17 хв читанняПитання внутрішньої реформи ЄС повернулося до порядку денного Союзу після 2022 року. Зловживання правом вето окремими державами-членами уповільнило ухвалення стратегічних рішень і виявило вразливість ЄС у ситуаціях, що потребують швидкої реакції – від війни в Україні до зміни зовнішнього курсу США. Водночас надання Україні статусу кандидата перезавантажило процес розширення та повернуло перспективу ЄС із понад 35 державами-членами, де досягати одностайності буде ще складніше.
Сьогодні близько 80% рішень в ЄС ухвалюється кваліфікованою більшістю (qualified majority voting, QMV) (ГКБ). За Лісабонським договором, таке рішення мають підтримати щонайменше 55% держав-членів (15 із 27 країн), які представляють 65% населення ЄС. Блокуюча меншість має включати щонайменше 4 держави-члени, які представляють понад 35% населення.
Щоб уникати блокування, ЄС уже використовував наявні та ad hoc механізми. У 2022 році через механізм “конструктивного утримання” Австрія, Ірландія та Мальта не брали участь у фінансуванні постачання зброї Україні, а Угорщина – у створенні Місії ЄС з військової допомоги Україні (EUMAM) та Фонду підтримки України (UAF).
Щоб уникати блокувань, ЄС уже використовував як наявні, так і спеціально створені механізми. У 2022 році завдяки механізму «конструктивного утримання»Австрія, Ірландія та Мальта не брали участі у фінансуванні постачання зброї Україні, а Угорщина не долучилася до створення Місії Європейського Союзу з військової допомоги на підтримку України (EUMAM), а згодом — Фонду допомоги Україні (UAF).
За статтею 31(1) Договору про ЄС, держава, яка утрималася від голосування у сфері зовнішньої та безпекової політики, не зобов’язана виконувати рішення, але має визнати його обов’язковим для Союзу й не перешкоджати виконанню. Хоча ця стаття не стосується розширення, схожа за суттю процедура була застосована у 2023 році під час рішення про відкриття переговорів щодо вступу України до ЄС: прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан залишив залу й фактично утримався. Це створило прецедент для використання аналогії “конструктивного утримання” в Європейській Раді.
Для подолання “ветократії” Угорщини ЄС також намагався призупинити її право голосу за статтею 7 Договору про ЄС. Однак, попри систематичні порушення принципів та інтересів ЄС урядом Віктора Орбана, процедура не дала результату через брак одностайності.
Однак такі точкові рішення не вирішують проблему системно. У довгостроковій перспективі драйвери інституційної реформи ЄС, передусім Німеччина, прагнуть повного переходу Ради ЄС до QMV у всіх сферах ухвалення рішень до наступного розширення. Для цього потрібні зміни до установчих договорів Союзу – Договору про ЄС (TEU) та Договору про функціонування ЄС (TFEU).
Це може бути реалізовано через статтю 48 TEU, яка передбачає скликання Європейського конвенту, одностайну згоду держав-членів на міжурядовій конференції та подальшу ратифікацію через їх національні парламенти або референдуми. Процес може тривати роками й не гарантує результату: наприклад, ухвалення Конституції ЄС у 2005 році провалилася через неуспішні референдуми у Франції та Нідерландах.
У вересні 2023 року незалежна робоча група, скликана урядами Франції та Німеччини, представила рекомендації щодо реформування ЄС. Вона запропонувала кілька шляхів прискорення змін до договорів: спрощену процедуру без скликання Конвенту, яка втім не усуває потреби в одностайності та національній ратифікації; прив’язку інституційних реформ до майбутніх договорів про вступ; а також окремий рамковий договір про розширення і реформу, який міг би заздалегідь визначити зміни для функціонування ЄС із понад 30 членами.
