13 хв читання
Росія вже три роки веде повномасштабну війну проти України. Демократичні держави Заходу об’єдналися у підтримці України, надаючи різні види допомоги. Хоча проти Росії запроваджено безпрецедентні санкції, енергетика залишається слабким місцем ЄС через залежність від російських енергопостачань. Досі неясно, як швидко держави-члени зможуть її позбутися. Отже, торгівля енергоносіями, якою деякі країни ЄС продовжують займатися у величезних обсягах, досі фінансує російську воєнну машину.
Як слушно зазначають аналітики, допомога Україні — не благодійність. Російське вторгнення та подальший мужній опір українського народу стали переломним моментом для трансатлантичної архітектури безпеки, продемонструвавши цінність і важливість України для Європи. Так само відмова від російських енергоносіїв не є ані актом благодійності, ані шляхетним жестом. Тому в цій статті буде розглянуто різку зміну позиції ЄС щодо Росії як постачальника енергії в контексті російсько-української війни. У ній буде досліджено виклики, з якими стикається Європейський Союз, скорочуючи залежність від Росії, а також зелений перехід ЄС і потенційну роль України у зміцненні енергетичної безпеки Європи.
Торгівля енергоносіями раніше була однією зі складових відносин між ЄС і Росією. Упродовж багатьох років Росія була головним постачальником нафти й газу до ЄС. Енергетична торгівля ЄС із Росією також охоплювала вугілля та ядерні матеріали. Спочатку цю співпрацю вважали зручною й вигідною. Географічна близькість, наявна інфраструктура та здатність Росії експортувати великі обсяги були головними причинами, через які РФ здавалася найкращим партнером. У 2021 році Росія забезпечила понад 45,3% споживання газу в ЄС. Крім того, на неї припадало 27% і 46% імпорту нафти та вугілля відповідно.
Відразу після початку повномасштабної російсько-української війни більшість депутатів Європарламенту погодилися, що ЄС має швидко посилити стратегічну автономію в обороні та енергетиці. Вони виступали за диверсифікацію закупівель енергії та інвестиції у відновлювану енергетику. Нарешті було визнано, що незаконне й неспровоковане вторгнення Росії в Україну є не лише нападом на територіальну цілісність країни, а й серйозною загрозою безпеці та стабільності всієї Європи.
Після кількох десятиліть тісної співпраці та заплющування очей на скочування Росії до недемократичного, авторитарного й агресивного режиму ЄС та його лідери, схоже, прозріли. Війна показала, що віра ЄС у позитивний вплив економічної взаємозалежності на російський режим була глибоко хибною. Масштабне вторгнення Росії в Україну продемонструвало ризики залежності від одного постачальника викопного палива. Від весни 2022 року Росія використовує припинення постачань газу європейським споживачам як засіб шантажу, намагаючись змусити їх змінити політику щодо України.
8 березня 2022 року Європейська комісія оприлюднила стратегію REPowerEU, спрямовану на якнайшвидше зменшення залежності від російського викопного палива. Унаслідок переговорів держави-члени досягли консенсусу щодо скорочення використання природного газу на 15%. Із серпня 2022 року до січня 2023 року ЄС досяг більшого: Союз скоротив споживання газу на 19%. Пізніше держави-члени провели триваліші й складніші переговори щодо санкцій проти російської нафти.
У 2023 році США та Норвегія стали найбільшими постачальниками газу до ЄС. Майже 30% усього імпорту газу ЄС надійшло з Норвегії. Іншими постачальниками є Катар, Велика Британія та країни Північної Африки. Такий видобуток може негативно впливати на довкілля, зокрема порушувати середовища, важливі для морського біорізноманіття, та спричиняти забруднення. Проте найближчим часом очікується посилення уваги до видобутку вуглеводнів у цьому регіоні. Крім того, у 2022 році Норвегія вирішила продовжити видобуток вугілля на Шпіцбергені до 2025 року, оскільки, як заявив міністр промисловості Норвегії, вугілля використовується для виробництва сталі в Європі.
