17 хв читання
Протягом багатьох років Венесуела посідає постійне місце в міжнародному порядку денному: економічні санкції, дипломатичні засудження, невдалі посередницькі зусилля та режим, який, попри все, зберігається. На перший погляд, цей випадок видається ще одним прикладом затяжної кризи за авторитарного режиму, стійкого до зовнішнього тиску. Однак його тривалість відображає дещо більше, ніж динаміку внутрішнього інституційного послаблення.
Згодом Венесуела стала простором, у якому випробовується реальна спроможність міжнародного порядку врегульовувати глибокі політичні кризи. Інструменти, що десятиліттями слугували механізмами тиску — такі як санкції, ізоляція та вибіркове визнання, — дали обмежені результати, тоді як зовнішні актори коригують свої стратегії та переосмислюють пріоритети. Питання полягає вже не лише в ефективності цих інструментів, а й у тому, що їхня ерозія виявляє про дедалі фрагментованіший і менш передбачуваний глобальний контекст.
Венесуела далеко не є винятковим випадком: вона пропонує оптику для розуміння ширших трансформацій — вибірковості залучення США, вразливості Європи до послаблення зовнішньої підтримки, політичних і дипломатичних коливань у Латинській Америці та навчання акторів, які вбачають у тривалому спротиві життєздатну стратегію. У цьому сенсі венесуельський випадок перестає бути лише латиноамериканською кризою й стає видимим симптомом меж сучасного порядку.
Ці динаміки набули особливо помітного вираження в нещодавній події. Захоплення президента Ніколаса Мадуро силами США на початку 2026 року стало поворотним моментом у венесуельській кризі. Цей епізод суттєво змінив ситуацію, яка до того характеризувалася чергуванням санкцій і невдалих діалогів, не спричиняючи ефективних змін і не стимулюючи політичного переходу. У цьому сенсі це ключова подія для аналізу, адже вона дає змогу розглянути, як затяжний конфлікт призвів до виняткового розв’язання поза традиційними механізмами тиску, та оцінити їхню ефективність і еволюцію нормативного порядку, на якому вони ґрунтуються.
Однак перш ніж розглядати його наслідки, варто відтворити мережу рішень і напружень, що зробили такий результат можливим.
Чавізм виник у Венесуелі як цивільно-військовий рух соціалістичної та боліваріанської орієнтації, консолідувавши свою владу з приходом Уго Чавеса на посаду президента у 1999 році. Після його смерті у 2013 році Ніколас Мадуро очолив країну, продовживши перебування руху при владі до понад 25 років. Цей період позначився поступовою централізацією влади та інституційним занепадом, що спричинило численні міжнародні засудження, зокрема звинувачення ООН у злочинах проти людяності, повідомлення про свавільні затримання та тортури, а також посилення дипломатичної ізоляції через брак демократичних гарантій.
На тлі цих накопичених напружень виборчий календар 2024 року ознаменував початок найновішої та найбурхливішої фази кризи. Ключовою датою стало 28 липня 2024 року, коли відбулися президентські вибори, а Національна виборча рада офіційно оголосила Ніколаса Мадуро переможцем третього терміну. Опозиційні сили на чолі з Марією Коріною Мачадо та Едмундо Гонсалесом Уррутією заявили про фальсифікації та брак прозорості в оприлюдненні результатів, стверджуючи, що кандидат Гонсалес Уррутія здобув значну більшість згідно з їхніми власними підрахунками наявних протоколів голосування. Відмова CNE опублікувати дані посилила звинувачення у виборчих маніпуляціях і спричинила протести в численних штатах країни.
Реакція міжнародної спільноти була негайною та різноманітною. Рада Європейського Союзу 10 січня 2025 року вирішила продовжити й розширити обмежувальні заходи, поновивши санкції проти посадовців венесуельського режиму та запровадивши санкції щодо ще 15 осіб, пов’язаних із Національною виборчою радою, судовою владою та силами безпеки, за їхню роль у післявиборчих репресіях і погіршенні стану демократії. Зі свого боку, Сполучені Штати також розширили чинні заходи. Того ж дня OFAC запровадив санкції проти восьми венесуельських посадовців, які очолюють ключові для режиму економічні та безпекові органи, а також високопосадовців армії та поліції, що керують структурами, причетними до репресій і порушень прав людини. Державний департамент також збільшив до 25 мільйонів доларів США винагороди за інформацію, яка сприятиме захопленню Ніколаса Мадуро та Діосдадо Кабельйо, а також запропонував нову винагороду до 15 мільйонів доларів США за інформацію про міністра оборони Владіміра Падріно. Канада та Сполучене Королівство одночасно ухвалили подібні заходи.
