18 хв читання
Попри географічну близькість країн Північної Європи, спільну історію й культурні зв’язки, а також подібність у багатьох інших сферах, зокрема політиці й бізнесі, їхні керівні принципи політики безпеки традиційно істотно різнилися. У співпраці цих держав у цій сфері слід виокремити два виміри: регіональний (п’ять країн Північної Європи) та міжнародний (у межах ширших організацій). Найвизначальнішим показником завжди були різні моделі членства цих держав у таких регіональних організаціях, як НАТО та ЄС.
Різноманітний початковий вибір інституційної належності та політики безпеки країн Північної Європи визначався численними чинниками — історичною ідентичністю, політичною культурою та специфікою політики малих держав. Так країни обрали власні безпекові шляхи, які тривалий час залишалися незмінними, навіть у період холодної війни.
У цій статті буде розглянуто витоки архітектури безпеки у Північній Європі та вплив її фрагментації на стан безпеки в регіоні. Крім того, буде проаналізовано еволюцію цієї архітектури та її спроможність усувати потенційні загрози, передусім пов’язані з Росією.
Історично країни по-різному оцінювали важливість північної співпраці. Швеція та Фінляндія завжди наголошували на важливості й пріоритетності Північного виміру у своїй політиці безпеки. Водночас Норвегія та Ісландія були в цьому значно стриманішими. Данія ж загалом вважає Північний вимір пріоритетом третього порядку. Важливими регіональними організаціями є Рада міністрів Північних країн (заснована 1971 року) та міжпарламентський орган п’яти держав — Північна рада (1952). Безумовно, найважливішою організацією є Північне оборонне співробітництво (NORDEFCO), засноване 2009 року, мета якого — зміцнювати оборонні спроможності держав-членів, визначаючи сфери співпраці та просуваючи ефективні рішення.
Співпрацю в межах NORDEFCO можна поділити на два періоди: до та після 2014 року. До нападу Росії на Україну й анексії Криму діяльність організації була доволі млявою та загалом часто характеризувалася як спосіб заощадження коштів. Цікаво, що навіть напад Росії на Грузію 2008 року не справив належного впливу, і «звичний формат відносин» із державою-агресоркою було відновлено досить швидко. Саме після 2014 року NORDEFCO пережила своєрідне відродження, адже зміна геополітичного клімату змінила цілі співпраці в межах організації. Значно зросла взаємодія в різноманітних спільних проєктах, тож варто виокремити кілька найважливіших подій цього періоду. У 2016 році п’ять країн підписали Угоду про спрощений доступ, яка дозволила їхнім збройним силам використовувати повітряний, морський і сухопутний простір одна одної в мирний час. У 2018 році Швеція та Фінляндія підписали меморандум про військову співпрацю, що дає їм змогу спільно здійснювати оперативне планування в разі кризи чи війни. У 2020 році міністри оборони Фінляндії, Швеції та Норвегії підписали «Декларацію про наміри щодо посиленої оперативної співпраці», спрямовану на оперативну синергію та спільне планування в часи кризи чи війни. З огляду на подальший розвиток ситуації навколо Росії та України, країни Північної Європи справді виявили далекоглядність, розробивши такий стратегічний інструмент для посилення захисту своїх територій.
Регіональна безпекова співпраця здебільшого залишалася в тіні взаємодії в межах НАТО та вважалася її доповненням. Данія й Норвегія належали до країн, які найбільше покладалися на Північноатлантичний альянс, зокрема наголошуючи на двосторонніх зв’язках зі США. Щодо Ісландії, то з 1951 року США на прохання НАТО забезпечують оборону цієї країни. Водночас серйозною перешкодою тоді залишалося перебування Швеції та Фінляндії поза НАТО. Загалом регіональна співпраця протягом тривалого часу не відігравала важливої ролі насамперед через політичну фрагментацію регіону, значною мірою спричинену істотними відмінностями у варіантах членства в таких організаціях, як НАТО та ЄС. Крім того, бракувало зовнішнього поштовху, який би чітко продемонстрував потребу в тіснішій взаємодії.
Загроза, яку Росія становить для безпеки країн Північної Європи, досягла піку лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року, хоча насправді російський чинник завжди був, більшою чи меншою мірою, вкрай тривожним і залишався головним безпековим викликом для сусідніх скандинавських країн.
