52 хв читанняРосійсько-українська війна створила безпрецедентне навантаження на систему врядування, економіку та інституції України. Та попри руйнування, фіскальний тиск і постійні безпекові загрози Україна продемонструвала надзвичайну здатність вистояти, адаптуватися й реформуватися. Цей документ виходить зі свідомо конструктивної засади: Україна виснажена, але капітулювати не налаштована.
Стратегічна мета України зрозуміла: існувати як незалежна, суверенна й демократична держава, здатна без зовнішнього примусу визначати власне політичне, економічне та безпекове майбутнє. Це бачення передбачає не лише національне виживання, а й утвердження ефективної, економічно життєздатної та орієнтованої на реформи держави, спроможної захищати себе, прозоро здійснювати врядування та інтегруватися до євроатлантичної спільноти. Отже, врядування під час війни — це не відхилення від довгострокового курсу України, а критичний стрес-тест її інституційної спроможності та політичної зрілості.
Основна теза цього документа полягає в тому, що навіть за надзвичайних умов Україна зберегла макроекономічну стабільність, забезпечила надання основних публічних послуг, запровадила інструменти цифрового врядування та продовжила ключові реформи. Ці досягнення свідчать про державу, яка навчається, адаптується й залишається функціональною під тиском. Водночас війна виявила реальні вузькі місця у врядуванні, зокрема в управлінні публічними фінансами, закупівлях, нагляді та інституційній підзвітності, які необхідно усунути для збереження внутрішньої легітимності й міжнародної довіри.
Завдяки цільовій підтримці, технічній допомозі та послідовній політичній взаємодії Україна має всі передумови для прискорення інституційного поступу. Отже, зовнішня підтримка не замінює внутрішню спроможність, а слугує каталізатором, який дає Україні змогу швидше, передбачуваніше й безпечніше просуватися за своїми стратегічними пріоритетами, зокрема до вступу в ЄС. Поза межами нагальних потреб воєнного часу західні партнери можуть посилити демократичну стійкість України, пов’язавши фінансову й технічну допомогу з прозорим врядуванням, незалежністю судової влади, антикорупційними заходами та наглядом громадянського суспільства. Структуровані програми відбудови, що розширюють спроможності місцевої влади, інтегрують переміщене населення та зміцнюють суспільну згуртованість, допоможуть запобігти прогалинам у врядуванні й зменшити ризики гібридних загроз у прифронтових і деокупованих районах.
Водночас слід розширювати міжнародну та економічну взаємодію України через дипломатичні хаби спільного базування, партнерства у сфері електронного врядування та ініціативи з протидії дезінформації, що дасть країні змогу застосовувати м’яку силу, розбудовувати глобальні альянси й диверсифікувати торговельні та технологічні партнерства. В оборонному секторі підтримка має зосереджуватися на Україні як лабораторії інновацій, локальному виробництві стратегічних систем і розвитку спроможностей за стандартами НАТО, посилюючи як національну опору на власні сили, так і ширшу європейську безпеку. Поєднуючи інвестиції у врядування, безпеку та соціально-економічну стійкість, іноземні партнери можуть сприяти тому, щоб Україна відновилася після війни з міцнішими інституціями, потужнішою економікою та курсом, твердо узгодженим із ЄС.
Війна Росії проти України є найбільшим і найзначущішим конфліктом у Європі з часів Другої світової війни та становить прямий виклик демократичному врядуванню в умовах тривалої агресії високої інтенсивності. В її основі лежить фундаментальне питання: чи здатна демократична держава витримувати тривалі атаки з боку великої автократії, зберігаючи інституційну цілісність і захищаючи права громадян? Від початку війни демократія України зазнала значних змін, дедалі більше орієнтуючись на національне виживання в умовах постійних безпекових загроз.
Попри запровадження воєнного стану, через який президентські та парламентські вибори було відкладено, а деякі громадянські свободи тимчасово обмежено, демократичні показники України засвідчили надзвичайну стійкість. За даними Freedom House, загальна оцінка демократії в Україні змінилася з 60/100 у 2021 році до 61/100 у 2022 році, а до 2025 року становила 51/100 . Важливо, що Freedom House прямо зазначає: демократичні інституції України залишаються неушкодженими, системи запобігання хабарництву та забезпечення дотримання антикорупційних вимог продовжують функціонувати, а суспільна довіра до демократичного врядування за надзвичайних умов залишається порівняно високою. Отже, зниження оцінки найкраще розуміти як методологічний штраф за врядування в надзвичайних умовах, а не як свідчення авторитарного дрейфу.
Єдність громадян України під час воєнного стану посилила загальну стійкість держави, а їхня активна участь у місцевому й загальнонаціональному політичному житті засвідчила, що навіть під постійною загрозою люди вважають себе повноцінними учасниками врядування. Водночас війна чинить значний тиск на демократичну систему України. У зв’язку з тривалим воєнним станом та обмеженнями лунали певні оцінки громадської думки щодо тимчасових обмежень громадянських свобод, зокрема обмеженого доступу до парламентських засідань. Утім, усі парламентські голосування й пов’язані з ними деталі залишаються цілком прозорими, а за даними опитувань щонайменше 62% населення цікавляться політичним життям країни. Суспільство залишається дуже залученим і чутливим до політичних подій: багато громадян уважно стежать за публічними повідомленнями про війну й переговори та готові за потреби висловлювати занепокоєння. Опитування свідчать, що значна частка українців цінує свободу та громадянські права навіть за безпекового тиску: в останніх опитуваннях приблизно 46% віддають свободі перевагу над безпекою. Водночас українці й надалі підтримують демократичні принципи та активну участь: близько 90% вважають, що влада має бути відкритою до критики навіть під час війни, яку часто сприймають як конструктивний діалог, а не дестабілізацію; крім того, багато людей активно залучені до волонтерства та громадянських мереж, що забезпечують як потреби фронту, так і ширші процеси врядування.
Спеціалізовані антикорупційні інституції залишаються вразливими до політичного впливу, що й надалі становить ризик для інституційної цілісності. Наприклад, у липні 2025 року парламент України ухвалив закон, який обмежив незалежність ключових антикорупційних органів, спричинив протести всередині країни й тимчасово затримав допомогу ЄС. У відповідь на масштабні громадські протести та тиск із боку громадянського суспільства й міжнародних партнерів наприкінці липня 2025 року парламент України ухвалив новий закон, відновивши незалежність цих інституцій, які ненадовго втратили автономію через попередній закон. Цей епізод засвідчив, що навіть за надзвичайного режиму врядування влада залишається передусім підзвітною суспільству й ураховує його думку під час ухвалення рішень. Офіс Президента України регулярно відстежує суспільні настрої, виконуючи роль непрямого плебісциту. З огляду на практичну неможливість проводити вибори під час війни саме суспільна довіра стала вирішальним мірилом політичної легітимності.
Демократичні інституції продовжували функціонувати й адаптуватися. З вересня 2024 року до серпня 2025 року Верховна Рада України ухвалила 208 законів, із яких 192 набули чинності, продемонструвавши здатність законодавчого органу виконувати свої основні функції в умовах кризи. Парламентський ландшафт відійшов від монолітної більшості й перетворився на конкурентніше середовище з активною опозицією та розмаїттям поглядів. Парламентська дипломатія активізувалася, а дискусії щодо виборів тривають, що свідчить про здорову й дієву політичну систему, у якій конкуренція та публічні дебати залишаються центральними. Водночас політика децентралізації ще більше посилила стійкість , надавши місцевій владі ширші політичні повноваження для ефективного реагування на потреби громад під час війни. Ця система уможливила швидке ухвалення рішень, гнучке впровадження політики та підвищила ефективність влади в умовах кризи.
Щодо підтримання економіки за надзвичайних умов, Україна продемонструвала стійкість і внутрішню згуртованість завдяки безперервній економічній діяльності підприємств і працівників та стабільному надходженню фінансової допомоги від західних партнерів за надзвичайними механізмами, створеними для підтримки країни. На порозі п’ятого року війни ЄС, G7 і МВФ — ключові фінансові партнери України — прагнуть створити механізми підтримки, обумовлені вимогами, щоб забезпечити більшу прозорість і нагляд за видатками. У 2025 році Україна планувала витратити на оборону приблизно 31% свого ВВП (близько $65 млрд), а зі зміною динаміки війни уряд упродовж року постає перед потребою в додаткових асигнуваннях. Водночас країні необхідно зосередитися на збереженні довгострокової економічної стабільності, зокрема на пріоритетному забезпеченні достатніх оборонних видатків і збереженні ресурсів для майбутньої відбудови та відновлення. Зобов’язання щодо відбудови й соціального забезпечення безпосередньо конкурують з оборонними потребами, створюючи структурний дисбаланс, якого неможливо подолати лише короткостроковим надзвичайним фінансуванням.
