16 хв читанняВід початку російського вторгнення наприкінці лютого 2022 року можливі переговори та мир між Росією й Україною широко обговорювалися. Ця ідея переважала в західних медіа та політичному дискурсі багатьох держав. Попри те, що більшість країн і їхні провідні аналітики вважали, що Україна впаде за кілька днів, посередництво в укладенні холодного миру або чергового «Мінська-3» видавалося досить сприятливим — це задовольнило б потреби Росії, формалізувало підтримку України, дозволило б західним країнам і надалі вести з Москвою «справи як завжди» та зменшило б будь-які додаткові витрати, з якими довелося б зіткнутися Заходу. Успішні оборонні та контрнаступальні операції України й неймовірна стійкість українців показали, що Україна здатна не лише протистояти російській агресії, а й змусити Росію заплатити величезну ціну за свою війну за власним вибором. Крім того, впливові політики та військові фахівці стверджували, що Україна здатна звільнити всі окуповані Росією території, зокрема регіони, окуповані до повномасштабного вторгнення, а також Кримський півострів, що не зовсім збігалося з переконаннями деяких світових лідерів, дослідників міжнародних відносин та аналітиків.
Між сторонами війни існує значна несумісність інтересів. Це стало очевидним під час перших спроб провести мирні переговори між Росією та Україною, що відбувалися в Білорусі, а потім перемістилися до Туреччини. Кілька раундів переговорів не принесли значних відчутних результатів, на які могли сподіватися на Заході. Багато хто стверджував, що російський уряд узагалі не зацікавлений у дипломатичному врегулюванні, визначаючи свої цілі як «демілітаризацію» та «денацифікацію» України. Водночас Україна виявила більшу гнучкість, ніж Росія, оскільки Київ був готовий до певних компромісів щодо нейтрального статусу, питань російської мови та повернення до статус-кво, що існував до 24 лютого. Станом на сьогодні видається, що ці дві згадані загадкові цілі залишаються актуальними для російського політичного істеблішменту. Це свідчить, що Росія досі налаштована всіма засобами завоювати Україну: вбити кожного, хто їй протистоїть, і знищити Україну разом із її національною ідентичністю. Тому Україна не бажає підписувати ще одну угоду «Мінськ-3», яка не надала б жодних гарантій безпеки та не забезпечила б повного відновлення суверенітету й територіальної цілісності в межах кордонів 1991 року.
З огляду на те, що Україна звільнила частини окупованих Росією територій і виявила багато доказів її воєнних злочинів, малоймовірно, що Україна зможе домовитися з Росією про справедливий мир. Ба більше, ніхто в Україні не підтримує жодного обміну територіями задля припинення конфлікту, який спричинив незліченні трагедії в українському суспільстві. Згідно з опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології в грудні, 85% респондентів по всій країні вважають, що, навіть якщо війна триватиме довше й незалежність України може опинитися під загрозою, Україна за жодних обставин не повинна відмовлятися від жодної зі своїх територій. Життєво важливі інтереси сторін діаметрально протилежні, що робить дипломатичний компроміс майже неможливим. Водночас переговори дали деякі позитивні результати, зокрема звільнення частини військовополонених та розблокування чорноморських портів України для відновлення експорту зерна з метою подолання продовольчої кризи, спричиненої вторгненням. Але знову ж таки, це стало можливим лише тому, що Росія мала в цьому інтерес. Наприклад, Росія заявляла, що через санкції має проблеми з експортом сільськогосподарської продукції та мінеральних добрив. Москва використовує будь-яку дипломатичну ініціативу для досягнення домовленостей щодо скасування певних санкцій, які шкодять російській економіці. Українські аналітики іноді називають це «стратегією малих компромісів», яку Росія застосовує, щоб підтримувати відносини із Заходом і здобувати від нього поступки для проголошення перемоги перед внутрішньою аудиторією. Іншими словами, Росія може заявляти, що вона все ще є великою державою і що інші провідні держави мають зважати на позицію Росії.
