12 хв читання
20 серпня український парламент, Верховна Рада, ухвалив законодавство, що забороняє діяльність релігійних організацій із центрами ухвалення рішень у Росії. Воно передусім стосується Української православної церкви (Московського патріархату) та покликане усунути ризики для національної безпеки України, пов’язані з її діяльністю. Це викликало суперечливу реакцію суспільства як в Україні, так і за кордоном. Поширений наратив у відгуках зводиться до занепокоєння обмеженням прав людини й свободи вираження поглядів. Закон, що регулює діяльність релігійних організацій, має на меті не допустити функціонування церков, керованих Росією — державою, яка веде війну проти України. Релігійні організації, підозрювані у співпраці з Російською православною церквою, перевірятиме спеціально призначена експертна комісія, яку створить Державна служба України.
У цій статті буде розглянуто історичні передумови та інші чинники, що зумовили це законодавче рішення, а також окреслено можливі наслідки для релігійної сфери та безпекового середовища України.
Історія православ’я в Україні почалася з хрещення Київської Русі 988 року під владою Візантії. Київська митрополія залишалася пов’язаною з Константинополем до середини XV століття. Приблизно тоді ж Московська митрополія стала патріархатом. Після падіння Візантійської імперії 1453 року псковський монах Філофей проголосив Москву «Третім Римом».[1]
Національно-визвольна війна (1648–1657) та Переяславська угода (1654) посилили російське панування над українськими територіями. 1686 року Москва, попри місцевий опір, відновила контроль над Київською митрополією.
У радянський період церква перебувала під суворим контролем; багатьох представників духовенства переслідували або примушували до співпраці з КДБ. 1989 року Московський патріархат надав Українському екзархату ширшу автономію та назву «Українська православна церква», але ці зміни мали переважно символічний характер і були спрямовані на збереження російського впливу. Сьогодні цю гілку називають Українською православною церквою (Московського патріархату), або УПЦ МП, хоча її зв’язок із РПЦ представники часто применшують.
На початку 2019 року Православна церква України (раніше відома як Українська православна церква Київського патріархату — УПЦ КП) отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріархату Константинополя. Нову церкву згодом визнали Церкви Греції та Кіпру, а також Александрійський патріархат. Нинішня ситуація характеризується значною напруженістю між Українською православною церквою (Московського патріархату) та новоствореною автокефальною Церквою Київського патріархату.
Для ясності варто звернутися до історії зв’язків, які радянська влада ретельно вибудовувала між церквою, її духовенством і керівництвом Союзу. Слід зазначити, що церкву, або те, що залишилося від цієї інституції в СРСР, значною мірою використовували як помічника КДБ. Природа релігії передбачає каяття парафіян, тож вербування священників для роботи на уряд було поширеною практикою.
Зв’язки Російської православної церкви з КДБ десятиліттями перебувають у полі зору журналістів-розслідувачів. Один із найвідоміших випадків стосується патріарха Кирила, нинішнього глави РПЦ, та його поїздок за межі Радянського Союзу, зокрема до Швейцарії. 1971 року, у віці 24 років, його призначили представником Московського патріархату у Всесвітній раді церков у Женеві, і він обіймав цю посаду до 1974 року. Такий інтерес суворо світської держави до міжнародних церковних справ, звісно, мав свою ціну, яку молодий делегат Кирило, що діяв під псевдонімом «Михайлов», мусив заплатити.[2] Згадки про Володимира Гундяєва (справжнє ім’я Кирила) у Швейцарському федеральному архіві підтверджують, що «…тут підтверджено, що “монсеньйор Кирило”, як його названо в картці, був офіцером КДБ».[3] Швейцарія тоді була важливим місцем зустрічі емігрантів, багато з яких були християнами. Під час закордонних візитів Гундяєв налагодив чимало зв’язків із російською діаспорою, шукаючи інформацію, цінну для радянського уряду.
Перенесімося до здобуття Україною незалежності, коли Українську православну церкву (Московського патріархату) офіційно утворили в її нинішньому вигляді. Після розпаду Радянського Союзу Московський патріархат надав Українському екзархату ширшу автономію, дозволивши діяти як «Українська православна церква». Їй надали певну незалежність в управлінні з огляду на складний релігійний ландшафт і міжконфесійні конфлікти того часу. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом звернулася по автокефалію. Архієрейський собор УПЦ схвалив це 6–7 вересня 1991 року, а Помісний собор підтримав рішення 1–3 листопада 1991 року, звернувшись по автокефалію до московського патріарха Алексія II. Собор також запропонував створити Київський патріархат. Проте РПЦ на соборі в Москві (31 березня — 4 квітня 1992 року) відмовила в автокефалії, а Філарету запропонували піти у відставку. Його відмова спричинила формування в УПЦ промосковської фракції та подальші переслідування його прихильників.
