11 хв читання
Зобов’язання США щодо безпеки Європи були актуальною темою протягом президентської виборчої кампанії у США 2024 року, породивши численні дискусії серед політиків, аналітиків, науковців і медіа. Переобрання Дональда Трампа 5 листопада лише посилило розмови про майбутні безпекові зобов’язання США перед Європою. Основне занепокоєння викликає суперечливість деяких його заяв щодо НАТО та його плани швидко завершити російсько-українську війну. Дехто непокоїться через шкідливі для Європи наслідки рішень наступної адміністрації. Інші очікують, що європейські держави-члени виграють від майбутніх подій, якщо об’єднаються й докладуть достатньо зусиль, щоб пристосуватися до будь-яких змін у глобальній стратегії США. Хоча реальні плани майбутньої адміністрації ще невідомі, ця стаття має на меті оцінити прогнози експертів і політиків, стратегію майбутнього американського керівництва в Європі та наслідки, які певні рішення можуть мати для геополітичної й безпекової ситуації на континенті.
Десятиліття залежності від гарантій безпеки США та американської військової присутності в Європі допомогли континенту подолати руйнування Другої світової війни (WW2), зосередившись передусім на економічній інтеграції. Однак зусилля ЄС поширити інтеграцію на політичну й оборонну сфери виявилися безуспішними. Перешкодами для інтеграції стали потенційна втрата суверенітету у зовнішній та безпековій політиці — суверенітету, який держави-члени ЄС високо цінують, — додаткові фінансові витрати й можливе дублювання функцій НАТО. Їхні оборонні спроможності ще більше скоротилися після розпаду Радянського Союзу, що засвідчило готовність інтегрувати Росію до західної системи через торгівлю та економічні зв’язки. Вочевидь, ця стратегія не виправдала покладених на неї надій.
Зрозуміло, що адміністрація Трампа не зможе вивести США з НАТО без схвалення Сенату. Згідно із Законом про асигнування на національну оборону 2024 року, рішення про вихід із НАТО мають підтримати дві третини Сенату. Утім, риторика Трампа чинить значний тиск на держави-члени НАТО ще з часу його першого президентського терміну.
Дональд Трамп чітко окреслив свою позицію щодо розподілу тягаря в Альянсі, часто закликаючи європейські держави-члени досягти цільового показника оборонних витрат у 2%. У лютому 2024 року він навіть заявив, що «заохочуватиме» Росію атакувати будь-яких союзників НАТО, які, на його думку, не виконали своїх фінансових зобов’язань. У цьому сенсі підхід Трампа до НАТО характеризують як транзакційний. Примітно, що до кінця 2024 року 23 з 32 країн, як очікується, витрачатимуть на оборону щонайменше 2% ВВП. Серед тих, хто виконує це фінансове зобов’язання, лідирує Польща, спрямовуючи на оборону 4.1% свого ВВП. За нею йдуть Естонія та США з показником 3.4%. Країни східного флангу демонструють виважене усвідомлення російської воєнної загрози, досягнувши орієнтирів НАТО та прагнучи подальшого підвищення.
Дехто вважає, що наявна загроза з боку Росії вимагає від членів НАТО підвищити оборонні витрати до 4%, що в найближчі роки видається неможливим для більшості союзників. Також припускають, що Трамп може вимагати від союзників погодити збільшення оборонних видатків до 3% на саміті НАТО 2025 року в Нідерландах.
Понад десять років тому міністр оборони США Роберт М. Ґейтс назвав НАТО «дворівневим альянсом», поділеним на тих, хто готовий робити внесок у трансатлантичну безпеку фінансово й військово, і тих, хто переважно користується гарантіями безпеки та неохоче бере на себе тягар союзницьких зобов’язань. Останнім часом ця ідея знову набула актуальності. Деякі аналітики й колишні працівники адміністрації Трампа, зокрема Кіт Келлог, радник із національної безпеки віцепрезидента Майка Пенса, запропонували перетворити НАТО на «багаторівневий альянс», де держави-члени поділялися б залежно від оборонних витрат: ті, хто дотримується орієнтира НАТО у 2%, користувалися б гарантіями безпеки, тоді як решту позбавили б такого самого захисту.
