15 хв читання
Попри географічну близькість країн Північної Європи, спільну історію та культурні зв’язки, а також схожість у багатьох інших сферах, таких як політика й бізнес, між ними традиційно існували суттєві відмінності щодо керівних принципів політики безпеки. У співробітництві цих країн у цій сфері слід виокремити два виміри: регіональний (п’ять країн Півночі) та міжнародний (у межах ширших організацій). Найвизначальнішим показником завжди були різні моделі членства цих держав у таких регіональних організаціях, як НАТО та ЄС.
Різні початкові вибори інституційної приналежності та політики безпеки в країнах Півночі визначалися численними чинниками — від історичної ідентичності, політичної культури та специфіки політики малих держав. Таким чином, країни обрали власні безпекові шляхи, які тривалий час залишалися незмінними, навіть у період холодної війни.
У цій статті буде розглянуто витоки архітектури безпеки у Північній Європі та вплив її фрагментації на стан безпеки в регіоні. Крім того, буде проаналізовано еволюцію архітектури безпеки та її здатність усувати потенційні загрози, передусім пов’язані з Росією.
Історично ці країни надавали різного значення співробітництву країн Півночі. Швеція та Фінляндія завжди наголошували на важливості та пріоритетності Північного виміру у своїй політиці безпеки. Водночас Норвегія та Ісландія були значно стриманішими у цьому питанні. Щодо Данії, то вона загалом вважає Північний вимір пріоритетом третього порядку. Важливими регіональними організаціями є Рада міністрів Північних країн (заснована у 1971 році) та міжпарламентський орган п’яти країн — Північна рада (1952). Безсумнівно, найважливішою організацією є Північне оборонне співробітництво (NORDEFCO), створене у 2009 році, метою якого було зміцнення оборонного потенціалу країн-членів шляхом визначення сфер співпраці та сприяння ефективним рішенням.
Співробітництво в межах NORDEFCO можна поділити на два періоди: до і після 2014 року. До нападу Росії на Україну та анексії Криму діяльність організації була доволі млявою і загалом її часто характеризували як спрямовану на економію коштів. Цікаво, що навіть напад Росії на Грузію у 2008 році не мав належного впливу, і «відносини як завжди» з країною-агресором було відновлено досить швидко. Саме після 2014 року NORDEFCO пережила своєрідне відродження, оскільки зміна геополітичного клімату переосмислила цілі співробітництва цієї організації. Значно посилилася взаємодія в різних спільних проєктах, тому слід виокремити деякі з найважливіших подій цього періоду. У 2016 році п’ять країн підписали Угоду про легкий доступ, яка дозволила їхнім збройним силам використовувати повітряний, морський і сухопутний простір одна одної в мирний час. У 2018 році Швеція та Фінляндія підписали меморандум про військове співробітництво, який дозволяє двом країнам спільно здійснювати оперативне планування у разі кризи або війни. У 2020 році міністри оборони Фінляндії, Швеції та Норвегії підписали «Декларацію про наміри щодо посиленого оперативного співробітництва», спрямовану на оперативну синергію та спільне планування в часи кризи чи війни. З огляду на подальший розвиток ситуації навколо Росії та України, на той момент країни Півночі справді продемонстрували передбачливість, розробивши такий стратегічний інструмент для посилення захисту своїх територій.
Регіональне безпекове співробітництво здебільшого затьмарювалося співпрацею в межах НАТО та переважно вважалося її доповнювальним елементом. Данія та Норвегія належали до країн, які найбільше покладалися на Північноатлантичний альянс, зокрема наголошуючи на двосторонніх зв’язках зі США. Щодо Ісландії, то з 1951 року США на прохання НАТО забезпечують оборону цієї країни. Однак серйозною перешкодою на той час було перебування Швеції та Фінляндії поза НАТО. Загалом регіональне співробітництво протягом тривалого періоду не відігравало важливої ролі насамперед через політичну фрагментацію цього регіону, яка, своєю чергою, значною мірою була спричинена великими відмінностями у варіантах членства в таких організаціях, як НАТО та ЄС. Крім того, цьому сприяла відсутність будь-якого зовнішнього імпульсу, який би чітко продемонстрував необхідність тіснішої взаємодії.