Після початку повномасштабної війни різні актори закликали до переговорів між Росією та Україною. «Дайте дипломатії шанс» — імовірно, найуживаніша фраза, яка створює враження, ніби всі конфлікти вирішуються дипломатичними засобами. Імовірно. Однак у цій війні це не так. Іноді ці заклики формулювалися так, що Захід повинен чинити тиск на Україну та змусити її вести переговори з Росією. Крім того, такі пропозиції лунали від військового керівництва США або членів адміністрації Джо Байдена, що викликало багато критики. Наприклад, генерал Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, найвищий за званням військовий офіцер США, на кількох форумах припускав, що успішні операції України на місцях створили «вікно можливостей» для переговорів із Росією з позиції сили. Він також зазначив, що навряд чи може уявити перемогу України над Росією в зимовий сезон. Ще одна ілюзія, яку широко поширюють преса та політики, полягає в тому, що зима ускладнює проведення військових операцій і перемогу над ворогом. Сполучені Штати, наприклад, не вели зимової кампанії з часів війни в Кореї, тоді як Україна набула досвіду бойових дій узимку з часу російського вторгнення 2014 року. Залежно від погодних умов військова ефективність може погіршуватися або покращуватися. Тому їх не слід використовувати як засіб тиску на Україну задля переговорів. Уже сам факт того, що Міллі виступав за переговори, викликає подив. Як член американських збройних сил, він має бути обізнаним із цим і розуміти справжні наміри Росії в цій війні, адже отримує всю необхідну розвідінформацію.
Новий скандал за участю Ілона Маска вкотре ілюструє рівень нерозуміння та хибного сприйняття Росії на Заході. Маск запропонував неприйнятні умови врегулювання конфлікту — повторні вибори на окупованих до 24 лютого територіях Луганської та Донецької областей, визнання Криму частиною Росії, забезпечення водопостачання півострова та нейтральний статус України. Українцям це здалося пропозицією відновленої політики умиротворення, яка не завершить війну, а лише заохотить агресора анексувати більше територій. Випадок із твітами Ілона Маска також демонструє, що Захід досі перебуває під впливом російської пропаганди. Може здаватися, що Маск не має стосунку до міжнародної політики, хоча його позиція стала кульмінаційним моментом того, що обговорювали багато політичних аналітиків від початку вторгнення. Таке ставлення об'єднує тих, хто перебуває під впливом російської спадщини великої ядерної держави, інтереси якої слід насамперед враховувати в процесі ухвалення рішень. Ба більше, це підкреслює, що багато хто на Заході схильний забувати історичні уроки, які світ мав засвоїти після завершення Другої світової війни. Навіть не дивно, що єдиною країною, яка відкрито підтримала «мирний план» Маска, була Росія та її пропагандисти. Крім того, Папа Франциск закликав президента України Володимира Зеленського до серйозних переговорів із Росією та заявив, що «всі учасники міжнародного життя і політичні лідери повинні зробити все можливе, щоб покласти край цьому конфлікту», запобігши «небезпечній ескалації». Це вкотре свідчить про слабке розуміння конфлікту та ситуації на місцях. Тому такі заклики лише грають на руку Росії та створюють хибне уявлення про Україну, яка «не хоче миру й відкидає будь-яку пропозицію такого типу».
24 жовтня група прогресивних демократів надіслала Джо Байдену листа з проханням терміново шукати можливості встановлення припинення вогню в Україні. Вони також попросили його розпочати переговори з Росією. Це ґрунтувалося на побоюваннях російського ядерного нападу та початку Третьої світової війни. Зіткнувшись із жорсткою критикою, лист відкликали наступного дня. Листа надіслали через кілька тижнів після того, як Росія почала обстрілювати енергетичну та критичну інфраструктуру України, спричинивши тяжку гуманітарну кризу. Звернення цих членів Конгресу стало тривожним сигналом, який поставив під сумнів зусилля з підтримки, вже наданої Україні США та іншими союзниками, а також висвітлив іншу загрозу: можливе втручання Росії у внутрішню політику США. Наприклад, Росія може використовувати різних впливових політичних діячів у США, щоб просувати порядок денний «дипломатичного рішення», яке було б вигідне лише Росії. Існує ймовірність, що РФ може спробувати скористатися цим, аби ще більше дестабілізувати США, сіючи розбрат і напруженість між політичними партіями. У такий спосіб Росія отримала б розділені США, яким важко дійти згоди щодо військової допомоги та інших видів підтримки Україні. Просуваючи порядок денний переговорів, Росія досягла б замороженого конфлікту й мала б час перегрупуватися та підготуватися до нового вторгнення.