Оскільки оборонні видатки становлять найбільшу частку державного бюджету України, прозорість видатків, закупівель і планування є ключовою для забезпечення надійності уряду. Україна продемонструвала високу гнучкість і адаптивність у військових закупівлях, визнавши потребу створити основу для інтеграції військових інновацій, водночас забезпечуючи потреби фронту та зменшуючи залежність від дорогих іноземних систем. Нинішня структура оборонних закупівель України фактично складається з двох напрямів: летальні системи закуповують через державні структури, а нелетальні — через онлайн-маркетплейс DOT-Chain Defense. Останній дає підрозділам змогу самостійно здійснювати прямі закупівлі в оборонних стартапів і малих та середніх підприємств. Запровадження двокомпонентної системи сприяло стрімкому розвитку українських оборонних технологій і комерційного сектору, водночас забезпечивши впровадження економічно ефективних рішень і прискоривши постачання на фронт. Тож напрям військових закупівель значною мірою визначають реальні потреби поля бою. Децентралізація закупівельних процесів дала змогу впорядкувати придбання та посилити стійкість України в умовах високотехнологічної війни, що стрімко змінюється. Наприклад, у реформованій українській системі окремі безпілотні системи й засоби радіоелектронної боротьби можна закупити та поставити всього за два тижні, тоді як у традиційніших системах військових закупівель, подібних до тих, що діють у США чи Європі, цей процес часто триває кілька років.
Нині Україна здатна задовольнити 60% своєї загальної потреби в озброєнні. Однак рівень, до якого Україна може задовольняти свої потреби в озброєнні, визначається не лише схемою закупівель, а й спроможністю її оборонно-промислового комплексу та обсягом фінансування досліджень і розробок. Українські компанії, як-от Fire Point, нині проєктують і виробляють далекобійні ударні безпілотники та крилаті ракети, зокрема систему FP-5 «Фламінго» й нові тактичні балістичні системи, що свідчить про розвиток власної бази досліджень, розробок і виробництва, яка виходить за межі простих механізмів закупівель. Водночас Міністерство оборони України і надалі надає пріоритет розробленню далекобійної зброї, балістичних ракет і власних систем протиракетної оборони, поєднуючи сучасний український досвід із технічною підтримкою союзників.
Зменшення залежності від політично вразливих і непрозорих ланцюгів постачання означає зниження ризику того, що зовнішні політичні зміни — зокрема погіршення відносин із Китаєм — можуть перекрити доступ до критично важливих оборонних компонентів. Україна відіграє тут важливу роль як платформа для friend-shoring — перенесення виробництва й постачання до дружніх, політично надійних країн: вона дає змогу локалізувати виробництво та випробовувати тактику й озброєння в бойових умовах, що безпосередньо зміцнює оборонну автономність і стійкість ЄС та НАТО.
Наприклад, Європейська програма оборонної промисловості (EDIP), яку узгодили в жовтні 2025 року, створює для України унікальне вікно можливостей для глибшої інтеграції до європейської оборонно-промислової екосистеми. Програма передбачає участь України у спільних оборонних проєктах Європейського Союзу та виділяє до €300 млн через Інструмент підтримки України (USI) на модернізацію української оборонної промисловості та розвиток партнерств із компаніями держав — членів ЄС. Обмеження на використання компонентів із третіх країн, що не є асоційованими (не більше ніж 35%), робить Україну природною платформою для локалізації виробництва та перенесення оборонного виробництва до дружніх країн. Отже, інвестиції в українське оборонне виробництво не лише зміцнюють спроможності України, а й зменшують довгострокове навантаження на перевантажені європейські виробничі лінії, знижують логістичні ризики та посилюють стратегічну автономність і стійкість ЄС і НАТО.
Іноземні партнерства також розширюють технологічні та промислові спроможності України. Спільні підприємства з великими міжнародними підрядниками — як-от реєстрація співпраці між Укроборонпромом і Thales для розроблення передових технологій протиповітряної оборони, радіолокації та радіоелектронної боротьби — сприяють переданню найсучасніших ноу-хау вітчизняному сектору. Серед інших прикладів співпраці — спільне підприємство Rheinmetall та АТ «Українська оборонна промисловість» у Києві, створене для виробництва й технічного обслуговування військової техніки та систем. Здатність України задовольняти близько 60% своїх потреб в озброєнні ґрунтується на поєднанні внутрішнього промислового потенціалу, стратегічних інвестицій у дослідження і розробки та цільової міжнародної співпраці, а не лише на структурі закупівель.
Щоб забезпечити приплив інвестицій в українську оборонну промисловість, уможливити розвиток технологій і розширення внутрішніх виробничих спроможностей, раніше цього року уряд запустив програму контрольованого експорту озброєнь. У 2025 році прогнозована потужність перевищує $35 млрд, тоді як фактичні державні закупівельні контракти становлять лише $12–12,5 млрд. За даними Ради національної безпеки і оборони України, у 2026 році загальна потужність української оборонної промисловості може перевищити $60 млрд.
За нинішнього надлишку пропозиції на рівні приблизно 55-60%країна планує виходити на ринки Європи, США, Близького Сходу й Північної Африки, щоб створити фінансовий потік для масштабування та зниження виробничих витрат. Крім того, надходження до державного бюджету могли б підтримати подальшу модернізацію оборонної сфери та поточні оборонні видатки як механізм опори на власні сили. Реінвестуючи як у внутрішнє виробництво, так і у вибіркові закордонні закупівлі спроможностей, яких Україна не має, країна могла б заповнити прогалини у спроможностях, зміцнити свою промислову базу й створити сталий довгостроковий механізм фінансування національної безпеки та підтримки економічного зростання. Водночас українська оборонна промисловість передбачила ці ризики та завчасно сформувала запаси ключових матеріалів, зокрема магнітів та інших компонентів, що дало вітчизняним компаніям змогу підтримувати й нарощувати виробництво безпілотників навіть за глобальних перебоїв у постачанні та сприяло здатності країни серійно виробляти комплектувальні. Натомість запроваджені Китаєм у 2025 році експортні обмеження спричинили гострий дефіцит і порушили роботу виробничих ліній у європейському автомобільному та промисловому секторах, підкресливши залежність континенту від імпорту, а не від власних спроможностей.
Проте галузь занепокоєна правовими обмеженнями на експорт оборонної продукції, особливо до ЄС і США, а тому розглядає «політично дружні» країни з меншими бюрократичними перепонами, зокрема балканські, близькосхідні, північноафриканські та латиноамериканські держави. Інші компанії прагнуть створювати виробничі потужності в ЄС: наприклад, FirePoint — у Данії, а Skyeton — у Словаччині, Данії та Великій Британії після залучення €10 млн іноземних інвестицій. Fire Point відкриває в Данії виробничий об’єкт для виготовлення таких компонентів, як тверде ракетне паливо.
Паралельно західні оборонні й технологічні компанії, присутні в Україні, переймають фронтовий досвід і масштабують діяльність, створюючи переконливі репутаційні та комерційні аргументи на користь поглиблення співпраці. Ця динаміка формує позитивний образ: західні й українські компанії спільно працюють над передовими системами, перевіреними в бойових умовах конфлікту високої інтенсивності. Українські морські дрони та безпілотні морські системи — зокрема ті, які використовують для протидії російським військово-морським силам у Чорному морі, — привертають увагу країн НАТО завдяки своїй ефективності й можуть бути адаптовані до таких завдань, як патрулювання у Північному морі чи арктичних регіонах, де автономні системи набувають дедалі більшого значення як для оборони, так і для комерційної безпеки на морі. Українська індустрія безпілотників здобула світове визнання завдяки виробництву 4 мільйонів безпілотних літальних апаратів у 2025 році.
Механізми міжнародної фінансової допомоги стали рятівним колом для бюджету України, який зазнав надзвичайного навантаження через потрясіння, спричинені російським вторгненням. МВФ є третім за величиною кредитором Українипісля США та ЄС. Із 2023 року виснажена економіка України отримує підтримку завдяки кредитній програмі Механізму розширеного фінансування (EFF) на 2023-2027 роки, яка має надати Києву $15,6 млрд для підтримки бюджету протягом чотирьох років. Більшість цих коштів уже виплачено.
У вересні 2025 року МВФ визначив, що Україні, ймовірно, знадобиться на $20 млрд більше, ніж нині прогнозує Київ. За прогнозами, загальний дефіцит фінансування у 2026-2029 роках сягне $136,5 млрд. Нині Україна веде переговори про нову програму на 2026–2029 роки обсягом $8 млрд, однак обумовленість механізму фінансування вимагає від країни продемонструвати поступ у мобілізації більших внутрішніх доходів, стримуванні державних видатків і вдосконаленні фіскального врядування. Наприклад, МВФ закликає Київ підвищити внутрішні податки до 30%, проте досі Київ не наважувався на цей крок. Очікується також, що Україна скоротить тіньову економіку, яка нині становить до 30% ВВП.
Одне з найбільших занепокоєнь МВФ наразі полягає в тому, що до 2027 року борг України може стати нестійким, особливо з огляду на затримки міжнародної донорської допомоги, які створюють додатковий тиск на виконання бюджету. МВФ і надалі наголошує на потребі України завершити реалізацію стратегії реструктуризації боргу. Щодо майбутнього фінансування, Фонд очікує, що Україна завершить реформу системи управління публічними інвестиціями (PIM), важливу для забезпечення прозорого розподілу коштів на відбудову.