Водночас союзні режиму актори висловили підтримку венесуельському уряду, визнавши виборчу перемогу Мадуро та поставивши під сумнів легітимність західних санкцій. Кубинський лідер Мігель Діас-Канель першим висловився, назвавши це «історичною перемогою». За ним послідували заяви Росії, Ірану, Нікарагуа та Китаю, серед інших. Росія й Китай наголосили на принципі невтручання у внутрішні справи, водночас підтвердивши свою політичну та дипломатичну підтримку уряду, що допомогло пом’якшити вплив міжнародної ізоляції, яку просував Захід. Тим часом 13 латиноамериканських країн, зокрема Аргентина, Чилі, Сальвадор і Перу, приєдналися до спільної заяви з іншими державами, висловивши занепокоєння прозорістю виборчого процесу та закликавши опублікувати протоколи голосування й провести неупереджену незалежну перевірку результатів.
Попри ці наслідки, 10 січня 2025 року Мадуро було офіційно приведено до присяги на новий шестирічний президентський термін на тлі широкого суспільного невдоволення та масштабних громадських мобілізацій під гаслом «Слава хороброму народу». Їх жорстоко придушували; звинувачення та повідомлення документували масштабні порушення прав людини, зокрема вбивства демонстрантів і випадкових перехожих, насильницькі зникнення, свавільні затримання та кримінальні провадження, а також тортури й жорстоке поводження із затриманими. У цьому контексті Мачадо та Гонсалес Уррутія закликали до посилення міжнародного тиску, публічно дякуючи партнерам за підтримку та схвалюючи очолювані США стратегії тиску, такі як нові санкції та військові дії, які вони вважають необхідними для примушення до політичних змін.
Після інавгурації Ніколаса Мадуро у січні 2025 року дедалі більше аналітиків сходилися в спільній оцінці: санкційний режим, який тривалий час вважали головним інструментом тиску, не зміг спричинити суттєвих політичних змін. Із приходом нової адміністрації США ця оцінка зумовила перехід до більшої опори на прямі примусові інструменти. Протягом 2025 року політика США дедалі більше включала агресивні методи, зокрема таємні операції та обмежені військові дії. Водночас венесуельську кризу перестали тлумачити передусім як проблему демократії й почали розглядати радше як питання регіональної безпеки, пов’язане з міграційними потоками, незаконним обігом наркотиків та організованою злочинністю. Унаслідок цього дипломатія поступово втратила свою центральну роль головного механізму розв’язання конфлікту.
Ситуація зазнала глибокої трансформації на початку 2026 року, коли військова операція під проводом США призвела до захоплення президента Ніколаса Мадуро та його дружини Сілії Флорес. Втручання стало розривом у венесуельській політиці та викликало дискусію щодо таких питань, як державний суверенітет, міжнародне право й межі зовнішнього втручання в Латинській Америці. Реакції були неоднозначними як серед державних акторів, так і в громадянському суспільстві, де масштабні святкування венесуельської діаспори в різних країнах співіснували з аналізами та критикою, зосередженими на нормативних і геополітичних аспектах ситуації.
Однак захоплення Мадуро не означало падіння режиму. Вашингтон чітко дав зрозуміти, що опозиція не перебере контроль над урядом негайно, а перехідний процес здійснюватиметься під його прямим наглядом, відкидаючи в короткостроковій перспективі рішення на чолі з Марією Коріною Мачадо. На практиці це означало прийняття інституційної спадкоємності на чолі з Делсі Родрігес, яку було приведено до присяги як тимчасову президентку і яка веде переговори з урядом США.