Щоб зменшити занепокоєння скептиків, група запропонувала запобіжники для переходу до QMV. Зокрема, “механізм захисту суверенітету” (sovereignty safety net) за аналогією зі статтею 31(2) TEU дозволяє будь-якій державі призупинити ухвалення рішення, якщо воно загрожує її життєво важливим інтересам. Інший варіант – зміна формули QMV з 55% держав і 65% населення на 60% і 60%. У найбільш важливих для держав-членів питаннях можна застосовувати формулу так званої “супербільшості” – 72% держав і 65% населення (стаття 238 TFEU) або модель “консенсус мінус один”. Окремим запобіжником може бути можливість відмови від реалізації рішень (opt-out) у сферах, надто чутливих для суверенітету окремих держав.
Тим не менш, серед держав-членів загалом немає бажання до зміни договорів. Право вето дозволяє їм просувати національні інтереси, вимагати компенсацію або поступки щодо інших питань. Позиції держав також різняться залежно від сфери: для Швеції та Нідерландів важливе збереження вето у податковій політиці, а для Кіпру та Греції – у зовнішній політиці через прагнення зберегти важіль щодо Туреччини.
Отже, наразі найреалістичніший підхід — короткостроковий: поступове запровадження ГКБ в окремих сферах (у кожному конкретному випадку) без внесення змін до установчих договорів. Найактуальнішими для України сферами є розширення ЄС і Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС.
Окрім “конструктивного утримання”, основним шляхом переходу до QMV у CFSP без зміни договорів є passerelle clauses – перехідні положення Лісабонського договору, які дозволяють Раді ЄС перейти від одностайності до QMV у певній сфері (загальна стаття 48(7) TEU або спеціальна стаття 31(3) TEU для зовнішньої політики та безпеки). Однак держави-члени мають одностайно підтримати таке рішення, фактично добровільно обмеживши власне вето. Наразі такої одностайності немає. Крім того, у деяких країнах цей крок потребує ратифікації їх парламентами (Німеччина, Австрія, Данія, Польща, Ірландія, Чехія і Мальта).
Водночас більшість держав обережно ставляться до QMV у Спільній зовнішній та безпековій політиці, оскільки ці сфери прямо стосуються суверенітету, а для нейтральних Австрії, Ірландії, Мальти та Кіпру – ще й основ їхньої безпеково-оборонної політики. Менші держави також побоюються, що відмова від вето зменшить їхню вагу й посилить вплив великих країн. Зокрема, демографічний критерій QMV дає перевагу Німеччині та Франції, сукупне населення яких становить близько третини населення ЄС. Вони зможуть суттєво впливати на формування блокуючої меншості, яка має включати 4 держави-члени, що представляють понад 35% населення.
Водночас більшість держав обережно ставиться до ГКБ у Спільній зовнішній та безпековій політиці, адже ці сфери безпосередньо стосуються суверенітету, а для нейтральних Австрії, Ірландії, Мальти та Кіпру — ще й засад їхньої політики безпеки й оборони. Менші держави також побоюються, що відмова від вето зменшить їхню вагу й посилить вплив великих країн. Зокрема, демографічний критерій ГКБ вигідний Німеччині та Франції, сукупне | населення яких становить близько третини населення ЄС. Вони зможуть істотно впливати на формування блокувальної меншості, до якої мають входити 4 держави-члени, що представляють понад 35% населення.
Тим не менш, перехід до QMV у CFSP через перехідні положення має запобіжники та обмеження. Стаття 31(2) містить safety net mechanism, який дозволяє державі-члену заблокувати рішення, ухвалене QMV, з “життєво важливих і заявлених міркувань національної політики”. А стаття 31(4) не дозволяє застосовувати QMV до рішень із військовими чи оборонними наслідками (defence or military implications). На практиці складно відмежувати суто зовнішньополітичні рішення від безпекових, тому реальний перехід до QMV у CFSP буде мати певні обмеження.
Якщо QMV у CFSP потрібне для швидшого ухвалення рішень, критично важливих для дієздатності Союзу, то QMV у розширенні має адаптувати інституції до більшої кількості членів без втрати спроможності ЄС функціонувати (absorption capacity). Воно також має обмежити блокування технічного процесу вступу через двосторонні історичні чи територіальні суперечки – тобто “білатералізацію” вступу, яка підриває довіру кандидатів до ЄС і посилює втому від розширення у державах-членах.