Схоже, що численні заклики до переговорів із Москвою, статті в журналах і газетах, а також аналізи, надані західними експертними та науковими спільнотами, висвітлюють ще одну важливу проблему — багато хто на Заході досі дивиться на Україну крізь призму Росії. Це справді нагальна проблема, оскільки вона обмежує сферу досліджень, що призводить до хибного сприйняття обох країн. Особливо це помітно в західних дослідницьких інституціях, де експерти з Росії та Євразії вважають, що вони дуже добре обізнані з Україною, просто тому, що вивчали Росію або жили там. Насправді багато дослідників дивляться на Україну з погляду Росії як великої держави в пострадянському регіоні, інтереси якої стоять вище за інтереси всіх інших сусідніх країн. Це фактично відповідає російському баченню суверенітету, що сягає абсолютистського тлумачення XIX століття. Зокрема, воно розглядає застосування сили проти сусідів як життєво важливий засіб, що відповідає статусу великої держави. Ба більше, багато представників академічних кіл досі вважають, що Україна належить до російського «прикордоння» або до «сфери привілейованих інтересів», як колись заявив Дмитро Медведєв, що походить із конкуренції між США та Радянським Союзом часів холодної війни. Визнання цього та водночас ігнорування України як суверенної нації — аналіз України як чогось нерозривно пов'язаного з Росією — підриває можливість зрозуміти мотиви Кремля.
У цьому зв'язку варто процитувати Андреаса Умланда, політолога й аналітика Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин, який сказав, що російське керівництво вдається до агресії, коли знає, що вона завершиться перемогою. Перемоги Росії в Молдові, Чечні, Грузії та Україні (у 2014 році) не зменшили апетитів Москви. Усупереч поширеній думці, Росія готувалася до інших військових операцій. Саме тому небезпечно хибно сприймати російські наміри, адже будь-який потенційний здобуток чи перемога призведе до нової хвилі агресії, доки Росію не зупинять.
Без перебільшення, Росію можна зупинити лише силою, а не дипломатичним торгом, як схильні вважати багато хто. Замість пошуку контраргументів щодо того, чому Україна не повинна перемогти, чи Росія не повинна програти, або чому потрібно зберегти Путіну обличчя, Захід має систематично пояснювати, чому перемога України є настільки важливою не лише для України, а й для всього світу. Ця робота потребуватиме ґрунтовного аналізу поведінки Росії в різних конфліктах. Роль історії не можна недооцінювати в нинішніх реаліях, оскільки поведінка Росії значною мірою визначається історичними прецедентами. Щоразу, коли Захід виявляє слабкість щодо Росії, Москва не боїться використовувати будь-які засоби, зокрема військові. У межах цієї дискусії міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба запропонував Заходу «вже зараз краще готуватися до поразки Росії, замість того щоб намагатися пояснити, чому Україна не може або не повинна перемогти».
Розглядаючи поведінку Росії під час різних конфліктів, можна простежити спільну модель або стратегію, якої Росія дотримується. Росія була залучена до численних військових дій і переговорних процесів на пострадянському просторі та за його межами. Я пропоную зосередитися на двох прикладах — Хасав’юртівських угодах, підписаних унаслідок Першої чеченської війни, та Мінських переговорах під час вторгнення Росії в Україну у 2014–2015 роках. Завершення Першої чеченської війни демонструє, що навіть якщо вам вдасться досягти дипломатичної угоди з Росією, Москва дотримуватиметься її лише тоді, коли вона відповідатиме її власним інтересам. Росія, як засвідчив випадок Чечні, намагається досягти угоди, яку можна тлумачити по-різному, використовуючи нечіткі формулювання. Під час першої чеченської кампанії Росія сподівалася придушити політичну силу Джохара Дудаєва, який прагнув здобути незалежність для Чечні. Оскільки попередні російські спроби усунути Дудаєва зазнали невдачі, Москва почала розробляти плани військового втручання, яке мало бути проведене у форматі бліцкригу. Однак, попри російські сподівання на швидку облогу, кампанія тривала майже два роки. Це сталося тому, що росіяни не могли знайти способу протидіяти тактиці партизанської війни чеченців. Навіть з огляду на перевагу Росії в живій силі, озброєнні та пануванні в повітрі, російські військові зазнали тяжких втрат, що спричинило політичну та соціально-економічну кризу всередині країни. Значних втрат зазнало й цивільне населення — за оцінками, чеченці втратили близько 100 000 цивільних, переважно під час штурму Росією Грозного, столиці Чечні. Саме деморалізованість російських сил і несприйняття російським населенням тривалого конфлікту змусили Росію та президента Єльцина піти на переговори.