Загроза, яку Росія становить для безпеки країн Північної Європи, досягла свого піку лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, хоча насправді російський чинник завжди був, більшою чи меншою мірою, дуже тривожним і завжди був головним безпековим викликом для сусідніх скандинавських країн.
Передусім він традиційно мав особливо сильний вплив на Фінляндію. По-перше, це пояснюється географічним положенням країни, адже вона має з Росією свій найдовший сухопутний кордон протяжністю 1 309 км. Друга причина пов’язана з історичними подіями, а саме з окупацією Фінляндії СРСР у минулому столітті, а отже, з наявністю в цій скандинавській країні відчуття подальшої постійної загрози з боку Росії. Нарешті, найважливіша причина — геополітична, яка певним чином поєднує перші дві та включає нинішню політичну напруженість в Арктиці, поділ там сфер впливу та боротьбу за ресурси.
Таким чином, оборонна політика Фінляндії завжди була тісно пов’язана з Росією. Після вторгнення Росії в Україну у 2014 році важливим елементом оборонної політики Фінляндії стало позадоговірне оборонне співробітництво, насамперед із такими країнами, як Швеція, Норвегія, США, Велика Британія та Естонія. Цікаво, що це частково слугувало заміною членства в НАТО. Хоча меншою мірою, через геополітичні та географічні причини, оскільки країни мають морський кордон, Росія також завжди викликала у Швеції подібне серйозне занепокоєння, пов’язане з військовою напруженістю на півночі.
Щодо Норвегії (вона має з Росією кордон протяжністю 196 км, який простягається майже до Північного полюса), то після російської анексії Криму у 2014 році країна припинила військове співробітництво з Росією. Ба більше, політичні контакти були значною мірою обмежені або взагалі скасовані. Наприклад, прем’єр-міністерка Норвегії Ерна Сольберг відвідала Росію та зустрілася з російським президентом лише через п’ять років, у 2019 році. Одним із найуразливіших місць для Норвегії завжди був Шпіцберген. Північний флот Росії, який є одним із чотирьох стратегічних флотів Росії, розташований за крок від норвезького кордону та посідає центральне місце у військовій стратегії Росії. Проте, усвідомивши невдовзі після цього потребу, Норвегія, як і більшість європейських країн, прагнула нормалізувати відносини з Росією. Новий уряд на чолі з Йонасом Гаром Стьоре, який прийшов до влади у 2021 році, заявив у своїй платформі, що «надалі розвиватиме двостороннє співробітництво з Росією на півночі».
Розглядаючи період від заснування Організації Північноатлантичного договору до подій 2022 року, слід зазначити, що відносини кожної з цих країн з Альянсом були унікальними. Три з п’яти країн Півночі, а саме Норвегія, Данія та Ісландія, є членами НАТО з 1949 року, тобто вони були серед дванадцяти держав-засновниць Альянсу.
Кардинально відрізнялися Швеція та Фінляндія, які проголосили себе нейтральними та позаблоковими й тривалий час дотримувалися позиції невступу до НАТО. Влада Швеції, країни, яка не була стороною конфліктів із 1814 року, взагалі заявляла, що війна залишилася в минулому. Примітно, що шведську армію було скорочено майже на 90%, а військово-повітряні та військово-морські сили — приблизно на 70%. Навіть полк, відповідальний за оборону стратегічно вразливого острова Готланд у Балтійському морі, було виведено у 2004 році.
