минулі помилки, але надихає бачити всі держави, що сприяють успіхам України. Більшість українців погодилися б, що без західної підтримки було б складно оборонятися, деокуповувати захоплені Росією землі та рятувати людей, які жили під російською окупацією й зазнавали катувань. Утім, багато з них досі живуть у таких умовах. Слід пам’ятати, що перевага України над Росією — це перемога всього колективного Заходу та всіх, хто підтримує базові принципи міжнародного права й суверенітету, незалежно від географічного розташування. Проте цього не було б без вражаючої стійкості українського народу та жертв, на які щодня йдуть його захисники, оберігаючи спільні європейські цінності й світ, заснований на повазі до правил.
Варто зазначити, що уроки російської війни проти України навчили Захід не нехтувати питаннями безпеки, власними військовими спроможностями та стійкістю націй, аби краще підготуватися до майбутніх воєн. Захід має бути єдиним і дослухатися до безпекових занепокоєнь одне одного. Також вкрай важливо збільшити військову підтримку України та розв’язати питання виробництва боєприпасів і логістики. Крім того, Захід повинен посилити готовність реагувати на військові загрози не лише в короткостроковій перспективі, а й розробити середньо- та довгострокові стратегії й зміцнити оборонні спроможності, щоб захистити добробут, безпеку та спільні цінності народів у разі ще однієї повномасштабної війни.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
