10 хв читанняВ епоху постправди, інформаційного перенасичення та різноманітних маніпулятивних методів роботи з даними інформаційна гігієна залишається головним пріоритетом як для внутрішнього, так і для зовнішнього споживання. У цій статті буде розглянуто:
Від самого початку слід зазначити, що, на відміну від української сторони, яка без будь-яких перешкод надала міжнародним експертам доступ для перевірки місць утримання російських військовополонених, Росія продовжує відхиляти всі запити щодо допуску незалежних представників до місць утримання українських військовополонених. Це вказує на обґрунтованість серйозних застережень щодо Росії стосовно відповідності умов утримання міжнародним стандартам, а також на неготовність Кремля дотримуватися принципів прозорості, відкритості та підзвітності.
Згідно з даними, зібраними Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), російська сторона систематично порушує міжнародне гуманітарне право, починаючи з моменту захоплення українських військовослужбовців і закінчуючи процесом їхньої репатріації. Управління Верховного комісара ООН з прав людини задокументувало серйозні порушення з боку російських збройних сил під час захоплення українських військовослужбовців; зокрема, у звіті УВКПЛ неодноразово згадується умисне вбивство потенційних військовополонених представниками російської приватної військової компанії «Вагнер», яка має тісні зв’язки з президентом Путіним і також відома як його приватна армія. Згідно зі свідченнями, наданими УВКПЛ, бійці «Вагнера», вдягнені у форму Збройних сил України, використали двох українських військовополонених для влаштування засідки на українські позиції на Бахмутському напрямку, що однозначно суперечить нормам міжнародного гуманітарного права, зокрема статтям 12–16 щодо відповідальності, покладеної на державу, яка утримує військовополонених і бере на себе зобов’язання поводитися з ними відповідно до їхнього статусу, статті 23 щодо забезпечення безпеки військовополонених, оскільки, відповідно до свідчень, двоє українських військовополонених були вбиті разом із бійцями «Вагнера»; і, нарешті, статтям 49–57 III Женевської конвенції (ЖКIII), які чітко визначають межі добровільного залучення військовополонених до відповідного виду діяльності, але не фактично до військової служби чи участі в операціях під чужим прапором.
Інший випадок стосується умисного вбивства бійцями «Вагнера» одного з українських військовополонених під час допиту, коли він зізнався, що приєднався до Збройних сил України після початку повномасштабного вторгнення. Такі криваві заходи, вжиті росіянами, грубо порушують статті 3, 17 і 87 III Женевської конвенції.
Відверто порушуючи статті 12–15 ЖКIII щодо відповідальності за гуманне поводження з українськими військовополоненими, росіяни змусили двох поранених українців повзти близько пів кілометра зі зламаними ногами, не надавши їм належної медичної допомоги (порушення статей 29–32 ЖКIII) і не організувавши належного транспортування до табору (порушення статей 19–22 ЖКIII). Більше того, російські військові зняли на відео страждання поранених українських військовополонених, щоб поширювати принизливі дописи в соціальних мережах, що свідчить про порушення статей 3, 13, 20 згаданої вище ЖКIII.
В ексклюзивному інтерв’ю, проведеному під час підготовки цього матеріалу, Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з липня 2022 року, також вказує на кричущі порушення з боку Росії: «Усі докази вивчаються та збираються поліцією, СБУ [Службою безпеки України], та іншими відповідальними державними структурами. Я на власні очі бачив катівні у звільнених українських населених пунктах Херсонської та Харківської областей. Я не з чуток знаю, що там відбувалося, що російські військові робили з українським народом. Наприклад, у Херсонській області, була камера, де утримували підлітків; вони спали на холодній підлозі, лежачи на картоні. Чоловіків і жінок утримували в одній спільній камері 24 години на добу. У цих катівнях також велося відеоспостереження».
Такі умови утримання військовополонених свідчать про порушення статей 25–28 ЖКIII, зокрема положень про необхідність забезпечити окремі приміщення для чоловіків і жінок, задоволення базових потреб, таких як житло й харчування, та дотримання відповідних санітарних норм.