Однією з найважливіших структур, життєво необхідних для підтримання українського бюджету, є ініціатива G7 із надання позик Extraordinary Revenue Acceleration (ERA), запущена в жовтні 2024 року для надання Україні позик на $50 млрд, які погашатимуться коштом надприбуткових доходів від знерухомлених російських активів, у межах Механізму кредитного співробітництва для України. Станом на 2025 рік позики ERA становлять 69% усіх джерел фінансування дефіциту державного бюджету з 2022 року; обсяг уже виплачених коштів сягнув $33 млрд, а решту мають перерахувати до грудня 2027 року. ЄС як головний донор уже надав Україні весь обіцяний обсяг позик — €18,1 млрд — за винятковою програмою макрофінансової допомоги (MFA) Європейської комісії для України. Щодо обумовленості цього механізму, програма MFA передбачає політичні умови, узгоджені з Ukraine Facility, зокрема з Планом України. Тим часом у грудні 2024 року США виплатили за цим механізмом приблизно $20 млрд у вигляді позик.
Станом на листопад 2025 року загальний обсяг допомоги ЄС Україні, наданої з 2022 року, сягнув €187,3 млрд, зокрема понад €85,6 млрд макрофінансової допомоги, бюджетної підтримки, гуманітарної та надзвичайної допомоги, наданої або гарантованої бюджетом ЄС, а також €3,7 млрд доходів від знерухомлених російських активів.
Започаткований у 2023 році інструмент Ukraine Facility є взірцем механізму фінансової підтримки «реформи в обмін на фінансування» для забезпечення макроекономічної стабільності та інституційної стійкості. ЄС зобов’язався надати €50 млрд у формі безповоротних грантів і гарантій (€17 млрд) та позик (€33 млрд), які мають бути виплачені до 2027 року. Кожна виплата обумовлена впровадженням реформ, спрямованих на утвердження верховенства права, боротьбу з корупцією, підвищення прозорості та дотримання вимог процесу інтеграції до ЄС. У серпні 2025 року Україна виконала лише 13 із 15 індикаторів реформ і внаслідок цього отримала частковий транш від ЄС. Врахувавши власні помилки, Україна виконала всі зобов’язання й вчасно отримала транш за листопад 2025 року.
У межах пропозиції щодо бюджету на 2028–2034 роки ЄС планує створити Резерв для України обсягом €100 млрд , що можуть бути мобілізовані для потреб України. Цю програму розглядають як продовження Ukraine Facility; вона засвідчує глибоку інтеграцію України у фінансовий порядок денний ЄС, однак це також означає, що членство України в ЄС навряд чи стане реальністю раніше 2034 року. Брюссель прагне надати пріоритет довгостроковому фінансуванню для забезпечення макроекономічної стійкості України, реконструкції та модернізації інфраструктури, а також подальших реформ врядування, державного управління, верховенства права, правосуддя й антикорупційної політики.
Вашингтон надає пріоритет інвестиціям у повоєнну відбудову, оголосивши Американсько-український інвестиційний фонд відбудови повністю готовим до роботи та готовим здійснити перші інвестиції у 2026 році. Обидві сторони зобов’язалися надати $150 млн для залучення значних приватних капіталовкладень у проєкти в Україні. Цей інструмент передбачає цільове фінансування та інструменти зниження ризиків для стратегічних галузей, зокрема видобувної та енергетичної. Як командитне товариство на паритетній основі 50:50, фонд не надає жодній із країн переважного права голосу, а всі рішення ухвалюватиме Рада, до складу якої входять троє українських і троє американських членів. За словами Стіва Віткоффа, BlackRock, найбільшу у світі компанію з управління активами, обрано радником Міжнародної фінансової корпорації розвитку США щодо розподілу коштів. Уряд України також працює над приведенням національного законодавства у відповідність до вимог угоди, особливо в частині видобувного сектору. Такий механізм може закласти основу довгострокового економічного партнерства між двома країнами через цільові інвестиції у природні ресурси України та енергетичну інфраструктуру задля підтримки промислового розвитку країни.
У межах Американсько-українського інвестиційного фонду вже запущено кілька перших проєктів, що свідчить про зростання міжнародного інтересу до стратегічних галузей України. Серед них літієвий проєкт на ділянці «Добра» вирізняється як безпрецедентна можливість для України. Компанію Dobra Lithium Holdings JV, LLC обрано для розроблення родовища й перероблення металічних корисних копалин на ділянці «Добра». Серед її акціонерів — TechMet, яку підтримують Міжнародна фінансова корпорація розвитку США, суверенний фонд добробуту Катару та нідерландський інвестор у чисту енергетику Mercuria Clean Energy Investments, а також The Rock Holdings, що належить американському бізнесмену й філантропу Рональду Лаудеру. Умови конкурсу передбачають значний мінімальний гарантований обсяг інвестицій — USD 179 млн. У разі успішного промислового запуску видобувно-переробного комплексу загальний обсяг інвестицій може перевищити USD 0,5 млрд, що підкреслює масштаб проєкту та його потенційний економічний вплив. Цей проєкт відкриває цілком нові можливості в надзвичайно складній і конкурентній галузі та дає змогу інтегруватися у глобальні ланцюги постачання.
Ще одна нещодавно анонсована Президентом Зеленським ініціатива — план підписати угоду на $800 млрд зі США в Давосі наприкінці січня. Пакет має на меті мобілізувати державні та приватні інвестиції для сприяння відновленню України й обіцяє зміцнити економічну співпрацю між США та Україною, заклавши підґрунтя для більшої зацікавленості США в повоєнних безпеці та стабільності України. За словами Зеленського, Україна сподівається розробити «дорожню карту процвітання», яка, зокрема, буде спрямована на розв’язання демографічних проблем через повернення біженців і створення робочих місць для забезпечення відновлення та економічного розвитку країни.
Обсяг міжнародного фінансування інвестицій у відбудову України обмежений і значною мірою залежить від політичної волі окремих держав і міжнародних організацій. Саме тому мобілізація приватного капіталу має стати довгостроковим пріоритетом для забезпечення сталого відновлення. Приватний сектор особливо вразливий до воєнних ризиків, як-от непередбачувана безпекова ситуація, регуляторна нестабільність і загроза фізичного пошкодження активів. Ukraine Facility, а також міжнародні інституції розвитку різних держав ЄС і G7 уже мають механізми надання приватному сектору позик за зниженими ставками та гарантій. До пріоритетних галузей часто належать енергетика (з акцентом на відновлюваних джерелах), критична інфраструктура, сільське господарство, транспорт, житло, товари подвійного призначення, цифрова трансформація та промислова модернізація.
До ключових міжнародних гарантів належать:
Інвестиції у повоєнне відновлення України залежатимуть від комплексної архітектури розподілу ризиків, що охоплює страхування політичних і воєнних ризиків, суверенні й багатосторонні гарантії, капітал першого збитку, пільгове фінансування та спільне інвестування міжнародних фінансових установ і установ фінансування розвитку. Такі механізми мають спільно створювати й фінансувати Україна, ЄС і міжнародні фінансові установи, щоб стимулювати приплив приватного капіталу, зменшити сприйняття ризику та прискорити масштабну відбудову.
Для безперебійної реалізації та збереження довіри донорів Україні потрібно вдосконалити управління публічними фінансами, посилити антикорупційні інституції, підвищити прозорість закупівель та управління активами, а також запровадити незалежні механізми аудиту й звітності, узгоджені зі стандартами ЄС і міжнародними стандартами.
Міжнародні партнери України певною мірою погодилися на підвищені ризики з огляду на екзистенційні виклики безпеці країни та необхідність зберігати безперервну підтримку в умовах російської агресії. Однак довгострокові зусилля з відбудови та відновлення потребують такої системи врядування, у якій ризики нецільового використання коштів системно знижують, а не толерують. Без надійних запобіжників масштабне фінансування відбудови неможливо використовувати ефективно й стало. Позитивним є те, що експерти наголошують, що нинішня система закупівель є унікальним правовим гібридом, який поєднує базові стандарти ЄС та інфраструктуру доброчесності електронної системи Prozorro[1] , яка досі демонструє надійність і ефективність у підвищенні прозорості закупівель. Крім того, Prozorro та реформи у сфері закупівель досягли рівня відповідності стандартам ОЕСР, що посилює прозорість і рівний доступ до укладання контрактів.
У цьому контексті іноземні партнери відіграють важливу роль у посиленні підзвітності, послідовно висуваючи вимоги щодо прозорості, нагляду та інституційної незалежності. Міжнародні механізми моніторингу разом із ширшим доступом громадянського суспільства та незалежних експертів до наглядових і консультативних органів ключових установ уже довели свою ефективність у підвищенні прозорості та зміцненні міжнародної довіри до України. Незалежність наглядових органів і комплектування їх професійними кадрами мають вирішальне значення для збереження прогресу інституційної реформи та просування євроінтеграційних прагнень України.
[1] Prozorro — центральна електронна система публічних закупівель України. Вона надає відкритий доступ до всієї інформації, пов’язаної із закупівлями, зокрема до оголошень, поданих пропозицій, рішень замовників, договорів, роз’яснень і скарг. Ця система допомагає забезпечити громадський нагляд і створює рівні умови для вітчизняних та іноземних учасників.