Передусім він традиційно мав особливо сильний вплив на Фінляндію. По-перше, це пояснюється географічним положенням країни: її найдовший сухопутний кордон з Росією становить 1,309 км. Друга причина пов’язана з історичними подіями, а саме з окупацією Фінляндії СРСР у минулому столітті, а отже, з укоріненим у цій скандинавській країні відчуттям постійної загрози з боку Росії. Нарешті, найважливіша причина — геополітична: вона певним чином поєднує перші дві й охоплює нинішню політичну напруженість в Арктиці, поділ там сфер впливу та боротьбу за ресурси.
Отже, оборонна політика Фінляндії завжди була тісно пов’язана з Росією. Після вторгнення Росії в Україну 2014 року важливим елементом оборонної політики Фінляндії стала позадоговірна оборонна співпраця, передусім із такими країнами, як Швеція, Норвегія, США, Велика Британія та Естонія. Цікаво, що це частково слугувало заміною членства в НАТО. Хоча меншою мірою, через геополітичні та географічні причини, адже країни мають морський кордон, Росія також завжди викликала в Швеції подібне серйозне занепокоєння, пов’язане з військовою напруженістю на півночі.
Що стосується Норвегії (її кордон із Росією завдовжки 196 км простягається майже до Північного полюса), то після російської анексії Криму 2014 року країна припинила військову співпрацю з Росією. Крім того, політичні контакти значною мірою було обмежено або скасовано взагалі. Наприклад, прем’єр-міністерка Норвегії Ерна Сульберг відвідала Росію та зустрілася з російським президентом лише через п’ять років, у 2019 році. Одним із найуразливіших місць Норвегії завжди був Шпіцберген. Північний флот Росії, один із чотирьох її стратегічних флотів, розташований зовсім близько від норвезького кордону й посідає центральне місце у військовій стратегії Росії. Проте, усвідомивши потребу в цьому невдовзі, Норвегія, як і більшість європейських країн, прагнула нормалізувати відносини з Росією. Новий уряд на чолі з Йонасом Гаром Стьоре, який прийшов до влади 2021 року, заявив у своїй програмі, що «надалі розвиватиме двосторонню співпрацю з Росією на півночі».
Розглядаючи період від заснування Організації Північноатлантичного договору до подій 2022 року, слід зазначити, що відносини кожної з цих країн з Альянсом були унікальними. Три з п’яти країн Північної Європи — Норвегія, Данія та Ісландія — є членами НАТО з 1949 року, тобто належали до дванадцяти держав-засновниць Альянсу.
Радикально відрізнялися Швеція та Фінляндія, які проголосили себе нейтральними й неприєднаними та тривалий час дотримувалися позиції неприєднання до НАТО. Влада Швеції, країни, що не була стороною конфліктів із 1814 року, взагалі заявляла, що війна залишилася в минулому. Примітно, що шведську армію було скорочено майже на 90%, а військово-повітряні сили та флот — приблизно на 70%. У 2004 році було виведено навіть полк, відповідальний за оборону стратегічно вразливого острова Готланд у Балтійському морі.
Водночас Фінляндія та Швеція завжди тісно співпрацювали з НАТО. У 1990-х обидві країни вирішили офіційно змінити свою оборонну політику з нейтральної на військово неприєднану. Невдовзі після цього обидві приєдналися до Програми НАТО «Партнерство заради миру». Саме вступ Фінляндії до «Партнерства заради миру» 1994 року та Євроатлантичної ради партнерства 1997 року започаткував співпрацю країни з Альянсом. За підсумками саміту НАТО в Уельсі 2014 року Фінляндія та Швеція разом із трьома іншими країнами стали партнерами з розширеними можливостями (EOP) і брали участь у низці механізмів НАТО, зокрема Силах реагування НАТО. Фінляндія стала партнером із розширеними можливостями. Будучи одним із найактивніших партнерів НАТО, вона брала участь у різних операціях і місіях під проводом Альянсу, зокрема на Балканах, в Іраку та Афганістані. У 2017 році Фінляндія підписала з НАТО Політичну рамкову угоду про співпрацю у сфері кібероборони. З огляду на те, що гібридна діяльність поступово стала постійним викликом для європейської безпеки, важливо, що того ж року Фінляндія створила Гельсінський європейський центр передового досвіду з протидії гібридним загрозам. Підтримуваний НАТО та ЄС, цей центр є реальним стимулом для співпраці між цими організаціями та відкритий для держав-членів Альянсу. Офіційний Стокгольм продовжував проводити дуже прагматичну політику безпеки, максимально зближуючись із НАТО, але не порушуючи питання членства. У 2020 році відбулися навчання між силами спеціальних операцій шведської армії та американським підрозділом.
