15 хв читанняКінець холодної війни ознаменував значну зміну глобальної динаміки сил, поклавши край десятиліттям протистояння між великими державами. Після цієї історичної події Європа переживала період відносної стабільності та миру, за винятком югославських воєн. Хоча Сполучені Штати зберігали військову присутність у Європі через НАТО, вони змістили свою увагу на інші регіони. Американська безпекова парасолька, якою користувалися багато європейських країн, глибоко вплинула на сприйняття безпеки в європейських столицях: різні країни по-різному розглядали головні виклики й загрози для Європи залежно від свого географічного розташування, історичного контексту, політичних та економічних умов.
Значною мірою багато європейських держав ігнорували потребу зміцнювати свої оборонні спроможності, оскільки розраховували на Вашингтон. Держави Східної Європи давно висловлювали занепокоєння діями Кремля, тоді як країни Західної Європи більше зосереджувалися на боротьбі з тероризмом та іншими нетрадиційними загрозами. Країни Південної Європи мали справу з проблемами міграції та незаконного трафіку. Примітно, що після холодної війни перехід від традиційної військової безпеки до людиноцентричних підходів, таких як зміна клімату, міграція та тероризм, залишив поза увагою критично важливі військову й оборонну сфери. Такий підхід до безпеки був поставлений під сумнів кампанією Владіміра Путіна зі збирання земель колишніх радянських республік, що призвело до одного вторгнення за іншим. Незважаючи на агресію Кремля, багато європейських країн вважали, що демократизація та економічна взаємодія з Росією можуть відвернути велику війну. Цей підхід виявився наївним, оскільки правитель Кремля скористався ним, що зрештою призвело до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Отже, політика, яку проводили європейські держави, не змогла стримати агресорів. Ані військові, ані невійськові методи стримування (такі як оприлюднення західними розвідками планів агресорів) не запобігли вторгненню Кремля.
Ця критична ситуація вимагає, щоб європейські держави усвідомили: доки Владімір Путін та його оточення залишаються при владі, а Кремль не змінює своєї неоімперіалістичної політики щодо сусідів, відносини між Заходом і Росією мають ґрунтуватися на стримуванні та обмеженні. Вона також підкреслила важливість врахування занепокоєнь кожного партнера, оскільки держави Східної Європи не були почуті, коли вказували на серйозність російської загрози. Війна в Україні спричинила збільшення чисельності військ НАТО на східному фланзі та спонукала Швецію і Фінляндію подати заявки на членство в Альянсі, що потенційно посилює спроможності НАТО стримувати російські загрози. Крім того, російське вторгнення викрило хибність переконання, що сприяння інтеграції Кремля у світову економіку та західні інституції приведе до демократизації й передбачуваних відносин із Москвою.
Багато хто стверджує, що наявні методи стримування зазнали невдачі, однак можна запитати: чи існувало взагалі ефективне стримування Росії? Якщо так, яким воно було за своєю природою і чому зазнало невдачі? Справді, розширення НАТО на схід може свідчити про те, що Захід не цілком ігнорував масштаб російської загрози. Водночас постійні проблеми недостатнього фінансування оборонних і безпекових ініціатив, зокрема відносно низькі обсяги виробництва боєприпасів та брак спроможностей, показують, що Заходу важко реагувати на збройні конфлікти такої високої інтенсивності, як війна між Росією та Україною. Захід заплющував очі на дедалі більшу наполегливість російської зовнішньої політики та зусилля Москви зруйнувати все, що було побудовано під час і після холодної війни, зокрема архітектуру європейської безпеки.
Російську загрозу сприймали як якийсь дратівливий фоновий шум, і багато політиків по обидва боки Атлантики воліли зосереджуватися на інших питаннях. У результаті дії Кремля, які часто неправильно сприймали, прораховували та певною мірою заохочували, проклали шлях до того, з чим ми стикаємося нині, — великої війни в Європі після вже відомих випадків у Грузії 2008 року та в Україні з 2014 року. Отже, очевидна трансформація середовища європейської безпеки відбулася значно раніше, ніж 24 лютого 2022 року.
