14 хв читання
Франція, один із ключових стовпів європейської стратегічної автономії та підтримки України під час війни, вступає в період політичної невизначеності. У міру наближення президентських виборів 2027 року залишається незрозумілим, чи збереже Париж свій нинішній зовнішньополітичний курс, чи перейде до нового бачення ролі Франції в Європі та світі. З відходом Емманюеля Макрона з Єлисейського палацу та втратою позицій основними ліберальними силами на користь як «Національного об’єднання» (RN), так і лівого «Нового народного фронту», французьку зовнішню політику незабаром можуть формувати актори поза традиційним правлячим істеблішментом.
Ця стаття зосереджується на Жордані Барделлі, лідерові RN та одній із найвпливовіших постатей сучасної французької політики. Колись його здебільшого сприймали як корисний інструмент у ширшій стратегії Марін Ле Пен, але Барделла більше не є лише кандидатом протестного голосування чи відданим протеже. Удосконаливши публічний образ партії після десятиліть домінування родини Ле Пен, він допоміг перетворити RN із маргіналізованої сили на партію, що готується до влади. Останні опитування підкреслюють цю зміну: згідно з опитуванням Ifop, Барделла може здобути близько 37% голосів у першому турі президентських виборів 2027 року, випередивши як ультралівих, так і центристських суперників і маючи вищий рейтинг, ніж сама Марін Ле Пен.
Отже, розуміння зовнішньополітичного перегляду курсу Барделлою є необхідним для оцінки майбутньої ролі Франції в європейській безпеці та відносин України з Парижем.
Політична важливість Жордана Барделли полягає не так в ідеологічній оригінальності, як у політичному пакуванні. Народжений у передмістях Парижа, Барделла вступив до «Національного фронту» — пізніше перейменованого на «Національне об’єднання» — у 16 років і швидко просунувся партійною ієрархією. На початку третього десятиліття життя він став однією з найпомітніших молодих постатей RN і широко сприймався як дисциплінований протеже Марін Ле Пен.
Його ранній політичний курс відображав традиційний світогляд RN. Він був гучним критиком політики європейської інтеграції президента Емманюеля Макрона, яку натомість мали замінити євроскептицизм, антиглобалізм, жорстка антиімміграційна політика та давня недовіра до атлантизму. Його ранні зовнішньополітичні кроки також відображали історичні симпатії партії до Росії. Він використовував саркастичну риторику на захист рейтингів внутрішньої підтримки Володимира Путіна та у 2019 році організував конференцію у Римі для європейських молодіжних ультраправих рухів, де були присутні представники, пов’язані з «Єдиною Росією» та іншими російськими правими колами. Однак, на відміну від деяких старших діячів RN, Барделлу загалом не визначають особисто проросійські зв’язки, хоча його політичне становлення відбувалося всередині партії, яку тривалий час формували мережі, дружні до Москви.
Переломний момент настав у 2019 році, коли Марін Ле Пен призначила Барделлу очолити список RN на виборах до Європейського парламенту. Партія посіла перше місце у Франції, зробивши 23-річного політика одним із наймолодших депутатів Європейського парламенту та надавши йому загальнонаціональної впізнаваності. Його роботу в Брюсселі критикували за прогули (політичні опоненти, зокрема депутатка Європарламенту від лівих Манон Обрі, відомо назвала його «парламентським привидом» через рідкісну присутність на парламентських засіданнях), але мандат виконав свою головну політичну мету: Барделла став молодим, дисциплінованим, медійно привабливим обличчям партії, що прагнула позбутися своєї старої репутації.
Протягом пандемії COVID-19 Барделла тактично скористався суспільним невдоволенням. Він дотримувався суворої партійної дисципліни та різко критикував урядові заходи. Він рішуче виступав проти обов’язкових локдаунів і примусової вакцинації, вважаючи їх порушенням громадянських свобод, і стверджував, що відмова від російської вакцини була зумовлена геополітичною ворожістю, а не науковою оцінкою. У сукупності керівництво Барделли успішною кампанією RN на виборах до Європейського парламенту 2019 року та його гучна опозиція урядовій політиці щодо Covid-19 стали двома головними каталізаторами його злету від внутрішньо визнаної партійної постаті до одного з найпомітніших національних політиків Франції.