Незалежно від подальшого перебігу війни, Україні буде потрібне довгострокове фінансування, щоб покрити дефіцит бюджету, підтримувати високий рівень оборонних витрат і продовжувати впровадження реформ. За оцінками незалежних багатосторонніх інституцій, потреби у фінансуванні є надзвичайно великими — МВФ прогнозує, що впродовж найближчих років для функціонування економіки й надання публічних послуг знадобляться десятки мільярдів доларів зовнішнього фінансування. Лише видатки на оборону та внутрішню безпеку оцінювали приблизно у чверть ВВП в останніх бюджетних планах, що спричиняє значні дефіцити й стрімке зростання державного боргу, а отже, потребуватиме сталої зовнішньої підтримки. Водночас нові механізми фінансування необхідно розробляти відповідно до зобов’язань України, щоб забезпечити послідовне впровадження реформ у сфері врядування та прозорості, яких вимагають міжнародні організації, G7 і ЄС.
Крім того, щоб забезпечити продовження реформ, зміцнити довіру до України та залучити довгострокове іноземне фінансування, Україна має визначити цілі відбудови, модернізації та розвитку в кожному критично важливому секторі, зокрема в енергетиці та критичній інфраструктурі, оборонній промисловості, сільському господарстві, соціальних послугах, а також у ширших заходах із відновлення. Структуроване планування дасть іноземним партнерам змогу планувати розподіл коштів відповідно до потреб України й водночас зобов’яже країну виконувати власні плани. Поєднання надання фінансування з постійним наглядом, перевірками дотримання вимог і прозорістю посилить підзвітність і дисципліну реформ та узгодить поступ України з очікуваннями її міжнародних партнерів.
Цей підхід уже втілюється через різні інституційні механізми та багатосторонні заходи. Наприклад, на Конференції з відновлення України 2025 року в Римі міжнародні фінансові установи й донори зобов’язалися надати понад €10 млрд на підтримку відбудови України, а угоди ЄС на суму €2,3 млрд , як очікується, дадуть змогу залучити до €10 млрд інвестицій у житло, лікарні, енергетику, транспорт і промисловість.
Задля об’єднання зусиль Україна та держави-члени ЄС започаткували проєкт EU4Reconstruction вартістю €37 млн під керівництвом GIZ, Expertise France, Міністерства закордонних справ Данії та Центрального агентства управління проєктами Литви (CPVA). Ця ініціатива є взірцевою моделлю міжнародної координації проєктів відбудови з акцентом на реформах, прозорості та зеленому відновленні: вона об’єднує міжнародних партнерів і закладає підґрунтя для сталого відновлення та довгострокового розвитку країни.
Роль Європи як стратегічного партнера, що розширює можливості України, є ключовою для забезпечення сталої фінансової допомоги, переконливого поступу реформ і чіткого шляху до довгострокової політичної та економічної інтеграції. Стабільність, стійкість і розвиток України мають вирішальне значення для безпеки та стабільності східного кордону ЄС. Тому в інтересах ЄС поєднувати фінансові зобов’язання з жорсткішою обумовленістю допомоги Україні.
Хоча дискусії в ЄС щодо правомірності використання заморожених російських активів для фінансування підтримки України цілком зрозумілі, затримки та політичні розбіжності посилили критичний тиск на бюджетне планування Києва на 2026 рік, зокрема створили ризики для фінансування оборони, соціальних послуг і життєво важливих функцій держави. Щоб розв’язати цю проблему, у грудні 2025 року європейські лідери погодилися надати Україні €90 млрд через Позику на підтримку України на 2026–2027 роки, структуровану як позику з обмеженим правом регресу, забезпечену ринковими запозиченнями ЄС і резервом бюджетних можливостей ЄС; її погашення пов’язане з майбутніми репараціями та знерухомленими російськими активами, щойно їх можна буде використати відповідно до міжнародного права. Дві третини цього пакета (близько €60 млрд) призначено для військової та оборонної підтримки, а приблизно €30 млрд — для загальної бюджетної підтримки, необхідної для функціонування держави.
Якби партнери України раніше погодили ширший механізм фінансування репарацій безпосередньо на основі заморожених суверенних активів Росії (їх оцінюють приблизно у €210 млрд), це могло б зменшити як процедурні затримки, так і бюджетний дефіцит. Утім, нинішня Позика на підтримку покликана відвернути неминучу кризу ліквідності та забезпечити безперервне фінансування оборонного виробництва й потреб фронту.
У пов’язаних із цим дискусіях щодо фіскального планування українські посадовці наголошували на масштабі фінансових потреб, пов’язаних як із безпекою, так і з відновленням. Віцепрем’єр-міністр Тарас Качка зазначив, що утримання Збройних Сил України на нинішньому рівні чисельності та спроможностей може коштувати до $700 млрд протягом наступних десяти років тривалого конфлікту. Водночас, за оцінками Світового банку та партнерських установ, Україні знадобиться приблизно $524 млрд на відбудову та відновлення протягом наступного десятиліття. Сукупно ці цифри свідчать, що довгострокові стабільність і стійкість України залежатимуть від узгодженого поєднання сталої фінансової підтримки та надійних гарантій безпеки від міжнародних партнерів, зокрема ЄС.
Інституційна фрагментація залишається для України постійним структурним викликом, що найвиразніше проявляється у слабкій координації між міністерствами та центральними органами виконавчої влади. Хоча від 2014 року Україна провела низку реформ у сфері врядування та державного управління, повноваження щодо ухвалення рішень і далі залишаються розпорошеними між міністерствами, чиї мандати перетинаються, межі відповідальності є нечіткими, а механізми ефективної горизонтальної координації — обмеженими.
Часті реорганізації міністерств і зміни їхніх мандатів — нерідко необґрунтовані — свідчать про нестабільність і неузгодженість сфер відповідальності міністерств, що призводить до плутанини в розподілі обов’язків і дестабілізує їхню повсякденну роботу. Наприклад, економічна, енергетична, оборонна та інфраструктурна політики часто перетинаються, однак координація між Міністерством економіки, довкілля та сільського господарства, Міністерством енергетики, Міністерством оборони та Міністерством інфраструктури історично була ситуативною, а не інституціоналізованою.
У нещодавній доповіді Антикризового штабу зі стійкості економіки в умовах воєнного стану наголошено, що слабка координація між профільними міністерствами й недостатній рівень стратегічного планування призводять до відсутності ефективної промислової та монетарної політики. Це особливо небезпечно під час війни, коли обмежені ресурси та потреба у швидкому й ефективному ухваленні рішень мають бути важливішими за політичні цілі перерозподілу сфер відповідальності між міністерствами.
Обмежена координація на рівні всього уряду також становить виклик для інтеграції до ЄС через відсутність ефективної системи міжвідомчого планування, виконання, моніторингу та звітування щодо виконання інтеграційних зобов’язань.
Чотири роки повномасштабної війни в Україні глибоко позначилися на суспільстві: поки Україна бореться за кожен клаптик своєї території, поступово наростає втома від війни, що впливає на суспільні настрої та соціальну стійкість. Суспільна згуртованість була одним із головних чинників, які допомогли зберегти національну стійкість і зупинити наступ російських військ у 2022 році. Однак затяжний характер війни, економічні труднощі, удари по критичній інфраструктурі та відключення електроенергії, мобілізація й надмірний тиск Росії послаблюють віру суспільства в позитивний результат війни. Згідно з даними Gallup, наведеними в опитуванні за серпень 2025 року, 69% населення вважають, що Україна має прагнути до переговорів про завершення війни. Водночас суспільство пильно стежить за змінами в міжнародному контексті, чинить опір поспішним компромісам і демонструє зріле ставлення до перспектив миру, оцінюючи пропозиції не через емоції, а крізь призму довгострокової безпеки. Три чверті респондентів виступають проти плану, що передбачає відведення військ із Донбасу, обмеження для збройних сил і відсутність конкретних гарантій безпеки, тоді як 63% українців готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно.
Українці також визнають важливість ролі ЄС і США в переговорах, хоча суспільне сприйняття нинішнього політичного курсу США щодо України є доволі критичним: 73% населення негативно ставляться до керівництва США. Утім, збереження партнерських відносин із ключовими західними партнерами є життєво важливим для виживання України, і уряд має прагнути збалансувати ключові інтереси та червоні лінії України на переговорах із баченням Заходу щодо того, як має завершитися війна. Довгострокове узгодження курсу України зі США, Великою Британією та ЄС — єдиний шлях для країни зберегти іноземну допомогу й забезпечити політичну підтримку та повоєнні інвестиції у відбудову.
Safeguarding democracy and institutions in Ukraine represent another key challenge that a war-torn country has to navigate. Key branches of power, civil society, local authorities, and media have demonstrated a significant level of resilience as the war began in 2022. However, as the full-scale invasion war is about to enter its fifth year, public trust has been gradually eroding while the elections and a comprehensive upgrade of institutions is being indefinitely postponed until after a ceasefire. While the restrictions imposed as a result of martial law are mostly objective, only 19% of the public expresses trust to Verkhovna Rada (Parliament of Ukraine) and 33% – to the Government of Ukraine. In contrast, the President of Ukraine still enjoys 62% of complete or partial trust, which can primarily be attributed to active work on the international arena.