Водночас Фінляндія та Швеція завжди тісно співпрацювали з НАТО. У 1990-х роках обидві ці країни вирішили офіційно змінити свою оборонну політику з нейтральної на військово позаблокову. Невдовзі після цього обидві приєдналися до Програми НАТО «Партнерство заради миру». Саме приєднання Фінляндії до «Партнерства заради миру» у 1994 році та Ради євроатлантичного партнерства у 1997 році започаткувало співробітництво між країнами та альянсом. За результатами саміту НАТО в Уельсі у 2014 році Фінляндія та Швеція разом із трьома іншими країнами стали партнерами з розширеними можливостями (EOP) і взяли участь у низці механізмів НАТО, зокрема у Силах реагування НАТО. Фінляндія стала партнером із розширеними можливостями. Як один із найактивніших партнерів НАТО, Фінляндія брала участь у різних операціях і місіях під проводом Альянсу (зокрема на Балканах, в Іраку та Афганістані). У 2017 році Фінляндія підписала з НАТО Політичну рамкову угоду про співробітництво у сфері кібероборони. Зважаючи на те, що гібридна діяльність поступово стала постійним викликом для європейської безпеки, важливо, що того ж року Фінляндія створила в Гельсінкі Європейський центр передового досвіду з протидії гібридним загрозам. Підтримуваний НАТО та ЄС, цей центр є реальним стимулом для співпраці між цими організаціями та відкритий для країн-членів Альянсу. Офіційний Стокгольм продовжував проводити дуже прагматичну політику безпеки, максимально наближаючись до НАТО, але не говорячи про членство. У 2020 році відбулися навчання між силами спеціального призначення шведської армії та американським підрозділом.
Порівняно з іншими країнами Північної Європи історичний досвід Норвегії суттєво відрізнявся. Під час Другої світової війни Норвегія займала нейтральну позицію, яка жодним чином не захистила державу й не стала перешкодою для німецької окупації країни. З огляду на це сьогодні країна рішуче відкидає політику нейтралітету та вважає Північноатлантичний альянс найважливішим аспектом своєї політики безпеки.
Завдяки різним позиціям усіх країн Північної Європи до 1990-х років свідомо чи несвідомо підтримувався так званий скандинавський баланс. Важливим для встановлення цієї рівноваги було застереження Норвегії та Данії, що, попри їхнє членство в НАТО, у мирний час не дозволялося розміщувати на їхніх територіях іноземні військові сили партнерів по Альянсу, а тим більше ядерну зброю. Варто також зазначити, що збройні сили Швеції, Норвегії, Данії та Фінляндії зробили значний внесок у миротворчі місії ООН, доволі часто діючи за межами Європейського континенту.
Усі країни Північної Європи, крім Норвегії та Ісландії, є членами Європейського Союзу. У 1973 році Данія першою з цих країн приєдналася до ЄС. Після зміни офіційного формулювання оборонної політики Швеція (1991) та Фінляндія (1992) подали заявки на членство в об’єднанні. Обидві країни приєдналися до Союзу разом унаслідок північного розширення ЄС 1995 року. Однак кожна з цих трьох країн має певні особливості чи винятки, що відрізняють їх від більшості інших членів ЄС.
У сфері безпеки Данія вирізнялася серед своїх північних сусідів тим, що протягом 30 років — з 1992 до 2022 року — держава ігнорувала військовий вимір інтеграції, не беручи участі в одній із трьох опор ЄС — Спільній зовнішній та безпековій політиці.
Це було зумовлено відхиленням Маастрихтського договору незначною більшістю населення (50,7%) на референдумі 1992 року. Тому в 1993 році ця країна отримала різні винятки з участі в співпраці ЄС, які були закріплені Единбурзьким договором. Ця угода проголошувала, що Данія не братиме участі в розробленні та реалізації рішень і дій ЄС, які мають оборонне призначення. Водночас наголошувалося, що Данія не перешкоджатиме розвитку тіснішої співпраці між іншими державами-членами у цій сфері. З огляду на це зберігалася досить парадоксальна ситуація, оскільки Данія була фактично єдиною з країн Північної Європи, яка одночасно була членом ЄС і НАТО, єдиною подвійно інтегрованою, і водночас вона була найменш залученою до ЄС серед усіх країн Північної Європи.