Відтоді Барделла будує свою привабливість навколо відшліфованого та доступного публічного образу. Його присутність у соціальних мережах, особливо серед молодших виборців, і ретельно контрольована публічна персона дозволили йому представити RN як молодшу, професійнішу та респектабельнішу силу. Французькі медіа іноді називали його «Кеном французької політики» — ярликом, що відображає і його візуальну привабливість, і критику того, що його політична поверхня часто видається згладженішою, ніж його ідеологічна сутність. Тоді як деяким політикам потрібні сотні сторінок, щоб сформулювати свої переконання, Барделла натомість дотримується загального перебігу французької політики, подаючи саме те, що його аудиторія хоче від нього почути.
Ця неоднозначність є центральною для його політичної функції. Барделла рідко формулював зовнішньополітичну доктрину, незалежну від ширших стратегічних потреб RN. Його сила полягає не у створенні нових ідей, а в адаптації послання партії до політичного моменту. У цьому сенсі він не є революційною постаттю всередині RN. Він — найефективніший представник її наступного етапу: зробити старий ультраправий бренд електорально життєздатним, не переглядаючи повністю його націоналістичне ядро.
Щоб зрозуміти значення злету Барделли, необхідно зрозуміти спадщину, яку він успадкував. «Національне об’єднання» походить від «Національного фронту», заснованого у 1972 році Жан-Марі Ле Пеном. Десятиліттями партія залишалася на маргінесі французької політики через свій націоналізм, антиімміграційний порядок денний та неодноразові суперечки довкола її засновника. Значний прорив стався у 2002 році, коли Жан-Марі Ле Пен несподівано вийшов до другого туру президентських виборів, довівши, що ультраправих більше не можна вважати політично незначущими.
Згодом Марін Ле Пен розпочала стратегію дедемонізації, покликану зробити партію прийнятною для ширшого електорату. Вона включала виключення її батька з партії, зміну її назви, пом’якшення риторики та поступову відмову від деяких її найрадикальніших пропозицій. Проте навіть за Марін Ле Пен RN зберігала міцну репутацію євроскептичної, антиатлантистської та близької до Росії партії. Протягом 2010-х років партія критикувала НАТО, виступала проти поглиблення європейської інтеграції та розвивала політичні й фінансові зв’язки з Москвою, найпомітніше — через кредит у розмірі 9 мільйонів євро від пов’язаного з Москвою банку у 2014 році.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зробило цю спадщину політично обтяжливою. Те, що колись було прийнятним для частини французького електорату в період євроскептицизму та відносної симпатії до Росії, після 2022 року стало тягарем. Більшість французьких громадян засудила російське вторгнення, а підтримка України стала частиною загальноприйнятого політичного консенсусу. Тому Барделла очолив RN у момент, коли партія мусила дистанціюватися від свого старого дружнього до Росії образу, не відчужуючи свій традиційний електорат.
Його відповідь була еволюційною, а не революційною. Під керівництвом Барделли RN скоригувала свою публічну лінію щодо Росії, відмовилася від прямої риторики на кшталт Frexit, почала залицятися до ділових та інвестиційних кіл і розширила свою привабливість за межі традиційних ультраправих мереж. Проте це не слід помилково вважати повною ідеологічною трансформацією. RN і надалі дотримується націоналістичної платформи, зосередженої на суверенітеті, контролі імміграції, протекціонізмі та скептицизмі щодо наднаціональних інституцій. Отже, проєкт Барделли полягає не в тому, щоб переробити партію з нуля, а в тому, щоб усунути чинники, які заважають їй керувати.
У цьому і полягає сутність моделі Барделли: нормалізація без повної поміркованості.
Україна є сферою, де зовнішньополітичний перегляд курсу Барделли має найбільше значення для Києва. Історичний зв’язок RN із Росією створив серйозну проблему довіри після 2022 року. Барделла мусив одночасно реагувати на два тиски: проукраїнський зсув французької громадської думки та збереження обережності, скептицизму чи антиінтервенціонізму серед частини електорату RN.
Відповіддю Барделли стала ретельно вибудувана проміжна позиція. Він засудив повномасштабне вторгнення Росії, визнав суверенітет України та визнав Росію загрозою для французької й європейської безпеки. Водночас він також встановив суворі межі того, що Франція повинна робити для України. Тому його позиція полягає не у відкритій ворожості до Києва, а в умовній та стриманій підтримці.