«Ті українці, яким вдалося повернутися з російського полону, розповідають про погані умови. Усі вони повертаються дуже худими. Це свідчить про те, що їх погано годували. У полоні вони не отримували нормального харчування та належної медичної допомоги, як того вимагають Женевські конвенції. З нашими людьми поводяться інакше, ніж ми поводимося з російськими військовополоненими. Багато українців, які повернулися з полону, навіть не бачили представників Міжнародного комітету Червоного Хреста в місцях утримання», — каже Дмитро Лубінець.
З огляду на це, особливої уваги заслуговує повернення захисників «Азовсталі» з російського полону. Старший сержант 36-ї бригади морської піхоти Михайло Діанов зазнав тяжкого поранення, обороняючи позиції від російських сил на металургійному комбінаті: його рука була повністю роздроблена, а на обох ногах були кульові поранення. Мішки під очима свідчать про тривалий період зневоднення, а опухлий живіт — про тривале голодування. Михайло втратив близько третини ваги свого тіла. Російська сторона не лише не надала Михайлу жодної медичної допомоги, а й погіршила його страждання. Під час оборони металургійного комбінату українські медики встановили на поранену руку Михайла апарат Ілізарова, але в російському полоні цей апарат вирізали брудними інструментами без будь-якої анестезії, і надалі жодної медичної допомоги йому не надавали.
«Вражає і водночас обурює те, що в полоні є поранені військовослужбовці, які потребують операцій і термінового медичного лікування. Адже необхідна допомога їм не надається. У бійців, яких вдалося повернути, рани, що «біжать». Ви бачили, як повернувся захисник Маріуполя Михайло Діанов. У його травмованій руці бракує 4 см кістки. Важко уявити біль, який він витерпів», — зазначає український омбудсман.
УВКПЛ також зафіксувало смертельний випадок українського військовополоненого, який помер через ненадання медичної допомоги, що мала бути надана відповідно до положень ЖКIII. З тієї ж причини ще кілька тяжкопоранених померли дорогою до транзитного табору в Сартані (Донецька область) у квітні. Умови транспортування українських військовослужбовців також викликають глибоке занепокоєння, зважаючи на те, що їх перевозили у переповнених вантажівках і автобусах, не призначених для перевезення людей, повністю позбавивши доступу до туалетів і води. Обличчя полонених були обмотані клейкою стрічкою, що залишило багато відкритих ран, які кровоточили протягом кількох днів. Місця утримання розташовані як на території Росії, так і на окупованій Росією українській території. Самі ці місця не обладнані для утримання військовополонених, не мають належних умов для перебування військовополонених на відкритому повітрі та гостро потребують базових зручностей.
Михайло Вершинін (ліворуч), начальник патрульної поліції міста Маріуполя, та поліцейський Святослав Єрмолаєв (праворуч) повернулися з полону зі значною втратою ваги, що підтверджують фотографії українських військовополонених до та після російських таборів.
Свідчення українських військових, які повернулися з полону, підтверджують іноземні добровольці, яким також довелося пережити російські табори. Так, британський парамедик Джон Гардінг, який перебував на металургійному комбінаті «Азовсталь» і також потрапив у полон, підтвердив, що катування, застосування електричного струму під час допитів, ножові поранення та постійні побиття є звичайною практикою росіян під час утримання полонених. За спогадами британця, у крихітні кімнати поміщали по кілька полонених, росіяни чинили постійний психологічний тиск, змушуючи їх записувати прощальні відео для сімей, що грубо порушує статті 69–70 ЖКIII щодо підтримання зв’язку військовополонених із зовнішнім світом, згідно з якими сторона, що утримує полонених, повинна всіляко сприяти спілкуванню полонених із їхніми родичами, але не під дулом зброї і тим більше не у форматі передсмертних промов. За словами Джона, він став свідком убивства росіянами іншого громадянина Великої Британії, Пола Юрі. На тілі померлого було виявлено багато слідів катувань, попри неправдиві заяви російської сторони про нібито зумовлений стан здоров’я.
Серед таких сумнозвісних місць інтернування українських військовополонених варто звернути увагу на виправну колонію в Оленівці, де 29 липня 2022 року Росія нібито здійснила ще один терористичний акт, підірвавши 50 українських військовополонених, аби приховати криваві сліди катувань, фізичного, сексуального та морального насильства, вчинених щодо інтернованих українців.