Порівняно з іншими країнами Північної Європи історичний досвід Норвегії істотно відрізнявся. Під час Другої світової війни Норвегія дотримувалася нейтралітету, який жодним чином не захистив державу та не став перешкодою для німецької окупації країни. З огляду на це нині країна рішуче відкидає політику нейтралітету й вважає Північноатлантичний альянс найважливішим складником своєї політики безпеки.
Завдяки різним позиціям усіх країн Північної Європи до 1990-х років так званий скандинавський баланс свідомо чи несвідомо підтримувався. Важливим для встановлення цієї рівноваги було застереження Норвегії та Данії, що, попри їхнє членство в НАТО, в мирний час на їхніх територіях не можна розміщувати іноземні військові сили партнерів по Альянсу, а тим більше ядерну зброю. Також варто зазначити, що збройні сили Швеції, Норвегії, Данії та Фінляндії зробили значний внесок у миротворчі місії ООН, часто взаємодіючи за межами Європейського континенту.
Усі країни Північної Європи, крім Норвегії та Ісландії, є членами Європейського Союзу. У 1973 році Данія першою з цих країн приєдналася до ЄС. Після зміни офіційного визначення оборонної політики Швеція (1991) та Фінляндія (1992) подали заявки на членство в об’єднанні. Обидві вони вступили до Союзу внаслідок північного розширення ЄС 1995 року. Водночас кожна з цих трьох країн має певні особливості або винятки, що відрізняють її від більшості інших членів ЄС.
У безпековій сфері Данія вирізнялася серед своїх північних сусідів тим, що протягом 30 років, з 1992 до 2022 року, держава ігнорувала військовий вимір інтеграції, не беручи участі в одному з трьох стовпів ЄС — Спільній зовнішній та безпековій політиці.
Це було спричинено відхиленням Маастрихтського договору на референдумі 1992 року дуже незначною більшістю населення (50.7%). Тому 1993 року країна отримала низку винятків із участі в співпраці ЄС, закріплених Единбурзьким договором. Ця угода проголошувала, що Данія не братиме участі в розробленні та реалізації рішень і дій ЄС оборонного призначення. Водночас наголошувалося, що Данія не перешкоджатиме розвитку тіснішої співпраці між іншими державами-членами в цій сфері. З огляду на це зберігалася доволі парадоксальна ситуація: Данія фактично була єдиною з країн Північної Європи, що водночас входила до ЄС і НАТО, єдиною подвійно інтегрованою, але найменше з усіх північних країн була залучена до ЄС.
Натомість заяви Швеції 2009 року були дуже незвичними для цієї держави. Ухвалена того року шведська Біла книга наголошувала на підтримці урядом так званої Декларації солідарності, представленої Комітетом оборони. Згідно з цією декларацією, Швеція не залишатиметься пасивною, якщо інша держава-член ЄС або скандинавська країна (тобто Норвегія чи Ісландія) зазнає нападу. Наголошувалося, що Швеція очікуватиме таких самих дій від цих країн, якщо сама опиниться в подібній ситуації. Фактично ця декларація цілком відповідала Лісабонському договору ЄС. Згідно зі статтею 42.7, якщо держава-член стає жертвою збройної агресії на своїй території, інші держави-члени зобов’язуються надати їй допомогу всіма засобами.
Особливістю політики Швеції було те, що уряди, які приходили до влади, різною мірою наголошували або на ЄС, або на ООН як провідному суб’єкті загального безпекового порядку. Наприклад, у 2006–2014 роках, за правління правоцентристського уряду, країна прагнула провідної ролі у Східному партнерстві ЄС і загалом посилення своєї ролі в ЄС.
Новий лівий уряд 2014 року істотно знизив значення ЄС, і баланс змістився на користь ООН. У 2017–2018 роках Швеція отримала місце в Раді Безпеки ООН, якого давно прагнула. Нарешті, новий правий уряд 2022 року, приділяючи більше уваги ролі ключового члена ЄС, сигналізував про поворот у зовнішній політиці.
Норвегія та Ісландія є членами Європейської економічної зони. Вони співпрацюють із ЄС у різних сферах, зокрема у сфері безпеки. У 2006 році Норвегія підписала угоду з Європейським оборонним агентством, ставши першою країною, з якою було укладено таку угоду. Проте для Норвегії НАТО завжди залишалося найкращим гарантом безпеки, а акцент робився на США та Великій Британії.