Станом на 2022 рік члени ЄС перебували в дуже різних умовах щодо енергетичної ситуації. Ступінь залежності суттєво відрізнявся, що створювало й досі створює проблеми для ЄС. На жаль, попри швидку реакцію, дії ЄС не були настільки оперативними. Повне усунення залежності ЄС від російської нафти та природного газу є довгостроковою метою.
| Не залежні | Залежні певною мірою | Залежні значною або повною мірою |
| Бельгія, Франція, Португалія, Словенія, Іспанія, Швеція | Італія, Німеччина, Греція, Фінляндія, Румунія, Польща та Литва | Болгарія, Чехія, Угорщина, Латвія, Словаччина |
У 2023 році на газ із Росії припадало 15% загального обсягу газу, придбаного ЄС, що порівняно з попередніми показниками є справжнім досягненням. Водночас у травні 2024 року ЄС був четвертим найбільшим покупцем російського викопного палива, на нього припадало 13% (€1.9 млрд) усього російського експорту газу. Найбільшу частку закупівель ЄС викопного палива в Росії становив трубопровідний газ (45%), за ним ішли СПГ (27%) і трубопровідна сира нафта (22%). Трьома найбільшими покупцями російських енергоносіїв були Угорщина, Словаччина та Чехія (сира нафта й трубопровідний газ). ЄС продовжував імпортувати та перепродавати російський СПГ, який транспортують танкерами у переохолодженому рідкому стані. Ця ситуація стала серйозною ганьбою для блоку. Найбільшими покупцями російського СПГ минулого року були Іспанія, Франція та Бельгія.
Країна, яку широко визнають ініціаторкою війни в Європі та найбільшою загрозою для континенту, продовжує отримувати значну фінансову підтримку від кількох європейських держав. Від початку повномасштабної російсько-української війни витрати Чехії на російські нафту й газ були вп’ятеро вищими за її фінансову допомогу Україні. Діаграма показує порівняння деяких країн.
У багатьох випадках економічна залежність, передусім енергетична, породжує політичну. Це, своєю чергою, може поставити під загрозу або прискорити скочування політичного режиму до неліберальності й недемократичності. Відповідно, це перетворює такі країни на осередки поширення проросійських наративів і впливів, підриває політичну єдність ЄС та створює додаткові внутрішні проблеми. Такі країни, як Угорщина та Словаччина, продовжуючи купувати російське паливо, також уперто просувають на рівні ЄС риторику відновлення економічних зв’язків із Російською Федерацією, оскільки, на їхню думку, це найкращий вибір для ЄС.
Така ситуація стала можливою, оскільки країнам Центральної Європи без виходу до моря, як-от Угорщина, Словаччина та Чехія, було надано право продовжувати імпорт російських енергоресурсів. Болгарія заборонила імпорт російської нафти, попри виняток із санкцій ЄС, тоді як три згадані вище країни лише нарощують ці постачання.
Після російської агресії кілька держав, що значною мірою залежать від російських нафти й газу, виступили проти енергетичних санкцій, тоді як менш залежні держави-члени закликали до негайної та швидкої відмови від російських джерел. Санкції вперше торкнулися енергетики лише у п’ятому пакеті, ухваленому у квітні 2022 року, який запровадив ембарго на російське вугілля; часткове ембарго на нафту було введено шостим пакетом у червні 2022 року (зі значними винятками для деяких держав-членів), а обмеження ціни на нафту вдалося погодити лише у восьмому пакеті, ухваленому в жовтні 2022 року.
Попри зусилля ЄС зі зменшення залежності від російського газу, деякі країни продовжують отримувати значні обсяги непрямим шляхом. Імпорт Австрії трубопроводами з Росії зріс до 98%, тоді як російський газ постачається через Азербайджан і Туреччину для задоволення попиту ЄС. Угоди з Азербайджаном передбачають використання інфраструктури, частина якої належить російській компанії Lukoil, а сам Азербайджан дедалі більше залежить від імпорту з Росії для задоволення власних потреб. Газові угоди Румунії та Угорщини з Туреччиною найімовірніше також стосуються російського газу. Крім того, кілька держав, зокрема Франція й Австрія, мають довгострокові угоди з російськими постачальниками енергії.