Крім того, за словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, Росія також інтернує цивільне населення, що є кричущим порушенням статті 4 ЖКIII: «Женевські конвенції, головною метою яких є захист осіб, які не беруть участі у збройному конфлікті, тобто цивільного населення, взагалі не передбачають, що цивільну особу можуть взяти в полон. Однак ми воюємо з Росією, і багато наших громадян перебувають у полоні в Російській Федерації. Це найбільш цинічне порушення!»
На додачу до всіх цих звірств, учинених Росією, міжнародній спільноті наразі не відомо про жодне кримінальне провадження з боку Росії щодо покарання осіб, які брали безпосередню участь у запровадженні таких нелюдських практик стосовно українських військовополонених. Грубі порушення міжнародного гуманітарного права вкотре свідчать про відсутність простору для переговорів із державою-терористом, яка продовжує нести лише вічні страждання, вчиняючи геноцид і злочини проти людяності.
Наразі Україна має у своєму розпорядженні 50 спеціалізованих установ для утримання військовополонених. Ці установи забезпечені належним рівнем безпеки (наскільки це взагалі можливо в умовах масованих атак російськими балістичними ракетами та іранськими дронами) і відповідають усім вимогам, закріпленим у міжнародно-правових конвенціях. Вражаючим прикладом таких установ може бути табір під назвою «Захід-1», де російських військовополонених забезпечують не лише базовими потребами, а й можливістю підтримувати фізичний та інтелектуальний рівень саморозвитку, що, наприклад, у російському полоні навіть не є предметом обговорення. Ба більше, російські військовополонені мають доступ до медичної допомоги, помірної трудової зайнятості та різноманітних видів дозвілля. І, на відміну від українців у російському полоні, російським полоненим надають можливість постійно спілкуватися зі своїми рідними та друзями.
Українська сторона визнає, що в дуже рідкісних випадках військовополонених можуть утримувати в слідчих ізоляторах, однак там вони й надалі забезпечуються всіма необхідними предметами побуту та перебувають не довше, ніж того вимагають обставини. Українська сторона регулярно приймає представників ООН, Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), іноземних журналістів та експертів для неупередженого висвітлення подій, тоді як Росія продовжує блокувати будь-які спроби отримати доступ до місць інтернування українських військовополонених, особливо після терористичного акту в Оленівці, здійсненого окупаційною владою.
Для наочного порівняння достатньо лише поглянути на фото обмінів військовополонених, які повертаються додому (росіяни ліворуч; українці — праворуч). Не потрібно багато часу, щоб помітити, наскільки виснаженими, зі втратою ваги та слідами тортур є українські захисники, тоді як російські військовополонені виглядають цілком здоровими, у належній фізичній формі.
«Міністерство юстиції повідомило, що на одного військовополоненого потрібно 3 000 гривень (приблизно 77 євро, 82 долари) на 1 місяць — на харчування, одяг, засоби гігієни та комунальні послуги. Додаткові витрати включають витрати на медичне обладнання, ліки та зарплати персоналу. Але такі витрати виправдані, адже умови утримання військовополонених мають відповідати Женевській конвенції, а живі й здорові російські полонені є необхідним обмінним матеріалом для повернення захоплених у полон українців,», — зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Проте, незважаючи на вищезазначені факти, українська сторона неодноразово отримувала звинувачення в неналежному поводженні з російськими військовополоненими. Згідно з тим самим звітом УВКПЛ ООН, українську сторону підозрюють у застосуванні практик катувань і незаконному переслідуванні бойовиків, пов’язаних із Росією, з груп «ЛНР» і «ДНР». Однак звіт також містить інформацію, що українська сторона досить швидко відреагувала на такі звинувачення й негайно розпочала кримінальні провадження щодо осіб, які могли бути причетні до таких практик. Інформація, згадана у звіті УВКПЛ ООН, наразі перевіряється. Як зазначав вище український омбудсман, усі факти порушень фіксуються українськими правоохоронними органами та неодмінно будуть перевірені, щоб знайти й покарати винних осіб. У випадку Росії кримінальних проваджень щодо осіб, які грубо порушують Женевські конвенції, немає. Ба більше, російська сторона використовує кожну можливість для дискредитації української влади, особливо коли йдеться про поводження з військовополоненими. Роблячи це, добре налагоджена машина російської пропаганди намагається розмити різницю між жертвою та агресором, представити жертвами осіб, які за наказом Кремля продовжують брати участь в агресивних діях, і змістити фокус на українську сторону, повністю ігноруючи грубі порушення з власного [російського] боку.