Різні підходи цих країн до ЄС можна пояснити переважно безпековими або економічними чинниками. Наприклад, якщо головні причини вступу Фінляндії до ЄС були передусім безпековими, то Швеція керувалася економічними інтересами, маючи позитивний досвід нейтралітету та неприєднання. З цього погляду ситуація Норвегії була доволі особливою. Основні аргументи проти повної інтеграції країни до ЄС мали економічний характер. Водночас активне залучення країни до CSDP було зумовлене безпековими міркуваннями.
Російське повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, яке спричинило найбільшу війну на Європейському континенті з часів Другої світової війни, остаточно змінило, змінює та надалі змінюватиме політику безпеки переважної більшості європейських країн.
Одним із найяскравіших прикладів є країни Північної Європи, деякі рішення яких справді стали історичними. У Німеччині цей час назвали “Zeitenwende”, і це визначення цілком пасує країнам Північної Європи.
Під час засідання Ради міністрів Північних країн, що відбулося в норвезькій столиці 15 серпня 2022 року, п’ять держав-членів погодили доволі амбітне рішення: до 2030 року зробити північний регіон найсталішим та найбільш інтегрованим у світі. Країни Північної Європи заявили, що поділяють мету підтримувати стабільність і зміцнювати безпеку в регіоні. Для її досягнення було наголошено на важливості посилення багатосторонньої співпраці в усіх можливих форматах: на регіональному рівні (передусім у межах NORDEFCO), а також на європейському та євроатлантичному рівнях (НАТО та ЄС).
У минулому північну співпрацю часто критикували за відсутність необхідних засобів для протидії зростанню геополітичної напруженості в регіоні. Адже вважалося, що вона не має ані потрібних інструментів, ані достатніх інституційних структур, ані політичної волі для розроблення спільної північної політики безпеки та оборони. Однак останнім часом на цьому шляху спостерігаються істотні зміни. Зокрема, у серпні 2022 року прем’єр-міністри північних країн наголосили на важливості досягнення синергії в координації національних оборонних планів і планів НАТО. У листопаді міністри оборони Фінляндії, Швеції та Норвегії підписали спільну заяву про поглиблення оборонної співпраці країн Північної Європи.
Після російського вторгнення в Україну дії Росії постійно сприяють зростанню напруженості в північному регіоні. Наприклад, восени 2022 року було опубліковано супутникові знімки, які свідчили, що Росія розмістила поблизу кордону з Норвегією стратегічні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю. У травні 2023 року Росія перекинула до кордону з Норвегією та Фінляндією максимальну кількість таких бомбардувальників (від 24 лютого 2022 року). Крім того, у лютому 2023 року, за даними норвезької розвідки, Росія вперше за 30 років вивела до Балтійського моря кораблі з ядерною зброєю. Водночас і Норвегії, і Данії необхідно продовжувати переговори з Росією щодо територіальних претензій на Північному полюсі та співпраці в Баренцевому морі.
У позиції Данії щодо CSDP ЄС відбулися радикальні й важливі зміни. У 2022 році керівні партії країни ухвалили «Національний компроміс щодо політики безпеки Данії», у якому наголошувалося на необхідності змін у наявній архітектурі безпеки та оборони Данії з огляду на посилення геополітичної напруженості. Під час референдуму 1 липня 2022 року 66.9% населення проголосували за приєднання до Спільної політики безпеки і оборони. Після референдуму парламент Данії в середині червня ухвалив закон, який відкрив шлях для участі Данії в CSDP. Він надав країні можливість брати участь у військових місіях та операціях ЄС. Приєднання до Постійної структурованої співпраці (PESCO) та Європейського оборонного агентства мало першорядне значення й було схвалене під час голосування 23 березня 2023 року. Таким чином, Данія зможе брати участь у спільних військових операціях ЄС і, що важливо, співпрацювати в розвитку та набутті військових спроможностей у межах об’єднання.
Є ще один чинник, що впливає на ставлення країни до безпеки та був опосередковано сформований діями Росії. Політичні рішення Данії у сфері безпеки також були зумовлені страхом відстати від амбітних дій щодо оборони її сусідів, особливо Німеччини. Тому, зважаючи на загальне пробудження Європи, у разі нехтування політикою безпеки Данія могла б не здобути дуже позитивної репутації як держава-член НАТО. Тож країна вирішила досягти 2% до 2033 року. З одного боку, це видається недостатнім кроком, адже термін надто віддалений. Водночас навіть це є великим досягненням для Данії, оскільки традиційно її стратегія завжди була спрямована на збереження гарантій безпеки США без значних витрат на оборону (Данія ніколи не досягала вимоги 2%).