1997 року Московський патріархат відлучив Філарета від церкви. Він стверджував, що анафема була політично вмотивованою та несправедливою, адже її можна накладати лише за єресь, розкол або моральні порушення. 11 жовтня 2018 року синод Вселенського патріархату одностайно визнав анафему недійсною, вказавши на її політичні мотиви. Згодом Філарет заявив, що рішення РПЦ було суто політично вмотивоване, щоб зупинити прагнення України до релігійної незалежності.[4]
Напередодні Архієрейського собору РПЦ у серпні 2000 року, у якому брали участь ієрархи УПЦ, президент України Кучма звернувся з проханням надати УПЦ канонічну незалежність. Після розгляду звернення й обговорення питання Архієрейський собор РПЦ вирішив не надавати автокефалії, щоб уникнути так званого подальшого розколу.[5]
Наведені факти — лише невелика частина підстав, через які УПЦ МП дехто вважає тісно пов’язаною з РПЦ. Через близькість до російської влади та роль у поширенні пропаганди серед парафіян в Україні УПЦ МП і її духовенство звинувачують у підтримці Росії як ідеологічно, так і безпосередніми діями.
2016 року, через два роки після початку гібридної війни Росії проти України, Європейський парламент у «Звіті про стратегічну комунікацію ЄС для протидії пропаганді третіх сторін» визнав, що «…російський уряд агресивно застосовує широкий спектр засобів та інструментів, зокрема … транскордонні соціальні й релігійні групи, оскільки режим прагне подати себе єдиним захисником традиційних християнських цінностей».[6] Саме так діє російський агресор, що лютує в Україні, а головним інструментом є Українська православна церква Московського патріархату.
Підтримка УПЦ МП дій Росії на суверенній території України давно породжує скандальні заголовки. Така позиція була помітна ще на початкових етапах незаконної анексії Криму. СБУ повідомила, що духовенство УПЦ (МП) активно підтримувало таємні операції під керівництвом відомого терориста Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), організатора бойових угруповань, відповідальних за анексію українських територій. Озброєна група Гіркіна проводила розвідку в Сімферополі під приводом охорони церковних реліквій, зокрема «Дарів волхвів». [7]
На окупованих територіях деякі священнослужителі підтримали «новий порядок», нав’язаний російськими окупантами в релігійному житті. Показовим прикладом є пан Костянтин Чернишов, відомий за церковним титулом як єпископ Каллінік, який відіграв значну роль у незаконній анексії Криму. Він займався антиукраїнською пропагандою, облаштував схованку зі зброєю на території своєї церкви в селі Уютне та отримав від окупаційної влади медаль «За оборону Криму». Згодом Каллінік освятив військово-морський прапор під час церемонії прийняття малого ракетного корабля «Грайворон» до складу Чорноморського флоту Росії. [8]
У цьому контексті важливо зазначити, що Сімферопольська і Кримська єпархія Української православної церкви у складі Російської православної церкви офіційно розірвала всі зв’язки з Києвом, які протягом усіх восьми років російської анексії Криму ставали дедалі формальнішими. У Криму створили нову митрополію, до якої увійшли всі підрозділи УПЦ МП на півострові. Вона перейшла в безпосереднє підпорядкування російському патріарху Кирилу. [9]
Випадок Чернишова не поодинокий. Численні люди в рясах активно просувають ідеологію «русского мира» [російського світу], прикриваючись захистом традиційних цінностей і єдності. Навіть відомі діячі УПЦ (МП) не вагалися співпрацювати з окупантами. Павло Лебід, якого через любов до розкішних автівок часто називають Пашею Мерседесом, послідовно демонстрував проросійську позицію. Колишній депутат від скандальної Партії регіонів та екснамісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври був причетний до кількох помітних інцидентів. Під час Революції гідності він підтримував насильницькі дії силовиків проти мирних протестувальників і ставив під сумнів мотиви останніх, натякаючи на їхню «платну участь». Він також публічно звинувачував Україну в агресії на Донбасі. Після повномасштабного вторгнення митрополит заявив, що українці не дослухалися до попереджень і тепер «пожинають те, що посіяли». [10]