Як центральний законодавчий орган, парламент України (Верховна Рада) і далі відіграє формально легітимну та міжнародно визнану роль у системі врядування, зокрема під час війни. Ані міжнародні партнери України, ані зовнішні суб’єкти не ставили під сумнів юридичну легітимність Верховної Ради як інституції. Однак умови воєнного часу змінили функціонування парламентської демократії у спосіб, що викликає занепокоєння щодо суспільної довіри, інституційного балансу та якості демократичного врядування.
Хоча окремі законодавчі ініціативи було відкладено через безпекові обмеження та пріоритетність врядування в умовах війни, сама собою ця затримка не підриває легітимності парламенту. Значно серйознішим викликом є звуження простору для змістовних парламентських дебатів, обмежені можливості впливу опозиції та ширша концентрація повноважень з ухвалення рішень у виконавчій гілці влади.
Одним із джерел легітимності та суспільної згуртованості під час війни й після завершення бойових дій є модель демократії «знизу вгору» демократії. Опитування, проведені Центром Разумкова, свідчать, що довіра до місцевої влади зазвичай на 2-3 позиції вища, ніж довіра до парламенту/уряду. Саме громади першими реагують на атаки, приймають внутрішньо переміщених осіб і відновлюють критичну інфраструктуру. Децентралізація дає змогу гнучко управляти ресурсами, не чекаючи вказівок згори. Однак через війну реформа децентралізації значною мірою призупинилася, оскільки безпекові міркування та врядування в умовах надзвичайної ситуації цілком зрозуміло змістили пріоритети в бік централізації. У перспективі другий етап децентралізації матиме вирішальне значення для відновлення України та її інтеграції до ЄС і потребуватиме значної підтримки Заходу. Зміцнення інституту префектів, уточнення відносин між центром і регіонами та надання регіонам як ресурсів, так і механізмів підзвітності становлять серйозний і складний порядок денний реформ із довгостроковими наслідками для спроможності та стійкості держави.
Критично важливим викликом стане управління переходом від врядування воєнного часу до демократичної нормальності. Що довше відкладаються вибори та інституційне оновлення, то вищим стає ризик політичної фрагментації, зниження довіри й оскарження легітимності після досягнення припинення вогню. Завчасна підготовка правових, адміністративних і політичних дорожніх карт для виборів після війни та інституційного оновлення буде необхідною, щоб забезпечити швидке відновлення демократії, а не тривалий вакуум легітимності. Центральна виборча комісія України стикається зі значними викликами, які передусім полягають у забезпеченні права окремих груп громадян на участь у виборах. Станом на 2025 рік, за оцінками, 3.7–3.8 мільйона людей є внутрішньо переміщеними в межах України, а близько 6.9–7.0 мільйона українських біженців залишаються за кордоном. Разом ці групи становлять приблизно 26–27% довоєнного населення України — значну частку, яку Центральна виборча комісія мала б врахувати, забезпечуючи участь у виборах і реалізацію виборчих прав переміщених осіб. Крім того, відсутність точних і актуальних даних про фактичне місце проживання переміщених осіб створює для Центральної виборчої комісії додатковий виклик, розв’язанням якого вона має почати займатися вже зараз, щоб забезпечити ефективний розподіл коштів і ресурсів та створити безпечні й доступні умови для майбутніх виборів. У країні також немає законодавчої бази для виборів після припинення вогню, яка б враховувала територіальні зміни та зміни виборчих округів, участь чинних військовослужбовців, а також порядок голосування внутрішньо переміщених осіб і громадян за кордоном.
За оцінками ООН, населення України скоротилося на 10 мільйонів, або приблизно на чверть, із лютого 2022 року. Дефіцит робочої сили та відтік мізків загрожують уповільнити темпи відбудови, особливо у промисловості, інфраструктурі, медицині й освіті. Світовий банк зазначає, що брак людського капіталу є одним із ключових ризиків для повоєнного відновлення та розвитку України. Однією з головних проблем є звуження податкової бази, що означає зменшення бюджетних надходжень на тлі зростання видатків на оборону, соціальні послуги й обслуговування боргу. Повоєнні інвестиції будуть можливими лише за наявності потужного людського капіталу. Крім того, підтримка зайнятості, реінтеграції та політики розвитку людського капіталу потребуватиме менших витрат, ніж покриття хронічних бюджетних дефіцитів у майбутньому.
МВФ і ЄС безпосередньо пов’язують середньострокову фіскальну та боргову стійкість України з поверненням населення працездатного віку й зростанням продуктивності. Успішні практики ЄС і МОМ уже застосовують для підтримки програм добровільного повернення українців з-за кордону та їхньої реінтеграції в Україні. Наприклад, спільну ініціативу Skills4Recovery (програму перекваліфікації, спрямовану на галузі з дефіцитом робочої сили) фінансують ЄС, Німеччина, Польща та Естонія. Одна з перспективних ідей на майбутнє — пов’язати частину макрофінансової допомоги ЄС із рівнем зайнятості, поверненням населення та участю жінок і ветеранів у ринку праці. Зміцнення людського капіталу України допоможе знизити ризик її подальшої економічної залежності від донорської допомоги.
Станом на 2025 рік чисельність Збройних Сил України становить приблизно 880,000 військовослужбовців. Питання їхньої реінтеграції в суспільство стане ще гострішим після завершення бойових дій. Після завершення служби працевлаштування військовослужбовців є ключовим чинником забезпечення соціальної стабільності. Без ефективної інтеграції в суспільство ветерани стикаються з ризиками ізоляції, психологічних проблем і соціальної напруженості.63.3% ветеранів вважають повернення до роботи складним процесом, а станом на травень 2025 року 41.3% ветеранів не повернулися на свої попередні робочі місця. Серед основних причин — фізичні та психологічні наслідки війни (36.3%), невідповідність між потребами цивільного ринку та навичками ветеранів (25.5%), а також дискримінація і стигматизація (23.3%).
Опитані військовослужбовці, які повернулися до цивільного життя, називають низку інструментів, здатних полегшити їхню інтеграцію в суспільство. Доступні робочі місця — це інструмент, якому віддають перевагу 46.8% ветеранів. Підтримка ветеранського підприємництва в Україні зростає, зокрема завдяки державним програмам, як-от Український ветеранський фонд, який інвестував приблизно$16 млн у ветеранський бізнес із 2022 року. ЄС у партнерстві з МОМ і Міністерством у справах ветеранів реалізує програми , що поєднують бізнес-навчання, наставництво та гранти для підтримки розвитку ветеранських підприємств. Водночас комерційні банки, як-от UKRSIBBANK, у співпраці з ЄБРР пропонують кредити із частковою компенсацією, що дає ветеранам змогу придбати обладнання або технології для розширення свого бізнесу. Ці механізми підтримки сприяють економічній реінтеграції ветеранів, розвитку динамічного цивільного бізнес-середовища та зміцненню громадянського суспільства в Україні.
One of the ways to improve reintegration strategies is through the transfer of know-how on veteran employment policies from Western countries. For instance, the U.S. offers tax credits for employers who hire veterans while the UK evaluates companies based on fair treatment of veterans. Another tool for integrating military personnel is professional retraining. In this regard, Ukraine needs funding for retraining programs similar to the model of EU skills & reskilling programs to ensure rapid integration of veterans into civilian sectors. Other tools in demand are psychological support and integration programs for people with disabilities. With the Western assistance, Ukraine should also seek to build a system where psychological assistance is available at the community and family medicine level. An example of such an initiative is the Mental Health Gap Action Programme, which trains non-specialists in primary psychological care with the support of WHO. Another example is the Swiss-funded “Mental Health for Ukraine” project and USAID's active support for the First Lady's “How are you?” initiative. The idea of creating Veteran Development Centers based on the U.S. model, where psychological support is integrated with career counseling. Ukraine needs not only prostheses themselves, but also transfer of technology (localization of bionic prosthesis production in Ukraine) and funding for training programs for prosthetists and physical therapists. Western donors are already investing in Centers of Excellence in Rehabilitation but these models need to be scaled up to the regions. A successful example of how Western endowments help injured veterans adapt to new realities is the Superhumans Center located in the Lviv region. It is funded with the support of The Howard G. Buffett Foundation (the U.S.) and UNBROKEN – a national rehabilitation center actively supported by the German government (GIZ) and sister cities (e.g., Freiburg).
Одним із постійних викликів урядування у воєнний час є зростання ролі військових у політичних процесах і процесах ухвалення рішень. У багатьох країнах, залучених до тривалої війни, збройні сили здобувають значну суспільну довіру та помітність, що після завершення війни може трансформуватися в посилення впливу на політичні рішення, а в деяких випадках — і на результати виборів. Така динаміка порушує важливі питання щодо належного балансу між цивільними та військовими ролями в майбутньому ухваленні політичних рішень. Зокрема, 19.1% українців готові проголосувати за Валерія Залужного, колишнього Головнокомандувача Збройних Сил України, а 5.1% — за Кирила Буданова, колишнього начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України, якщо вони вирішать балотуватися на наступних президентських виборах.
Перехід військових лідерів воєнного часу в політику може відбуватися за різними траєкторіями — від стабільної демократичної інтеграції за дієвого цивільного нагляду до менш бажаних сценаріїв. Це підкреслює важливість збереження цивільного контролю та інституційних стримувань і противаг як під час війни, так і після неї. Водночас наведені вище цифри однозначно свідчать про низьку суспільну підтримку військових лідерів на політичних посадах. Чітке розмежування військової влади та політичного керівництва матиме вирішальне значення для збереження демократичного врядування й досягнення довгострокових цілей України у сфері реформ та європейської інтеграції.