Історія розширення ЄС добре ілюструє цю проблему. Франція виступала проти вступу Великої Британії у 1963 та 1967 роках, а пізніше – Іспанії через ризики для сільського господарства; Словенія у 2008-2009 роках – проти Хорватії через прикордонний конфлікт; Хорватія з 2016 року – проти Сербії через питання історії та нацменшин; Греція й Болгарія понад 10 років – проти Північної Македонії та Албанії через політичні, історичні й мовні суперечки; Угорщина – проти України через питання нацменшин і прагнення домогтися розмороження фондів ЄС.
Оновлена у 2020 році методологія розширення ЄС частково звузила простір для маніпуляцій: об’єднання 35 розділів у 6 кластерів зменшило кількість можливостей для блокування прогресу.
Проте будь-який проміжний крок, наприклад затвердження переговорних рамок або оцінки критеріїв для відкриття кластерів, досі вимагає одностайності всіх держав-членів.
Проте ця одностайність є радше усталеною практикою, а не вимогою договорів. Стаття 49 TEU регулює лише рішення про приєднання загалом і не встановлює вимог до проміжних етапів: “Держава-заявник подає свою заявку до Ради, яка приймає рішення одноголосно”.
Тому перехід до QMV у політиці розширення не потребує зміни установчих договорів чи застосування passerelle clauses, які до розширення не застосовуються. Натомість він може бути здійснений через процедурно простіший механізм – перегляд переговорної рамки з Україною та/або іншими кандидатами в частині negotiating procedures. Водночас саме рішення про такий перехід усе одно потребуватиме одностайної згоди всіх держав-членів.
З огляду на це, найбільш реалістичним є компромісний сценарій: застосування QMV до проміжних або технічних етапів переговорів зі збереженням консенсусу щодо вступу та ратифікації договору про приєднання. Саме такі моделі наразі обговорюються в ЄС:
Деякі дослідники застерігають, що перехід до ГКБ на проміжних етапах вступу може призвести до блокування договору про вступ наприкінці, якщо держави-члени та кандидати своєчасно не врегулюють двосторонні питання. Тому іншою альтернативою могло б стати передання частини технічних рішень щодо переговорів Європейській комісії, що зменшило б політичний складник вето. Однак держави-члени скептично ставляться до посилення ролі Комісії у сферах розширення та безпеки.
Усі розглянуті пропозиції наразі залишаються на рівні дискусії. Європарламент послідовно підтримує запровадження QMV в окремих сферах, Єврокомісія готує на 30 вересня нову Стратегію щодо розширення, а лідери ЄС мають обговорити реформу процесу на жовтневому саміті.
Втім, неоднозначні позиції держав-членів і наступні електоральні цикли, зокрема посилення правих партій у Франції та Німеччині, можуть знову звузити простір для реформи. Тож ближчим часом найреалістичнішим є поступовий, секторальний перехід до QMV без зміни установчих договорів у сферах, де одностайність найбільше шкодить дієздатності ЄС і розширенню.
На противагу німецькій ідеї федералізації ЄС і повному переходу до голосування кваліфікованою більшістю, французька модель «Європи різних швидкостей» передбачає різні темпи та глибину інтеграції держав до ЄС та окремих форматів. Частково це вже реалізується в межах єврозони та Шенгенської зони.
Концепцію обговорюють у ЄС із 1980-х років. За президентства Емманюеля Макрона вона знову стала ключовим елементом дискусії про реформу ЄС. У 2017 році Римська декларація зобов’язала держави-члени «діяти спільно з різною швидкістю та інтенсивністю» на тлі підготовки до вступу Західних Балкан. Новий імпульс ідея багаторівневого ЄС отримала у 2023 році після звіту франко-німецької робочої групи. Документ запропонував тіснішу інтеграцію найамбітніших держав у соціальній, фінансовій, промисловій та оборонній сферах і визначив чотири рівні участі:
У 2026 році концепція набула практичного втілення, зокрема у зв’язку з необхідністю надати Україні позику на 90 млрд євро. Рішення підтримали 24 держави-члени без участі Угорщини, Словаччини та Чехії. Щоб уникнути їхнього вето, країни скористалися механізмом посиленої співпраці (Enhanced Cooperation), передбаченим статтею 20 Договору про ЄС і статтями 326–334 Договору про функціонування ЄС.