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну докорінно змінило зовнішньополітичні підходи Швеції та Фінляндії. Обидві країни радикально переоцінили свою політику безпеки й дійшли висновку, що найреалістичнішим і найнадійнішим способом гарантувати безпеку є швидкий вступ до НАТО.
Якщо раніше Росія була головною причиною залишатися поза Північноатлантичним альянсом, то у 2022 році вона стала головною причиною прагнення країн приєднатися до нього. Нейтралітет замість гарантування безпеки робить країну вразливою до російської агресії. Цю тезу, зокрема, підтвердили результати опитувань населення Швеції. У 2022 році громадяни Швеції вважали Росію найважливішим безпековим викликом серед дев’яти запропонованих загроз (таку думку висловив 21% респондентів). Цей показник перевищує середній рівень сприйняття Росії як найбільшої загрози в усіх інших країнах.
У травні 2022 року обидві країни спільно подали офіційні листи-заявки на членство в Альянсі. Скасування етапу надання MAP стало безпрецедентним рішенням, можливим завдяки близькості країн до Альянсу, зокрема членству в ЄС, а також сильним демократичним інституціям, прозорості влади й, безумовно, взаємосумісності збройних сил та їхній відповідності стандартам НАТО. Після саміту НАТО в Мадриді 4 липня 2022 року Швеція та Фінляндія завершили переговори про вступ. 5 липня всі держави-члени підписали протоколи про їхній вступ до НАТО. Після ратифікації Протоколу всіма 30 членами Альянсу 4 квітня 2023 року Фінляндія стала 31-м повноправним членом НАТО.
Шлях Швеції до членства в НАТО був складнішим через вето Угорщини та Туреччини. Лише під час саміту НАТО у Вільнюсі президент Туреччини Ердоган оголосив, що погодився розблокувати вступ Швеції до НАТО.
Варто зазначити, що захист НАТО географічно значно ширший, ніж може здатися на перший погляд; наприклад, Швеція володіє територіями, які мають велике стратегічне значення. Особливо важливим є острів Готланд, щодо якого навіть існує поширений вислів: хто контролює цей острів, той контролює Балтійське море. Це робить його надзвичайно важливим для оборони Литви, Латвії та Естонії. Отже, після вступу Швеції Північноатлантичний альянс повністю охопить увесь регіон Північної Європи. Безсумнівно, після вступу всього північного регіону до НАТО Альянс стане значно сильнішим. Повний вступ надасть Альянсу стратегічну перевагу в глобальному масштабі.
Слід визнати важливість Гетеборга, розташованого на західному узбережжі Швеції. У контексті морської безпеки це не лише життєво важливий порт для Швеції, а й важливий об’єкт для Норвегії та Фінляндії. Завдяки історичній традиції ключова роль Норвегії в НАТО надає значної ваги її впливу на Півночі. Загальнодержавне зобов’язання передбачає постійну присутність на Крайній Півночі. Майбутній вступ Фінляндії та Швеції до Альянсу суттєво посилює ці зусилля.
Нещодавня військова взаємодія між Фінляндією, Швецією та НАТО свідчить про безпрецедентне узгодження зі стратегіями і стандартами Альянсу. Ця синергія розвивається швидше, ніж це типово для потенційних членів. Примітною рисою є вагомий внесок цих країн у регіональну безпеку ще до формального вступу до Альянсу. Від квітня 2022 року сили НАТО майже безперервно дислокуються у Фінляндії, проводячи навчання з колективної оборони, що забезпечують більшу присутність Альянсу в регіоні. У листопаді 2022 року Фінляндія, Швеція та Норвегія пішли далі, оновивши свою тристоронню заяву про наміри зміцнити оперативне планування, особливо на північних територіях. Ця узгодженість досягла нового піку в березні 2023 року, коли Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція оголосили про велику угоду щодо спільного оперативного використання приблизно 250 своїх винищувачів. Така співпраця відображає поглиблення відносин і відданість безпеці регіону, що виходить за межі формального членства.