Натомість заяви, зроблені Швецією у 2009 році, були дуже незвичними для цієї держави. Ухвалена того року Біла книга Швеції підкреслювала підтримку урядом так званої Декларації солідарності, представленої Комітетом з оборони. Згідно з цією декларацією, було проголошено, що Швеція не залишатиметься пасивною, якщо інша держава-член ЄС або скандинавська країна (тобто Норвегія чи Ісландія) зазнає нападу. Наголошувалося, що Швеція очікуватиме таких самих дій від цих країн, якщо сама опиниться в подібній ситуації. Насправді ця декларація цілком відповідала Лісабонському договору ЄС. Згідно зі статтею 42.7, якщо держава-член стане жертвою збройної агресії на своїй території, інші держави-члени зобов’язуються надати їй допомогу всіма засобами.
Особливістю політики Швеції було те, що уряди, які приходили до влади, різною мірою наголошували або на ЄС, або на ООН як переважному суб’єкті загального порядку безпеки. Наприклад, з 2006 до 2014 року, за правління правоцентристського уряду, країна прагнула відігравати провідну роль у Східному партнерстві ЄС і загалом посилити свою роль у ЄС.
Новий лівий уряд у 2014 році суттєво зменшив значення ЄС, і баланс схилився на користь ООН. У 2017–2018 роках Швеція отримала місце в Раді Безпеки ООН, якого давно прагнула. Зрештою, новий правий уряд 2022 року, приділяючи більше уваги ролі ключового члена ЄС, сигналізував про поворот у зовнішній політиці.
Норвегія та Ісландія є членами Європейської економічної зони. Вони співпрацюють з ЄС у різних сферах, зокрема у сфері безпеки. У 2006 році Норвегія підписала угоду з Європейським оборонним агентством, ставши таким чином першою країною, з якою було укладено таку угоду. Проте для Норвегії НАТО завжди залишалося найкращим гарантом безпеки, а наголос робився на США та Великій Британії.
Різні підходи цих країн до ЄС можна пояснити тим, що вони випливали переважно або з безпекових, або з економічних чинників. Наприклад, якщо основні причини вступу Фінляндії до ЄС були передусім пов’язані з безпекою, то Швеція керувалася своїми економічними інтересами, оскільки мала позитивний досвід нейтралітету та неприєднання. З цього погляду ситуація в Норвегії була доволі особливою. Основними аргументами проти повної інтеграції цієї країни до ЄС були економічні чинники. Водночас активне залучення країни до СЗПБО було зумовлене міркуваннями безпеки.
Повномасштабне російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, яке спричинило початок найбільшої війни на Європейському континенті з часів Другої світової війни, остаточно змінило, змінює і продовжуватиме змінювати політику безпеки переважної більшості європейських країн.
Одним із найяскравіших прикладів є країни Північної Європи, деякі рішення яких справді стали історичними. Названий у Німеччині «Zeitenwende», цей час насправді дуже точно характеризує країни Північної Європи.
Під час засідання Ради міністрів Північних країн , що відбулося в норвезькій столиці 15 серпня 2022 року, п’ять країн-членів погодили доволі амбітне рішення: зробити до 2030 року регіон Північної Європи найбільш сталим та інтегрованим регіоном у світі. Країни Північної Європи заявили, що поділяють мету підтримання стабільності та зміцнення безпеки в регіоні. Для її досягнення було наголошено на важливості посилення багатосторонньої співпраці в усіх можливих форматах: на регіональному рівні (насамперед у межах NORDEFCO), а також на європейському та євроатлантичному рівнях (НАТО та ЄС).
