9 хв читання
19 листопада 2024 року війна Росії проти України досягла 1000-го дня повномасштабного вторгнення. Ця війна відзначається безпрецедентним масштабом воєнних дій із залученням великих військових угруповань, обстрілами десятками тисяч снарядів і щомісячним застосуванням безпілотників та ракет. Маючи трансформаційний характер, війна стала переломним моментом для європейської архітектури безпеки та нинішнього міжнародного порядку. Росія насилу досягає своїх стратегічних воєнних цілей, однак її амбіції, схоже, не слабшають і не пом’якшуються навіть попри великі втрати в її загарбницькій війні.
Втрати Росії в бойових діях, за даними Генерального штабу Збройних сил України, становлять понад 740 000 військовослужбовців убитими, пораненими або зниклими безвісти. Утім, цього не вистачило, щоб переконати Кремль завершити війну й перейти до мирних переговорів. Навпаки, Росія продовжує прагнути досягти своєї мети підкорення України, водночас погрожуючи Заходу за надання будь-якої суттєвої підтримки Києву.
Затримки з військовою підтримкою України з боку Заходу, як за обсягом, так і за типами озброєнь, дорого коштували Україні. Країна втрачає своїх найбільш кваліфікованих військовослужбовців, а деяким бригадам бракує особового складу для продовження боротьби. Усередині країни зберігається проблема ефективної мобілізації, і непередбачуваність західної підтримки може бути одним із чинників, що цьому сприяють.
Нинішній підхід Заходу ледве дає Україні змогу зупинити втрату територій, не кажучи вже про створення передумов для масштабного контрнаступу. Обережний підхід США та Заходу до підтримки України, схоже, підбадьорює так званий «альянс авторитарних режимів» — скорочено CRINK: Китай, Росію, Іран і Північну Корею, про що свідчать поглиблення їхньої співпраці та зміцнення партнерств.
На цьому етапі, незважаючи на скоординовані санкції, Росія продовжує зміцнювати свій військово-промисловий комплекс та економіку, переведену на воєнні рейки, зокрема отримуючи підтримку від авторитарних режимів. Іран продовжує постачати Росії безпілотники Shahed і ракети. Водночас Північна Корея не лише надсилає боєприпаси й ракети, а й направила війська для бойових дій проти України в Курській області Росії. Прагнення колективного Заходу локалізувати конфлікт і контролювати ескалацію зазнало невдачі, а його загальне стримування видається слабким. Подальша фрагментація західної підтримки України несе ризик поглиблення співпраці Росії та її союзників (також відомої як авторитарна солідарність) і послаблення позицій Заходу в міжнародній системі.
Дослідники міжнародних відносин давно вивчають, як тривалість війни перешкоджає швидкому врегулюванню конфлікту та підвищує ймовірність втручання третіх сторін. Коли регіональні та великі держави відчувають, що їхнім життєво важливим інтересам загрожує затяжний конфлікт, або бачать у ньому можливість посилити свою могутність і вплив, вони можуть обрати втручання.
Попри зусилля Заходу локалізувати війну, Північна Корея фактично долучилася до воєнних зусиль Росії. Якщо Росія швидко не досягне значних успіхів, інші держави також можуть розглянути посилення підтримки війни Кремля або безпосереднє долучення до конфлікту, вбачаючи в цьому «можливість, що трапляється раз у житті», послабити Захід і потенційно отримати від Росії військові технології або інші види підтримки , як це сталося з Іраном і Північною Кореєю.
Упродовж усієї війни Росія випробовувала реакцію, рішучість і стримування Заходу (включно з ядерним), тоді як інші держави уважно стежили за подіями на європейському континенті, засвоювали необхідні уроки та модернізували власні збройні сили. Відповідь Заходу на вторгнення на початку війни видавалася більш цілісною та єдиною, ніж зараз. Зокрема, адміністрація Джо Байдена у Сполучених Штатах разом із європейськими союзниками заявляла про повну підтримку України «стільки, скільки буде потрібно». Але на практиці цей підхід був обережнішим: він уникав швидкого надання різних спроможностей, здатних змінити хід війни, передусім через побоювання ескалації та можливості виходу війни з-під контролю й перетворення її на регіональний конфлікт за участю НАТО, Росії та, можливо, інших. Ця обережність виявилася в затримці передачі танків, винищувачів і крилатих ракет, а також у небажанні завдавати ударів по військових цілях на території Росії — діях, необхідних для зміни перебігу війни на користь України.