Зрештою, перші санкції ЄС проти російського газу було схвалено лише у червні 2024 року. Навіть після цього більшість експорту російського скрапленого природного газу (СПГ) до ЄС не зазнала санкцій. Заходи забороняють портам ЄС перепродавати російський СПГ після прибуття та перешкоджають фінансуванню запропонованих Росією установок СПГ в Арктиці та Балтійському регіоні.
В останні десятиліття енергетичний перехід, що характеризується переходом від викопного палива до відновлюваних і низьковуглецевих джерел енергії, став важливою стратегією пом’якшення зміни клімату. Європейський кліматичний закон ставить за мету досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року та скорочення чистих викидів парникових газів на 55% до 2030 року. Війна показала не лише те, що ЄС і європейські країни мають обирати надійних партнерів для постачання стратегічно важливих ресурсів. Вона також показала, що кліматична нейтральність до 2050 року є і необхідністю для сповільнення зміни клімату, і дієвим способом гарантувати безпеку ЄС.
Енергетичний перехід зміцнює енергетичну безпеку й енергетичний суверенітет держав. ЄС і його держави-члени вже розширили використання відновлюваних джерел енергії, підвищили енергоефективність і перейшли до чистих технологій; тепер їм потрібно захистити ці здобутки й розвивати їх. Водночас у цій сфері ЄС має й потенційні проблеми, які потрібно розв’язати або виникненню яких швидко запобігти.
Маючи досвід взаємодії з Російською Федерацією, ЄС має дуже обережно обирати партнерів для постачання таких важливих ресурсів. Залежність від країн — постачальників викопного палива може змінитися залежністю від країн, що постачають ресурси, необхідні для зеленої енергетики, зокрема рідкісноземельні метали. Багато країн мають великі запаси мінералів, стратегічно важливих для європейської промисловості. ЄС налагодив партнерства з Аргентиною, Австралією, Канадою, Чилі, Демократичною Республікою Конго, Гренландією, Казахстаном, Намібією, Норвегією, Руандою, Сербією, Україною та Замбією. На діаграмі нижче видно значну залежність ЄС від партнерів, яких можуть зачепити конфлікти або які беруть участь у торговельних війнах, насамперед Китаю, Конго чи Туреччини.
Через зростання потреби в зеленому переході попит провідних світових гравців, як-от Китай, на необхідні мінерали зростає надзвичайно швидко. Яскравими прикладами таких перегонів за першість є боротьба за Чилі чи Гренландію. У липні 2023 року ЄС і Чилі підписали спрямований на зміцнення співпраці меморандум про взаєморозуміння щодо критично важливих матеріалів і ланцюгів постачання. У грудні сторони досягли домовленості щодо модернізованої угоди про асоціацію. Чилі є дуже привабливим партнером для ЄС з багатьох причин. Це ліберальна демократія, яка твердо дотримується принципів багатосторонності, прав людини й міжнародного права. Крім того, вона має сильне прагнення стати безвуглецевою економікою.
У листопаді 2023 року ЄС уклав із Гренландією партнерство щодо критично важливої сировини та відкрив новий офіс у гренландській столиці. Прем’єр-міністр Гренландії Муте Боуруп Егеде та президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн підписали дві угоди. Одна з них стосується інвестицій у ланцюги створення вартості у відновлюваній енергетиці та критично важливій сировині, для чого виділено 22 мільйони євро. Друга стосується співпраці та інвестицій в освіту, на що ЄС надає 71 мільйон євро. Як засвідчила промова Урсули фон дер Ляєн, інтерес ЄС до Гренландії має дві причини: Гренландія володіє затребуваною сировиною та має геостратегічно важливе розташування.