У минулому північну співпрацю часто критикували за відсутність необхідних засобів для подолання зростаючої геополітичної напруженості в регіоні. Зрештою, вважалося, що ця співпраця не має ані необхідних інструментів, ані достатніх інституційних структур, ані політичної волі для розвитку спільної північної політики безпеки й оборони. Однак останнім часом ми спостерігаємо суттєві зміни на цьому шляху. Зокрема, у серпні 2022 року прем’єр-міністри країн Північної Європи наголосили на важливості досягнення синергії в координації національних оборонних планів і планів НАТО. У листопаді міністри оборони Фінляндії, Швеції та Норвегії підписали спільну заяву про поглиблення оборонної співпраці країн Північної Європи.
Після російського вторгнення в Україну дії Росії постійно сприяють зростанню напруженості в Північному регіоні. Наприклад, восени 2022 року були опубліковані супутникові знімки, які свідчили, що Росія розмістила поблизу кордону з Норвегією стратегічні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю. У травні 2023 року Росія перекинула до кордону з Норвегією та Фінляндією максимальну кількість таких бомбардувальників (від 24 лютого 2022 року). Крім того, у лютому 2023 року, за даними норвезької розвідки, Росія вперше за 30 років ввела до Балтійського моря кораблі з ядерною зброєю. Водночас і Норвегії, і Данії необхідно продовжувати переговори з Росією щодо територіальних претензій на Північному полюсі та співпраці в Баренцевому морі.
Кардинальні й важливі зміни відбулися в позиції Данії щодо СЗПБО ЄС. У 2022 році правлячі партії країни ухвалили «Національний компроміс щодо політики безпеки Данії», у якому наголошувалося на необхідності змін в існуючій архітектурі безпеки й оборони Данії з огляду на посилення геополітичного контексту. Під час референдуму 1 липня 2022 року 66,9% населення проголосували за приєднання до Спільної політики безпеки та оборони. Після референдуму данський парламент у середині червня ухвалив закон , який відкрив шлях для участі Данії у СЗПБО. Це дало країні можливість брати участь у військових місіях та операціях ЄС. Можливість приєднатися до Постійної структурованої співпраці (PESCO) та Європейського оборонного агентства має першочергове значення й була схвалена під час голосування 23 березня 2023 року. Таким чином Данія зможе брати участь у спільних військових операціях ЄС і, що важливо, співпрацювати у розвитку та набутті військового потенціалу в межах об’єднання.
Існує ще один чинник, що впливає на ставлення країни до безпеки та був опосередковано сформований діями Росії. Політичні рішення Данії щодо безпеки також були зумовлені страхом відстати від амбітних дій, пов’язаних із обороною її сусідів, особливо Німеччини. Тому, з огляду на загальне пробудження Європи, у разі нехтування політикою безпеки Данія може не здобути дуже позитивної репутації як держава-член НАТО. Тому країна вирішила досягти показника 2% до 2033 року. З одного боку, це видається недостатнім кроком, адже термін є надзвичайно віддаленим. Водночас навіть це є великим досягненням для Данії, оскільки традиційно стратегія цієї країни завжди була спрямована на збереження гарантій безпеки США й водночас на уникнення значних витрат на оборону (Данія ніколи не досягала вимоги у 2%).
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну радикально змінило зовнішньополітичні підходи Швеції та Фінляндії. Обидві країни докорінно переосмислили свою політику безпеки й у результаті усвідомили, що найреалістичнішим і найнадійнішим способом забезпечити безпеку буде швидкий вступ до НАТО.
Якщо раніше Росія була головною причиною залишатися поза Північноатлантичним альянсом, то у 2022 році Росія стала головною причиною прагнення країн приєднатися до нього. Нейтралітет замість забезпечення безпеки робить країну вразливою до російської агресії. Ця теза була підтверджена, зокрема, результатами опитувань серед шведського населення. У 2022 році громадяни Швеції вважали Росію найважливішим викликом безпеці серед дев’яти запропонованих загроз (таку думку висловив 21% респондентів). Цей показник вищий за середнє значення тих, хто сприймає Росію як найбільшу загрозу серед усіх інших країн.