Наразі Сполучені Штати відновили свою дипломатичну місію в Каракасі, що відображає спробу відкрити канали формального діалогу в час, коли двосторонні відносини переосмислюються. Вони також чинили тиск на уряд Родрігес, наслідком чого стало оголошення амністійного закону для політичних в’язнів, спрямованого на звільнення людей, затриманих з політичних причин із 1999 року. Водночас було ухвалено новий закон про вуглеводні, що відкриває нафтовий сектор для більшого обсягу приватних інвестицій — суттєва зміна в країні, де націоналізація сектору десятиліттями була центральною опорою політичного проєкту.
Виснаження нормативного тиску та здатність венесуельського режиму вистояти порушують неминуче питання: що відбувається, коли механізми, які структурували міжнародну відповідь, втрачають ефективність, а актор, який історично їх гарантував, переосмислює свою взаємодію? У цьому сенсі венесуельський випадок неможливо аналізувати без розгляду ролі Сполучених Штатів, чия позиція була центральною як для формування, так і для ерозії цих нормативних рамок.
У цьому контексті друга адміністрація Дональда Трампа характеризується концепцією зовнішньої політики, менш прив’язаною до просування багатосторонніх правил і більше орієнтованою на досягнення негайних стратегічних результатів, що видно з її Стратегії національної безпеки (NSS). Її визначальними рисами є пріоритетність інтересів національної безпеки, використання міжнародного тиску та співпраці для просування внутрішніх цілей, а також більша готовність вдаватися до прямих примусових інструментів на шкоду традиційним дипломатичним механізмам. Цей підхід не обов’язково передбачає явну відмову від міжнародного лідерства, а радше переформулювання його засад, зміщуючи акцент зі збереження глобального нормативного порядку до логіки, що пріоритетизує жорстку силу та прагматичне управління сприйманими загрозами.
Протягом десятиліть здатність Сполучених Штатів застосовувати дипломатичний тиск, економічні санкції та політичне визнання ґрунтувалася не лише на їхній матеріальній перевазі, а й на ролі центрального гаранта ліберального міжнародного порядку. У цих рамках сприяння демократичним переходам — навіть коли воно слугувало стратегічним інтересам — було частиною ширшої архітектури спільних правил, стабільних союзів і довготривалих зобов’язань. Однак венесуельський випадок виявляє дедалі більші труднощі, з якими стикаються Сполучені Штати у підтриманні таких тривалих стратегій в умовах внутрішньої поляризації, інституційної ерозії та надмірного розширення своїх глобальних зобов’язань (Saunders, 2026; Hyde & Saunders, 2025). У цьому контексті, навіть зберігаючи значний матеріальний потенціал, вони схильні здійснювати свою владу більш вибірково, реактивно й транзакційно, послаблюючи роль постачальника глобальних суспільних благ і опори міжнародної передбачуваності.
Політика США щодо Венесуели дедалі більше відображала зміну підходу. Замість того щоб головним чином зосереджуватися на відновленні демократії шляхом санкцій, дипломатичної ізоляції та підтримки опозиції, Вашингтон перейшов до більш прагматичної стратегії, зосередженої на стабільності, безпеці та здійсненні прямого впливу на ключових акторів усередині режиму. У цих рамках Венесуелу стали розглядати меншою мірою як випадок нормативного врегулювання, а більшою — як конфлікт, яким слід управляти за допомогою тих інструментів, що виявляться найефективнішими. Цей зсув також висвітлив межі тривалої залежності опозиції від міжнародного визнання. Хоча лідери опозиції зберігали значну зовнішню легітимність, самої цієї підтримки виявилося недостатньо, щоб змінити внутрішній баланс сил, доки режим продовжував контролювати головні примусові, економічні та інституційні ресурси держави. У ширшому сенсі венесуельський випадок ілюструє ширшу трансформацію міжнародної політики: демократична легітимність зберігає символічне значення, але сама по собі вже не є достатньою для визначення політичних результатів, коли вона не підкріплена ефективним контролем на місцях.
Отже, цей випадок слугує індикатором нинішнього стану лідерства США. Політика Вашингтона щодо Венесуели відображає тонку, але структурну трансформацію того, як Сполучені Штати здійснюють владу на міжнародній арені. Це лідерство, дедалі більше обмежене внутрішніми чинниками, стратегічними витратами та нагальними пріоритетами, що зумовлює перехід від прагнення підтримувати глобальний нормативний порядок до логіки прагматичного управління ризиками та збереження життєво важливих інтересів.