Ще одним надійним і майже ідеальним партнером ЄС у зеленому переході може бути Норвегія. У Норвегії 98% електроенергії виробляють із відновлюваних джерел, і нині більшу її частину — з гідроенергії. Загалом ситуація з цією країною особливо цікава, адже зараз вона є п’ятим у світі експортером нафти та третім експортером природного газу. Як зазначалося раніше, нині вона є провідним постачальником газу й нафти до ЄС. Водночас, маючи величезний потенціал для нарощування, вона прагне стати «зеленою електростанцією» для ЄС. Країна є піонером у дослідженнях уловлювання й зберігання вуглецю, а також інвестує у виробництво батарей, проєкти з водню й чистого аміаку та технології відновлюваної енергетики, як-от офшорні вітрові установки й сонячні панелі.
Варто згадати й інші проблеми, з якими ЄС стикається на шляху до нульових вуглецевих викидів. У кожній державі-члені власне співвідношення енергоносіїв у виробництві електроенергії: в Угорщині, Італії, Нідерландах і Словаччині головним джерелом є газ; у Польщі, Чехії та Естонії — тверде паливо; у Франції — ядерна енергія; найбільшу частку відновлювані джерела мають у Швеції, Данії, Фінляндії та Латвії.
Держави-члени почали переоцінювати свою енергетичну політику, щоб знайти внутрішні резерви, які дали б їм змогу зміцнити власну енергетичну безпеку. Одні країни зосередилися на посиленні використання відновлюваних джерел енергії, енергоефективності та інших заходах, здатних зменшити частку викопного палива в енергетичному балансі ЄС, тоді як кілька держав-членів, опинившись у критичній ситуації, не мали іншого вибору, окрім як обрати вугілля за прийнятне рішення. Наприклад, Німеччина відновила значні потужності вугільної генерації. Австрія, Чехія та Нідерланди також почали розглядати вугілля як вирішальний елемент енергетичної безпеки.
Країнам ЄС зі значними запасами викопного палива не слід дозволяти безстроково покладатися на ці ресурси, вважаючи, що це забезпечує їхню енергетичну незалежність і безпеку. Це створює ризик, що деякі країни почнуть не диверсифікувати джерела енергії, а лише замінювати їх такими самими або ще більшими забруднювачами атмосфери. Це може стати реальністю для Польщі, де у 2022 році завдяки внутрішнім запасам 70% електроенергії виробили з вугілля, а консервативний уряд явно не виявляв великих амбіцій щодо переходу. Проте за перші сім місяців 2024 року країна продемонструвала дуже позитивні результати. Після приходу нового уряду Дональда Туска ситуація почала швидко змінюватися, і в липні частка вугілля досягла місячного мінімуму 53%. Цікаво, як надалі розвиватиметься ситуація з електроенергією в цій країні, адже зволікання попередньої адміністрації з кліматичними заходами неодмінно ускладнить справу. Крім того, польська дослідницька група з питань енергетики та клімату Forum Energii нещодавно з прикрістю констатувала, що енергетичний перехід країни досі значною мірою визначається ринковими силами та реформами, які усувають перешкоди для розробників чистої енергетики, а не узгодженими діями держави.
Після ухвалення Кліматичного закону й більшості законодавчих змін «fit for 55» держави-члени мали оновити свої національні енергетичні та кліматичні плани. Ціль Кліматичного закону ЄС на 2030 рік є обов’язковою на рівні ЄС. Однак її досягнення залежить від успішності планів і заходів на національному рівні в цілій низці сфер політики. Тут, відповідно, виникає ще одна проблема: темпи зеленого переходу в усіх країнах дуже різняться; наприклад, країни Східної Європи мають значно нижчі показники порівняно з успіхами країн Північної чи Західної Європи. Тому ЄС має надати цим країнам допомогу, яка сприятиме переходу та істотно поліпшить загальні показники ЄС.