Утім, повномасштабне вторгнення того дня відобразило провал попередніх зусиль із розв’язання безпекових проблем на континенті. Недостатня увага до європейської безпеки, зменшення ролі збройних сил та недостатні інвестиції в оборонну промисловість і промислове виробництво для забезпечення закупівель привели нас до нинішньої ситуації. Вторгнення 2022 року стало справжнім шоком для всіх на Заході, і багато спостерігачів усвідомили, що свободу не можна сприймати як належне і потрібно бути готовими боротися за такий привілей.
Вторгнення у лютому 2022 року стало подією, що змінила правила гри, спонукавши держави переосмислити принципи своєї зовнішньої політики та звернутися до старих стратегій і методів стримування часів холодної війни. Повернення до «звичного ведення справ» видається малоймовірним, оскільки реалістичний і раціональний підхід домінуватиме в політиці Заходу щодо Москви та у відповідній політиці безпеки й оборони принаймні в короткостроковій перспективі.
Заходи, вжиті західними державами, підкреслюють, що важко уявити швидке повернення до довоєнного стану та відновлення нормальності у відносинах із Росією. Війна спричинила дискусії щодо контурів порядку після Росії: західні держави змінюють свою зовнішню політику й пробуджуються до реалій силової політики.
Цікаво, що важко визначити одного очевидного лідера, який спрямовує західну підтримку Києва. Натомість існує «єдність без лідера» та участь багатьох держав в ухваленні та координації рішень щодо підтримки. Вкрай важливо оцінити, як еволюціонували зовнішня та безпекова політика країн від початку війни, адже вони крок за кроком змінюють свої панівні принципи щодо Росії, що могло бути несподіваним. Тому переосмислення зовнішньополітичного мислення та підходів до Москви й винесення уроків є життєво важливими для побудови процвітаючого та безпечного майбутнього на десятиліття вперед.
Перш ніж заглибитися в тенденції підтримки, важливо зазначити, що різні дискусії відігравали вирішальну роль під час війни у визначенні виду, обсягу та умов наданої допомоги. Ці обговорення можна назвати «дискусією воєнного часу в дусі (нео)реалізму», що простежується під час аналізу зусиль колективного Заходу проти Кремля.
У цій дискусії домінували два підходи. З одного боку, багато дипломатів, політиків, дослідників міжнародних відносин та аналітиків скептично ставилися до надання Україні зброї та суттєвої підтримки, оскільки вважали, що вона не витримає російського вторгнення. Дуже часто дехто з них посилався на приклад Афганістану 2021 року, коли «Талібану» вдалося захопити країну попри всі зусилля США з підготовки афганської армії та значну військову й економічну підтримку, які не допомогли запобігти її краху. Крім того, це призвело до проблеми захоплення «Талібаном» частини виготовленого у США озброєння, що загрожує національній безпеці США та регіональній стабільності в Центральній Азії. Тому вони стверджували, що Київ має отримати обмежену підтримку, а його слід підштовхнути до переговорів.
Ба більше, багато хто на Заході досі вважає, що Пекін у довгостроковій перспективі становить більшу загрозу, ніж Москва, і це важко заперечити. Вони стверджують, що Заходу варто утриматися від витрачання своїх ресурсів на підтримку України, оскільки це зменшить його спроможності, особливо на тлі погіршення безпекової ситуації в Тайванській протоці. Вони заявляють, що Захід не може одночасно вести дві війни й має зосередитися на Китаї, який створює більш стратегічні загрози для засад ліберального порядку та позицій США і Заходу в міжнародній системі.
З іншого боку, протилежний табір стверджує, що війна Росії проти України має екзистенційні наслідки для Києва, усіх столиць вільного світу та єдності Заходу. Цей підхід обстоює надання Україні всіх необхідних засобів для перемоги над Росією на полі бою, водночас уникаючи прямого конфлікту, який може спровокувати застосування ядерної зброї. Такий підхід має вирішальне значення для географічної локалізації війни та сигналізування, що НАТО не є стороною конфлікту. Він також необхідний для того, щоб Захід мав можливість управляти конфліктом і зберігати передбачуваність того, що російська війна не пошириться на території держав-членів НАТО.