Механізм дозволяє щонайменше дев’ятьом державам поглиблювати співпрацю в окремих сферах і ухвалювати юридично обов’язкові рішення, що застосовуються лише до учасників ініціативи. Його використовують як крайній засіб, коли загальноєвропейської згоди неможливо досягти в розумний термін. Для запуску механізму потрібні запит до Єврокомісії, підтримка Ради ЄС (щонайменше 15 державами, що представляють 65% населення Союзу) і згода Європарламенту.
Такий підхід може допомогти уникати інституційного паралічу під час криз. Водночас держави-члени побоюються, що надмірна диференціація послабить єдність ЄС і перетворить його на «ексклюзивний клуб» під керівництвом Берліна та Парижа. На практиці модель “Європи різних швидкостей” найчіткіше проявляється у сфері конкурентоспроможності ЄС, безпеці та в питаннях розширення.
На початку 2026 року Урсула фон дер Ляєн закликала держави-члени активніше використовувати механізм посиленої співпраці на тлі тиску США та Китаю й дискусій про бар’єри для бізнесу, спричинені відмінностями в національних правилах. У цей самий період міністри фінансів Німеччини та Франції ініціювали формат E6, до якого увійшли шість найбільших економік ЄС: Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Польща та Нідерланди, на які сукупно припадає близько 70% населення та ВВП Союзу.
Формат має на меті посилення оборони ЄС, створення Союзу заощаджень та інвестицій (Savings and Investments Union, SIU), зміцнення євро й забезпечення ЄС критично важливою сировиною. За схожою логікою на неформальному засіданні лідерів ЄС у лютому 2026 року виник формат E19, зосереджений на завершенні створення єдиного ринку, регуляторному спрощенні, зниженні цін на енергоносії та пожвавленні торгівлі між країнами.
Першим результатом E6 стало узгодження позицій учасників щодо реформування фінансових ринків після майже десятиліття безрезультатних спроб: у травні 2026 року «єврошістка» підтримала посилення ролі Європейського управління з нагляду за цінними паперами та ринками (ESMA) у нагляді за транскордонною інфраструктурою та криптоактивами. Однак E6 потрібна підтримка щонайменше дев’яти держав-членів для ухвалення рішення на рівні ЄС. Крім того, закритий формат дискусій потребує більшої прозорості, щоб не посилювати занепокоєння менших країн.
E6 також має на меті прискорити зростання оборонних видатків і реалізацію промислової політики. У країнах групи розташовані найбільш конкурентоспроможні оборонні компанії ЄС, що створює потенціал для спільних проєктів і перетворення оборонної індустрії на двигун економічного зростання.
Водночас держави не завжди здатні домовитися навіть про спільні оборонні програми. У червні 2026 року Франція та Німеччина вирішили припинити спільну розробку винищувачів Future Combat Air System (FCAS) і танків нового покоління через розбіжності між компаніями-підрядниками.
Розходження існують і щодо того, які видатки в наступному бюджеті ЄС слід скоротити для фінансування оборони. Це особливо важливо, адже збільшення оборонних видатків нового бюджету є одним із пріоритетів об’єднання, але поки учасники не змогли досягти консенсусу. Водночас прогрес у спільних закупівлях, безпековій інтеграції та скоординованих інвестиціях може перетворити формат на модель співпраці для охочих і спроможних держав.