Як і весь колективний Захід, країни Північної Європи негайно рішуче засудили невиправдану війну Росії проти України. Вони непохитні у своїй відданості незалежності, суверенітету та територіальній цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах. Усі північні країни надають Україні різнобічну політичну, військову, фінансову та гуманітарну допомогу. Вони також підтримали жорсткі санкції проти Росії, зокрема проти її енергетичного сектору. За даними Кільського університету за період із лютого 2022 року до травня 2023 року, за деякими показниками загального обсягу двосторонньої допомоги Україні, розрахованого як у мільярдах євро, так і у відсотках ВВП, країни Північної Європи входять до десятки найбільших донорів України.
Характерно, що основна допомога цих країн припадає на військову підтримку. Найбільшим донором у цій сфері є Данія, допомога якої протягом 2022–2023 років лише поступово зростала.
Наприклад, у травні 2023 року країна надіслала найбільший пакет військової допомоги на суму 250 мільйонів доларів, призначений для підтримки контрнаступу Збройних сил. У довгостроковій перспективі важливо, що країна збільшила фонд військової допомоги Україні, розрахований на 2023–2028 роки, до 3.2 мільярда доларів. Данія також створила фонд підтримки України в розмірі одного мільярда євро, спрямований переважно на відбудову України. Важливою є і підтримка Швеції та Фінляндії, які у військовому сенсі є найпотужнішими з усіх північних країн. Вони передають Україні широкий спектр озброєння: протитанкову зброю, обладнання для розмінування, легкі протитанкові системи, бойові машини піхоти, танки й артилерію, засоби протиповітряної оборони тощо.
Норвегія є одним із головних донорів Комплексного пакета допомоги НАТО для України. Країна також відіграє важливу роль завдяки створенню Програми підтримки Нансена для України. У межах цієї багаторічної програми підтримки України Норвегія надасть понад 75 мільярдів крон протягом п’яти років 2023–2027. Варто зазначити, що Норвегія була однією з перших країн, які оголосили про подібну програму підтримки України. Насамперед це охоплює військову підтримку, гуманітарну допомогу, фінансування цивільної інфраструктури та життєво необхідних державних функцій. Згідно із заявою прем’єр-міністра Норвегії Йонаса Гара Стьоре, у 2023 році половину допомоги передбачено у формі військової підтримки. Крім того, під час Вільнюського саміту прем’єр-міністр країни оголосив про збільшення цього року фонду військової допомоги на 2.5 мільярда крон, тобто у 2023 році військова підтримка становитиме 10 мільярдів крон.
Ісландія — невелика країна з населенням приблизно 357,000 осіб, яка не має значних оборонних спроможностей, — також надає Україні у війні з Росією переважно політичну, фінансову та гуманітарну допомогу. Важливою є і допомога у відновленні та модернізації енергетичного сектору України. Країна надала Києву обладнання, необхідне для відновлення пошкодженої енергосистеми, на 1.5 мільярда євро. За обсягом фінансової допомоги у відсотках ВВП Ісландія посідає 11-те місце. Головування Ісландії в Раді Європи (листопад 2022 року — травень 2023 року) було зосереджене на зміцненні головних принципів Ради — прав людини, демократії та верховенства права, яким серйозно загрожувала російська війна проти України. Після завершення цього головування 16–17 травня 2023 року в Рейк’явіку відбувся саміт глав держав і урядів Ради Європи, під час якого було представлено міжнародний реєстр збитків, завданих Україні внаслідок війни.
У статті було розглянуто еволюцію ролі країн Північної Європи в системі безпеки Європи. Підсумовуючи, російське вторгнення в Україну стало потужним поштовхом для країн Північної Європи істотно поглибити співпрацю у сфері політики безпеки — як на регіональному рівні, так і в межах євроатлантичної організації НАТО.
Швеція та Фінляндія зрештою сформували свої унікальні позиції в розгалуженій архітектурі безпеки Європи. Це спостереження певною мірою стосується й Данії, особливо з огляду на дедалі сильніше прагнення Європейського Союзу посісти вагоміше місце у сферах безпеки та військової могутності.
Щодо НАТО, приклади Фінляндії та Швеції підкреслили першорядне значення членства в Альянсі для безпеки й оборони держав із помірним впливом. Водночас це порушує суттєві питання щодо ефективності збереження нейтральної позиції. Як наслідок, між усіма п’ятьма північними державами виникла безпрецедентна єдність, що подолала раніше виражені розбіжності, якими характеризувалися їхні відносини.
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors, and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