Збільшення оборонних бюджетів європейських членів НАТО значною мірою залежить від політичної мужності лідерів і громадської підтримки. Остання різниться в різних країнах Європи. Населення деяких держав підтримує посилення безпеки й оборони своєї країни — зокрема Болгарії (майже 60%), Швеції (55%), Албанії та Норвегії (близько 50%), — тоді як більшість громадян інших країн радше воліли б, аби їхні уряди скоротили оборонні витрати. До них належать Чехія, Словаччина, Італія, Люксембург, Естонія, Хорватія тощо, де лише приблизно 30% населення хоче, щоб країни витрачали більше. Головна причина таких показників — зосередженість людей на внутрішніх проблемах, з якими стикаються їхні країни. Однак з огляду на нестабільність європейського геополітичного середовища та пряму загрозу з боку Російської Федерації уряди мають шукати способи доносити до громадськості свої безпекові занепокоєння.
Повномасштабне російське вторгнення в Україну 2022 року спричинило докорінні зміни в оборонній стратегії та стратегії стримування НАТО. Від 1991 року оборона НАТО переважно ґрунтувалася на стримуванні шляхом відплати. По суті, це означає переконати агресора, що НАТО завдасть удару у відповідь у разі нападу. Проте головний недолік цієї стратегії — її реактивний характер, що може означати неминучу втрату територій. Після Мадридського саміту 2022 року нова Стратегічна концепція НАТО відновила актуальність стримування шляхом недопущення, відповідаючи на нову геополітичну реальність і безпекові загрози Альянсу. Її головна мета — розгорнути достатні сили, щоб відвернути вторгнення агресора через витрати або ризики, які переважатимуть його вигоди від таких дій. Обидві стратегії були основами стримування НАТО під час холодної війни. Остання знову стала актуальною, відколи російсько-українська війна повернула Європу до реальності масштабної звичайної війни.
У межах Стратегічної концепції 2022 року було запроваджено нову Модель сил реагування НАТО, яка збільшує кількість сил високої готовності з 40,000 до 300,000 військовослужбовців, доступних для розгортання протягом місяця, а також передбачає ще 500,000, готових до розгортання протягом 6 місяців. Однак реалізація стратегії «стримування шляхом недопущення» потребує балансу звичайних сил із противником. Хоча за часів холодної війни його відносно було досягнуто, нинішня ситуація свідчить, що Альянс має й надалі нарощувати свої війська, щоб стримувати російську загрозу.
Крім того, європейські союзники по НАТО мають модернізувати свої повітряні, наземні, морські, кібернетичні та космічні спроможності, що передбачає розгортання оборонних виробництв, інвестиції в передові технології, поглиблену військову підготовку та посилення взаємосумісності між державами-членами.
З огляду на поточні події, намір Дональда Трампа скоротити безпекові зобов’язання США перед Європою та роль США в НАТО порушує питання про майбутнє американських військ, розміщених на континенті, і можливі альтернативи їхній присутності. Наразі в Європі дислокується приблизно 100,000 американських військовослужбовців. Примітно, що у відповідь на російське вторгнення в Україну Пентагон розгорнув на континенті додатково 20,000 військових. Різке скорочення оборонної підтримки Європи з боку США має спонукати її взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку.
Деякі європейські держави, зокрема Німеччина та Італія, розглядають можливість відновлення обов’язкового призову. У 9 країнах ЄС уже існує військова служба для громадян: Кіпрі, Греції, Австрії (країна, що не входить до НАТО), Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Швеції та Данії. Ця тема є досить чутливою для континенту, широко відомого пацифістськими суспільними настроями, відданістю миротворчим і гуманітарним ініціативам та відносно мирним існуванням протягом останніх десятиліть. Для деяких держав це питання ще складніше, оскільки потребуватиме внесення змін до конституцій. З огляду на посилення популістських політичних партій у Європі парламенти можуть зіткнутися з браком підтримки таких ініціатив, і відновлення призову може стати жертвою політичних суперечок.
