12 хв читанняНапередодні останнього саміту НАТО у Вільнюсі інформаційна злива накрила не лише українські, а й світові медіа. Усі вони раз у раз поверталися до одного питання — чи приймуть або запросять цього разу Україну до НАТО? Ця дилема стала очевидною після того, як Офіс Президента України вирішив подати офіційну заявку до НАТО у 2022 році, на порозі російської агресії. За кілька годин до початку офіційної частини саміту Президент Зеленський ані підтверджував, ані заперечував свій приїзд до литовської столиці, водночас вимагаючи запрошення до членства. Однак, попри деякі хороші практичні результати, такі як нові поставки зброї та Декларація G7, що містила давно очікувані безпекові гарантії для України, ця довгоочікувана подія не прояснила багатьох питань, а натомість спричинила численні суперечки щодо української дипломатичної стратегії, сучасного медіаландшафту, військової сили та майбутнього самого НАТО. Дізнайтеся, як Вільнюський саміт став відображенням вибоїстого шляху, яким Україна йде у своєму прагненні стати повноправним членом НАТО, які підказки він дав, щоб трохи полегшити цей шлях, і як він дав давно шукані відповіді на інші важливі запитання.
Не так легко перетворитися з країни, що є частиною ключового конкурента НАТО (який сам обрав собі таку роль), на країну, яка приймає те, що раніше вважалося її ворогом. Опоненти цього твердження стверджують, що приклад Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини й навіть Албанії суперечить йому, адже ці держави перебували в подібній ситуації. Хоча в цьому може бути частка правди, це також не цілком точно.
У радянські часи НАТО було для українців словом-тригером. Важко переосмислити себе й позбутися повсякденних повторів про те, яким поганим є Захід, де НАТО вважається повним уособленням Заходу, і про те, що кожна людина на Заході хоче знищити всіх у Радянському Союзі. Цей процес метаморфози разом з іншими важливими соціополітичними процесами, такими як трансформація освіти та медіаландшафту, потребує багато часу, але може принести добрі довгострокові результати. Він міг відбуватися поступово, але деякі події прискорили його… спровоковані Росією.
Парадоксально, але саме бурхлива реакція Росії на розширення НАТО на Схід і параноїдальний страх перед військовим блоком на її кордонах, за якими послідували спроби «захистити Україну» від нього, наблизили Україну до Заходу як ніколи раніше. Дві революції — відповідно 2004 і 2014 років, обидві з російською першопричиною, — породили хвилю (іноді надто) високих сподівань серед українців. Вони усвідомили свою потребу в НАТО та готовність до нього (хоча й не всі та не по всій країні) раніше, ніж лідери деяких держав-членів НАТО. Водночас до 2014 року Росія поширювала наратив про те, що НАТО захопить житлові квартали в українських містах і сади на дачах. І попри те, що українці завжди захоплювалися Заходом і слухали розповіді тих, хто вже там побував, цьому наративу допомагав страх перед невідомим.
Помаранчева революція 2004 року та українська інтеграція до НАТО тісно переплетені. Насправді це було одним із ключових елементів передвиборчої кампанії колишнього Президента України Віктора Ющенка й одним із тих, що стикалися з найбільшим опором. Теми жорсткої безпеки завжди були складними для українців, адже досить важко думати про військову силу й зброю, коли у твоїй країні немає економічної чи політичної стабільності. Напередодні вже сумнозвісного Бухарестського саміту НАТО 2008 року українці не були цілком психологічно готові вступити до НАТО. Порівнюючи рівень обізнаності українців про НАТО у 2008 та 2014 роках, а особливо зараз, можна побачити еволюцію, початковою точкою якої було майже повне незнання організації, її цілей і того, що насправді потрібно для набуття статусу держави-члена. Водночас високі сподівання Помаранчевої революції були зруйновані суворою реальністю української політичної взаємодії між різними політичними групами в боротьбі за вплив. Усе це дало Україні дещо нестійку опору на саміті, де Росії вдалося переконати США та Буша-молодшого, що Україна й Грузія в НАТО — це дуже ризиковане рішення.
