6 хв читання
Останніми місяцями кілька країн, що межують із Росією, — зокрема Україна, Польща та держави Балтії — оголосили про намір вийти з Оттавської конвенції, яка забороняє протипіхотні міни. Цей рідкісний крок ставить під сумнів давні гуманітарні норми й порушує слушне питання: чи є такі рішення поодинокими винятками воєнного часу, чи вони вказують на ширший зсув у міжнародних режимах контролю над озброєннями?
Щоб зрозуміти контекст, у якому було створено й ухвалено Оттавську конвенцію та подібні міжнародні угоди, варто звернутися до історичних передумов. 1990-ті роки — період розпаду Радянського Союзу та завершення холодної війни — стали ключовим етапом, що поклав початок активним дискусіям про заборону протипіхотних мін. У цей період міжнародна арена перейшла від ідеологічного протистояння двох блоків до спроб виробити універсальні гуманітарні норми, спрямовані на зменшення наслідків збройних конфліктів.
Однією з найгостріших проблем того часу було широке застосування протипіхотних мін, десятки мільйонів яких залишалися в зонах конфліктів, особливо в Африці, Південно-Східній Азії та на Балканах. Наслідки їх застосування були тривалими й далекосяжними: вони спричиняли гуманітарні катастрофи та загрожували безпеці цивільного населення. Це зумовило перехід від державоцентричних підходів до безпеки до концепції безпеки людини, що стала частиною нового гуманітарного порядку денного.
Втім, конвенцію було ухвалено не лише з гуманітарних міркувань. Широке застосування протипіхотних мін завдавало значної шкоди розвитку сільського господарства, перешкоджало відбудові інфраструктури та економічній реабілітації постконфліктних регіонів. Крім того, для низки держав, особливо держав Центральної та Східної Європи (Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини та інших), приєднання до Оттавської конвенції розглядалося як демонстрація відданості демократичним і гуманітарним цінностям, що вважалося однією з політичних і репутаційних умов інтеграції до структур ЄС і НАТО.
Були також технічні міркування. Деякі держави, зокрема Німеччина, Канада, Швеція та Норвегія, дійшли висновку, що протипіхотні міни є застарілим видом зброї та можуть бути замінені сучасними технологіями, зокрема сенсорами, безпілотними системами, розвідкою й системами раннього попередження.
Однак не всі країни вважали можливим відмовитися від застосування мін. До держав, що відмовилися приєднатися до Оттавської конвенції, належать, зокрема, США, Російська Федерація, Китай, Індія та Пакистан. На їхню думку, протипіхотні міни залишаються важливим елементом оборонної стратегії, особливо в контексті безпеки кордонів або конфліктів на спірних територіях (як-от ситуація між Індією та Пакистаном у Кашмірі). Крім того, ці країни вказували на виникнення дисбалансу: відмова від мін створює військово-стратегічну асиметрію, надаючи перевагу потенційним противникам, які не обмежені подібними зобов’язаннями. Це пояснює їхню відмову брати участь у багатосторонніх угодах, що обмежують конкретні види зброї.
Розглянувши історичний контекст, варто запитати, якими є аргументи держав, що оголосили про вихід з Оттавської конвенції. Риторика й мотиви цих країн формують єдиний наратив. Головний аргумент такий: коли конвенцію підписували й ратифікували, не враховували можливості збройної агресії Російської Федерації проти європейських держав, не кажучи вже про сценарії анексії територій.
Оскільки Росія не є стороною Оттавської конвенції й систематично застосовує протипіхотні міни під час свого вторгнення в Україну, низка країн, які безпосередньо межують із Росією, не має гарантій, що таку зброю не буде застосовано проти них. Це створює асиметричну ситуацію, у якій одна сторона має потенційну тактичну перевагу завдяки засобам, забороненим для інших сторін угоди. У цьому контексті ці держави розглядають вихід з Оттавської конвенції не як відмову від своїх міжнародних гуманітарних зобов’язань, а як необхідний захід для забезпечення національної безпеки і захисту своєї територіальної цілісності та суверенітету.