Суспільна фрагментація послаблює стійкість України до російських операцій і знижує ефективність інвестицій партнерів у її розвиток. Від початку повномасштабного вторгнення понад 3 мільйони громадян виїхали з України й не повернулися. Багато з них дедалі більше втрачають зв’язок із політичними, суспільними та економічними процесами всередині країни, а часом стикаються з неприязню чи стигматизацією з боку тих, хто залишився.
Водночас громадяни, які залишилися в Україні, і далі живуть під постійним тиском війни, зокрема зазнають ракетних ударів, атак безпілотників, тривалих відключень електроенергії та інших порушень повсякденного життя. Відмінність між цими життєвими досвідами поглибила взаємне нерозуміння й посилила суспільні розколи, створивши протиставлення, яке ускладнює національну згуртованість у час, коли єдність залишається критично важливою складовою стійкості України та її довгострокового відновлення. Партнери України можуть заохочувати українських біженців до повернення, інвестуючи у створення сприятливих умов в Україні. Призов, а отже й оборона, не можуть бути ефективними, якщо 68% громадян України (станом на липень 2025 року) не довіряють територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки — ключовим установам військового комплектування по всій країні.
Усі ці суспільні розколи підвищують імовірність тривалої нестабільності та зберігають залежність України від донорської допомоги, тоді як демографічний тиск і проблеми ринку праці ще більше обмежують виробничий потенціал країни. Унаслідок повномасштабної війни та пов’язаних із нею міграції й мобілізації Україна втратила значну частину населення працездатного віку: за оцінками, близько 40% довоєнної робочої сили працездатного віку більше не представлено на внутрішньому ринку праці, а переважна більшість роботодавців повідомляє про постійний дефіцит кадрів. У різних секторах роботодавцям у середньому бракує близько 15% працівників, що відображає як демографічні зміни, так і труднощі з підтриманням економічної активності за меншої чисельності робочої сили. Росія використовує ці суспільні проблеми для проведення психологічних операцій (ІПСО). Її головна мета — посилити поляризацію суспільства, делегітимізувати Україну як державу та вербувати українців для здійснення диверсій. Практичні кроки ЄС і міжнародних організацій мають бути спрямовані на підтримку зусиль уряду щодо «зниження напруженості» між різними групами населення. Доцільно посилити підтримку прав внутрішньо переміщених осіб, чисельність яких становила приблизно 4,6 мільйона станом на листопад 2025 року. Прикладом успішного проєкту є ініціатива Ради Європи «Внутрішнє переміщення в Україні: розробка тривалих рішень» , яка передбачає психологічне, юридичне та професійне консультування ВПО. Ще одним дієвим заходом є підтримка незалежних медіа для протидії російській пропаганді. Додатковим посиленням можуть стати безкоштовні курси з медіаграмотності для громадян України. Західні партнери разом з Україною можуть запровадити спільні механізми моніторингу мови ворожнечі та дезінформації. Це допоможе згуртувати українське суспільство для ефективної протидії ворогу та дієвої відбудови після завершення війни. Згуртоване українське суспільство є ключем до стримування російської агресії.
Через обмежені ресурси Міністерство закордонних справ України надавало пріоритет євроатлантичним партнерам на шкоду Глобальному Півдню — у тривалій війні така стратегія є нежиттєздатною. Україна має лише 11 дипломатичних представництв в Африці порівняно з 39російськими; в Азії Україна має 31 представництво, тоді як Росія — 73; у Латинській Америці Україна утримує 6 посольств проти 26російських. Економічна присутність у цих регіонах також залишається обмеженою. Наприклад, станом на 2024 рік обсяг торгівлі України з Африкою становив лише $4 млрд, тоді як Росії — близько $25 млрд.
Глобальна геополітична конкуренція посилюється, тому вкрай важливо зближувати країни Африки, Азії та Латинської Америки з демократичною спільнотою. Проблема полягає в тому, що Китай лідирує за масштабами дипломатичної присутності й економічної співпраці в Африці, Східній Азії та Тихоокеанському регіоні, тоді як Росія зберігає історичні зв’язки й залишається великим постачальником озброєнь, дестабілізуючи ситуацію в усіх трьох регіонах. Щоб підтримка України залишалася дієвою, ЄС і США мають діяти спільно з Києвом, запобігаючи утворенню вакууму, який Москва та Пекін швидко заповнили б.
Недостатня дипломатична присутність України безпосередньо знижує ефективність західних санкцій, оскільки через брак координації з Києвом багато держав сприяють їх обходу Росією. Латинська Америка часто слугує транзитним хабом для обходу санкцій, тоді як країни Центральної Азії могли б відіграти критично важливу роль у закритті лазівок. Жодна африканська країна не запровадила санкцій проти Росії, а в Азії це зробили лише шість держав, тоді як усі уряди країн Латинської Америки утрималися від такого кроку.
Ціна недостатньої представленості для формування коаліцій є високою: обмежена дипломатична присутність корелює з гіршими результатами голосувань в ООН та регіональних організаціях, де чимало держав Африки, Азії й Латинської Америки досі уникають засудження російської агресії. Росія також використовує приватні військові компанії (ПВК «Вагнер» / «Африканський корпус») як інструменти політичного впливу.
Для західних партнерів існують і значні економічні ризики. Російські та китайські інвестиції посилюють залежність від Москви й Пекіна, обмежуючи доступ Заходу до стратегічних ринків і ресурсів. Латинська Америка, наприклад, володіє одними з найбільших у світі запасів міді, 35–40% світових покладів літію, а також значними ресурсами нікелю й кобальту — критично важливої сировини для оборонного сектору, переходу до чистої енергетики та новітніх технологій.
Від початку повномасштабної війни Україна активно взялася розширювати своє представництво у світі. Зокрема, у 2023–2025 роках кількість українських дипломатичних представництв в Африці зросла з 10 до 18. У 2023 році було розроблено Комунікаційну стратегію України щодо держав Африки, яка може стати теоретичною основою для координації із західними партнерами зусиль із розширення української присутності. Однак через брак ресурсів Україні важко вибудовувати довгострокові відносини та конкурувати з країнами, що мають розгалужені торговельні, безпекові й розвідувальні мережі.
Міжнародна ізоляція Росії до припинення нею невиправданої агресивної війни проти України має бути спільною метою України й Заходу. Розширення глобальної присутності України посилює демократичні наративи та зміцнює зусилля міжнародної спільноти, спрямовані на притягнення Росії до відповідальності за її злочини. Наприклад, завдяки потужним дипломатичним зусиллям України Коста-Рика та Гватемала приєдналися до ініціативи зі створення Спеціального трибуналу.
Для розширення присутності України західним партнерам варто фінансувати операційні гранти, що дадуть змогу швидко орендувати офіси, наймати місцевий персонал і забезпечувати базову операційну спроможність. Ще одним інструментом є тимчасові відрядження, у межах яких партнери тимчасово «позичають» досвідчених дипломатів, щоб нові українські представництва від першого дня могли працювати на високому професійному рівні.
Ще одна дієва модель розширення представництва України полягає у використанні наявної інфраструктури ЄС або створенні спільних регіональних хабів у ключових місцях, як-от Ліма чи Бразиліа для Латинської Америки, Кейптаун чи Найробі для Африки, а також Сінгапур чи Нью-Делі для Азії. Європейський Союз уже застосовує подібні підходи через делегації ЄС, акредитовані в кількох країнах, регіональні торговельні та інноваційні хаби, а також спільно розміщені дипломатичні представництва, якими керують групи держав-членів, особливо в регіонах, де утримання повноцінних посольств є дорогим або складним з операційного погляду.
Спираючись на цей досвід, Україна разом із зацікавленими партнерами з ЄС могла б у пілотному форматі створити невелику кількість спільно фінансованих регіональних офісів, інтегрованих у делегації ЄС або розташованих поруч із ними. Ці хаби не замінювали б національних посольств, а діяли б як багатофункціональні платформи, що одночасно охоплюють кілька сусідніх країн. Їхній основний мандат міг би передбачати політичну взаємодію та стратегічні комунікації, сприяння торгівлі й інвестиціям (зокрема співпрацю у сфері відбудови), координацію з громадянським суспільством і аналітичними центрами, підтримку українського бізнесу та цифрових рішень за кордоном, а також співпрацю у протидії дезінформації й авторитарному впливу.
Конкретний план реалізації можна розпочати зі спільного оцінювання доцільності, яке проведуть Міністерство закордонних справ України та Європейська служба зовнішніх справ, визначивши пріоритетні регіони, правові засади спільного розміщення й механізми фінансування. Далі може відбутися пілотний етап зі створенням одного або двох регіональних хабів із чітко визначеними мандатами, обмеженим штатом і спільною логістичною підтримкою. У разі успіху модель можна поступово розширювати: це забезпечить економічно ефективний спосіб зміцнити глобальну присутність України, посилити координацію із зовнішньою діяльністю ЄС та збільшити помітність і вплив у стратегічно важливих регіонах, не перевантажуючи дипломатичні спроможності України.