У 2010 році Віктор Янукович, тоді щойно обраний Президент України, якого фінансово й політично підтримував Кремль, вирішив змінити напрямок, намагаючись прийняти нейтралітет. Нейтральний статус України був однією з його центральних передвиборчих обіцянок. На його підтримку Янукович і його соратники експлуатували «жахіття НАТО». Як він намагався сказати, краще було б зосередитися на економіці, а не думати про військову справу. Чи був це справжній нейтралітет, як, наприклад, в Австрії? Це дискусійне питання. Оскільки стандарти щодо багатьох аспектів військової справи є ключовим елементом інтеграції до НАТО, цілком справедливо сказати, що українські військові тоді віддалялися від НАТО. Скорочення озброєнь, погіршення умов для військовослужбовців, зростання корупції, кампанії цькування «новачків» строкової військової служби, проблеми з гендерним паритетом — усі ці проблеми були найгострішими за президентства Януковича, і деякі з них досі залишаються перешкодами на українському шляху до НАТО. Коли політика Януковича стала нестерпно проросійською, українці зробили ще один стрибок віри в краще майбутнє під час Революції гідності 2014 року.
У 2014 році ці нові сподівання допомогли Петру Порошенку здобути президентство. Він прийшов до влади, обіцяючи привести Україну до ЄС і НАТО, увінчавши все це обіцянкою «закінчити війну за два тижні». Досягнувши певного успіху в тому, щоб утримувати Україну в полі зору західних лідерів, і здобувши кілька невеликих перемог на шляху європейської інтеграції, він ігнорував усі інші питання — як ті, які було неможливо розв’язати лише йому, наприклад російську агресію, так і впровадження реформ, зокрема модернізацію військового комплексу. Справді, трансформація відбувалася, але не всюди, не завжди й недостатньо швидко. Усе це разом з іншими чинниками, такими як недоліки публічної дипломатії та її ефективності, «відсутність повністю самодостатніх і стійких демократичних інституцій», а також найгірше з них — надмірна зосередженість на створенні власного політичного культу, який досі шкодить українській політиці в її найвирішальніший період. Саме ці причини робили Захід скептичним щодо України в НАТО.
На початку цієї частини країни Варшавського договору були згадані недаремно. Часом українські експерти наводять аргумент, що сама Україна не гірша й навіть у деяких аспектах краща за ті країни, які вже прийняли до НАТО. Вони можуть натякати на можливе упередження щодо України. Хоча цей сценарій може бути однією з можливих причин, слід також пам’ятати, що західний погляд на це суттєво відрізняється й подібний до погляду, який вони застосовують до української інтеграції в ЄС. Так, попри спроби Росії довести протилежне, Україна краще бореться з корупцією, ніж це зазвичай вважають. Ба більше, її прогрес не гірший за прогрес Румунії, Болгарії та Албанії, які вже є членами НАТО. З огляду на нинішні геополітичні тенденції, деякі експерти можуть навіть вважати Україну як члена НАТО логічнішим і життєздатнішим варіантом, ніж Угорщину.
Однак невиконане домашнє завдання цих країн є причиною, через яку НАТО скептично ставиться до України. Як ми бачимо, піднесення ультраправої політики в Польщі та Угорщині й економічна нестабільність Болгарії та Румунії вже створили тріщини в європейській безпеці. Так, приєднання Албанії було ризикованим вибором, але проблемами в такій великій країні, як Албанія, легше управляти, ніж в Україні. Настав час зрозуміти, що Україна в НАТО — це можливість і для НАТО, і для України стати стійкішими, якщо правильно зіграти картами. Але, на жаль, Захід не подає це досить прозоро, і всі ці невизначеності затьмарили нещодавній Вільнюський саміт.
Навіть через кілька днів після того саміту в нас досі так багато запитань. Зазвичай такі саміти лишаються поза увагою широкої громадськості, але цього разу через напруження довкола «українського питання» все виглядало як реаліті-шоу. У ньому було все — драматичні коментарі, сюжетний поворот і фінал, який залишає всіх сперечатися, чи справді він був хорошим.