Репутація Заходу серед інших глобальних держав у разі нездатності забезпечити довгострокову підтримку України та вжити необхідних кроків для зміцнення України перед можливими переговорами матиме тяжкі наслідки, особливо для США та наступного президента. Це також важливо в контексті стратегічного суперництва США та Китаю, оскільки в разі поразки України все американське стримування та його довіра будуть поставлені під сумнів Пекіном та іншими ревізіоністськими державами. Головним аргументом буде те, що якщо США не готові захищати свої інтереси, які зазнають найпрямішої загрози, і стабільність у регіоні, де американський вплив домінує, то як США зможуть стримувати або в разі конфлікту реагувати в Азійсько-Тихоокеанському регіоні чи деінде?
Амбіції Росії у війні проти України, схоже, не зменшуються попри великі втрати, як це сталося б із будь-якою іншою демократичною державою, що зазнає таких втрат. Однак тепер ці амбіції, здається, ще більші на тлі зростання правих партій у Європі, поступового зменшення підтримки з боку європейських партнерів України та, найголовніше, переобрання Дональда Трампа наступним президентом США, що пов’язують із можливістю або обмежити військову підтримку України, або повністю її припинити та віддати перевагу позиції Росії.
Повернення Трампа до Овального кабінету створює як виклики, так і можливості. Однак, з огляду на його минулі зовнішньополітичні рішення — критику багатосторонності, підрив трансатлантичних відносин і НАТО та більше зосередження на внутрішніх справах Америки, — забезпечення його тривалої підтримки України є критичним викликом для України та її європейських союзників. Крім того, аналітики побоюються, що його політика може заохотити Росію, Китай та інші ревізіоністські держави об’єднатися й надалі руйнувати міжнародний порядок, очолюваний Заходом, особливо якщо США не бажатимуть його захищати та натомість зосередяться на внутрішніх питаннях.
Хоча США, ймовірно, й надалі стежитимуть за китайською загрозою як частиною своїх безпекових і стратегічних пріоритетів, нехтування російською загрозою та відмова протидіяти їй можуть мати ще небезпечніші наслідки. Якщо Росія досягне успіху в Україні, США будуть змушені виділяти значно більше ресурсів для Європи, зокрема розгорнути більше військ, модернізувати логістику для підтримки швидкого переміщення військових сил (яка, за повідомленнями, перебуває в поганому стані) та безпосередньо підтримувати розвиток військово-промислового комплексу Європи.
Утім, майбутня політика Дональда Трампа щодо російсько-української війни залишається незрозумілою. Повідомлення команди Трампа вказують на різні варіанти, які можуть включати обмеження підтримки США Україні або надання її на умовах, щоб схилити Київ до переговорів. Призначення Кіта Келлога спеціальним посланцем США з питань України та Росії дає уявлення про майбутню політику нової адміністрації щодо дипломатичного врегулювання конфлікту, але умови потенційної мирної угоди залишаються неясними.
З іншого боку, спостерігачі припускають, що Трамп може проводити «стратегію миру через силу», тобто США могли б надати Україні ще рішучішу підтримку, якщо вважатимуть, що Росія не бажає змістовно та добросовісно вести дипломатію і переговори. Однак нинішній розвиток подій не створює жодних передумов для успішних переговорів на тлі кабальних вимог Росії, висунутих Україні та Заходу. Зрештою, позиція нової адміністрації буде визначальною для остаточного результату війни та матиме далекосяжні наслідки для майбутнього міжнародного порядку, позиції Заходу в ньому й глобального балансу сил.
Позиція Глобального Півдня щодо російсько-української війни залишається переважно незмінною, хоча погляди дещо різняться залежно від конкретного внутрішнього контексту та зовнішньополітичних стратегій кожної країни, особливо у відносинах із Заходом. Такі країни, як Індія, Бразилія, Південна Африка, а також інші малі та середні держави, прямо не засудили Росію за агресію проти України, хоча загалом підтверджували свою відданість суверенітету та територіальній цілісності, зокрема під час деяких голосувань Генеральної Асамблеї ООН.
Однак це не означає, що ці країни розривають зв’язки з Росією або приєднуються до США та європейських країн у тиску на Москву з метою завершити війну. Навпаки, Глобальний Південь прагне підтримувати прагматичні відносини і з Росією, і з Заходом, диверсифікуючи зовнішні зв’язки та зберігаючи незалежну й автономну позицію в міжнародній системі.
Глобальний Південь використовує слабкості Росії через вигідні угоди в умовах західних санкцій, де-факто сприяючи здатності Москви продовжувати війну (тобто купуючи дешеві нафту й газ, доходи від яких становлять основну частину воєнної економіки Росії). У контексті війни Росії проти України Китай та інші держави Глобального Півдня можуть розглядати Кремль як пішака для прискорення краху міжнародного порядку, очолюваного Заходом.