З початком повномасштабного вторгнення кількість таких випадків стрімко зросла. За офіційними даними СБУ, протягом перших двох років війни Росії проти України проти представників УПЦ (МП) було розпочато майже 70 кримінальних проваджень. Щонайменше у 14 із них фігурують митрополити церкви. Виявлені злочини включають 20 випадків державної зради, колабораціонізму та пособництва Росії як державі-агресору. Ще щонайменше 18 проваджень стосуються розпалювання релігійної ворожнечі, незаконного продажу вогнепальної зброї та поширення дитячої порнографії. [11]
Найгучнішим випадком за участю УПЦ МП став інцидент у Києво-Печерській лаврі 2023 року. 29 березня закінчився договір оренди між Національним заповідником «Києво-Печерська лавра» та УПЦ (МП), однак Московський патріархат не звільнив приміщення. 30 березня там потай провели богослужіння, а парафіяни перешкоджали роботі комісії Міністерства культури. Митрополит УПЦ МП Павло Лебід заявив, що Церква не залишить Лавру, тоді як його парафіяни протестували проти урядової комісії з вигуками: «Геть із Лаври, йдіть на війну».[12]
Заклик «іти на війну» яскраво демонструє зневагу до політичної ситуації, що склалася в Україні. Це засвідчує відірваність церкви та її парафіян від загальнонаціональних настроїв і реалій поточного конфлікту, а також глибоку нечутливість до боротьби й жертв українських громадян під час війни. Така поведінка також свідчить, що ця частина православної церкви разом зі значною частиною вірян пристала на російський наратив, розглядаючи російсько-українську війну як «братовбивчу». Вони засвоїли пропаганду, яку Лебід та інші проросійські клірики часто поширюють у своїх виступах, наголошуючи на неподільності так званої «істинної» церкви та її лідерів.
Окрім описаних випадків, УПЦ МП, її клірики та парафіяни дедалі частіше опиняються в центрі скандалів, про які повідомляють медіа. Постійна увага посилює обурення частини українського суспільства, яке бачить у Церкві ворожу пропагандистську силу, що вільно діє в охопленій війною країні, прикриваючись святістю та недоторканністю.
У відповідь на зростання кількості скандалів і кримінальних справ за участю ключових релігійних діячів та УПЦ (МП) український парламент ухвалив відповідне законодавство. Це відображає зміну суспільних настроїв щодо УПЦ МП, яку дедалі ретельніше перевіряли через зв’язки з російським впливом і діяльність, що сприймалася як підрив суверенітету України. Дані опитування Київського міжнародного інституту соціології відображають суспільну напруженість, яка передувала цьому правовому втручанню.
На графіку дані подано в регіональному розрізі. У всіх регіонах України більшість населення (від 76% на Сході до 85% на Заході та 86% у Центрі) підтримує активну позицію держави щодо діяльності УПЦ (МП). [13]
Західних партнерів України часто хвилює запитання: «Чи обмежує новий закон свободу віросповідання та права людини?» Коротка відповідь — ні. Цей наратив знову є важливою частиною російської пропаганди, яку проросійські агітатори ретельно поширюють в українському й міжнародному інформаційному просторі. Наприклад, піддиякон УПЦ МП Артем Дмитрук переконаний: «Зрештою, заборона церкви — це не лише заборона юридичних організацій. Передусім це заборона людині сповідувати православну віру, називати себе вірянином Православної церкви!» Відповідно до статті 2 Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» іноземні релігійні організації можуть діяти в Україні, якщо їхня діяльність не завдає шкоди національній чи громадській безпеці, громадському порядку, здоров’ю або моралі, правам і свободам інших осіб. Крім того, стаття 161 Кримінального кодексу «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками» прямо встановлює, що права не можуть обмежуватися за релігійною ознакою. Це, безумовно, включає і можливість сповідувати релігію.
Законодавство має на меті обмежити вплив ворожих суб’єктів, насамперед Росії, звузивши їхню можливість проникати в український інформаційний і суспільний простір. Закон стосується сфер, особливо вразливих до підривної діяльності, де такі дії зазвичай можуть залишатися непоміченими або без належної протидії. Таким чином він захищає національну безпеку України від непомітних, але потужних форм зовнішнього втручання.
Ухвалення українською владою нового законодавства у відповідь на скандали та злочинну діяльність, пов’язану з УПЦ МП, є важливим кроком до захисту безпеки держави під час війни. Закон має обмежити проникнення російського впливу в інформаційний і суспільний простір України — сфери, де Росія намагалася використати вразливості. Як свідчать усі наведені випадки, Верховна Рада мала вагомі підстави для ухвалення закону.