Це була одна з рідкісних нагод, коли Президент Зеленський міг зустрітися в одному місці з усіма лідерами, зацікавленими в допомозі Україні. Ставки були високими, а ризики — не меншими, тож не дивно, що Україна обрала ризиковану азартну стратегію. Насправді це досить традиційно для сучасної дипломатії — намагатися висадитися на Місяці, щоб у разі невдачі досягти зірок. Схоже, цього разу українська команда це мала на увазі: прийнятно вимагати чіткої гарантії, що нас приймуть до НАТО. Зрештою, травма Будапештського меморандуму досі переслідує українців, оскільки для них він символізує дипломатичну неефективність і зруйновану довіру. Щоб уникнути цього, команда Зеленського хотіла отримати щось конкретне. Але знову небажання заглиблюватися в нюанси зіграло не на користь і цього разу.
У такі складні часи ми схильні розуміти складні процеси, що відбуваються довкола нас, через узагальнення. З психологічної точки зору це заспокоює. У такій гонитві не все можна узагальнити, і ця ситуація є ідеальним прикладом цього.
Ідея дати Україні «золотий квиток до НАТО» загалом хороша й має добрі наміри в основі. Однак її недостатньо чітко сплановано. Цій ідеї бракує бачення, а її обґрунтуванню — глибшого розуміння. Так, Будапештський меморандум є одним із доказів того, що не кожну обіцянку дотримуються у західному світі. Але є одна вирішальна деталь — це не юридично зобов’язувальний документ. А в сучасній геополітиці трапляються ситуації, коли навіть юридично зобов’язувальний документ можна викинути до смітника. Безумовно, боляче віддавати свою ядерну зброю, але чи не болючіше було б бути з нею ізольованими від зовнішнього світу?
А що насправді означає «запрошення» для України вступити до НАТО? Чи було колись комусь «запрошення» такого типу? Що це означає? Численні західні лідери неодноразово заявляли, що Україна приєднається до НАТО, щойно закінчиться війна. Водночас людей в Україні підбурюють до цього прориву в НАТО, який потрібен для… але для чого він потрібен? Чи може це «запрошення» бути юридично зобов’язувальним документом? У цьому справді є сумніви. Радше ми можемо отримати ще один момент Будапештського меморандуму.
Важко вибудувати належну стратегію для такої події, коли доводиться балансувати комунікацію для внутрішньої та закордонної аудиторій, особливо коли вдома все настільки розігріте навколо неї. Якби Зеленський був надто поступливим у Вільнюсі, його б критикували за відмову від зусиль на полі бою. Якби Зеленський був надто жорстким, він ризикував би втратити всю додаткову підтримку західних партнерів. Якби він узагалі не приїхав на саміт, його б висміювали за ігнорування можливості й зосередження лише на власних вимогах. Як бачимо, сама ситуація безумовно була мінним полем. Обрана стратегія насправді спрацювала краще вдома, ніж за кордоном, хоча спочатку її адаптували до американського мислення.
Війна — це дуже емоційний процес, особливо коли вона триває вже понад дев’ять років. І часом важко впоратися з усіма цими емоціями так, щоб вони не шкодили іншій діяльності. Іноді політики теж люди, особливо ті, хто не має ґрунтовного політичного досвіду. Водночас усе, що заряджене сильними емоціями (незалежно від того, позитивні вони чи негативні), з часом виснажує енергію. Це важливе усвідомлення і для дипломатії — війна емоційно виснажує всіх. Особливо коли вона постійно присутня в медіа. Для України, видається, добре завжди бути на виду, проте, коли немає нічого, що це врівноважує, навіть найменша помилка може перетворитися на величезну драму. Емоції були найбільшою проблемою Вільнюського саміту. З психологічної точки зору президент Зеленський емоційно зарядив ситуацію, тоді як інші учасники в цьому випадку хотіли підійти до неї з холодною головою. Уявіть ситуацію, коли дитина намагається розв’язати математичну задачу, а вчитель починає кричати на неї, вимагаючи розв’язати її негайно. Бо якщо вона цього не зробить, учитель може не отримати зарплату й не матиме чим оплачувати рахунки. Це точно відображає ситуацію, і це закономірно мало зворотний ефект. Іноді емоції є дуже корисним і потужним інструментом, але не тоді, коли всі інші намагаються заспокоїтися в і без того дуже емоційній ситуації.