Прихильники цієї стратегії вважають повномасштабне російське вторгнення випробуванням для Заходу, ліберальної демократії та створеної ними міжнародної системи, яка гарантувала стабільні й мирні умови в Європі без великих воєн. Якби Росія перемогла, всі здобутки попереднього порядку були б знищені, що поставило б Захід перед ще серйознішими безпековими наслідками. Крім того, окупована територія України у разі успіху Росії мала б величезний вплив на безпеку Сполучених Штатів і НАТО, особливо країн-сусідів України. Серед інших міжнародних занепокоєнь — зміцнення зв’язків між Росією та Китаєм і автократичні виклики, які вони створюють.
Зрештою, більшість людей вважає, що ця стратегія ведення війни стримувала б китайську агресію, сигналізуючи про тверду відповідь Заходу та його готовність захищати основні принципи ліберального порядку, а саме повагу до державних кордонів, незалежності та територіальної цілісності.
Попри довоєнні дискусії про застарілість НАТО, російська війна проти України продемонструвала важливість трансатлантичної єдності. Парадоксально, але ні Росія, ні Захід не передбачали, наскільки західні країни відійдуть від свого спрощеного погляду на Росію та відносини з нею. Вторгнення продемонструвало потребу в міцному трансатлантичному союзі та переосмисленні безпеки як такої, оскільки багато країн надавали пріоритет питанням економіки, енергетики, інфраструктури тощо.
Крім того, наслідки війни змусили Сполучені Штати переосмислити свою глобальну роль як великої держави, а також свою відповідальність і лідерство. Російське вторгнення також довело потребу в тісніших відносинах між США та Європою, оскільки європейські держави можуть гарантувати свою безпеку лише за підтримки Вашингтона. Із посиленням ревізіоністських держав Європі складно самотужки орієнтуватися у глобальній добі потрясінь. Водночас для Європи вкрай важливо досягти певного рівня стратегічної автономії, і найкраще почати розв’язувати це питання вже зараз, принаймні щодо скорочення запасів. Збільшення оборонних бюджетів та повторне інвестування в оборонну промисловість більше не є дискусійними питаннями й, імовірно, домінуватимуть у трансатлантичному порядку денному. Зокрема в Європі лишається питання щодо формату, у якому це може бути здійснено. Потреба інвестувати у спроможності конвенційного стримування має першорядне значення. Російські спроби перетворити розбіжності між членами трансатлантичної спільноти на зброю залишаються важливою частиною стратегії Кремля щодо Заходу. Принцип «розділяй і володарюй» у російській зовнішній політиці, ймовірно, зберігатиметься незалежно від того, хто сидітиме в Кремлі. Очікується, що наступник Путіна продовжить його зовнішньополітичну лінію, оскільки потужної демократичної опозиції в Росії не видно на горизонті й навряд чи вона з’явиться найближчим часом.
Сприйняття та роль питань безпеки по обидва боки Атлантики відрізнялися. Багато країн, переважно ті, що розташовані близько до Росії, висловлювали занепокоєння російськими діями задовго до початку повномасштабного вторгнення і стали серед лідерів у підтримці України, а перші дні війни продемонстрували неймовірну підтримку, надану Сполученими Штатами під особистим керівництвом Джо Байдена, який зміг зібрати коаліцію з понад 50 держав для протидії російській агресії. Серед лідерів були Сполучене Королівство, Канада, країни Балтії, Польща, Чехія та країни Північної Європи, деякі з яких ще не є членами НАТО. Особливо варто згадати Швецію та Фінляндію, які після досить тривалого періоду нейтралітету відійшли від статусу нейтральних держав і нині надсилають значну військову допомогу.