Диференційована інтеграція стала актуальною і в контексті розширення ЄС навесні-влітку 2026 року, передусім через потенційний дедлайн вступу України у 2027 році, який українська та американська сторони обговорювали в контексті можливих мирних переговорів із РФ. Розглядалися такі моделі:
The member states effectively rejected the first three models because of an unwillingness to support the Commission's initiatives and a wish to retain control over enlargement policy. The idea of associate membership, for its part, drew criticism in Ukraine as a possible form of "second-class" membership. At the same time, another Franco-German proposal based on the idea of "associate membership" continues to be discussed in the EU as a possible interim format for candidate countries.
Наразі ЄС та Україна продовжують рухатися шляхом вступу на основі заслуг, покликаного запобігти як політичному «обману» кандидатів, так і миттєвому розширенню без виконання критеріїв. Процес гальмують затримки з відкриттям переговорних кластерів і нерівномірний поступ України в реформах.
Європа залишається вкрай вразливою перед безпековими загрозами, адже США все більше зосереджуються на стримуванні Китаю та внутрішній безпеці. Намір Вашингтона вже до 2027 року перекласти більшу частину відповідальності за конвенційні оборонні спроможності НАТО на європейських союзників не відповідає темпам переозброєння Європи.
Окремим питанням залишається безпека членів ЄС, які не входять до НАТО, а отже, не підпадають під дію його гарантії колективної оборони. Такими є Австрія, Кіпр, Ірландія та Мальта. Зокрема, 2 березня 2026 року британську військову базу в Республіці Кіпр атакував дрон Shahed, який найімовірніше запустило терористичне угрупування “Хезболла”. Ця проблема також актуальна в контексті вступу України: членство в ЄС розглядається Києвом як “м’яка гаранатія” безпеки, але важливо розуміти, на що саме спроможний ЄС і яким є механізм виконання цих зобов’язань.
Окремим питанням залишається безпека членів ЄС, які не входять до НАТО, а отже, не підпадають під дію його гарантії колективної оборони. Такими є Австрія, Кіпр, Ірландія та Мальта. Зокрема, 2 березня 2026 року британську військову базу в Республіці Кіпр атакував дрон Shahed, який найімовірніше запустило терористичне угрупування “Хезболла”. Ця проблема також актуальна в контексті вступу України: членство в ЄС розглядається Києвом як “м’яка гаранатія” безпеки, але важливо розуміти, на що саме спроможний ЄС і яким є механізм виконання цих зобов’язань.
Попри те, що застосування статті 42(7) не потребує рішення Ради ЄС, порядок дій держав-членів та інституцій ЄС залишається вкрай нечітким. Щоб адресувати цю проблему, у травні 2026 року ЄС провів навчання, що мали на меті напрацювати чіткий алгоритм дій у разі загрози державі, що є членом ЄС, але не є членом НАТО, а також зрозуміти, яку роль мають відігравати інституції ЄС у випадку такої кризи. Результати навчань залишаються непублічними. Так чи інакше, стаття 42(7) ЄС є комплементарною до статті 5 НАТО і не замінить її найближчим часом.
Хоча застосування статті 42(7) не потребує рішення Ради ЄС, послідовність дій держав-членів та інституцій ЄС залишається вкрай незрозумілою. Щоб розв’язати цю проблему, у травні 2026 року ЄС провів навчання, покликані відпрацювати чіткий алгоритм дій у разі загрози державі, яка є членом ЄС, але не входить до НАТО, та визначити роль інституцій ЄС у такій кризі. Результати навчань залишаються непублічними. У будь-якому разі стаття 42(7) ЄС доповнює статтю 5 НАТО й найближчим часом її не замінить.
Current EU initiatives aim to improve the existing security architecture rather than to create an alternative to it. Permanent Structured Cooperation (PESCO) is aimed at strengthening cooperation between participants in the military industry. The EU Rapid Deployment Capacity is limited in size (5,000 troops), so it is not sufficient to defend Europe. Because of this, voices are again being heard today about the need to create joint European armed forces.