Багато з цих країн об’єднує недовіра до Заходу, що випливає з їхнього історичного досвіду та переконання в лицемірстві Заходу. Ця недовіра у поєднанні з поточними глобальними проблемами посилює глобальну конкуренцію. Ключові проблеми глобального врядування, такі як реформа ООН, справедливий доступ до технологій, ШІ та фінансів, протидія зміні клімату, а також недостатньо активна залученість Заходу можуть спонукати Глобальний Південь до подальшого зближення з іншими великими державами, особливо Китаєм, для створення альтернативних структур, що краще відображатимуть його інтереси.
Війна Росії проти України поновила дискусії про здатність Заходу зберегти нинішній міжнародний порядок і можливість його перебудови, за якої країни Глобального Півдня могли б відігравати помітнішу роль. Це може передбачати посилення впливу БРІКС, Шанхайської організації співробітництва (ШОС) та Азійського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ), де Китай займатиме домінантне становище.
Дехто стверджує, що майбутній вигляд міжнародного порядку визначатиметься в Україні. У нинішньому контексті відсутність у Заходу стратегії для ефективної протидії Росії та рішучості беззастережно підтримувати Україну може сигналізувати про його загальне ослаблення. Це може свідчити про небажання США та Європи захищати основні цінності, на яких ґрунтувався створений ними після Другої світової війни міжнародний порядок. Інші стверджують, що, з огляду на розбіжності в позиціях різних держав щодо російсько-української війни, світ уже спостерігає перехід до постзахідного, або багатополярного, міжнародного порядку, що виходить за межі біполярного протистояння між Сполученими Штатами та Китаєм.
Щоб Захід зберіг свою нинішню позицію в міжнародному порядку, він має переглянути свою стратегію щодо Росії та України, пам’ятаючи, що результат російсько-української війни матиме значний вплив на глобальний баланс сил. Також критично важливо продовжувати взаємодію з Глобальним Півднем і протидіяти російському та китайському впливу на його позиції. Це також може бути важливим з огляду на роль Глобального Півдня як потенційного посередника в переговорах щодо війни.
Однак, аби виграти боротьбу за Глобальний Південь, Захід має не лише зосередитися на реформах глобального врядування, а й продемонструвати більшу силу волі, стійкість і рішучість, щоб переконати країни в усьому світі у своїй серйозності щодо дотримання міжнародних правил і готовності захищати свої принципи.
На нинішньому етапі, коли Росія продовжує висувати Україні свої вимоги (такі як невступ до НАТО, нейтральний статус, обмеження чисельності українських збройних сил і поступка її міжнародно визнаними територіями), відсутність рішучої відповіді Заходу слугує доказом його згасаючої сили.
Залишення України без надійних гарантій безпеки та укладення мирної угоди на основі цього сценарію не змогли б стабілізувати Європу, попри поширені дипломатичні заклики та появу різних мирних планів, зокрема від Глобального Півдня. Це могло б означати швидкий перехід до багатополярного міжнародного порядку, у якому позиція Заходу буде менш сприятливою, ніж нині.
У світлі посилення закликів до дипломатичного врегулювання російсько-української війни США та Захід постають перед критичною проблемою. З одного боку, дипломатичне врегулювання можна розглядати як сприятливий варіант досягнення миру. З іншого боку, поточний розвиток подій на полі бою не свідчить, що Україна перебуває в позиції для переговорів із позиції сили або принаймні як рівноправна сторона. Якщо Україна відмовиться прийняти умови Росії, які вона, найімовірніше, відхилить через нереалістичні вимоги Росії, Путін може обрати продовження війни на виснаження, прагнучи захопити більше територій, ще більше розділити Захід і створити більше напруженості в українському суспільстві.
Ці події створюють нагальну потребу переглянути західну стратегію щодо Росії та України, застосувати більш проактивний і комплексний підхід, а також усунути штучні червоні лінії, які через самообмеження стримують критично важливі рішення щодо надання військової підтримки. Страх ескалації не вплинув на цілі Росії в Україні й не запобіг втручанню третіх сторін у конфлікт, як це видно з участі Північної Кореї.
Ця оновлена стратегія є ще важливішою з огляду на зміну міжнародного порядку та посилення різних держав Глобального Півдня. Їхні розбіжні позиції та низький рівень довіри до Заходу свідчать про подальшу глобальну поляризацію. Невдача Заходу в Україні потенційно може призвести до ще більшого голосу цих держав у міжнародних справах, особливо Китаю та тих, хто сприймає нинішній порядок як створений Заходом лише для обслуговування його цілей та інтересів. Війна Росії проти України дає Глобальному Півдню та Китаю, як його сприйнятому «адвокату», знакову можливість просувати багатополярний міжнародний порядок — такий, у якому Захід посідає більш занепалу позицію, а завойовницькі війни можуть бути нормалізовані й винагороджені, що матиме значні наслідки для всієї системи ООН, міжнародного права та стабільності міжнародного порядку й глобального врядування загалом.
Застереження: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали призначені для стимулювання діалогу та обговорення й не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