Проаналізовані досі трансформації не обмежуються венесуельським випадком або двосторонніми відносинами зі Сполученими Штатами. Навпаки, вони змінюють простір для маневру цілих регіонів, які з різних позицій історично були інтегровані в ліберальний міжнародний порядок. Латинська Америка та Європа є двома особливо показовими середовищами для спостереження за цими наслідками: перша — як регіон, безпосередньо порушений венесуельською кризою та еволюцією політики США; друга — як актор, що значну частину свого міжнародного впливу вибудував на чинності правил, трансатлантичній координації та стратегічній передбачуваності.
Хоча їхні можливості та зв’язки зі Сполученими Штатами істотно відрізняються, обидва регіони нині стикаються зі спільною напругою. Переосмислення лідерства США разом із ерозією традиційних нормативних механізмів змінює умови, за яких вони могли б реагувати, проєктувати вплив або гарантувати стабільність. Із цієї перспективи регіональний аналіз дає змогу побачити, як той самий структурний зсув породжує диференційований вплив: у Латинській Америці — через реконфігурацію політичних вирівнювань і реакцій на кризу; у Європі — через виявлення стратегічних вразливостей і дедалі більших меж її спроможності до зовнішніх дій.
У Латинській Америці наслідки венесуельської кризи та переосмислення залученості США є безпосередніми, але нерівномірними. Військове втручання США та захоплення Ніколаса Мадуро в січні 2026 року стали каталізатором, виявивши як уже наявні політичні розбіжності, так і труднощі регіону у формуванні колективних відповідей на масштабні рішення, ухвалені зовнішніми акторами.
Офіційні реакції на втручання виявили фрагментований регіональний ландшафт. Кілька урядів, зокрема Бразилії, Мексики, Колумбії, Чилі та Уругваю, відкинули односторонні воєнні дії, посилаючись на принципи суверенітету, невтручання та поваги до міжнародного права. У заявах і публічних деклараціях, оприлюднених у дні після операції, ці позиції наголошували на занепокоєнні прецедентом, який таке втручання могло б створити для регіону. Водночас інші держави зайняли позиції, прямо сприятливі до втручання США, розглядаючи його як можливість демонтувати авторитарний режим, який вони вважали таким, що не підлягає реформуванню. Уряди Аргентини, Парагваю, Перу та Сальвадору висловили підтримку діям Вашингтона, наголосивши на необхідності покласти край венесуельській кризі навіть за допомогою виняткових заходів.
Підтримка окремими урядами Латинської Америки втручання США не випливає з одного мотиву. У таких країнах, як Аргентина, Парагвай і Сальвадор, переважає логіка політичної та ідеологічної близькості з адміністрацією Трампа, що характеризується зовнішньою політикою, узгодженою з Вашингтоном, консервативною орієнтацією, дистанціюванням від лівих урядів регіону та прийняттям порядку денного, зосередженого на безпеці, контролі міграції й боротьбі з організованою злочинністю. У таких випадках, як Перу, Еквадор, Панама і Чилі (з урахуванням її обраного президента), вагомішим чинником у визначенні їхньої підтримки втручання був вплив венесуельської кризи на їхні власні суспільства. Це зумовлено міграційним тиском, його впливом на державні послуги та частим пов’язуванням імміграції з проблемами внутрішньої безпеки — занепокоєннями, які різні посадовці висловлювали протягом років. У цих контекстах втручання розглядали менше як нормативне питання, а більше як спосіб зменшити зовнішнє джерело внутрішньої нестабільності. Це не виключає співіснування ідеологічної близькості, як у випадку Чилі після президентських виборів 2025 року.
Між цими двома полюсами кілька країн обрали обережніші позиції. Такі держави, як Панама та Домініканська Республіка, уникали категоричних заяв, обмежуючись загальними закликами до стабільності, діалогу та відновлення демократії — стратегією, що відображає прагнення зберегти дипломатичний простір для маневру в умовах високої невизначеності. Це різноманіття реакцій відображає не лише ідеологічні відмінності, а й різні оцінки витрат і вигод від узгодження — або неузгодження — з державою, яка продемонструвала вибіркову й мінливу готовність втручатися в регіоні.