У травні 2022 року обидві країни спільно подали офіційні листи-заявки на членство в Альянсі. Скасування етапу надання ПДЧ стало безпрецедентним рішенням, яке стало можливим завдяки близькості країн до Альянсу, зокрема членству в ЄС, а також сильним демократичним інституціям, прозорості влади й, звісно, взаємосумісності збройних сил та їхній відповідності стандартам НАТО. Після саміту НАТО в Мадриді 4 липня 2022 року Швеція та Фінляндія завершили переговори про вступ. 5 липня всі держави-члени підписали Протоколи про їхній вступ до НАТО. Після ратифікації Протоколу всіма 30 членами Альянсу 4 квітня 2023 року Фінляндія стала 31-м повноправним членом НАТО.
Втім, шлях до членства в НАТО був складнішим для Швеції через вето Угорщини та Туреччини. Лише під час саміту НАТО у Вільнюсі президент Туреччини Ердоган заявив, що погодився розблокувати вступ Швеції до НАТО.
Варто зазначити, що захист НАТО географічно значно ширший, ніж може здатися на перший погляд; наприклад, Швеції належать території, які мають дуже важливе стратегічне значення. Особливо важливим є острів Готланд, щодо якого навіть існує поширений вислів: хто контролює цей острів, той контролює Балтійське море. Це робить його дуже важливим для оборони Литви, Латвії та Естонії. Отже, після вступу Швеції Північноатлантичний альянс повністю охопить увесь регіон Північної Європи. Безсумнівно, після вступу всього Північного регіону до НАТО альянс стане значно сильнішим. Повноправний вступ забезпечить альянсу стратегічну перевагу у глобальному масштабі.
Необхідно визнати значущість Гетеборга, розташованого вздовж західного узбережжя Швеції. У контексті морської безпеки він є не лише життєво важливим портом для Швеції, а й має важливе значення для Норвегії та Фінляндії. Завдяки історичній традиції ключова роль Норвегії в НАТО надає значної ваги її впливу на Півночі. Загальнодержавне зобов’язання передбачає постійну присутність на Крайній Півночі. Майбутнє включення Фінляндії та Швеції до Альянсу істотно посилює ці зусилля.
Нещодавня військова взаємодія між Фінляндією, Швецією та НАТО свідчить про безпрецедентне узгодження зі стратегіями й стандартами Альянсу. Ця синергія розвивається швидше, ніж це зазвичай властиво потенційним членам. Примітною рисою є вагомий внесок цих країн у регіональну безпеку ще до їхнього формального вступу до Альянсу. Із квітня 2022 року сили НАТО майже безперервно дислокуються у Фінляндії, проводячи навчання з колективної оборони, що забезпечують більшу присутність Альянсу в регіоні. У листопаді 2022 року Фінляндія, Швеція та Норвегія пішли далі, оновивши тристоронню заяву про наміри щодо посилення оперативного планування, зокрема на своїх північних територіях. Ця узгодженість досягла нового піку в березні 2023 року, коли Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція оголосили про важливу угоду щодо використання приблизно 250 своїх винищувачів як спільних оперативних підрозділів. Така співпраця відображає поглиблення відносин і відданість безпеці регіону, що виходить за межі формального членства.
Як і весь колективний Захід, країни Північної Європи відразу рішуче засудили невиправдану війну Росії проти України. Вони залишаються непохитними у своїй відданості незалежності, суверенітету й територіальній цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів. Усі країни Північної Європи надають Україні різнобічну політичну, військову, фінансову та гуманітарну допомогу. Вони також підтримали жорсткі санкції проти Росії, зокрема проти енергетичного сектору країни. Згідно з даними Кільського університету за період із лютого 2022 року до травня 2023 року, за деякими показниками загального обсягу двосторонньої допомоги Україні, обчисленого як у мільярдах євро, так і у відсотках від ВВП, країни Північної Європи входять до десятки найбільших надавачів допомоги Україні.