Випадок Фінляндії є унікальним, оскільки, попри її вразливість через 1340-кілометровий кордон із Росією, країна все одно зберігає відданість постачанню військових пакетів на підтримку України. Це приклад виняткового лідерства. Німеччина, Франція, Бельгія та Нідерланди спочатку надали обмежені оборонні поставки, але їхня допомога була вирішальною для зупинення росіян на тактичному та оперативному рівнях. До цих пакетів входили ЗРК, протитанкова зброя, гранатомети, кулемети та інше критично важливе обладнання. Щодо держав Центральної та Східної Європи, інфографіка Кільського інституту світової економіки станом на жовтень 2022 року показує, що Латвія, Естонія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Люксембург і Словенія спрямували на підтримку українського опору відповідно 41%, 37%, 16,7%, 15%, 9,4%, 9,9%, 11,9% і 8,5% своїх оборонних бюджетів, демонструючи свій значний внесок у посилення оборонних спроможностей України. Деякі з цих країн мали значну кількість озброєння радянського походження, яке було вирішальним на початковому етапі конфлікту. Спільні цінності та серйозні безпекові занепокоєння зумовили таку підтримку.
Повна окупація України зруйнувала б європейську архітектуру безпеки та вимагала б ще більших інвестицій у підготовку до потенційної війни між НАТО та Росією. Якби Росія досягла успіху в Україні, це стало б катастрофою для всіх сусідніх країн, а їхня безпека опинилася б під загрозою. Водночас Росія, окупувавши українську територію, суттєво наростила б свою силу та можливості.
Хоча в деяких європейських державах є значна кількість проросійських політиків або тих, хто займає м’яку позицію щодо Росії, існують випадки, коли справжнє лідерство та глибоке розуміння того, що поставлено на карту в Україні, переважають. Яскравим прикладом є неймовірна підтримка, яку Болгарія надала на ранніх етапах війни. Колишній прем’єр-міністр Кирил Петков надавав підтримку, що трималася в таємниці через присутність проросійських політиків в уряді. Однак, згідно з розслідуванням WELT, підтвердженим інтерв’ю з міністром закордонних справ України та колишнім прем’єр-міністром Болгарії, Софія змогла поставити Києву паливо й деяку зброю радянського виробництва в найкритичніший для українського спротиву момент у квітні. Тоді в України закінчилися зброя та паливо, а західні поставки ще не надійшли до країни. Цей випадок показує, що попри сильний вплив Кремля на окремі країни, вони обирають підтримку Києва перед обличчям агресії. Якщо вірити розслідуванню, під час зустрічі міністрів фінансів ЄС Асен Василєв, який представляв Болгарію, нагадав присутнім про те, що Росія зробила в Болгарії після комуністичного державного перевороту 1944 року, коли Радянський Союз вторгся в країну та вбив тисячі інакодумців, професорів і священників. Це схоже на те, що Росія робить в Україні. Схоже, історична пам’ять і відданість цінностям свободи та захисту принципу суверенітету переважили в Болгарії, попри значне проросійське лобі в уряді та інших державних органах. Василєв був винятковим прикладом лідерства, що допомогло повернути надію тим, хто все ще був шокований жорстоким російським вторгненням.