Втім, сувора реальність сучасного безпекового середовища в Європі свідчить, що нестача особового складу з належною військовою підготовкою загрожує підірвати стримування й оборону НАТО.
Один із можливих сценаріїв майбутнього НАТО передбачає, що США збережуть свою ядерну парасольку в Європі, залишивши звичайні сили на розсуд європейських членів НАТО. Хоча дехто стверджує, що Трамп навряд чи виведе американський ядерний потенціал стримування з Європи, окремі європейські лідери вже почали обговорювати це питання.
Велика Британія та Франція — єдині європейські члени НАТО, що володіють ядерними арсеналами. Емманюель Макрон закликав посилити ядерний компонент безпеки континенту, поширивши французьке ядерне стримування на решту Європи через занепокоєння щодо майбутніх безпекових зобов’язань США в межах НАТО. Хоча дехто вважає, що британського й французького арсеналів недостатньо для ядерного стримування Російської Федерації, інші припускають, що ядерне стримування не залежить від кількісних характеристик арсеналу. Величезні руйнування, до яких може призвести застосування ядерної зброї, вже мають утримати агресора від удару по ядерній державі чи альянсу. Отже, коли йдеться про участь Великої Британії та Франції в європейській ядерній парасольці, ключовими чинниками, що визначають спроможність Альянсу дати належну відповідь, є політична мужність і колективне ухвалення рішень. Проте попри свої зобов’язання перед НАТО вони зберігають винятковий контроль над ядерною зброєю. Тому для будь-яких суттєвих змін критично важливі подальші дискусії та посилення співпраці між союзниками по НАТО. Не менш важливою є політична воля Парижа й Лондона ділитися ухваленням ядерних рішень.
Попри зусилля деяких країн порушити цю тему, більшість держав і надалі покладається на ядерну парасольку США, оскільки відмову США від неї вважають малоймовірною навіть за адміністрації Трампа через її важливість для національної безпеки США.
Ще одна серйозна проблема, з якою Європа зіткнулася через війну поблизу її східних кордонів, — низька ефективність, недостатнє фінансування та загальна вразливість європейського оборонного виробництва, а також залежність від постачання озброєнь зі США. Наприклад, у період із лютого 2022 року до червня 2023 року 63% військового обладнання, імпортованого європейськими країнами, надійшло зі Сполучених Штатів.
Варто зазначити, що, хоча виявилася залежність Європи від постачання американських озброєнь, Сполучені Штати суттєво виграли від зростання потреби у зброї в Європі та Україні. Країна не лише посилила свою глобальну роль постачальника зброї, а й відновила активну роботу підприємств із її виробництва. Постачаючи зброю Європі, зокрема Україні, та іншим союзникам у всьому світі, США почали поповнювати власні запаси більш досконалими боєприпасами.
Якщо Трамп вирішить скоротити підтримку України з боку США, дехто вважає, що Європа має взяти на себе фінансування закупівлі для України зброї у США. Це передусім пояснюють тим, що сукупний ВВП ЄС та європейських країн більш ніж уп’ятеро перевищує ВВП Росії. Це також відповідає наративу, який Дональд Трамп і його прихильники використовували протягом президентської виборчої кампанії: Європа має взяти на себе фінансовий тягар підтримки України, адже її безпека насамперед залежить від успіху цієї країни. З огляду на довгострокові інтереси Європи, нарощування оборонного виробництва є ключовим для її безпекової автономії від США.
