3 хв читанняРішучий опір України від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації зумовлений не лише суб’єктивними чинниками, що ґрунтуються на власних інтерпретаціях окремих експертів, а й значною кількістю об’єктивних системних чинників. Саме вони чітко відрізняють випадок України від Афганістану, з яким її часто порівнюють у контексті форматів і обсягів допомоги США.
Передусім слід зазначити, що в цьому контексті цей комплекс охоплює доволі унікальні аспекти українського випадку, які в сукупності сформували неформальну стратегію опору та глибоку систему стійкості українського суспільства.
Добре налагоджена мережа офіційних і неофіційних громадських та спільнотних організацій в Україні значною мірою забезпечила потужнішу й швидшу мобілізацію на всіх можливих фронтах. Класичне протиставлення глибинної держави та глибинного суспільства цілком доречне у випадку російської війни проти України. Зв’язки громадянського суспільства, налагоджені у 2014 році через волонтерські організації, благодійні фонди підтримки та неформальні мережі, стали основою суспільної згуртованості й цивільного спротиву.
Однією з унікальних практик в українському досвіді є використання волонтерських організацій як альтернативного центру постачання для передових підрозділів Збройних Сил України. Через логістичні збої в перші роки російської агресії багато специфічних потреб збройних сил задовольнялися за допомогою цивільних активістів.
На відміну від Афганістану, де ворог (Талібан) умовно вважався частиною самого афганського суспільства й відкрито чи приховано був частиною місцевих громад, у випадку російської війни проти України імперська політика Росії чітко окреслила сторони конфлікту. Відтак конфлікт швидко поляризувався, а сторони протистояння було чітко визначено.
У цьому випадку психологія залякування, яку Російська Федерація застосовувала руками своїх військових, — зокрема події в Бучі, Ірпені та Маріуполі — не спрацювала так, як очікувалося, і мала протилежний ефект. Відсутність успіхів росіян на фронті та здатність української армії чинити належний опір викликали єдність і обурення у відповідь на залякування, а не очікуваний шок і апатію.
Від першого дня повномасштабного вторгнення українська влада в особі Президента Володимира Зеленського, Міністра закордонних справ Дмитра Кулеби та Міністра оборони Олексія Резнікова підтримувала постійний прямий контакт із суспільством через інформаційні відеозвернення, брифінги для преси та соціальні мережі. Кілька соціологічних досліджень уже показали, що це стало одним із консолідуючих і «заспокійливих» чинників для цивільного населення. Це також стало важливою складовою загальної інформаційної стратегії України як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах.
Українська дипломатія взяла курс на активну та проактивну роботу в межах міжнародних організацій і парламентських асамблей. Хоча в більшості випадків ефективність рішень та/або конкретних обмежень проти Росії може викликати запитання, загальна інформаційна робота дала Україні змогу зберегти свої позиції на міжнародній арені та в дискурсі ключових союзників — Сполучених Штатів, Сполученого Королівства, країн Центральної та Східної Європи.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