Однак важливою є не лише стійкість фрагментації — повторюваної риси регіону, — а й контекст, у якому ця фрагментація нині діє. Цей контекст визначається відновленою напругою між міжнародними нормами, одностороннім характером стратегічних рішень, ухвалюваних потужними акторами, та неспроможністю наявних регіональних механізмів спрямовувати або пом’якшувати цю напругу. У цьому сенсі показовим є аналіз Франсіско Маркеса де ла Рубії (2026), який зазначає, що нещодавня політика США прагне підтвердити їхнє регіональне верховенство та стримати вплив позапівкульних акторів. Цей підхід і нещодавні дії мали помітний вплив на регіон, послаблюючи принцип невтручання, поглиблюючи фрагментацію та послаблюючи й без того крихкі механізми регіональної координації, сприяючи асиметричній двосторонізації зовнішньої політики.
З ліберально-інституціоналістської перспективи втручання США у Венесуелі висвітлює ерозію механізмів, які історично структурували міжнародну співпрацю та управління кризами. Як застерігає Роберт Кеохейн (1984), міжнародні інститути залежать від того, чи сприймають держави чіткі й передбачувані вигоди від співпраці. Однак коли великі держави обирають односторонні дії, а середовище сповнене невизначеності, ці стимули руйнуються, а норми втрачають свою ефективність як регуляторні механізми.
У цьому випадку стратегія Вашингтона поєднує пряме застосування примусових спроможностей із розширеним охопленням його правових та економічних інструментів, розмиваючи межі між військовими діями, правовим тиском і політичним контролем над стратегічними просторами. Цей зсув ще не означає зникнення ліберального порядку, але означає дедалі більш вибірковий спосіб функціонування, зумовлений пріоритетами сили. З погляду структурного реалізму ця динаміка узгоджується з анархічною міжнародною системою, у якій за відсутності ефективних обмежень держави з більшим матеріальним потенціалом віддають пріоритет захисту стратегічних інтересів над нормативними зобов’язаннями. Згідно з аргументами Кеннета Волтца (1979), можна зрозуміти, що коли правила перестають надавати переконливі гарантії, сила знову постає головним гарантом порядку, переосмислюючи межі того, чого можна очікувати від міжнародної співпраці.
У латиноамериканському випадку ці системні динаміки проявляються в більшій вразливості до односторонніх рішень потужніших акторів, ще більше звужуючи простір для колективних дій і посилюючи переважно реактивне міжнародне позиціонування, за якого латиноамериканські держави коригують свої позиції відповідно до зовнішньої динаміки, а не власних довгострокових стратегій. Зокрема, регіональний вплив цих подій може виражатися не стільки у формальній реконфігурації союзів, скільки у прагматичних короткострокових коригуваннях. Замість консолідації стабільних блоків, імовірно, переважатимуть гнучкі вирівнювання та диференційовані реакції залежно від специфіки кожної ситуації, які загалом прагнутимуть підтримувати функціональні зв’язки зі Сполученими Штатами у сферах, що вважаються стратегічними, навіть за наявності ідеологічних розбіжностей.
Отже, венесуельський випадок не започатковує цілком нової моделі; радше він відроджує попередні тенденції до слабко регіоналізованого врядування, хоча цього разу в міжнародному контексті, позначеному вищими рівнями фрагментації. Це не обов’язково означає зникнення регіональних інституційних рамок, але свідчить про відносну втрату ними центрального значення. Ця модель узгоджується з раніше передбаченим вакуумом врядування на глобальному рівні та зі зростаючою значущістю таких концепцій, як «мінілатералізм», як альтернатив багатосторонності для розв’язання глобальних проблем.
Протягом десятиліть європейська зовнішня політика ґрунтувалася на очікуванні, що колективні дії, міжнародне право та трансатлантична координація є достатніми інструментами для управління політичними кризами навіть за межами її безпосереднього сусідства. Це уявлення відображалося як у дипломатичній практиці Міжнародної контактної групи щодо Венесуели (ICG), так і в численних заявах Європейського Союзу із закликами до поваги до прав людини, гуманітарної допомоги та прозорих виборчих процесів у Каракасі. Однак еволюція венесуельського випадку свідчить, що ці рамки втратили операційну спроможність. Неспроможність перетворити дипломатичні засудження, політичне посередництво та координацію з лідерством США на конкретні результати поставила Європу в ситуацію, що виходить за межі рамок дій, на яких вона вибудовувала свій міжнародний вплив.