Перший помітний зсув у публічному тоні Барделли відбувся у 2023 році. Він заявив, що європейські лідери були наївними щодо амбіцій Володимира Путіна, і стверджував, що «не можна бути європейським патріотом і залишатися байдужим до порушення суверенітету європейської держави». Він також припустив, що війна не може завершитися без виведення російських військ і відновлення українського суверенітету. Ці заяви означали чіткий відхід від старішої риторики RN, яка часто розглядала Росію як природного партнера або принаймні як противагу американському впливу та впливу ЄС.
Однак підтримка Барделли від початку була обмеженою. Хоча він прямо не відкидав військову допомогу Україні, він представляв її передусім у оборонних категоріях. Коли його запитували про таке озброєння, як танки, літаки чи системи далекобійних ракет, яких Україна потребувала для амбітніших операцій на полі бою, він уникав зобов’язань щодо їх постачання. Ця нерішучість одночасно задовольняла як традиційні антиінтервенціоністські інстинкти RN, так і уподобання її електорату. Тоді значна частка виборців RN уважно стежила за війною та підтримувала певний рівень допомоги Україні, але зберігала глибоку настороженість щодо ескалації або прямого залучення Франції.
Виборчий цикл 2024 року загострив ці обмеження. Напередодні як виборів до Європейського парламенту, так і французьких парламентських виборів, кампанія RN залишалася зосередженою переважно на внутрішніх питаннях: імміграції, купівельній спроможності, інституційній реформі та критиці макронізму. Платформа партії майже не приділяла місця українській безпеці, окрім ширших посилань на французький суверенітет і необхідність зберегти національний контроль над ядерним стримуванням. Ця відсутність сама по собі є показовою: Барделла був готовий засуджувати Росію, коли це було необхідно, але не прагнув включити проактивну політику щодо України до урядового порядку денного RN.
Водночас війна залишалася політично актуальною у Франції, особливо після того, як президент Макрон порушив питання про можливе розгортання західних військ в Україні. Барделья відреагував, визначивши одну зі своїх найчіткіших «червоних ліній»: жодних французьких військ на українській землі. Він стверджував, що пряма військова участь Франції створить ризик ескалації з ядерною державою, і відкидав будь-який сценарій, за якого Франція стала б безпосередньою стороною війни. Якби Барделья погодився з необхідністю застосування прямої французької військової сили, він би задовольнив лише 15% електорату RN. Отже, така позиція дозволила йому представити себе відповідальним і таким, що захищає французькі інтереси, водночас уникаючи враження симпатії до Москви.
Друга червона лінія стосувалася далекобійної зброї. Барделья виступав проти або уникав підтримки постачання далекобійних ракет Україні, знову подаючи це питання крізь призму ризику ескалації. З погляду Києва, це одне з найважливіших обмежень. Для України далекобійні спроможності є ключовими для послаблення російської військової логістики, ураження окупаційної інфраструктури та зниження здатності Росії вести війну. Тому небажання Бардельї свідчить, що за його керівництва французька підтримка могла б залишатися політично помітною, але військово обмеженою.
Барделья також виступав проти прискореного вступу України до Європейського Союзу. Він стверджував, що прискорення членства України могло б безпосередніше втягнути ЄС у війну та поглибити внутрішнє навантаження на Союз. Ця позиція відповідає ширшій європейській політиці RN: партія більше не агітує за Frexit, але залишається ворожою до розширення, подальшої федералізації та передачі додаткових повноважень інституціям ЄС. Для України це означає, що Франція на чолі з Бардельєю могла б стати суттєвою перешкодою не лише у військовій політиці, а й на шляху до вступу до ЄС.
Його інституційна діяльність у Європейському парламенті підсилює цю неоднозначність. Барделья підтримував деякі резолюції, пов’язані з Україною, але переважно ті, що зосереджені на гуманітарних питаннях або питаннях відповідальності, а не на більш стратегічних військових зобов’язаннях. До них належать ініціативи щодо повернення українських дітей, депортованих Росією, захисту жінок і цивільних, постраждалих від війни, а також відповідальності за російські атаки на українських цивільних. Такі голосування показують, що Барделья не відмовляється підтримувати Україну в принципі, особливо в питаннях, які є морально очевидними та політично безспірними. Водночас вони окреслюють межі його підтримки: гуманітарну солідарність RN легше прийняти, ніж стратегічну військову ескалацію чи розширення ЄС.