Саме зараз варто посилювати присутність Заходу в регіонах, де російський вплив слабшає. Присутність Москви на Африканському континенті скоротилася, особливо після падіння режиму Асада в Сирії. Через вторгнення в Україну Росія була змушена закрити 14 дипломатичних представництв за кордоном, тоді як 16 іноземних місій припинили роботу в Росії. На саміті Росія — Африка 2019 року Москва зібрала 45 глав держав та урядів; до 2023 року кількість учасників скоротилася вдвічі. Це звуження дипломатичних зв’язків Росії дедалі більше обмежуватиме її здатність просувати власні глобальні інтереси. Через обмежені спроможності Росія також майже не представлена в ключових секторах економіки: станом на 2025 рік обсяг її торгівлі з Африкою становить лише близько $30 млрд — значно менше, ніж обсяги торгівлі Африки з Індією чи Туреччиною. Замість економічного впливу Росія покладається на ПВК «Вагнер», пропагандистські мережі та постачання озброєнь, щоб замістити присутність Заходу там, де вона послабилася. Після завершення Францією операції «Бархан» у Сахелі 2022 року такі країни, як Буркіна-Фасо, Малі та Нігер, фактично перейшли до сфери впливу Росії, хоча обмежена економічна потуга Москви й надалі стримує її довгострокові амбіції.
Африка
Африка має стратегічне значення, оскільки на неї припадає 30% світових запасів корисних копалин. Континент має 54 голоси в ООН, що особливо важливо в контексті дедалі наполегливішої політики Китаю, зокрема ризику кризи навколо Тайваню до 2027 року, та загострення суперництва між США й Китаєм. Захід має підтримувати демократичні рухи, які протистоять російському та китайському впливу, адже це дає африканським державам змогу обстоювати незалежні позиції на міжнародній арені. Росія розширює свій вплив в Африці, використовуючи політичну нестабільність у деяких країнах, тоді як Китай затягує їх у «боргову пастку». Проблемою для США в Африці залишається нерівномірність торговельних відносин через обмежену диверсифікацію та дефіцит торговельного балансу.
Ще з радянських часів Росія має розвинену дипломатичну мережу в Африці, Латинській Америці та Азії, через яку поширює свої наративи за допомогою медіа RT/Sputnik. Останніми роками ці мережі використовувалися для посилення російських меседжів про війну проти України, особливо в регіонах, які вже потерпають від економічної вразливості та політичної нестабільності. Вторгнення Росії в Україну мало непрямі, але значні побічні наслідки для продовольчої безпеки та інфляції в окремих частинах Африки, особливо в Сахелі, поглибивши наявні вразливості. Така динаміка створила сприятливіше середовище для російських операцій впливу, оскільки економічний і політичний тиск підвищує сприйнятливість до альтернативних наративів. Тому розв’язання проблем продовольчої безпеки та врядування в постраждалих регіонах має ширше стратегічне значення: воно може послабити ефективність зовнішнього інформаційного впливу та сприяти більш збалансованому міжнародному розумінню війни в Україні. Україна вже надає континенту продовольчу допомогу: Київ постачає майже 300,000 тонн продовольства через ВПП ООН за фінансування ЄС і США. Завдяки спільним зусиллям 8 мільйонів людей у 12 африканських країнах отримали допомогу від України, зокрема підтримку біженців із Малі в таборі Мбера в Мавританії.
Russia uses anti-colonial narratives to rally African partners and avoid diplomatic isolation. Ukraine and its allies should counter disinformation by supporting local media platforms and exposing Russia’s recruitment of Africans for the war and its attacks on Black Sea ports that drove up global food prices. Another way to facilitate the development of Ukrainian-African relations is to finance Ukraine-Africa summits, inviting both government officials and members of civil society. Solutions in e-governance, cybersecurity, and digital services represent another potential area of cooperation as Ukraine can export the know-how and provide training on the integration of such services into governance. governments have already engaged with Ukrainian digital transformation models: Ethiopia and Zanzibar (Tanzania) have begun creating their own state applications based on the Ukrainian Diia platform, adapting its approach to local needs. More recently, the Ministry of Digital Transformation of Ukraine and the Ukrainian Embassy conducted an online presentation of Diia for counterparts in Nigeria, highlighting the platform’s features and its potential applicability in the Nigerian context. In May 2025, Ukrainian GovTech firm Kitsoft signed a memorandum of understanding with the Pan-African Postal Union (PAPU) to support digital transformation of postal services in member countries, illustrating growing regional interest in Ukrainian digital expertise. Ukraine’s GovTech ecosystem is also being showcased globally through platforms such as Digital State UA, designed to promote Ukrainian digital innovations and facilitate collaboration with international governments and investors. These developments suggest that Ukrainian e-governance and digital services offer tangible value not only for domestic modernization but also as international cooperation tools, supporting capacity building in partner countries, enhancing global digital governance networks, and creating new opportunities for economic and technological engagement.
Одними з найпотужніших важелів впливу, які Росія використовує в Африці, є ПВК «Вагнер» та експорт озброєнь. Наприклад, 73% озброєнь Алжиру у 2018–2022 роках надійшло з Росії. За цих обставин Україна разом зі США та ЄС може запропонувати альтернативу співпраці з Росією, започаткувавши діалоги з питань безпеки в таких центрах, як Найробі та Кейптаун. Співпраця може охоплювати підготовку у сфері поліцейської діяльності, логістики та кризового реагування. З огляду на свій досвід ведення війни Україна могла б стати для Африки альтернативним партнером у сфері оборони, зокрема в експорті озброєнь. Україна, зокрема, володіє розвиненими безпілотними технологіями, включно з морськими та підводними дронами цивільного й оборонного призначення. Пріоритетними напрямами оборонної співпраці могли б стати модернізація техніки радянського зразка, підготовка персоналу та технології, пов’язані з дронами. Українські інструктори вже проводять військову підготовку для Мавританії на тлі її напружених відносин із Малі, де Москва підтримує урядові сили.
Білорусь нині намагається створити спільний з Алжиром та Оманом проєкт із виробництва комплексних NPK-добрив, просуваючи російський наратив про «справедливий багатополярний світовий порядок» і засуджуючи «західний колоніалізм». Росія повністю забезпечує потреби Алжиру в зерні. У відповідь Україна планує розширити експорт добрив до Африки та Близького Сходу через логістичний хаб у Південній Африці, а також може постачати хлорид калію, який нині імпортують переважно з Росії та Білорусі. Україна також нарощує експорт продукції металургії. Спільні програми прозорості у сфері природних ресурсів можуть звузити корупційні канали, через які Росія та Китай закріплюють свій вплив. Україна може запропонувати технологічну експертизу у видобуванні, транспортуванні та переробленні енергетичних ресурсів, тоді як ЄС може інвестувати у кліматичні проєкти , спрямовані на подолання екологічних наслідків економічної діяльності Китаю.
Латинська Америка
Beijing is now the second-largest trading partner of South America while Russian propaganda, long-standing economic ties, and a strong leftist political current amplify Moscow’s influence. China is the largest export market for Brazil, Chile, and Peru and the second largest for Argentina, Costa Rica, and Cuba, and has recently signed a Belt and Road cooperation plan with Colombia, further strengthening its role in the region’s trade and development landscape. Ukraine and its partners must coordinate efforts with local journalists, experts, and civil society actors, and expand joint student exchanges with the U.S. and the EU to promote democratic values, particularly as Cuba and Nicaragua remain under non-democratic leaders supported by Russia.
На цьому тлі Україна могла б поділитися з латиноамериканськими партнерами своїм унікальним досвідом стійкості в умовах війни, зокрема в оборонній і технологічній сферах. Ключовим пріоритетом є залучення провідних країн регіону — Бразилії, Аргентини та Мексики — і їхнє зближення із Заходом.
Азія
Багато азійських держав залишаються економічно й технологічно залежними від Китаю через інфраструктуру ініціативи «Один пояс, один шлях» (BRI), порти, цифрові системи та технології 5G. Росія й надалі експортує до регіону озброєння та енергоносії й просуває наративи про західні «подвійні стандарти» у війні проти України. Залучення України до діалогів з АСЕАН та Індо-Тихоокеанських ініціатив із фокусом на морській безпеці, протиповітряній обороні та спроможностях із протидії дронам і ракетам може запропонувати азійським державам практичні альтернативи російській зброї та навчальним програмам. Наприклад, за словами Тараса Качки, віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, Малайзія могла б стати для українських безпілотних технологій воротами на ринки АСЕАН, оскільки останніми роками військова співпраця між двома країнами посилилася. Азійським урядам також слід запропонувати варіанти уникнення елементів китайської дипломатії боргової пастки за допомогою західних інвестиційних пакетів для транспортної, портової та цифрової інфраструктури, що реалізуються на прозорих умовах. Нещодавня відмова Японії приєднатися до запропонованого ЄС плану використання заморожених російських активів на підтримку України свідчить про нагальність посилення взаємодії та лобістських зусиль у регіоні, зосереджених на Україні.
З глобальної перспективи та в нинішніх умовах переговорів між США, Росією й Україною ЄС та Україна мають поділяти спільне бачення майбутнього, у якому Україна слугуватиме передовим оборонним рубежем Європи. Взаємна вигода очевидна: ЄС зміцнює свою архітектуру безпеки та потенціал стримування, а Україна отримує довгострокові гарантії безпеки, прискорену інтеграцію та реалістичний шлях до сталої політичної й економічної стабільності.