Ця ситуація виявила структурну залежність від лідерства США у питаннях примусу та управління кризами. Венесуельський випадок свідчить, що Сполучені Штати вирішили калібрувати свою залученість, надаючи пріоритет міркуванням стабільності та управління конфліктом над активним насадженням порядку, заснованого на правилах. Ця динаміка звужує простір Європи для маневру, послаблюючи стратегічну підтримку, на якій Європейський Союз традиційно базував свої зовнішні дії.
Із цієї перспективи цей випадок спонукає до ширшого осмислення позиції Європи в умовах зростаючої стратегічної невизначеності. У середовищі, де зовнішні гарантії стали більш вибірковими та менш передбачуваними, певні території й простори набувають центрального значення.
Територія Гренландії, яка формально є частиною європейської держави, але дедалі більше піддається конкуренції великих держав, ілюструє, як ключові сфери європейської архітектури безпеки можуть ставати джерелами вразливості. Війна в Україні підсилює таке тлумачення: хоча Сполучені Штати продемонстрували здатність втручатися, коли визначають інтереси пріоритетними, ця відданість видається радше умовною та мінливою, а не структурною і постійною підтримкою.
У цьому сенсі в Європі дедалі помітнішими стають дебати про необхідність вийти за межі традиційного самосприйняття як суто нормативної сили, що історично залежить від військового захисту США. Так утвердилося поняття стратегічної автономії, яке визначають не лише як здатність ухвалювати незалежні рішення без примусу, а й як прагнення врівноважити політичний реалізм із засадничими цінностями блоку. Як стверджує Kotzur (2025), перед обличчям міжнародної системи, у якій заснований на правилах мультилатералізм зазнає викликів з боку неліберальних акторів і транзакційного повороту у зовнішній політиці США, ЄС спонукають діяти як спроможний геополітичний та економічний актор, який має інвестувати у власну оборону й диверсифікувати свої альянси, щоб зменшити надмірну залежність від стратегічного партнера.
Водночас деякі автори застерігають, що прагнення досягти стратегічної автономії у сфері безпеки й оборони стикається зі значними перешкодами, зокрема розбіжностями між державами-членами, браком консенсусу щодо спільного військового потенціалу, а також технологічними та промисловими обмеженнями, які перешкоджали б швидкій заміні традиційної підтримки Вашингтона. У цьому сенсі Союз зіткнувся б із викликами, що потребують довгострокового зміцнення та глибшої, стійкішої координації. Як зазначає Steinbach (2023), реалізація стратегічної автономії вимагає перегляду балансу між незалежністю та взаємозалежністю, оскільки стале «стратегічне різноманіття» між державами-членами та відсутність однорідних уподобань зберігають Союз як «квазипридаток» могутності Вашингтона, тоді як інституційні обмеження — зокрема вимоги одностайності — уповільнюють формування послідовного й стійкого політичного бачення безпеки.
У цьому сенсі ситуація у Венесуелі не лише кидає виклик європейській політиці щодо Латинської Америки; вона також слугує тривожним нагадуванням про вразливість Європи в міжнародному середовищі, що змінюється, де зовнішню стратегічну підтримку більше не можна вважати гарантованою. Вона порушує дискусію, якою необхідно зайнятися якомога швидше: як Європа може зміцнити свою спроможність до прогнозування, стримування, оборони та кризового управління в мінливому контексті, не відмовляючись від своїх нормативних принципів?
Венесуельський випадок висвітлює явище, що виходить далеко за межі її кордонів: втрату ефективності нормативними механізмами, які десятиліттями структурували міжнародну реакцію на глибокі політичні кризи. Такі інструменти, як економічні санкції, дипломатична ізоляція та політика вибіркового визнання, були центральними складовими порядку, заснованого на очікуванні, що зовнішній тиск може давати відчутні результати. Виключення з міжнародної системи спричиняло економічні, дипломатичні витрати та втрати легітимності зі значним внутрішнім впливом, посилюючи здатність цих механізмів зумовлювати поведінку держав. Венесуела демонструє, наскільки ця передумова почала руйнуватися.