Крім того, слід ретельно розглянути необдумані звинувачення, висунуті проти українського уряду щодо нібито незаконного переслідування громадян України, які приєдналися до російських збройних сил. Ці твердження були висловлені УВКПЛ ООН у заключних зауваженнях до їхнього звіту. УВКПЛ ООН висловило занепокоєння цією практикою правосуддя, здійснюваною українським урядом, посилаючись на нібито імунітет комбатантів згідно з положеннями міжнародного гуманітарного права. Однак насправді, відповідно до статті 87 Третьої Женевської конвенції, імунітет військовополонених поширюється на полонених, які не є громадянами держави, що їх утримує. Отже, пріоритет у вирішенні цієї правової колізії слід надати теорії громадянства, яка чітко окреслена в рамках українського національного законодавства, розробленого в суворій відповідності до міжнародних стандартів. У цьому контексті йдеться про вибір громадянства у разі переходу території під юрисдикцію іншої держави за умови, що ця територія розмежована та демаркована відповідно до норм міжнародно визнаних конвенцій. Цей механізм передбачає кілька способів урегулювання питання громадянства жителів такої території:
Попри це, ситуація з незаконною окупацією Росією українських територій не може регулюватися на підставі вищезазначених міркувань, принаймні тому, що Росія є державою-агресором і намагається примусово анексувати українські території без будь-яких міжнародно-правових підстав для цього. Саме тому відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» Україна й надалі вважає громадян України, які проживають на окупованій території та отримали російське громадянство, такими, не позбавляючи їх статусу громадянина держави Україна. Своєю чергою, це також передбачає притягнення осіб до відповідальності за звинуваченням у державній зраді, якщо це мало місце у випадку певної особи. Таким чином, численні звинувачення українського уряду в кримінальному переслідуванні українців, які стали на бік Росії, цілком виправдані з правової точки зору й не можуть бути оскаржені шляхом апелювання до норм міжнародного гуманітарного права.
Загалом, якщо зазирнути за лаштунки того, як українська сторона поводиться з військовополоненими, майже не виникає питань щодо того, чому більшість російських солдатів добровільно здалися Україні. Для росіян це залишається одним із небагатьох способів зберегти своє життя, а для декого — отримати можливість зрозуміти базові стандарти життя. Для українських військовополонених досвід перебування в російському полоні багато в чому нагадує моторошні спогади про концентраційні табори, організовані Третім Рейхом у минулому столітті. По-справжньому страшно уявити, скільки ще історій стане відомо на нашому шляху до перемоги та після неї.
З огляду на значну різницю в умовах утримання військовополонених українською та російською сторонами, Україна має повне право апелювати до положень, що містяться у статтях 109–114 Третьої Женевської конвенції та стосуються репатріації українських військовополонених до третьої нейтральної країни, яка могла б подбати про онтологічну безпеку військовослужбовців. Київ неодноразово звертався до представників російського уряду, але у відповідь отримував лише постійне блокування будь-яких ініціатив. Остання містила пропозицію включити Швейцарію як третю нейтральну країну-покровительку. Однак численні звинувачення Кремля на адресу Швейцарії у втраті нейтралітету через приєднання до санкцій, запроваджених проти Росії, не принесли нічого конструктивного, а лише законсервували зволікання та бездіяльність у цьому напрямі, надзвичайно типові для Росії.
Наразі українська сторона прагне скористатися кожною можливістю для досягнення відповідних домовленостей зі Святим Престолом як одним із потенційних гарантів безпеки українських військовополонених. Будь-які зусилля в цьому напрямі можна лише вітати, як і будь-які починання, покликані наблизити перемогу України та покласти край російським імперіалістичним амбіціям.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