Характерно, що основна допомога цих країн припадає на військову підтримку. Найбільшим донором у цій сфері є Данія, допомога якої у 2022–2023 роках лише поступово зростала.
Наприклад, у травні 2023 року країна надіслала найбільший пакет військової допомоги на суму 250 мільйонів доларів, призначений для підтримки контрнаступу Збройних сил. Говорячи про довгострокову перспективу, важливо, що країна збільшила фонд військової допомоги Україні, розрахований на період 2023–2028 років, до 3,2 мільярда доларів. Також Данія створила фонд підтримки України на суму один мільярд євро, який спрямований переважно на відбудову України. Вирішальною є також підтримка Швеції та Фінляндії, які у військовому плані є найпотужнішими серед усіх країн Північної Європи. Вони передають Україні широкий спектр озброєння: протитанкову зброю, обладнання для розмінування, легкі протитанкові системи, бойові машини піхоти, танки й артилерію, засоби протиповітряної оборони тощо.
Норвегія є одним із основних донорів Комплексного пакета допомоги НАТО для України. Країна також відіграє важливу роль завдяки створенню Програми підтримки Нансена для України. У межах цієї багаторічної програми підтримки України Норвегія надасть понад 75 мільярдів крон протягом п’яти років 2023–2027. Варто зазначити, що Норвегія була однією з перших країн, які оголосили про подібну програму підтримки України. Передусім це включає військову підтримку, гуманітарну допомогу, фінансування для підтримки цивільної інфраструктури та найважливіших державних функцій. Згідно із заявою прем’єр-міністра Норвегії Йонаса Гар Стере, передбачається, що у 2023 році половина допомоги буде надана у формі військової підтримки. Крім того, під час Вільнюського саміту прем’єр-міністр країни оголосив про збільшення фонду військової допомоги цього року на 2,5 мільярда крон, тобто у 2023 році військова підтримка становитиме 10 мільярдів крон.
Ісландія, будучи невеликою країною з населенням приблизно 357 000 осіб, яка не має значного оборонного потенціалу, також надає Україні у війні з Росією передусім політичну, фінансову та гуманітарну допомогу. Важливою є також допомога у відновленні та модернізації енергетичного сектору України. Ця країна надала Києву обладнання, необхідне для відновлення пошкодженої енергосистеми, на суму 1,5 мільярда євро. За обсягом фінансової допомоги у відсотках від ВВП Ісландія посідає 11-те місце. Головування Ісландії в Раді Європи (листопад 2022 року – травень 2023 року) було зосереджене на зміцненні основних принципів Ради — прав людини, демократії та верховенства права, які зазнали серйозної загрози через російську війну проти України. Після завершення цього головування, 16–17 травня 2023 року, у Рейк’явіку відбувся саміт глав держав і урядів Ради Європи, під час якого було представлено міжнародний реєстр збитків, завданих Україні під час війни.
У статті було розглянуто еволюцію ролі країн Північної Європи в системі безпеки Європи. Підсумовуючи, російське вторгнення в Україну стало потужним імпульсом для країн Північної Європи суттєво поглибити співпрацю у сфері політики безпеки; це стосувалося як регіонального рівня, так і в межах євроатлантичної організації НАТО.
Швеція та Фінляндія зрештою сформували свої унікальні позиції в розгалуженій архітектурі безпеки Європи. Це спостереження певною мірою стосується і Данії, особливо з огляду на дедалі сильніше прагнення Європейського Союзу відігравати помітнішу роль у сферах безпеки та військової могутності.
Щодо НАТО, приклади Фінляндії та Швеції підкреслили першорядне значення членства в альянсі для безпеки й оборони країн із помірним впливом. Водночас це порушує суттєві питання щодо ефективності збереження нейтральної позиції. Унаслідок цього серед усіх п’яти країн Північної Європи виникла безпрецедентна єдність, що подолала раніше виражені розбіжності, які характеризували їхні взаємини.
Застереження: Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали призначені для стимулювання діалогу та дискусії й не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