Трансформації, що відбуваються в міжнародній системі, стають дедалі помітнішими. Як зазначає G. John Ikenberry (2018), післявоєнний ліберальний міжнародний порядок був тісно пов’язаний із гегемоністським лідерством США та спільнотою держав, відносно однорідною щодо спільних норм. Поступове розосередження глобальної сили, послаблення авторитету США та поява акторів, готових відкрито кидати виклик цим рамкам, підірвали засади, на яких ґрунтувалися традиційні нормативні інструменти. У цьому контексті фрагментації та переходу тиск, заснований на санкціях, ізоляції та міжнародній легітимності, дедалі важче перетворюється на результати, коли більше немає ані мінімального консенсусу щодо правил, ані актора, здатного ефективно їх підтримувати.
Окрім внутрішнього впливу, збереження венесуельського режиму попри міжнародні санкції та засудження спричинило демонстраційний ефект у глобальному масштабі. Цей випадок послаблює очікування, що ці інструменти можуть діяти як вирішальні механізми примусу, та зміцнює уявлення, що їх застосування більше не гарантує чітких політичних результатів. У контексті, де існує альтернативна зовнішня підтримка та достатній простір для внутрішньої адаптації, нормативний тиск має тенденцію вбудовуватися в ситуації нестійкої стабільності: режими вчаться співіснувати з ним, управляти його витратами й коригувати свої стратегії, не змінюючи істотно засад своєї влади.
У цьому сенсі Венесуела відображає ширшу тенденцію, яка дедалі помітніша у світовій політиці: перехід до міжнародного порядку, в якому норми зберігають символічне й риторичне значення, але втрачають свою центральну роль як дієві інструменти управління. Зниження ефективності нормативного тиску не лише змінює доступні можливості для розв’язання затяжних політичних криз; воно також змушує переосмислити, чого міжнародні дії реально можуть досягти у світі, що стає менш передбачуваним і дедалі більше структурується відносинами сили, а не спільними нормами.
Виживання венесуельського режиму в умовах тривалого режиму санкцій, дипломатичної ізоляції та політичного тиску не можна пояснити лише неефективністю зовнішнього примусу. Натомість цей випадок виявляє виникнення активних стратегій авторитарної адаптації, що поєднують внутрішні ресурси, зовнішню підтримку та накопичений досвід в умовах несприятливого середовища. У цьому сенсі Венесуела не лише протистоїть міжнародному тиску, а й розвиває здатність діяти в його межах, перетворюючи його на структурний елемент політичного ландшафту.
Однією з опор цієї стійкості стало створення альтернативних механізмів економічної підтримки, спрямованих на зменшення залежності від формальних каналів, контрольованих Заходом. Реорганізація нафтового сектору через непрозорі мережі збуту, використання посередників, нетрадиційних маршрутів і того, що зазвичай називають «тіньовим флотом», дали змогу підтримувати експортні потоки навіть за суворих обмежень. Ці практики не усувають витрат санкцій, однак роблять їх керованими, інтегруючи у модель функціонування, що надає пріоритет безперервності режиму, а не економічній нормалізації.
Згідно з дослідженням Bull and Rosales (2020), санкції разом із контрстратегіями, застосованими венесуельською державою, спричинили численні трансформації в економіці, яка вже зазнавала несприятливих економічних і політичних тенденцій. Серед них — подальша неформалізація та криміналізація економіки, що проявляються у «зростанні бартерної економіки, фактичній доларизації, розширенні неформальної діяльності, такої як видобуток корисних копалин і використання криптовалют, а також у поширенні незаконних акторів і втручанні військових у критичні сектори».
До цього додається підтримка незахідних держав, зокрема Росії та Китаю, які надали дипломатичну, фінансову та стратегічну підтримку, не вимагаючи поступок щодо політичних реформ чи демократичних стандартів. Ця підтримка передбачала створення паралельних мереж підтримки, що зменшують вразливість режиму до ізоляції. Справді, вони були ключовими союзниками у формуванні так званої «Каракаської моделі» обходу санкцій.