Хоча законодавство викликало побоювання щодо можливих порушень свободи віросповідання та прав людини, багато з цих тверджень, схоже, підживлюються шкідливими російськими наративами. Закон є стратегічною відповіддю, покликаною захистити національну безпеку України через обмеження впливу РПЦ, яку пов’язують із підтримкою дій Росії в Україні. Українська влада вважає це законодавство необхідним для збереження суверенітету та протидії пропаганді, попри складні дискусії щодо релігійних прав. Новий закон підкреслює необхідність захищати національний суверенітет від зовнішніх загроз. Цей рішучий крок засвідчує прагнення України зберігати свою територіальну цілісність і стійкість перед обличчям триваючої агресії.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
[1] John Strickland, «Становлення Святої Русі: Православна церква та російський націоналізм до революції» (Jordanville, NY: The Printshop of St Job of Pochaev, 2013), 12–13.
[2] Sylvain Besson, Bernhard Odehnal, «Патріарх Путіна був шпигуном у Швейцарії», Tages-Anzeiger, 14 лютого 2023 року, https://www.tagesanzeiger.ch/priester-spion-propagandist-das-geheime-leben-des-moskauer-kirchenfuersten-in-der-schweiz-566103963787.
[3] Aleksandra Ivanova, «Агент КГБ? Що саме дізналися у Швейцарії про патріарха Кирила», DW – Made for minds, 7 лютого 2023 року, https://www.dw.com/ru/agent-kgb-cto-imenno-uznali-v-svejcarii-o-patriarhe-kirille/a-64621841.
[4] Glavkom, «Філарет пояснив, чому Вселенський патріархат заговорив про анафему Мазепі», 22 вересня 2018 року, https://glavcom.ua/news/filaret-poyasniv-chomu-vselenskiy-patriarhat-zagovoriv-pro-anafemu-mazepi-529946.html.
[5] RISU, «Українська православна церква (Московського патріархату)», 17 червня 2011 року, https://risu.ua/ukrajinska-pravoslavna-cerkva-moskovskogo-patriarhatu_n48337/amp.
[6] Anna Elżbieta Fotyga, «Звіт про стратегічну комунікацію ЄС для протидії пропаганді третіх сторін», звіт A8-0290/2016, Комітет у закордонних справах, ЄП, 14 жовтня 2016 року, https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/A-8-2016-0290_EN.html.
[7] Radio Svoboda, «УПЦ (МП) допомагала Гіркіну готувати анексію Криму — СБУ», 10 грудня 2018 року, https://www.radiosvoboda.org/a/news-upts-mp-dopomohala-hirkinu-v-aneksii-kymu-sbu/29648587.html.
[8] Dmytro Huliychuk, «Єпископ УПЦ МП в окупованому Криму освятив російський корабель і назвав РФ “богохранимою вітчизною”», TSN, 28 лютого 2021 року, https://tsn.ua/ukrayina/yepiskop-upc-mp-v-okupovanomu-krimu-osvyativ-rosiyskiy-korabel-i-nazvav-rf-bogohranimoyu-vitchiznoyu-1735411.html.
[9] Serhiy Mokrushyn, «“Церковна анексія”. Як кримські єпархії УПЦ МП перейшли до РПЦ, і чи остання це втрата для церкви», Krym Realii, 9 червня 2022 року, https://ua.krymr.com/a/krym-tserkva-perepidporiadkuvannia-moskovskomu-patriarkhatu/31890688.html.
[10] Artur Gmurya, «За що заборонили УПЦ МП — ТОП гучних справ проти священників московських церков», P9, 20 серпня 2024 року, https://thepage.ua/ua/politics/yak-svyasheniki-upc-mp-dopomagali-rosijskim-okupantam.
[11] Inna Semenova, «Заборона УПЦ МП. Що важливо пам’ятати про скандали навколо цієї церкви та її зв’язок з РПЦ під час вторгнення Росії», New Voice, 20 серпня 2024 року, https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/zaborona-upc-mp-yaki-skandali-cerkvi-nayvidomishi-i-yak-vona-pov-yazana-z-rpc-novini-ukrajini-50420660.html.
[12] Apostrof, «Скандал з УПЦ МП у Києво-Печерській лаврі: всі подробиці», 31 березня 2023 року, https://apostrophe.ua/ua/news/society/2023-03-31/skandal-s-upts-mp-v-kievo-pecherskoy-lavre-vse-podrobnosti/294121.
[13] Kyiv International Institute of Sociology, “What should be the government's policy and trust in the Ukrainian Orthodox Church (Moscow Patriarchate),” May 7, 2024, https://kiis.com.ua/?lang=eng&cat=reports&id=1404&page=1.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