Крім того, деякі проросійські політики суттєво змінили свою думку та приєдналися до загальної позиції, засуджуючи російське вторгнення й закликаючи до більшої підтримки України. Один із найвражаючих прикладів — президент Чеської Республіки Мілош Земан, відомий своїми неоднозначними й часто цілком проросійськими поглядами. Проте одразу після початку війни він визнав, що помилявся щодо Москви, та закликав до конкретних дій, зокрема ізоляції Росії та посилення санкцій. Усвідомити, що ваша політика зазнала невдачі, складно для будь-якого політика, але Земан знайшов у собі мужність зробити це, і він не єдиний. Колишній міністр закордонних справ і виконувач обов’язків федерального президента Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр визнав минулі помилки у відносинах Німеччини з Росією. Президент Штайнмаєр зазначив: «Правда в тому, що нам слід було серйозніше сприймати застереження наших східноєвропейських партнерів, особливо щодо періоду після 2014 року», що є життєво важливим уроком для всієї трансатлантичної спільноти — серйозно ставтеся до всіх можливих безпекових застережень ваших партнерів. Він також усвідомив, що досягнення політичного зближення через економічний обмін не працює з Росією. Більше того, він додав: «Ми повинні відмовитися від старого способу мислення та старих сподівань». Штайнмаєр також зазначив, що Німеччина має зменшити свою залежність від Росії, особливо в енергетичній сфері, тим самим поставивши хрест на своїй політиці підтримки «Північного потоку-2» та енергетичної торгівлі з Москвою…
У міру розгортання війни багато країн встановили для себе червоні лінії, щоб не провокувати Росію, що зумовило обережний підхід задля недопущення ескалації конфлікту на територію НАТО. Однак нині вони відходять від цієї позиції та заявляють, що перемога України й поразка Росії у війні відповідають інтересам Заходу. Фундаментальна й визначна зміна політики відбулася в Німеччині, де було демонтовано ключові частини зовнішньої та безпекової політики країни. По-перше, канцлер Німеччини Олаф Шольц оголосив «Zeitenwende» — поворотний момент в історії — та заявив про глибоке переосмислення традиційних засад німецької зовнішньої політики. Отже, його промова поклала край панівним ідеалістичним поглядам на Ostpolitik і відносини з Росією, які підтримувалися в дусі «змін через торгівлю». Ostpolitik, розроблена канцлером Західної Німеччини Віллі Брандтом, передбачала, що зміцнення економічних контактів із Москвою приведе до більш демократичної та передбачуваної Росії. Нині цю політику ставлять під сумнів, оскільки російське вторгнення в Україну принесло цілком протилежний результат.
Шольц також визнав, що Бундесвер Німеччини був недостатньо фінансований і перебував у поганому стані. Він пообіцяв, що Берлін збільшить витрати на оборону, чого Сполучені Штати вимагали вже давно, і що було особливо наголошено за адміністрації Дональда Трампа. Тривале делегування Німеччиною своєї безпеки Сполученим Штатам стало справжньою проблемою, наслідки якої помітні в нестачі військових спроможностей та низьких темпах виробництва. Цю проблему мають вирішувати не лише в Берліні, а й в інших європейських столицях.
Рішення надіслати Україні важке озброєння означає ще одну фундаментальну зміну в безпековій політиці Німеччини, яка раніше ґрунтувалася на відмові від постачання зброї до регіонів конфлікту. Zeitenwende, проголошена Олафом Шольцом, була необхідна для розв’язання питання лідерства, яке Берлін тривалий час не бажав брати на себе. Тепер Німеччина має позиціонувати себе як відповідальна держава, готова ухвалювати складні зовнішньополітичні рішення задля захисту критично важливих принципів порядку, заснованого на правилах, незалежно від внутрішньої громадської думки.
Zeitenwende має вирішальне значення для відновлення довіри, доведення надійності партнерам Німеччини та запевнення їх у тому, що Німеччина все ще віддана іншим ключовим засадам своєї зовнішньої політики: багатосторонності, європейській інтеграції та порядку, заснованому на правилах. Це життєво важливе й сміливе рішення Німеччини призвело до схвалення нею відправлення в Україну важкого озброєння, зокрема танків і сучасних систем протиповітряної оборони, таких як IRIS-T.