Позицію Бардельї не слід тлумачити як просте продовження старої проросійської лінії RN. Від 2022 року він неодноразово критикував Росію, визнавав загрозу, яку вона становить, і намагався дистанціювати партію від її попереднього дружнього до Москви образу. Він також публічно розходився з частиною старої гвардії RN, зокрема в символічних питаннях, таких як те, чи слід вважати Володимира Путіна прийнятним дипломатичним гостем, поки Україна бореться проти російського вторгнення. Ці жести мають значення, бо показують, що RN за Бардельї розуміє політичну ціну відкритого проросійства.
Але цей зсув має чіткі межі. Політика Бардельї щодо України — це радше не стратегічна відданість українській перемозі, а спроба визначити мінімальний рівень підтримки, сумісний із французькою громадською думкою та виборчою політикою RN. Він може засуджувати Москву, підтримувати український суверенітет і схвалювати гуманітарні ініціативи. Але він залишається нерішучим у питаннях, що вимагали б вищого політичного ризику: далекобійної зброї, прямого військового стримування, прискореного членства в ЄС і будь-якого подання оборони України як зобов’язальної стратегічної відповідальності Франції. Його позицію можна підсумувати як підтримку в політично безпечних межах.
Отже, для Києва найреалістичніший ризик полягає не в тому, що Франція на чолі з Бардельєю раптово стане на бік Росії. Більший ризик у тому, що французька підтримка стане вужчою, більш умовною та більш зосередженою на політично безпечних сферах. Франція могла б продовжувати риторично й дипломатично підтримувати Україну, водночас уникаючи найвагоміших форм допомоги. На практиці це могло б означати більший акцент на гуманітарній допомозі, захисті цивільних, відбудові та відповідальності за російські злочини, але меншу готовність бути лідером у питаннях передового озброєння, гарантій безпеки чи інтеграції України до ЄС.
Це створює складне, але не неможливе середовище для української дипломатії. Чутливість Бардельї до громадської думки означає, що позиція України у Франції залежатиме не лише від контактів на елітному рівні, а й від ширшої французької публічної дискусії. Якщо французькі виборці асоціюватимуть Україну передусім з ескалацією, витратами чи втомою від розширення ЄС, Барделья матиме мало стимулів виходити за межі обмеженої підтримки. Проте якщо Україну подаватимуть як центральний елемент європейської безпеки, французького суверенітету та опору російському імперському тиску, політичний простір для співпраці може бути ширшим.
Гуманітарні питання можуть запропонувати найдоступнішу точку входу. Повернення депортованих українських дітей, захист цивільних, відповідальність за воєнні злочини та підтримка відбудови — це те, чому RN важко відкрито протистояти і що можна подати в категоріях справедливості, суверенітету та захисту європейських цивільних. Водночас Україна має уникати зведення відносин лише до гуманітарного консенсусу. Головне послання має залишатися таким: оборона України є частиною оборони Європи — а обмеження здатності Росії вести війну є не послугою Києву, а стратегічним інтересом Франції.
У цьому сенсі Барделья становить складніший виклик, ніж старі французькі ультраправі. Він не просто повторює московські наративи, але й не пропонує Україні надійного стратегічного партнерства. Його позицію найкраще розуміти як контрольовану підтримку: достатню, щоб уникнути тавра проросійства, але досить обмежену, щоб залишатися прийнятною для націоналістичного електорату, який виступає проти ескалації.
Європейська політика Бардельї відображає ту саму модель адаптації. RN більше не агітує за вихід Франції з Європейського Союзу чи єврозони. Натомість Барделья просуває менш тісну «Європу націй», побудовану навколо суверенітету, національного права вето, контролю кордонів і скорочених повноважень інституцій ЄС.
Це означає суттєву зміну методу, хоча не обов’язково світогляду. Старий RN часто подавав європейську інтеграцію як щось, від чого Франція має утекти. Барделья подає її як те, що Франція має переформатувати. Він відкинув Frexit і натомість стверджував, що ЄС у своєму нинішньому вигляді є «застарілим» і потребує нової архітектури, яка відновить національний суверенітет у питаннях міграції, регулювання, енергетики та економічної політики. Він також закликав зменшити фінансовий внесок Франції до бюджету ЄС та обмежити повноваження Європейської комісії.