Основний аргумент прихильників цієї ідеї: єдина армія була б більш ефективною за окремі 27 армій країн-членів ЄС і не залежала б від непередбачуваності США. При цьому жодна країна поки не робила практичних кроків для створення військового альянсу європейських держав. Водночас ідею такого альянсу було б важко реалізувати, бо Європейському Союзу наразі бракує політичного центру, готового нести відповідальність за безпеку ЄС, інтегрованого військового командування та значних сил швидкого реагування, альтернативних до НАТО.
Насамперед, Європейський Союз немає можливостей для створення та застосування великої армії. Для заміни американської сухопутної присутності на східному кордоні Європа потребує об’єднання в 100 000 військових.
Проте мобілізувати таку кількість буде вкрай важко, враховуючи небажання населення багатьох країн ЄС вступати до армії та необхідність тримати частину сил боєготовними в рамках зобов'язань всередині НАТО.
На додачу, ЄС майже не має досвіду участі у повномасштабних бойових діях: його 23 місії та операції під мандатом CFSP вкрай обмежені за обсягом та не застосовувались для такої мети. А делегування власних збройних сил спільній європейській армії суперечило б конституціям нейтральних держав-членів.
Європейський Союз також не має командних структур, які б забезпечили вдале управління спільними силами. Військово-стратегічний штаб ЄС у Брюсселі розрахований лише на 60 постійних співробітників і 94 додаткових фахівців, яких можуть залучати в операціях ЄС – це в сотні разів менше за аналогічний персонал НАТО. Небажання дублювати командні структури Північноатлантичного альянсу є однією з основних перепон для створення європейської армії.
Насамкінець, на відміну від НАТО, де лідерство належало США, жодна європейська держава не готова взяти на себе відповідальність за безпеку всього Європейського Союзу. Покласти таку відповідальність на Європейську Раду, де вето на розміщення військ могла б накласти будь-яка держава, було б неефективно.
Потенційно лідерство могла б перебрати Європейська рада безпеки — група з 10–12 держав-членів із ротаційним складом для обговорення найважливіших питань оборони, включно з підтримкою України?
Утім, через те, що створення такої структури вимагає передачі суверенітету у питаннях оборони до наднаціонального органу ЄС, лідери європейських країн ставляться до цієї пропозиції вкрай критично. Держави-члени не довіряють одна одній у питаннях безпеки, а також скептично ставляться до нових амбітних планів Європейської Комісії.
Таким чином, створення спільних збройних сил ЄС залишається <strongдалекою перспективою</strong. Європейські держави перебувають у пошуку альтернативних форматів забезпечення власної безпеки, проте жоден із них не спрямований на заміну ролі НАТО. Малі альянси, коаліція охочих, “Європа різних швидкостей”, PESCO та інші ініціативи мають обмежений характер та націлені на вирішення конкретних питань. На стратегічному рівні оборона Європи інституційно залишається у тому ж форматі, в якому була до приходу другої адміністрації Трампа, і змінити це може лише екзистенційна загроза для ЄС.
Березнева промова президента Макрона про європеїзацію французьких ядерних сил викликала бурхливу реакцію партнерів і значний інтерес медіа. Утім, щоб оцінити масштаб змін, варто згадати сталі елементи французької доктрини. Біля її витоків стояли президент де Голль і чотири «генерали апокаліпсису», які прагнули незалежності від альянсів і американських ядерних гарантій.
Історично доктрина стосувалася виключно французьких життєвих інтересів і території Франції. Через це було б некоректно зазначати, що французький та британський ядерний потенціали є «європейськими» силами ядерного стримування. Проте французька ядерна доктрина не визначає чітко ані «життєві інтереси», ані периметр застосування зброї, і невизначеність (ambiguity) є її центральним елементом.
Вона має оборонний характер і покликана стримувати ворогів від агресії. Конкретні сценарії застосування ядерної зброї не прописані, але французькі аналітики вказують на крайні випадки: загрозу окупації або удари по політичному керівництву. Обмежені атаки, зокрема удари дронами, не є підставою для ядерної відповіді. Водночас ядерне стримування має спиратися на сильні конвенційні сили.