Під час першої чеченської кампанії Росія виявила, що її військові не були готові воювати проти чеченців. Війна виявила слабкості російської армії, і ніхто в Кремлі не заперечував, що її слід реформувати. Представники Росії та Чечні підписали Хасав’юртівську угоду 1996 року. Згідно з угодою, конфлікт між Росією та Чечнею мав бути врегульований політичними засобами. Було встановлено термін для виведення федеральних військ із Чечні. Також Росія мала надати допомогу для відновлення соціальної та економічної структури Республіки. Однак експерти зазначають, що угода не пояснювала, як сторони планують усунути першопричину конфлікту — прагнення чеченців до незалежності. Спостерігачі стверджують, що навіть формулювання угоди були нечіткими, залишаючи Росії певну гнучкість для маневру в майбутньому. Інші згадували, що, підписавши Хасав’юртівську угоду, Росія визнала незалежну Чеченську Республіку. Попри це, експерти з міжнародного права стверджують, що згадка в документі про дії сторін відповідно до міжнародного права не означає визнання незалежності. Також доречно згадати, що результат Першої чеченської війни розділив російське суспільство й армію. Наприклад, деякі російські генерали заявляли, що «їхню перемогу вкрали» і їм не дали останнього шансу перемогти партизанів. Російські ультрапатріоти називали Хасав’юртівську угоду «капітулянтською» та «зрадницькою» для Росії. Це, своєю чергою, проклало шлях до реваншистських настроїв у російському суспільстві та серед російських політичних еліт, які вимагали перемоги — того, на чому тримається їхня легітимність.
Через це Хасав’юртівська угода є наочним прикладом того, як Росія продовжує намагатися досягти своїх цілей після поразки. Москва намагається здобути перемогу, виправляючи свої попередні помилки, організовуючи кращі плани військових операцій і реорганізовуючи свої збройні сили. Росія також змінила свою комунікаційну стратегію та надала пріоритет інформаційній війні. Фактично російські пропагандисти описували Другу чеченську війну як іншу війну, наголошуючи на «терористичній природі чеченської загрози». Вони продовжували згадувати вибухи житлових будинків у Москві та інших містах, які, на думку багатьох дослідників, були справою ФСБ (Федеральної служби безпеки Російської Федерації), щоб виправдати нову війну. І російське суспільство поступово змінило свою думку про чеченську війну. 65% респондентів опитування громадської думки заявили, що підтримують утримання Чечні в складі Росії всіма засобами, зокрема військовими. Використовуючи приклад Першої чеченської війни для зв’язку з поточними подіями, можна знайти цікаві коментарі російського пропагандиста Захара Прилєпіна. У суперечці з Ольгою Скабєєвою, іншою провідною російською пропагандисткою, він стверджував, що Росія не досягне своїх цілей обстрілами української інфраструктури. Натомість Москва має вести переговори з Володимиром Зеленським. Більше того, Прилєпін пішов далі й відкрито заявив, що Росія повинна примусити Україну вести переговори з Росією. Це тому, що Москва буде зайнята перегрупуванням сил і зрештою все одно буде готова завершити війну військовим наступом. Крім того, без жодних вагань він згадав, що Росії потрібен «новий Хасав’юрт», який, звісно, буде ганьбою для Росії, але матиме для Москви лише тимчасовий характер. Справжні наміри Росії неможливо пояснити, якщо сприймати слова російської пропаганди серйозно. Попри це, з огляду на те, що російські телепропагандистські шоу часто є постановочними, можна логічно припустити, що Кремль наказав їм донести повідомлення про те, що Росії потрібні переговори.