У своїй промові 2024 року «Будуючи Європу XXI століття» Барделья представив європейські вибори як референдум щодо лідерства Макрона та окреслив бачення RN Європи, яка «захищає, виробляє та поважає національний суверенітет». Воно включало жорсткіший контроль імміграції, відмову від Міграційного пакту ЄС, економічний протекціонізм, енергетичний суверенітет, пріоритет французької ядерної енергетики, протидію подальшому розширенню та збереження права вето Франції.
Гасло кампанії RN 2024 року — «Так Франції, так Європі» — відобразило це перепозиціонування. Партія більше не прагне здаватися антиєвропейською в сенсі заперечення існування Європи. Натомість вона представляє себе захисником іншої Європи: більш національної, більш протекціоністської, менш федеративної та більш ворожої до наднаціональних обмежень.
Для Європи стратегія Бардельї є значущою, оскільки вона ілюструє ширший урок для ультраправих після Brexit і російського вторгнення в Україну. Відкритий вихід із ЄС став менш привабливим. Електорально життєздатніша стратегія полягає в тому, щоб залишатися в інституційній структурі, водночас намагаючись переорієнтувати її зсередини. Барделья не намагається зруйнувати ЄС ззовні. Він намагається переосмислити, яким має бути ЄС, зсередини.
Для України це має безпосереднє значення. Франція, очолювана прихильниками такого бачення, імовірно, скептичніше ставилася б до розширення ЄС, рішучіше захищала б національне право вето та менш захоплено сприймала б вступ України як геополітичний пріоритет. Навіть якщо Франція залишалася б у межах європейського консенсусу щодо України, вона могла б стати обережнішим і більш обструктивним актором на шляху до ЄС.
Підхід Бардельї до Сполучених Штатів так само є реактивним і заснованим на інтересах, а не доктринальним. Програми RN не містять детальної стратегії щодо Вашингтона. Натомість партія спирається на знайомі теми французького суверенітету, європейської стратегічної автономії та опору зовнішньому тиску.
Барделья спочатку привітав повернення Дональда Трампа на посаду президента як вибір американського електорату та схвально відгукнувся про елементи економічного патріотизму Трампа. Водночас він також дистанціювався від автоматичного узгодження позицій із Вашингтоном. У відповідь на погрози Трампа запровадити мита Барделья закликав до рішучої європейської відповіді й стверджував, що відносини зі Сполученими Штатами мають визначатися стратегічними інтересами, а не ідеологічною близькістю. RN також, за повідомленнями, відмовився від відкритої політичної підтримки з боку кіл, пов’язаних із Трампом, прагнучи уникнути враження іноземного втручання у французьку політику.
Це дистанціювання посилилося, коли зв’язок із частиною американських правих став політично обтяжливим. Барделья відмовився від участі в консервативному зібранні у Вашингтоні після того, як Стів Беннон зробив жест, який широко засудили як подібний до нацистського. Він також критикував певні політики США як імперські або непослідовні, особливо коли така критика відповідала французькому суспільному скептицизму щодо американської сили.
Водночас Барделья пом’якшив окремі аспекти традиційної позиції RN щодо НАТО. Він заявив, що партія не підтримуватиме вихід з інтегрованого командування НАТО, доки триває війна в Україні. Це не перетворює RN на атлантистську партію. Радше це знову показує, що Барделья готовий призупиняти або коригувати старі партійні позиції, коли вони стають стратегічно незручними.
Отже, його політика щодо США підсилює ширшу модель його зовнішньої політики: вибіркове узгодження позицій, сильний акцент на суверенітеті та обережна адаптація до внутрішньої громадської думки. Він може захоплюватися економічним націоналізмом у стилі Трампа, не стаючи французьким трампістом. Він може говорити мовою стратегічної автономії, не обов’язково беручи на себе зобов’язання щодо амбітнішої європейської безпекової ролі в Україні.
Для Києва ця неоднозначність має значення. Стратегічна автономія за Бардельї могла б означати сильнішу європейську спроможність діяти незалежно. Але вона також могла б стати виправданням для більш транзакційної Франції, менш готової ризикувати заради України та більше зосередженої на обмеженні зовнішніх зобов’язань.
Зростання Бардельї не означає, що Україна має очікувати на відверто ворожу Францію. Це означає, що Україна повинна готуватися до можливого французького керівництва, підтримка якого буде більш умовною, більш символічною та більш залежною від внутрішньополітичних стимулів.