Водночас між великими європейськими країнами виникали певні суперечності щодо джерел енергії, зокрема напруженість між Францією та Німеччиною через ядерну енергетику. Нині приблизно 70% електроенергії Франції виробляється з ядерної енергії, і за планом Еммануеля Макрона ця частка лише зростатиме. Натомість у Німеччині це джерело електроенергії було повністю заборонено й досі викликає значний спротив. Додаткові труднощі може спричинити те, що новий Європейський парламент, обраний у 2024 році, є менш «зеленим» порівняно з попереднім, адже Партія зелених отримала 53 місця проти попередніх 70. Крім того, через брак координації на рівні ЄС більшість угод із новими енергетичними партнерами держави-члени укладали самостійно. Унаслідок цього деякі контракти на постачання викопного палива діють до 2050 року або довше, що суперечить меті Європейського зеленого курсу досягти вуглецевої нейтральності до цього часу.
Крім того, екологічна й кліматична дипломатія є важливими інструментами м’якої сили та відіграє ключову роль у формуванні образу і впливу ЄС. Європейська інтеграція, що розпочалася у 1950-х роках із акцентом на вугіллі та важкій промисловості, аби запобігти війнам між великими європейськими державами, нині ніби замикає коло. Прагнучи стати першим зеленим континентом до 2050 року, Європа досягне енергетичної незалежності й знову зміцнить свою безпеку. Отже, ця трансформація відображатиме масштабну й символічну еволюцію.
З огляду на нинішню ситуацію в ЄС та потреби його членів у газі Україна має потенціал відіграти значну роль у посиленні енергетичної безпеки Європи. Положення України дає їй змогу допомогти Європі зменшити залежність від російських енергопостачань. Маючи найбільші в Європі підземні газосховища, Україна торік уже надала цінні потужності для зберігання газу компаніям ЄС. Нині європейські газосховища заповнені більш ніж на 90%. «Ми можемо запропонувати нашим партнерам достатньо вільного місця в українських сховищах для зберігання їхнього газу», — заявив Олексій Чернишов, генеральний директор NJSC Naftogaz. Однак постійні обстріли Росією території України викликають у європейських партнерів занепокоєння щодо надійності такого варіанта. Водночас Україна наголошує на своїй спроможності надавати сховища та підкреслює потребу в додаткових заходах для захисту енергетичної інфраструктури від атак і посилення систем протиповітряної оборони.
Україна також має значні запаси літію — ключового металу для зеленого переходу, які, за оцінками, становлять до 10% світових запасів. Проте є труднощі: родовища переважно розташовані на сході України, частина — на територіях, які нині окуповані Росією. Через особливості українських родовищ і відсутність світових технологій видобутку літію з подібних руд Україна найближчим часом не зможе виробляти літієву продукцію чи продавати рудний концентрат. Однак у довгостроковій перспективі ці запаси, ймовірно, матимуть значну стратегічну важливість.
Збереження російського викопного палива в Європейському Союзі є серйозною перешкодою як для енергетичної незалежності, так і для геополітичної стабільності. Поки ЄС долає наслідки війни в Європі, розірвання зв’язків із давніми російськими постачальниками енергії залишається складним завданням. Десятиліття залежності неможливо подолати за одну ніч. Щоб розв’язати цю проблему, ЄС зосереджується на підвищенні енергоефективності, збільшенні інвестицій у відновлювану енергетику й диверсифікації джерел енергії, звертаючись до Західної Африки, Центральної Азії, США та Норвегії. Хоча поступу вже досягнуто, потрібні подальші зусилля, щоб повністю усунути російські енергоносії з ланцюга постачання ЄС.
Крім того, подальші закупівлі російського викопного палива безпосередньо фінансують війну в Україні, зменшуючи вплив західної допомоги. Тому потрібні термінові й рішучі дії. Зелений перехід — єдине довгострокове рішення, а його успіх залежить від здатності ЄС знайти нових надійних партнерів. Прискорення цього переходу зміцнить енергетичну безпеку Європи та сприятиме ширшій геополітичній стабільності.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