Утім, не все так погано, як здається. Цей саміт надав Україні гарантії безпеки, що закріплюють кроки, яких західні партнери вживатимуть, якщо Росія ескалюватиме ситуацію в майбутньому. Він надав більше зброї, що важливо в контексті контрнаступу. Зрештою Україна отримала гарантію вступу до НАТО без Плану дій щодо членства, подібно до Фінляндії. Попри все це міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив, що український шлях до НАТО став «коротшим, але не швидшим». Але хіба це не означає, що з меншою кількістю перешкод Україні буде легше насправді туди дістатися? Як бачимо, ця гарячкова мрія про саміт виявила певні непорозуміння в українському підході не лише до атлантичної, а й до європейської інтеграції. Як не дати цьому процесу й надалі загубитися в перекладі?
Складно не втратити орієнтири в умовах нинішнього розпорошення позицій між державами-членами НАТО. Фактично вони розділені щодо того, як підтримувати Україну і чи запрошувати її до вступу в Альянс. Багато західних партнерів України, за винятком кількох, мають різні найкращі сценарії для України, і це не завжди членство в НАТО. Окрім добре відомої позиції Угорщини проти вступу України до НАТО, Сполучені Штати також мають доволі чітку позицію з цього питання, заявляючи, що Україні недоречно вступати до НАТО саме зараз. Водночас під впливом повномасштабного вторгнення такі країни, як Франція, Італія та Німеччина, стали позитивніше ставитися до ідеї вступу України до Північноатлантичного альянсу, ніж раніше. Проте важко говорити про чіткі блоки позицій усередині НАТО, за винятком Польщі та держав Балтії, які одностайно підтримують вступ України.
Як бачимо, позиції та думки країн змінюються під тиском обставин і останніх подій на полі бою. Навіть твердження, що Німеччина налаштована позитивніше, ніж раніше, не означає такої ж упевненої підтримки в заявах і діях, як у вищезгаданих країнах. Слід враховувати, що канцлер Шольц діє в цьому питанні дуже обережно, а міністр оборони Німеччини заявив, що Україна може розраховувати на вступ до Альянсу та приплив інвестицій лише після завершення війни. Отже, існує однозначна підтримка вступу з боку групи країн, зокрема Польщі та держав Балтії, тоді як інші країни обережні у своїх заявах із цього питання.
Однак варто зазначити, що союзники ніколи не домовлялися ані про чіткі цілі війни, ані про те, як Україна має перемогти. На жаль, є також помилка з боку України. Від січня цього року український контрнаступ був однією з головних тем обговорення. Після передачі Україні німецьких танків Leopard 2 український медіапростір наповнився заявами про те, що танки та бойові машини піхоти на кшталт Marder тощо потрібні для підготовки до контрнаступу й прориву російської оборони на тимчасово окупованих українських територіях.
У травні українці та партнери все ще очікували контрнаступу, який залишався гарячою темою в медіа. Ця стратегія добре співіснує із завданням отримання зброї, але вона також створила дещо нереалістичні очікування серед західних партнерів. Попри те, що міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба наголошував, що майбутню операцію не слід сприймати як «вирішальну битву», і висловлював думку, що Україні може знадобитися не один контрнаступ для звільнення всіх тимчасово окупованих територій, це не допомогло знизити очікування. Наприклад, в інтерв’ю The Guardian президент Чехії заявив, що контрнаступ може бути «останнім шансом» цього року, адже Україні буде складно швидко підготувати нові війська, якщо Збройні сили зазнають великих втрат за недостатньої підготовки до наступальних операцій, а повторно забезпечити необхідними боєприпасами та паливом буде вкрай складно.
Водночас Вільнюський саміт також підтвердив, що стратегія «зброї останнього шансу» не є настільки ефективною в інформаційному плануванні. Зрештою ті, хто з українського боку комунікував ці потреби, представляли різні види озброєння в поступовій часовій послідовності як останній шанс, що технічно є правдою, але з погляду дипломатії недостатньо зрозуміло. Тому європейці втомилися від наративу «останнього шансу» й почали менше уваги приділяти вирішальному питанню військової допомоги Україні.