Спільною безпекою та обороною європейські лідери тривалий час нехтували, а окремі держави Європи послідовно їх підривали. Цікаво, що договори ЄС забороняють спрямовувати його кошти на військові цілі. Нагальна потреба забезпечити Україну боєприпасами дала державам ЄС зрозуміти, що запаси слід поповнювати, а виробництво — прискорювати й нарощувати. Тому у 2023 році Європейська комісія започаткувала Стратегію оборонної промисловості ЄС, покликану забезпечити довгострокове фінансування та заохотити розроблення й закупівлю оборонних проєктів на території ЄС. Однією з найважливіших цілей стратегії є забезпечити, щоб до 2030 року країни ЄС спрямовували щонайменше половину своїх бюджетів оборонних закупівель на продукцію, вироблену в Європі. Щоб розпочати реалізацію Стратегії, Європейська комісія запропонувала Європейську програму оборонної промисловості, за якою на фінансування проєктів оборонної промисловості у 2025–2027 роках буде надано €1.5 млрд фінансової підтримки з бюджету ЄС. Хоча це вже великий крок уперед, переговорний процес дуже затягнутий, особливо коли йдеться про фінансування. Це може вплинути на будь-яку ініціативу, знову демонструючи потребу в змінах для швидшого та ефективнішого реагування на поточні виклики.
Та чи готові європейські виробники озброєнь частково замінити поставки зі США? Географічно штаб-квартири трьох із десяти найбільших європейських аерокосмічних і оборонних компаній розташовані у Великій Британії, трьох — у Франції, а решти — у Нідерландах, Німеччині та Італії.
У цьому контексті варто згадати Німеччину. Після возз’єднання Німеччини оборонна промисловість країни скоротилася на цілих 60%. Попри це Німеччина має потенціал стати одним із ключових постачальників озброєнь у Європі. Rheinmetall і Diehl Defense — великі німецькі підрядники, які вже істотно розширили виробництво через зростання попиту. Незважаючи на російську загрозу, німецький уряд усе ще зволікає з ухваленням рішень щодо відродження оборонної промисловості Німеччини, від якої значною мірою залежить майбутнє європейської безпеки.
Відома своїм багаторічним нейтралітетом, Швеція мала гарантувати власну безпеку, особливо з огляду на своє географічне розташування. Пріоритетність безпеки створила умови, за яких Швеція стала однією з провідних європейських держав у військових технологіях, виробництві та повітряній могутності. Після вступу до Альянсу у 2024 році це робить її надзвичайно цінним надбанням для НАТО. Шведська оборонна промисловість — одна з найбільших у Європі та виробляє деякі з найсучасніших видів озброєнь. Окрім здатності посилити НАТО своєю оборонною промисловістю, Швеція також може принести Альянсу значну користь технологічними спроможностями. Її високотехнологічний сектор роками отримував значне фінансування й нині здатен конкурувати на глобальному рівні. З огляду на технологічний поступ Китаю, Швеція може зміцнити НАТО, поділившись технологічними знаннями, необхідними для стримування російських і китайських гібридних та кіберзагроз.
Судячи з фактів, безпекову автономію Європи від США навряд чи вдасться досягти найближчим часом, з огляду на довгострокові американські безпекові зобов’язання перед НАТО та відставання Європи в ключових сферах, зокрема оборонній промисловості, узгодженні оборонних бюджетів із наявними викликами, а також брак політичної мужності й суспільного усвідомлення необхідних змін. Утім, європейська безпека дійшла точки, коли майбутнє континенту залежить від політичної волі взяти на себе відповідальність і протидіяти зовнішнім загрозам, долаючи внутрішнє невдоволення та нестабільність. Незалежно від результату російсько-української війни, політичний розвиток останніх десятиліть показав, що російська загроза залишатиметься в Європі, а на горизонті постають й інші виклики.
Попри переорієнтацію США на Індо-Тихоокеанський регіон, Європа залишається ключовим американським союзником, підтримуючи міжнародний порядок на чолі зі США і, що важливіше, стикаючись із тими самими супротивниками, які прагнуть кинути виклик демократії, відкритій економіці та верховенству права. Хоча адміністрація Трампа, ймовірно, дотримуватиметься транзакційного підходу до союзників США, Європа є життєво важливою опорою зусиль США із протидії загрозам чинній міжнародній системі. Переваги цього партнерства мають бути ключовим стимулом для його збереження. Проте Європа має працювати над забезпеченням власної безпеки.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