По-перше, українська комунікація має пов’язувати підтримку Києва з французьким і європейським суверенітетом. Політична мова Бардельї побудована навколо суверенітету, національного інтересу та захисту від зовнішнього тиску. Тому Україна має уникати подання підтримки як моральної вимоги чи зобов’язання, нав’язаного Брюсселем. Натомість слід наголошувати, що опір російській агресії зміцнює європейську безпеку, захищає французьку стратегічну автономію та не дає Москві перекроювати континент силою.
По-друге, Україна має працювати з французькою громадською думкою, а не лише з політичними елітами. Якщо зовнішня політика Барделли значною мірою залежить від внутрішньополітичних стимулів, то довгострокова сталість французької підтримки України залежатиме від того, чи вбачатимуть французькі громадяни зв’язок між українською безпекою та власною. Публічна дипломатія, культурна взаємодія, залучення експертів і комунікація з консервативною та правою аудиторією у Франції можуть набувати дедалі більшого значення.
По-третє, гуманітарні питання можуть слугувати точкою входу, але не повинні замінювати безпековий порядок денний. Повернення депортованих українських дітей, захист цивільного населення, притягнення до відповідальності за російські воєнні злочини та відбудова — це сфери, у яких Барделлі та «Національному об’єднанню» може бути легше підтримати Україну, не відштовхуючи свій електорат. Однак Київ не повинен допускати, щоб співпраця зводилася лише до гуманітарних питань. Основним аргументом має залишатися те, що оборона України є частиною оборони Європи. По-четверте, Україна має підготуватися до більш транзакційних відносин. Франція на чолі з Барделлою, ймовірно, оцінювала б підтримку Києва крізь призму політичної вигоди для Франції, громадської думки та національних інтересів. Це не робить співпрацю неможливою. Але це вимагатиме більш ретельного формулювання аргументів, більшої уваги до внутрішньофранцузьких дебатів і сильнішого акценту на тому, чому допомога Україні сумісна з власною риторикою «Національного об’єднання» про суверенітет і стратегічну автономію.
Головний висновок цієї статті полягає в тому, що зовнішню політику Барделли слід тлумачити передусім крізь призму внутрішньої політики. Його позиції щодо України, Європейського Союзу, Сполучених Штатів і НАТО змінювалися не через цілісну геополітичну доктрину, а через його прагнення узгодити «Національне об’єднання» з переважними тенденціями французької громадської думки, зберігаючи водночас націоналістичну ідентичність партії.
Барделла не є ані проросійським радикалом старого зразка, ані надійним проукраїнським партнером. Під його керівництвом «Національне об’єднання» зайняло найбільш сумісну з інтересами України позицію у своїй історії: воно засуджує російське вторгнення, визнає суверенітет України та визнає російську загрозу. Проте ця позиція залишається обмеженою та умовною. Барделла виступає проти прямої військової участі Франції, відкидає або уникає підтримки далекобійної зброї, протидіє прискореному вступу України до ЄС і формує зовнішню політику відповідно до вподобань свого електорату.
Його європейська політика керується тією самою логікою. Барделла відмовився від риторики про вихід Франції з ЄС, але не від сувереністського світогляду «Національного об’єднання». Він більше не прагне вивести Францію з ЄС, натомість хоче перетворити його на Європу націй із меншою інтеграцією. Його підхід до Сполучених Штатів так само вибірковий: він може запозичувати в Трампа економічний патріотизм, водночас дистанціюючись від Вашингтона, коли це стає політично невигідним.
Для України ключовим ризиком є не раптовий поворот Франції в бік Москви. Більш імовірним ризиком є звуження французької підтримки: менше амбіцій, менше ризиків, жорсткіші червоні лінії та більша залежність від громадської думки. Водночас потреба Барделли виглядати відповідальним, патріотичним і стійким до російського тиску створює обмежений простір для взаємодії.
Отже, виклик для України полягає в підготовці до європейського політичного середовища, у якому підтримка Києва може дедалі більше ґрунтуватися не на сталих ідеологічних переконаннях, а на мінливих внутрішньополітичних розрахунках. У такому середовищі завдання України — зробити підтримку її оборони політично корисною, стратегічно логічною та публічно виправданою для лідерів, чиї інстинкти є націоналістичними, обережними й зумовленими виборчими міркуваннями.
Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