Метаморфоза позиції Німеччини щодо постачання озброєнь справила величезний вплив на рішення інших держав, які раніше обережно ставилися до відправлення важкого озброєння до Києва. Франція, Нідерланди, Італія та Іспанія відкрили шлях до передачі сучасних оборонних систем і різних видів важкого озброєння, й інші країни пішли тим самим шляхом. Це важливо, особливо в контексті передачі озброєння німецького виробництва, для якої потрібен дозвіл Берліна на експорт. Тому обґрунтовано стверджувати, що німецька Zeitenwende має глобальний вимір і впливає на рішення інших європейських держав. Підтримка, яку надає Німеччина, посилює та відкриває можливості для інших країн постачати своє військове обладнання, яке іноді може бути дещо застарілим. Однак для України важливо, що Німеччина може задовольняти потреби та постачати нове військове обладнання союзникам Берліна по НАТО, даючи їм змогу передавати Україні своє обладнання, часто радянського виробництва. Різні рішення щодо постачання зброї ухвалюються в тісних консультаціях із партнерами, що іноді забирає цінний час, але це, ймовірно, єдиний спосіб зберегти німецьке лідерство.
Попри складність азійського регіону та його реакції на війну, є азійські країни, які безсумнівно продемонстрували свою солідарність з Україною. Зрештою, геополітична ситуація в Азії є напруженою через посилення конкуренції великих держав у регіоні. Однак деякі ключові актори в Азії, такі як Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур і Тайвань, або надали економічну допомогу, або підтримали санкції проти Росії, або навіть надали певну військову допомогу. Існують різні пояснення цих заходів, зокрема безпекові загрози з боку авторитарних режимів, а саме Росії, Китаю та Північної Кореї. Більше того, хоча багато країн обережно обирають сторону між Києвом і Москвою та воліють зберігати нейтралітет, більшість, безсумнівно, стурбована риторикою Росії щодо ядерної зброї та її шантажем стосовно її застосування. Ще однією причиною є зростання напруженості навколо регіону Тайванської протоки та потенційна можливість китайського вторгнення. Різні країни вважають, що поразка Росії у війні зменшить агресивні апетити Пекіна та змусить його двічі подумати, перш ніж намагатися окупувати острів. Нарешті, численні країни залежать від підтримання порядку, заснованого на правилах, для свого виживання. Вони значно виграли від нього, оскільки він створює передумови для вільної торгівлі, поваги до основоположних прав людини, суверенітету та територіальної цілісності тощо.
По-перше, суттєва зміна зовнішньої та безпекової політики відбулася в Японії — країні з потужною пацифістською традицією. Російська війна поставила на порядок денний питання застосування ядерної зброї, до якого Японія чутлива через свою історичну пам’ять і регулярні ракетні випробування Північної Кореї. Японія, як і Німеччина, проводила неконфронтаційну зовнішню політику та витрачала на військові потреби менше 1% свого ВВП, надаючи перевагу інструментам м’якої сили над військовими засобами. Прем’єр-міністр Кішіда Фуміо запропонував свою концепцію та бачення зовнішньої політики й політики національної безпеки, які ґрунтуватимуться на «дипломатії реалізму для нової ери». Прем’єр-міністр Японії очолює зусилля з донесення до азійських країн повідомлення про важливість російської війни проти України, чітко пояснюючи, що вона має широкі наслідки для міжнародних норм і що зміна статус-кво із застосуванням сили є неприйнятною, з огляду на контекст Індо-Тихоокеанського регіону та наполегливу поведінку Китаю.
Зіткнувшись із поверненням силової політики в Європі, Японія відмовилася від спроб вести переговори з Росією щодо Північних територій. Японія також ухвалила нову Стратегію національної безпеки та Стратегію національної оборони, в яких безпекове середовище навколо Японії оцінюється як суворе й складне, а це означає, що безпекові виклики, які становить авторитарна трійця, посилюються. Тому Японія відходить від свого пацифістського минулого до більш реалістичної та прагматичної зовнішньої й безпекової політики відповідно до мінливої реальності. Вона прагне збільшити свої інвестиції для зміцнення безпеки, витрачаючи 2% ВВП на оборону, посилюючи можливості контрудару та підвищуючи стійкість у сфері кібербезпеки.
Остаточний висновок і урок із трансформації Японії полягає в тому, що «дипломатія має підкріплюватися оборонними спроможностями, а посилення оборонних спроможностей також зробить наші дипломатичні зусилля переконливішими, так само як важливою є воля кожного громадянина проактивно захищати країну, що саме зараз наочно демонструє український народ», як зазначив прем’єр-міністр Кішіда.