Вихід з Оттавської конвенції країн на східному фланзі НАТО — це не просто тактичне коригування. Він свідчить про дедалі поширенішу думку, що наявні режими контролю над озброєннями більше не є достатніми для захисту національної безпеки в умовах високого рівня загроз. Ці кроки відображають зміну мислення: гуманітарні норми, хоч і є ідеалом, можуть бути відсунуті на другий план, коли противники діють поза тими самими правовими межами.
Раптова зміна риторики порушує логічне питання: чи може ця тенденція поширитися на інші міжнародні угоди з контролю над озброєннями? Це видається можливим, але за важливої умови. Держави-члени НАТО навряд чи вдадуться до кроків, які могли б призвести до ескалації конфлікту. Усі міжнародно-правові зобов’язання, від яких ці країни відмовляються, вони тлумачать винятково в контексті захисту власної території та зниження ризику прямого воєнного зіткнення з Російською Федерацією.
Слід наголосити, що будь-які угоди, які передбачають не лише обмеження, а й елементи наступальних дій або потенційної відплати, як-от:
навряд чи буде ухвалено. Стратегічна лінія держав, що безпосередньо межують із Росією, полягає в мінімізації ймовірності збройного конфлікту або, принаймні, у зменшенні його масштабу й наслідків. Відмова від цих конвенцій дала б прямо протилежний результат.
Втім, існують міжнародні угоди, з яких держави теоретично могли б вийти під приводом самооборони, зокрема:
Кожна з цих угод обмежує застосування певних категорій зброї, які за зміни геополітичної ситуації або посилення загроз держави можуть розглядати як інструменти оборонного стримування. Отже, з огляду на погіршення безпекової ситуації на східному фланзі Європи, не можна виключати, що питання перегляду зобов’язань за цими документами може бути винесено на порядок денний.
Хоча нещодавні виходи з Оттавської конвенції можуть видаватися поодинокими, вони викликають ширші занепокоєння щодо стійкості міжнародних режимів контролю над озброєннями в дедалі небезпечнішому світі. Країни НАТО навряд чи відмовляться від ключових угод про роззброєння без початку великого прямого конфлікту з Росією. Однак прецедент, створений державами Східної Європи, які ставлять національну оборону вище за гуманітарні норми, може спонукати до подібних рішень деінде, якщо глобальний безпековий клімат і надалі погіршуватиметься.
Глобальний ефект доміно в короткостроковій перспективі залишається малоймовірним, особливо серед держав, не залучених до активних конфліктів. Проте в регіонах із підвищеними воєнними загрозами чи асиметричною війною країни можуть почати сприймати певні договори, особливо ті, що обмежують оборонні можливості, як обмеження, а не запобіжники. У таких випадках уряди можуть переглянути угоди на кшталт Конвенції про касетні боєприпаси чи протоколів CCW або вийти з них, подаючи свої дії як необхідну адаптацію до нового середовища загроз.
Зрештою, послаблення навіть кількох норм роззброєння може підірвати всю архітектуру міжнародного гуманітарного права. У міру того як дедалі більше держав зважуватимуть стратегічну ціну правових обмежень, легітимність і дієвість глобальних стандартів контролю над озброєннями можуть поступово підриватися.
Нещодавні виходи з Оттавської конвенції ще не означають системного руйнування норм контролю над озброєннями, проте є серйозним сигналом. В умовах погіршення безпекового середовища гуманітарні принципи можуть дедалі частіше підпорядковуватися стратегічним імперативам. Прецедент, який створюють ці країни, може відкрити шлях до ширшого перегляду інших договорів у разі посилення геополітичної напруженості. Як показує історія, режими контролю над озброєннями настільки сильні, наскільки міцною є стратегічна стабільність, на якій вони ґрунтуються.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Ці матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими автори можуть бути пов’язані.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