Надзвичайно важливо відстежити результат Мінських переговорів — ще у 2014–2015 роках, коли Україна була змушена вести переговори з Росією через невдачі на полі бою. Насправді Україна вела переговори з Росією під тиском, який чинив не лише Кремль, а й партнери України — Німеччина та Франція, що виступали посередниками під час конфлікту. У першій спробі встановити мир Тристороння контактна група, до складу якої входили представники України, ОБСЄ та Росії, розробила Мінський протокол. Серед підписантів також були представники так званих «ДНР» і «ЛНР». Протокол не дав жодних результатів, оскільки очолювані Росією найманці продовжували порушувати угоду про припинення вогню та розпочали наступальну операцію на Донецький аеропорт. Більше того, за кілька днів до підписання Протоколу українські сили були оточені під час бою за Іловайськ, який став однією з найтрагічніших сторінок в історії російського вторгнення. До того українські війська звільняли одне місто за іншим. Однак регулярні підрозділи російської армії перетнули кордон 23 і 24 серпня, змінивши баланс та створивши несприятливі умови для українських сил на місцях. Оскільки українські війська були оточені, російська сторона запропонувала відкрити гуманітарний коридор, який згодом російська армія нещадно обстріляла. Оцінки кількості втрат різняться, однак, за даними попереднього розслідування, Україна втратила 366 загиблих і 429 поранених військовослужбовців, 128 потрапили в полон, а 158 зникли безвісти. Лише епізод з Іловайськом показує, що на практиці насправді означають гарантії Росії.
Попри узгоджене припинення вогню відповідно до Мінського протоколу, росіяни продовжували обстріли та просування на українську територію. Їм вдалося захопити Донецький аеропорт після того, як українські війська обороняли його 242 дні. До кінця січня 2015 року Мінський протокол повністю зазнав краху, оскільки Росія не ставилася до нього серйозно. Потреба провести ще один раунд переговорів виникла через ще одну битву за стратегічно важливе місто Дебальцеве. Це місто розташоване на перехресті автомобільних і залізничних шляхів. Хоча Україна, Росія, Німеччина та Франція провели переговори 12 лютого й підписали угоду, російські сили продовжували обстрілювати та штурмувати Дебальцеве. Це призвело до тяжких втрат серед українських військовослужбовців. Здавалося, Росія навмисно затягувала підписання документа, щоб посилити свої переговорні позиції та досягти кращих результатів, просто захопивши більше територій. Тому остаточна версія Мінських угод значною мірою формувалася під впливом боїв на місцях. Отже, Мінськ-2 став результатом абсолютної незгоди між Росією та Україною. Послідовність дій щодо виконання угоди була однією з головних перешкод. Україна вимагала гарантування безпеки перед переходом до виконання політичної частини угоди.
Насправді положення Мінських угод призвели б до втрати українського суверенітету через федералізацію. Це перетворило б реінтегровані регіони Донецька та Луганська на перешкоду для проведення справді незалежної зовнішньої політики. Вони мали б право накладати вето на будь-які спроби вступу до НАТО та ЄС. Можна стверджувати, що Україна отримала користь від угоди, оскільки вона дала змогу зупинити масштабні бойові дії та дала Україні час відновити свою армію й економіку. Але Росія також отримала вигоду — вона мала можливість ескалувати ситуацію всередині України щоразу, коли хотіла просувати власний порядок денний, не надто дбаючи про свою репутацію. Саме тому режим припинення вогню зазвичай порушувався — Росія не відвела важке озброєння та артилерійські системи відповідно до угоди. У звітах ОБСЄ часто зазначалося про порушення припинення вогню сотні або навіть тисячі разів на день. Я також стверджував би, що Мінські переговори Росія передусім використовувала для планування повномасштабного вторгнення та перевірки реакції колективного Заходу. У результаті Мінська угода за своєю суттю була розроблена так, що не могла врегулювати конфлікт.