Японія не лише підтвердила свою відданість захисту демократії та загальновизнаних принципів державного суверенітету, а й інші азійські держави, які політично чи ідеологічно тяжіють до Заходу, також підтримали Україну. Південна Корея, яка через регулярні погрози ядерною зброєю з боку сусіда стикається з викликами, подібними до японських, підтримала санкції та надала гуманітарну й економічну допомогу. Окрім Японії та Південної Кореї, ще три країни надають цінну підтримку: Австралія, Нова Зеландія та Сінгапур. Австралія несподівано надала Україні військову допомогу, зокрема кілька типів бронетранспортерів, M113AS4, захищені автомобілі Bushmaster, гаубиці M777, дрони, боєприпаси та інше цінне обладнання. Цей видатний крок робить Австралію одним із найважливіших позанатівських учасників зміцнення оборонних спроможностей України та відбиття російської агресії, а також однією з найважливіших для України країн Азії.
Нова Зеландія активно навчає українських військовослужбовців, робить внески до цільового фонду НАТО для забезпечення українських військових паливом і продовольством та постачає певне захисне спорядження. Сінгапур разом з іншими азійськими країнами підтримує запровадження санкцій проти Росії та надає значний обсяг гуманітарної допомоги. Зрештою, навіть Тайвань, який не має встановлених дипломатичних відносин із Києвом, запропонував свою допомогу на тлі загрози вторгнення Китаю. Тайбей запровадив санкції проти Росії та Білорусі й надав Україні гуманітарну допомогу, зокрема електрогенератори, щоб протидіяти російським обстрілам інфраструктури.
Зрозуміло, наскільки складно може бути підтримувати високий рівень допомоги, зрештою відходячи від традиційних принципів і настанов зовнішньої політики та певною мірою віддаючи головну частину того, що маєш, для захисту суверенітету України й забезпечення її виживання як суверенної держави. Безперечно, ухвалювати рішучі зовнішньополітичні рішення складно через різноманітний тиск — чи то внутрішній, чи зовнішній, а саме з боку Кремля та його пропаганди. Однак ми бачимо, наскільки вражаюче Захід змінився з початку війни: щодня він відмовляється від самостійно встановлених червоних ліній щодо підтримки України та ухвалює підходи, засновані на цілковитій поразці Росії на полі бою. Захід також знімає рожеві окуляри й реалістичніше дивиться на Росію, а дискусії щодо посилення важелів стримування точаться всюди.
Іноді важко визнати минулі помилки, але надихає бачити всі країни, що сприяють успіхам України. Більшість українців погодилися б, що без підтримки Заходу було б складно захиститися, деокупувати землі, захоплені Росією, та врятувати людей, які жили під російською окупацією і зазнавали тортур. Проте багато з них і далі живуть у таких умовах. Необхідно пам’ятати, що перевага України над Росією є перемогою для всього колективного Заходу та всіх, хто підтримує базові принципи міжнародного права й суверенітету, незалежно від географічного розташування. Утім, цього не було б без надзвичайної стійкості українського народу та жертв, яких його захисники щодня приносять задля захисту спільних європейських цінностей і світу, заснованого на повазі до правил.
Варто зазначити, що уроки, засвоєні з російської війни проти України, навчили Захід не нехтувати питаннями безпеки, своїми військовими спроможностями та стійкістю націй, аби бути краще підготовленим до майбутніх воєн. Захід має бути єдиним і дослухатися до безпекових занепокоєнь одне одного. Також вкрай важливо збільшити військову допомогу Україні та вирішити питання виробництва боєприпасів і логістики. Крім того, Захід має підвищити готовність реагувати на військові загрози не лише в короткостроковій перспективі, а й розробити середньо- та довгострокові стратегії та зміцнити свої оборонні спроможності, щоб захистити добробут, безпеку й спільні цінності націй у разі чергової повномасштабної війни.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