Україна набула безпрецедентного досвіду ведення сучасної війни високої інтенсивності проти армії, яку тривалий час вважали «другою за силою у світі». Від 2022 року українські сили діяли в умовах постійної чисельної та матеріальної переваги противника, компенсуючи цей дисбаланс оперативною адаптивністю, технологічними інноваціями та зовнішньою військовою підтримкою. Станом на 2025 рік Збройні Сили України налічують приблизно 880,000 військовослужбовців порівняно з приблизно 1,13 мільйона у російській армії, тобто чисельність особового складу Росії приблизно в 1,3 раза більша. Хоча в абсолютному вимірі ця різниця може здаватися відносно невеликою, вона приховує критичну асиметрію: Росія зберігає значні мобілізаційні резерви та стратегічну глибину, тоді як людські ресурси України набагато обмеженіші. Ця асиметрія підкреслює структурні виклики, з якими стикається Україна, а не свідчить про паритет між двома силами.
Дисбаланс іще помітніший у важкій техніці. Росія має значно більший парк танків і броньованих машин — десятки тисяч одиниць на озброєнні та зберіганні. Станом на 2025 рік Росія має найбільший у Європі танковий парк, що налічує 5 750 танків , тоді як Україна має приблизно 1 114 танків, навіть з урахуванням значної військової допомоги Заходу. Подібні диспропорції існують і в інших категоріях бронетехніки, артилерійських систем та засобів далекобійного ураження. Без платформ і боєприпасів, які постачає НАТО, Україна не змогла б компенсувати ці кількісні розриви лише завдяки внутрішньому виробництву.
Попри ці обмеження, Україна продемонструвала високий рівень оперативних інновацій, застосовуючи високоточні засоби ураження, безпілотні системи, інтеграцію розвідувальних даних та асиметричну тактику, щоб компенсувати чисельну перевагу Росії. Українські сили проводили тривалі операції з завдання ударів по російській військовій інфраструктурі в глибокому тилу, зокрема по нафтопереробних заводах, складах боєприпасів, логістичних вузлах та аеродромах, послаблюючи довгострокову спроможність Росії вести війну замість того, щоб прагнути паритету сил у прямому зіткненні. Цей досвід робить Україну унікально цінним джерелом оперативних знань про сучасну війну високої інтенсивності проти противника, який має істотну матеріальну перевагу.
Україна є не лише отримувачем допомоги, а й джерелом готових до масштабування військових рішень, які можуть стати частиною оборонної промисловості Європи. Якщо на початку вторгнення країна мала лише один прототип вітчизняної гаубиці «Богдана», то до 2024 року Україна виробила більше артилерійських систем, ніж усі країни НАТО разом узяті. Україна впроваджує інновації в розробленні, застосуванні та масштабуванні різних видів озброєння. У 2024 році було розроблено клас «ракет-дронів», зокрема Palyanytsia, Peklo, Ruta та Bars. Виробництво буксируваної артилерії дешевше, простіше, а отже, швидше порівняно із самохідними установками. Якщо вантажівка виходить із ладу, її можна замінити. Такі артилерійські системи є стійкими, що знижує рівень небезпеки для їхніх розрахунків.
Ukraine has become a leading innovator in the combat use of ground-based robotic systems, using unmanned ground vehicles (UGVs) for logistics, reconnaissance, demining, and fire support. In 2024, Ukraine saw the emergence of 324 new codified developments, such as the Long Neptune rocket drone. Production began on 155 mm artillery shells and 60 mm NATO-standard mines.
Інвестиції в українські рішення, перевірені боєм, економічно та стратегічно вигідні для ЄС і НАТО: вони дають змогу інтегрувати випробувані технології в європейські виробничі ланцюги без багаторічних і дорогих циклів досліджень і розробок. Вартість виробництва й ремонту озброєнь в Україні значно нижча, ніж у країнах ЄС, а швидкість адаптації до змін на полі бою — істотно вища. Україна зможе швидко розвинути власну оборонну промисловість і зменшити залежність від імпорту критично важливих систем. Для партнерів це означатиме зниження навантаження на перевантажені європейські виробничі лінії, диверсифікацію постачання та доступ до технологій, уже оптимізованих для протидії російській тактиці. Україна та компанії з ЄС активно вивчають можливості створення спільних підприємств і локалізації європейського виробництва на території України, водночас передаючи українські технології для виробництва за кордоном. Наприклад, у лютому 2024 року Rheinmetall та український партнер підписали меморандум про створення спільного підприємства з виробництва боєприпасів в Україні. Щороку там планують виробляти шестизначну кількість 155-мм артилерійських снарядів і порохових зарядів. Rheinmetall та українське державне підприємство АТ «Українська оборонна промисловість» також створили в Києві спільне підприємство для ремонту бронетехніки з перспективою локалізації виробництва. Такі формати спільного виробництва знижують навантаження на перевантажені європейські заводи, зменшують логістичні ризики та зміцнюють стійкі оборонні ланцюги постачання в політично надійному просторі ЄС і НАТО.
Російсько-українська війна стала полігоном для випробування багатьох видів озброєнь, надавши країнам НАТО цінний досвід їх застосування в реальних бойових умовах. Здатність України швидко розгортати інноваційні технології та інтегрувати їх у традиційні бойові операції є основою її спроможності протидіяти звичайним військовим перевагам Росії в бронетехніці, артилерії та живій силі, а також у кібернетичній та гібридній сферах. Україна має найцінніший досвід у галузі безпілотних систем, радіоелектронної боротьби та розвідки. Швидкий інноваційний цикл в Україні (БПЛА, засоби протидії БПЛА, штучний інтелект, лазерна зброя) дає союзникам змогу оперативніше адаптувати власні армії, знижувати витрати на випробування й підвищувати ефективність оборонних інновацій без прямої участі у війні. Зі зростанням оперативного значення новітніх і проривних технологій (EDT) зростає і потенціал взаємовигідного обміну технологічними розробками та найкращими практиками між НАТО й Україною. Обмін оперативними даними та інноваціями, спільні випробування й співпраця з Україною у сфері досліджень і розробок істотно зменшують ризики та витрати НАТО на дослідження і розробки, скорочують цикл «від прототипу до серійного виробництва» та дають змогу від самого початку проєктувати системи, повністю сумісні зі стандартами НАТО.
Україну як передовий оборонний рубіж Європи слід розглядати як спільний безпековий проєкт, вбудований у процес інтеграції до ЄС, демократичні реформи та економічне зближення. Поза військовим виміром ця роль безпосередньо впливає на стабільність східного флангу ЄС і здатність Союзу запобігати виникненню тривалої нестабільності «сірої зони» у своєму безпосередньому сусідстві. Слабке врядування, недостатня підзвітність або надмірні поступки агресору створили б можливості для гібридних операцій Росії, особливо на прифронтових і тимчасово окупованих територіях.
Оскільки країна нині переживає надзвичайні виклики — від загальнонаціональних відключень електроенергії та безперервних ракетних і дронових атак до жорстких фіскальних обмежень і дедалі більшої втоми суспільства, — виконання цієї ролі потребує не лише військової підтримки, а й довгострокових політичних зобов’язань, інституційних реформ та цільової економічної допомоги з боку ЄС. Водночас масштаб воєнних видатків і міжнародної допомоги зумовлює потребу в суворішій системі підзвітності. Чітка обумовленість, незалежні механізми нагляду та дієвий контроль із боку парламенту й громадянського суспільства необхідні, щоб заходи врядування в умовах надзвичайної ситуації не підривали демократичні стандарти чи інституційну стійкість.
З погляду ширшої європейської безпеки пропозиції, що надають пріоритет короткостроковій деескалації через територіальні поступки, ризикують дати протилежний результат. Створення неконтрольованих або слабко керованих зон, імовірно, перетворило б їх на платформи для поновлення військового тиску, гібридного втручання та майбутньої ескалації, а не для тривалої стабільності. Ба більше, прецеденти, створені в одному регіоні, майже напевно повторювалися б в інших, збільшуючи довгострокові ризики як для України, так і для ЄС. Отже, запобігання нестабільності «сірої зони» потребує комплексного підходу, що поєднує безпекову допомогу з реформою врядування, підзвітністю та сталою участю партнерів у відновленні України й на її шляху до інтеграції.
Західні партнери мають розглядати підтримку України як подвійний виклик: забезпечувати її нагальне виживання під час війни й водночас захищати довгострокову демократичну стійкість. Для цього потрібні обумовлена фінансова допомога, стратегічні інвестиції в людський та інституційний капітал, посилення глобальної представленості й структуроване планування відбудови, яке розширює спроможності місцевих громад. Поєднуючи підтримку у сферах безпеки, врядування та розвитку, Захід може допомогти Україні вистояти у війні, запобігти демократичному відступу й закласти основи стійкого, незалежного та зорієнтованого на Європу майбутнього.
3. Shared Democratic Interests and Mutual Benefit
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
This publication was compiled with the support of the International Renaissance Foundation. It’s content is the exclusive responsibility of the authors and does not necessarily reflect the views of the International Renaissance Foundation.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