Загалом Україна була принижена Мінськими угодами, які не дали нічого, окрім нових втрат. УВКПЛ в одному зі своїх звітів зазначило, що загальна оціночна кількість жертв в Україні з квітня 2014 року до грудня 2021 року становила від 51 000 до 54 000. У цій війні загинуло приблизно від 14 000 до 15 000 людей, а решта були поранені. Крім того, Росія заявляла, що не є стороною конфлікту, що ще більше перешкоджало практичному виконанню будь-якої угоди. Після того як Володимир Зеленський став Президентом України, Москва очікувала, що Україна прийме будь-які умови, які вона могла висунути для мирного врегулювання конфлікту. Попередній досвід Зеленського та його недосвідченість у політиці змусили Кремль вважати, що гнучка позиція новообраного Президента України буде вигідною Москві. Однак російські вимоги не могли бути задоволені, оскільки це означало б втрату суверенітету України, що було неприйнятним. Отже, після переговорів високого рівня «нормандської четвірки» 2019 року стало зрозуміло, що надії Росії примусити Зеленського прийняти російські вимоги зазнали невдачі. Існує проблема, якої Москва досі не усвідомлює, оцінюючи Україну. Незалежно від того, хто є Президентом України, він чи вона ніколи не прийме російських умов через позицію активного громадянського суспільства. Питання переговорів із Росією є надзвичайно чутливим для українського народу. Будь-які спроби вести переговори з Росією зустріли б сильний опір суспільства й завершилися б крахом уряду. Самого Президента Зеленського також часто критикували за його непослідовну позицію щодо Росії після обрання. Тоді він вважав, що з Кремлем можливо домовитися про справедливий мир.
З огляду на плани Росії щодо України цілком очевидно, що Москва не була зацікавлена в мирному врегулюванні, зважаючи на те, що підконтрольні Росії райони Донецької та Луганської областей були паспортизовані. Російські офіційні джерела самі заявляли, що видали понад 720 000 паспортів мешканцям так званих «ДНР» і «ЛНР», що є кричущим порушенням міжнародного права, суверенітету й територіальної цілісності України. Саме різне трактування суверенітету Україною та Росією перебуває в центрі будь-яких потенційних мирних переговорів між Україною і Росією. Тому досягнення справедливої мирної угоди є малоймовірним, якщо Москва не змінить своєї позиції, яка залишається незмінною з 2014–2015 років.
Спроби домовитися з Росією про мир тоді й зараз є критичною помилкою українських партнерів за кордоном. Саме тому спадщина Німеччини та Франції має бути прикладом для всіх на Заході. Тиск на Україну з метою змусити її вести переговори з Росією, як це було за керівництва Ангели Меркель і Франсуа Олланда, лише слугуватиме російським інтересам.
Два згадані вище випадки дають розуміння того, що Росія використовує переговори, щоб приховати свої справжні наміри. Приклад чеченської війни та Хасав’юртських угод демонструє, що навіть якщо ви досягнете будь-якої угоди з Росією, Москва дотримуватиметься її доти, доки це буде їй вигідно. Попри серйозну політичну та економічну кризу, російське населення не забуває минулих втрат і під впливом російської пропаганди й надалі вимагатиме перемог від своїх лідерів. Посилення ревізіоністських настроїв може призвести до нової спроби виграти війну.
За результатами Мінських переговорів можна простежити ставлення Росії до України. Ми бачимо, що Мінська угода фактично виявила точки розбіжностей між двома країнами. Вона не мала жодного успіху, оскільки Росія не продемонструвала ані гнучкості, ані готовності до компромісу. Натомість Москва використала угоду, щоб чинити тиск на Україну, створювати напруженість і сіяти розбрат усередині країни, розділяти людей та готувати ґрунт для повномасштабного вторгнення. Першопричина неможливості домовитися про справедливий мир із Москвою полягає в тому, що Росія не визнає Україну суверенною державою. Крім того, керівник української розвідки Кирило Буданов заявив, що 82% росіян підтримують бойові дії в Україні. Це вирішальний чинник, який слід врахувати, оскільки багато хто на Заході вважає, що це лише війна Путіна. Однак ми маємо визнати, що Україна воює не лише проти російського режиму, а й проти російського народу.