Спостерігаючи за інформаційним підходом Офісу Президента до НАТО, очевидно, що такий підхід був спрямований винятково на Сполучені Штати. На жаль, це має зворотний ефект, оскільки багато представників європейських та українських політичних еліт вважають це підтвердженням наративу російської пропаганди про США як єдиного справжнього лідера в таких форматах, а Європу — лише їхню маріонетку. Як щось, створене лише для американської цільової аудиторії, може спрацювати також у Європі, якщо там є кілька субрегіонів із різними медійними контекстами та культурами? Наприклад, хоча відеозвернення Зеленського на острові Зміїний добре спрацювали для американської аудиторії, європейці не надто добре зрозуміли цей меседж. Варто врівноважувати можливі ризики та наслідки медіапродукту, яким команда Президента ділиться з міжнародною аудиторією. Ще важливіше створювати щось, що буде прийнятним як для внутрішньої, так і для міжнародної аудиторії.
Утім, саміт у Вільнюсі не приніс Україні офіційного запрошення вступити до НАТО й залишив відкритими всі подальші сценарії розвитку співпраці з Альянсом. Водночас варто зазначити, що це не уповільнює процес євроатлантичної інтеграції України, але й не прискорює його. Хоча політичні цілі, поставлені Києвом, не спрацювали, завдання «отримати зброю» знову спрацювало на саміті. Уже в серпні коаліція з 11 країн може розпочати навчання українських пілотів на винищувачах F-16. Усе це залишає стійке відчуття хаосу й розгубленості, коли для руху вперед потрібні швидкі відповіді.
Є багато способів поліпшити поточну ситуацію. Наприклад, як уже згадувалося, шкоди завдав емоційний підхід до комунікації. Ще один приклад цього — конфлікт між міністром оборони Великої Британії Беном Воллесом і Зеленським. Схоже, медіа насправді зосередилися на емоційній частині, яка більше приваблює громадськість, хоча головне повідомлення Воллеса стосувалося труднощів із постачанням зброї Україні. Водночас відповідь українського президента видалася надто емоційно зарядженою. Можливо, існували альтернативні, більш дипломатичні способи донести його меседж. Зрештою, у своїй ролі президента парламентсько-президентської республіки він не має безпосередньої компетенції щодо всіх питань, зокрема щодо дій осіб, які комунікують із Воллесом. Це виглядало б ще краще з погляду інтеграції України до ЄС, оскільки продемонструвало б здатність делегувати повноваження в такі складні часи.
Схоже, існує розбіжність у сприйнятті, коли йдеться про постачання Україні критично необхідної зброї. Хоча Київ може розглядати запитувану допомогу як відносно невелику частину можливостей іноземних держав, реальність у цих країнах-донорах, особливо на Заході, може бути іншою. Наприклад, зміни у військовому виробничому секторі США, про які повідомляла Wall Street Journal, ілюструють складну взаємодію між великими оборонними конгломератами та меншими підрядниками. Ця складність, поряд з обмеженнями ресурсів і виробничих потужностей, може впливати на швидкість і масштаби виробництва та розподілу зброї. Усі ці деталі слід враховувати, звертаючись до Заходу по більше зброї.
Але після всього цього залишається питання — навіщо Україні НАТО? Якщо відповісти просто, багато хто в Україні вважає членство в НАТО чарівною паличкою, здатною розв’язати всі проблеми. Це лише засіб для реалізації її прагнень, реформ і поліпшення безпеки, як потяг, що прямує до свого кінцевого пункту. Хоча українці можуть вважати, що вони готові та заслуговують на членство, поки що варто не задирати носа надто високо, оскільки в українському військовому комплексі все ще є певні проблеми. Ми маємо відкинути мислення, за яким безпека — це лише військові, а військові — це лише зброя та кількість людей. Україні потрібне НАТО, щоб поліпшити ситуацію з правами військовослужбовців, процедурами військового призову, бюрократією в місцевих військових центрах, умовами проживання військових, їхнім спорядженням, знаннями та підготовкою, а також становищем жінок і правами ЛГБТКІ+ в армії. Ще стільки всього потрібно навчитися, і НАТО може стати тією рукою допомоги, що здатна підштовхнути Україну до цих поліпшень. Однак використання такої допомоги зрештою залежить від українського уряду. Тому було б стратегічно нагадувати міжнародним партнерам про потребу України в НАТО для просування запропонованих реформ і про готовність України швидко їх реалізувати. Переговори потенційно могли б стати простішими, якби діалог включав обговорення можливих успішних результатів, які можуть виникнути одночасно з наданням допомоги. Зрештою Україна не має бажання допустити, щоб докладені зусилля та принесені жертви були марними.
Відмова від відповідальності: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