Як держава з невеликим ядерним потенціалом, Франція вимушена покладатися на стратегічну невизначеність як важливу складову власної ядерної доктрини. Її арсенал розрахований на можливість завдати ворогу непоправної шкоди й утримати його від атаки (deterrence of the strong by the weak).
Французькі ядерні сили мають два компоненти: підводний – чотири субмарини класу «Тріумфан», які постійно перебувають у морі, – і повітряний, представлений стратегічною авіацією Rafale. Повний замкнутий цикл виробництва ядерної зброї забезпечує Франції незалежність від США та інших партнерів.
Таким чином, французьке ядерне стримування традиційно було суверенним і навмисно зберігало стратегічну невизначеність. Тому його «європеїзація» не означає перетворення французької зброї на спільну європейську гарантію.
Ідея Макрона не є новою. У 1992 році Франсуа Міттеран уперше оголосив про можливість створення європейської ядерної доктрини, у 1995 році Жак Ширак згадав про європейський вимір французьких життєвих інтересів, а сам Макрон ще у 2020 році запросив партнерів до діалогу про європейський вимір французького стримування.
Однак саме тепер ці заяви викликали живий інтерес через трансформацію європейської архітектури безпеки: повномасштабну війну Росії проти України, переорієнтацію США на внутрішню безпеку та Індо-Тихоокеанський регіон, а також зростання активності Росії й Китаю в ядерній сфері. Європа знову зіткнулася з екзистенційними ризиками, а ядерна зброя повернулася в центр дискусій як гарантія, яку конвенційні засоби не можуть повністю замінити.
У цьому контексті промова Макрона 2026 року не є відступом від попередньої доктрини, а радше її адаптацією до нових загроз. Президент припустив, що життєві інтереси Франції можуть охоплювати ширший контекст, зокрема безпеку союзників. Проте чіткого визначення цих інтересів немає: події за межами Франції можуть впливати на них, але це не означає гарантованої ядерної відповіді.
Для реалізації цього підходу Макрон окреслив стратегію forward deterrence– тіснішу співпрацю з обмеженою кількістю європейських партнерів. Йдеться про регулярні консультації, можливість союзників брати участь у ядерних навчаннях та потенційне розміщення Rafale на території партнерів (forward deployment). Вперше з 1992 року Франція припинить скорочувати і почне нарощувати ядерні сили, тоді як кількість боєголовок буде засекречено.
Однак ці зміни мають чіткі межі – вони розширюють політичний горизонт французького стримування, але не змінюють його інституційну архітектуру. Франція зберігає повний суверенітет – рішення щодо застосування ядерних сил ухвалює лише французький президент. Не йдеться про розподіл повноважень із партнерами, спільне ядерне планування, багатонаціональні командні структури чи передачу французьких ядерних сил союзникам.
Крім того, оскільки нова доктрина чітко не визначає життєві інтереси, вона не містить жорстких гарантій захисту союзників або застосування ядерних сил у разі атаки на них. Тісніша співпраця може породити завищені очікування, яких Париж може не виправдати: «партнери можуть почати вірити, що мають місце за столом, за яким насправді стоїть лише один стілець». Таким чином, непередбачуваність, яка посилює стримування противника, водночас ускладнює взаємодію з партнерами.
Крім того, оскільки нова доктрина не дає чіткого визначення життєво важливих інтересів, вона не містить обов’язкових гарантій захисту союзників або застосування ядерних сил у разі нападу на них. Тісніша співпраця може породити завищені очікування, яких Париж може не виправдати: «партнери можуть почати вважати, що мають місце за столом, за яким насправді є лише один стілець». Отже, непередбачуваність, яка посилює стримування супротивника, водночас ускладнює взаємодію з партнерами.