Тому замість пошуку переговорів, які лише дадуть Росії можливість перегрупуватися, вкрай важливо продовжувати підтримувати Україну, надаючи необхідне військове обладнання. Узимку ще одним критично важливим кроком є зміцнення стійкості енергетичної та критичної інфраструктури України. Переговори з Москвою зараз — це не що інше, як відтермінування наступної війни. Слід визнати, що попередні спроби умиротворити Росію не спрацювали й лише посилили її апетити. Закликати Україну до переговорів зараз — це те саме, що просити Вінстона Черчилля вести переговори з Адольфом Гітлером під час Битви за Британію. Мобілізація в Росії сигналізує, що Москва не має наміру відмовлятися від ідеї завоювання всієї України. Розпочавши повномасштабне вторгнення, Володимир Путін і Росія вступили в гру з нульовою сумою. Зазнавши кількох значних втрат, Росія не змінила своєї позиції. Навпаки, Кремль прагне затягнути війну, щоб повернути собі ініціативу на тлі обстрілів критичної інфраструктури та використання зими як зброї. Крім того, Москва намагається зробити все можливе, щоб затримати постачання західної військової допомоги Україні, і прагне мобілізувати більше людей для війни в Україні. Ціна продовження війни стала відносно низькою, оскільки ймовірність перемоги переважає будь-які потенційні втрати для обох сторін. Для України це можливість повернути всі захоплені території. Росія може сподіватися принести певні перемоги своїй внутрішній аудиторії та продемонструвати Заходу, що вона все ще здатна воювати. Більше того, для Путіна продовження війни є питанням політичного та фізичного життя і смерті. Саме тому питання переговорів зараз не стоїть на порядку денному.
Крім того, партнери України мають бути готовими посилити підтримку на тлі повідомлень про нове потенційне вторгнення на територію України з Білорусі. Як слушно зазначив Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, саме Україна має вирішувати, коли починати переговори й на яких умовах. Він також наголосив, що «якщо ви хочете результату цих переговорів, який гарантує перемогу України як суверенної, незалежної держави, нам необхідно надавати Україні військову підтримку». З огляду на те, що ця війна має для України екзистенційне значення, вважаю доречним згадати слова Голди Меїр: «Якщо ми програємо війну, це назавжди покладе нам край — і ми зникнемо з лиця землі. Якщо хтось цього не розуміє, то він не розуміє впертості. Ми маємо намір залишитися живими. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це питання не залишає багато простору для компромісу».
Переконання, що всі війни закінчуються дипломатично, далеке від реальності: численні війни велися доти, доки не завершувалися на полі бою. Безсумнівно, будь-яка гіпотетична угода передбачала б припинення вогню, яке могло б спричинити ще більше репресій проти мільйонів українців на окупованих територіях. Приклади Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ізюма, Маріуполя та багатьох інших міст говорять самі за себе. Росія все одно порушила б угоду, як це було у випадку Мінської угоди, адже Москву просто не хвилюють репутаційні втрати. Крім того, росіяни не будуть готові вивести війська з уже окупованих територій доти, доки вони стратегічно важливі для Москви для збереження плацдарму для майбутніх наступальних операцій.
Насамкінець Володимир Зеленський окреслив ключові вимоги України для початку переговорів із Росією: виведення російських військ, повернення окупованих земель України, компенсація воєнних збитків і притягнення до відповідальності за воєнні злочини. Це єдиний шлях досягти справедливого та сталого миру. Колективний Захід нині має підтримати позицію Президента України та відмовитися від фантазії про зміну реальності, в якій Україна недостатньо сильна, а Росія все ще здатна перемогти. Українські сили повернули собі стратегічну ініціативу в цій війні. Переговорна сила України лише зростатиме на тлі подальшого поступу у звільненні її територій. Як наголосила прем’єр-міністерка Естонії Кая Каллас, зараз немає потреби тиснути заради передчасного миру. Якщо Росія не відмовиться від своєї мети завоювати нові території в Україні, мирні переговори мають мізерні шанси чогось досягти. Історія показує, що умиротворення зміцнює й заохочує агресорів, а агресію можна зупинити лише силою. Від оголошення війни Росія не досягла жодної зі своїх цілей. Херсон, єдиний обласний центр, який їй вдалося захопити після 24 лютого, уже втрачено. Нарешті, останнє дослідження, проведене Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Трансатлантичного діалогового центру, виявило, що перемога у війні — це звільнення всіх українських територій, включно з Кримом і тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей — цю думку підтримують 85% українських респондентів. Перед початком будь-яких переговорів із Росією необхідно враховувати думку українського суспільства. Український народ готовий боротися до перемоги, попри обстріли енергетичної інфраструктури та постійні відключення електроенергії по всій країні. Волю народу слід поважати, а оглядачі та політики із Заходу повинні негайно припинити свої нереалістичні заклики до переговорів. Підштовхування до переговорів лише деморалізує українських солдатів і українське громадянське суспільство, призводячи до хибного уявлення про наміри колективного Заходу в цій війні. Україна не планує здаватися, хоч би як Росія прагнула виграти трохи часу, просуваючи переговори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