Ця модель почала консолідуватися з 2018 року, коли Венесуела переорієнтувала свою економічну та фінансову інтеграцію на незахідні канали. В енергетичній сфері значна частка експорту нафти спрямовувалася через двосторонні угоди з Росією та Китаєм, зокрема продажі в юанях і платіжні механізми поза фінансовою системою, де домінує долар. Китай, який із 2007 року надав Венесуелі приблизно $100 млрд у вигляді позик під заставу нафти, продовжував отримувати значні обсяги сирої нафти, які, за оцінками різних джерел, упродовж останніх років становили від 600,000 до 800,000 барелів на день. За даними Reuters, після погроз Дональда Трампа державна China National Petroleum Corp. (CNPC) офіційно призупинила імпорт венесуельської нафти. Утім, нафта PDVSA й надалі надходила до Китаю «за допомогою швейцарської дочірньої компанії російської державної компанії Rosneft та через непрямий спосіб доставки, який створював враження, що нафта походить із Малайзії». Росія, зі свого боку, поглибила участь у спільних підприємствах в енергетичному секторі, таких як Boquerón і Petroperijá, з угодами, продовженими до 2041 року, поєднуючи інвестиції, технічну допомогу та постачання енергоносіїв.
У фінансовій і логістичній сфері режим досяг прогресу у створенні альтернативних каналів для транзакцій і перевезень. Інтеграція до паралельних платіжних систем, таких як китайська CIPS і механізми, пов’язані з російською системою MIR, разом зі зростанням використання криптовалют і тіньових флотів, дала змогу підтримувати експорт і потоки доходів поза досяжністю західних санкцій. Зрештою, цю мережу доповнювала співпраця в галузі оборони й безпеки. Попередні поставки систем протиповітряної оборони, літаків і військова підготовка, а також періодичні сигнали стратегічної підтримки підвищували ціну прямого втручання та зміцнювали уявлення, що режим має зовнішніх прихильників, готових його підтримувати.
З цієї перспективи Венесуела стала лабораторією навчання для ревізіоністських акторів і режимів, що перебувають під тривалим тиском, демонструючи, що інституційне виживання може бути організоване в торговельних, фінансових і стратегічних каналах, альтернативних тим, що належать до традиційного ліберального порядку. Описані моделі допомагають нормалізувати ідею, що тривалий опір санкційному тиску не лише життєздатний, а й може бути інтегрований у довгострокову стратегію політичного виживання, засновану на спроможності зберігати контроль, доступ до ресурсів і простір для управління навіть за постійних умов примусу та ізоляції.
На підставі наведеного аналізу венесуельський випадок дає змогу розмістити конкретну політичну кризу в ширшому контексті трансформацій сучасної міжнародної системи. Далеко не будучи ізольованою аномалією, його траєкторію можна розглядати як індикатор порядку в перехідному стані, де норми та багатосторонні форуми зберігають формальну релевантність, але дедалі важче забезпечують стійкі результати. Отже, міжнародне врегулювання венесуельського конфлікту виявляє напруженість між принципами, інституціями та дієвими спроможностями до забезпечення виконання у контексті, позначеному фрагментацією влади, пов’язаною з послабленням гегемоністського лідерства, наявністю ревізіоністських акторів, стратегічною конкуренцією та втратою мінімального нормативного консенсусу.
З цієї перспективи цей випадок допомагає проілюструвати висновок, уже наявний у дослідженнях глобального врядування: дедалі більший розрив між очікуваннями, покладеними на мультилатералізм, і його реальною здатністю розв’язувати кризи. Багатосторонні органи й надалі функціонують як канали для діалогу та обмеженої координації, але їхня спроможність формувати спільні зобов’язання та спричиняти змістовні політичні трансформації видається обмеженою дедалі асиметричнішими відносинами сили та наявністю акторів, які кидають виклик наявним нормативним рамкам або переосмислюють їх.
Таким чином, випадок Венесуели слугує застереженням: у світі, де очікування щодо порядку знову організовуються навколо сили, а не інституційних засад, міжнародне співробітництво стикається зі дедалі більшими викликами, а матеріальні можливості суб’єктів мають таке саме або навіть більше значення, ніж їхні декларативні зобов’язання. Проте, як зазначають Волт і Родрік (2022), ерозія універсальних нормативних рамок не обов’язково означає відсутність порядку; вона може породжувати альтернативні форми координації, переговорів і врядування, конфігурація яких залежатиме від рішень суб’єктів та домовленостей, які вони спроможні вибудувати.
Погляди, думки та переконання, висловлені в документах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Документи призначені для стимулювання діалогу та дискусії й не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-якої іншої організації, з якою можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