Ініціатива також обмежена вузьким колом залучених держав. Макрон окреслив групу лише з восьми країн, з якими Франція поглиблюватиме співпрацю: Велику Британію, Німеччину, Польщу, Нідерланди, Бельгію, Грецію, Швецію та Данію. При цьому серед
За відсутності спільних командних структур нова доктрина поглиблює двосторонню співпрацю Франції з партнерами, перетворюючи їх на багато-двосторонню рамку (multi-bilateral framework). Велика Британія та Франція давно співпрацюють у ядерній сфері в межах Ланкастерхауського договору (2010) та Нортвудської декларації (2025), які передбачають взаємодопомогу, обмін розвідданими та координацію ядерного стримування через Координаційну групу з ядерних питань (Nuclear Steering Group). Центральну роль серед нових партнерів відіграватиме Німеччина: у березні президент Макрон і канцлер Мерц оголосили про створення франко-німецької керівної групи з ядерних питань. Останній також заявив про участь німецьких сил у французьких ядерних навчаннях у 2026 році.
Показово, що США загалом стримано поставилися до ініціативи. Оскільки французький підхід не підриває американське extended deterrence, його могли сприйняти як крок до більшої відповідальності європейців за власну безпеку. Підтримка французької ініціативи Німеччиною, Бельгією та Нідерландами, де розміщені американські ядерні боєголовки, свідчить, що діалог із Францією не суперечить їхнім зобов’язанням у межах Альянсу.
Показово, що США загалом стримано відреагували на ініціативу. Оскільки французький підхід не підриває американського розширеного стримування, його могли сприйняти як крок до більшої відповідальності Європи за власну безпеку. Підтримка французької ініціативи Німеччиною, Бельгією та Нідерландами, де розміщені американські ядерні боєголовки, свідчить, що діалог із Францією не суперечить їхнім зобов’язанням у межах Альянсу.
Логіка компліментарності пояснює і небажання Франції входити до Групи ядерного планування НАТО (NPG). Франція не стала її членом навіть після повернення до командних структур НАТО у 2009 році, що мало символічне значення для збереження ядерної незалежності. Участь у NPG залишається внутрішньополітично чутливою темою, оскільки її можуть трактувати як «передачу» ядерної ролі ЄС або Німеччині.
У Франції промова Макрона отримала загалом схвальний відгук серед різних партій, адже він зберіг голлістську незалежність одноосібного ухвалення рішень і ambiguity, тоді як чітке визначення життєвих інтересів могло б спровокувати політичний спротив. Він також не називав конкретного обсягу можливого збільшення арсеналу, зокрема, щоб не викликати критику серед електорату, який виступає за заборону ядерної зброї. Нарощування сил без публікації кількості боєголовок одночасно зменшує внутрішній спротив, надсилає сигнал ворогам, і не дає їм орієнтуватися на конкретну цифру.
Водночас підтримка промови Макрона не гарантує сталості нової ядерної політики. Після 1990-х інтерес до ядерної тематики знизився, а ядерна зброя перестала сприйматись як ключова гарантія безпеки. Після виборів 2027 року новий французький президент може оголосити іншу доктрину. Крім того, повернення ядерної зброї в центр дискусій може знизити готовність населення до конвенційного зіткнення, якщо громадяни сприйматимуть її як достатню гарантію безпеки.
Таким чином, зміни до французької ядерної доктрини мають передусім комунікаційний ефект. Більша неоднозначність щодо сфери застосування ядерної зброї, можливе збільшення кількості боєголовок і потенційне розширення географії їх розміщення мають зробити французьке стримування менш передбачуваним для ворогів. При цьому, такий підхід потребує найменше ресурсів, адже він не вимагає додаткових видатків на оборону, є прийнятним для різних політичних сил Франції, зберігає її суверенітет щодо ядерних сил і не надає партнерам жорстких гарантій. Водночас французька ядерна доктрина створює більше невизначеності для партнерів, закріплюючи два суперечливі імперативи: європейськість і суверенітет.
Публікацію підготовлено в межах проєкту Центру міжнародної безпеки «Посилення аналітичних спроможностей у процесі ухвалення зовнішньополітичних рішень за участю громадянського суспільства» за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні.
Повний текст документа англійською мовою доступний для завантаження у форматі PDF.